Справа № 607/12523/25Головуючий у 1-й інстанції Снігурський В. В
Провадження № 22-ц/817/146/26 Доповідач - Гірський Б.О.
Категорія -
27 січня 2026 року м. Тернопіль
Тернопільський апеляційний суд в складі:
головуючого - Гірського Б.О.
суддів - Костіва О.З., Хоми М.В.
за участю секретаря - Панькевич Т.І.,
у відсутності сторін
розглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу №607/12523/25 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 17 листопада 2025 року (ухвалене суддею Снігурським В.В.) у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "ЕЙС" до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості та зустрічним позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ЕЙС», Товариства з обмеженою відповідальністю «Манівео швидка фінансова допомога» про визнання недійсним кредитного договору,
В червні 2025 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Ейс» (далі - ТОВ «ФК «Ейс» ) звернулося в суд із позовом про стягнення заборгованості.
В обґрунтування заявлених вимог зазначали, що 08.01.2024 року ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та відповідач ОСОБА_1 уклали кредитний договір №422436715 у формі електронного документа з використанням електронного підпису. Зокрема, відповідач, за допомогою мережі Інтернет, перейшов на офіційний сайт Товариства - www.moneyveo.ua, ознайомився з Правилами надання грошових коштів у позику, які є невід'ємною частиною кредитного договору. Після чого добровільно без примусу чи тиску відповідач заявив про бажання отримання коштів, подавши відповідну заявку, в якій вказав свої персональні дані, а саме: прізвище, ім'я, по-батькові, паспортні дані, номер телефону, ідентифікаційний номер, адресу електронної пошти, номер банківської картки для перерахування коштів та місце реєстрації/проживання.
Вказували, що первісний кредитор виконав свій обов'язок та перерахував відповідачу грошові кошти в сумі 17 200 грн. 08.01.2024 року на банківську карту № НОМЕР_1 хх-хххх-7537, вказану відповідачем у заяві при укладенні кредитного договору.
Зазначали, що 28.11.2018 між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон плюс» було укладено Договір факторингу № 28/1118-01, відповідно до ТОВ «Таліон плюс» перейшло право грошової вимоги до відповідача за Кредитним договором №422436715.
Вказували, що первісний кредитор та ТОВ «Таліон плюс» на виконання даного договору факторингу підписали реєстр прав вимоги №279 від 09.04.2024 року, за яким від первісного кредитора перейшло право вимоги до ТОВ «Таліон плюс».
В подальшому, 10.10.2024 року, між ТОВ «Таліон плюс» та ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» укладено Договір факторингу №10/1024-01, відповідно до якого до ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» перейшло право грошової вимоги до відповідача за Кредитним договором №422436715. На виконання вказаного договору факторингу між сторонами було підписано реєстр прав вимог №2 від 10.10.2024 року, за яким право вимоги до боржника ОСОБА_1 перейшло від ТОВ «Таліон плюс» до ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс».
Зазначали, що 29.05.2025 між ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» та ТОВ «ФК «ЕЙС» укладено Договір факторингу № 29/05/25-Е, у відповідності до умов якого ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» передає (відступає) ТОВ «ФК «ЕЙС» за плату належні йому права вимоги, а ТОВ «ФК «ЕЙС» приймає належні ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» права вимоги до боржників, вказаними у реєстрі боржників. Відповідно до реєстру боржників №б/н від 29.05.2025 року за договором факторингу від ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» до позивача перейшло право вимоги до відповідача за Кредитним договором №422436715 на загальну суму 74 820 грн.
На підставі наведеного просили стягнути з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ФК «ЕЙС» заборгованість за Кредитним договором №422436715 в сумі 74 820 грн., що складається з 17 200 грн. - заборгованості по тілу кредиту; 57 620 грн. - заборгованості по несплаченим відсоткам за користування кредитом.
В жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся із зустрічним позовом до ТОВ «ФК «ЕЙС», ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» про визнання недійсним кредитного договору.
В обґрунтування заявлених вимог зазначав, що кредитного договору №422436715 він не підписував та не акцептував, а також жодних грошових коштів від первісного кредитора ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» не отримував.
Вважав, що даний кредитний договір є несправедливим в розумінні п. 11 ч.3 ст. 18 ЗУ “Про захист прав споживачів», зокрема, умови договору про надання продавцю (виконавцю) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі.
Посилався на те, що умови кредитного договору містять окремі умови, які дозволяють кредитору вийти за межі узгодженого сторонами строку кредитування та нараховувати непропорційно велику суму відсотків за користування кредитом, а тому вважав що слід застосувати положення “contra proferentem».
Відтак, просив визнати недійсним кредитний договір №422436715 від 08.01.2024 року, а обов'язок щодо повернення коштів відсутнім.
Рішенням Зборівського районного суду Тернопільської області від 17 листопада 2025 року позов ТОВ "ФК "ЕЙС" задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ "ФК "ЕЙС" заборгованість за кредитним договором №422436715 від 08.01.2024 року у сумі 58 050 грн., судовий збір в сумі 2 422,40 грн. Та 3 500 грн. витрат на професійну правничу допомогу.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні вимог первісного позову та задовольнити вимоги зустрічного позову.
Вважає, що рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є необґрунтованим та незаконним з підстав неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Зазначає, що жодних кредитних договорів з позивачем не укладав.
Вказує на те, що в матеріалах справи відсутній меморіальний ордер, який би підтверджував факт передачі позивачем відповідачу кредитних коштів за договором про надання споживчого кредиту та заперечує факт отримання грошових коштів за вищезазначеним кредитним договором.
Вважає, що всі копії документів, які долучені до позовної заяви завірені неналежним чином.
Зазначає, що в договорі відсутній графік платежів та відповідачу перед укладенням договору не було повідомлено інформацію зазначену у ч.2 ст. 11 ЗУ “Про захист прав споживачів».
Вказує на те, що у договорі немає детального розпису загальної вартості кредиту.
Зазначає, що в кредитному договорі вказано особу відповідача, номер телефону, електронну адресу, однак ця інформація не відповідає дійсності і не свідчить про проходження позичальником повної ідентифікації.
Вказує на те, що карту, на яку нібито були зараховані кредитні кошти, він ніколи не відкривав та карткою даного банку ніколи не користувався.
Заперечує, що саме він застосував ідентифікатор електронного підпису.
Вважає, що відсотки нараховувались поза межами строку кредитування.
Вказує на необхідність застосування положення “contra proferentem».
Звертає увагу на те, що витяги з реєстру прав вимоги за договорами факторингу надані на трьох окремих аркушах.
Посилається на відсутність доказів оплати за договорами факторингу.
Вважає, що позивач не довів належним чином факт переходу до останнього кредитора права вимоги до відповідача за кредитним договором від первісного кредитора, а також усі наступні переходи прав вимоги.
Посилається на правові висновки Верховного Суду, що містяться у постановах: від 14.05.2022 року в справі №944/3046/20; від 05.04.2023 року в справі №910/4518/16; від 21.12.2021 року в справі №148/2112/19; від 08.02.2023 року в справі №359/12165/14-ц; від 18.05.2023 року в справі №613/1436/17; від 09.10.2024 року в справі №582/202/22; від 23.05.2022 року в справі №572/1169/17; постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року в справі №902/417/18; від 27.11.2018 року в справі №905/2260/17 та ін.
Від представника ТОВ “ФК “ЕЙС» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити без змін рішення суду першої інстанції.
Вказує на те, що матеріалами справи підтверджується обставина укладення між відповідачем та первісним кредитором кредитного договору у формі електронного документу з використанням електронного підпису за допомогою одноразового ідентифікатора та здійснення процедури ідентифікації відповідача при укладенні цього договору.
Крім цього, використання одноразового ідентифікатора у процедурі електронного підписання договору забезпечує належну ідентифікацію, підтверджує акцепт оферти та є цілком достатнім для встановлення зобов'язань відповідача за договором.
Вважає правильними висновки суду першої інстанції по суті вирішення даного спору.
В судове засідання учасники справи не з'явились без поважних причин, хоча були належним чином повідомлені про дату, час та місце судового розгляду.
Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_1 08 січня 2024 року уклав кредитний договір № 422436715 з ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» на суму 17200 грн. у формі електронного документа з використанням електронного підпису.
Договір підписаний Відповідачем за допомогою одноразового ідентифікатора NVBR, а паспорт споживчого кредиту за допомогою одноразового ідентифікатора 4865.
Перед укладенням Кредитного договору відповідач з метою отримання кредиту самостійно за допомогою мережі інтернет: перейшов на офіційний сайт Первісного кредитора - www.moneyveo.ua, зареєструвався на даному сайті, створивши Особистий кабінет Позичальника, за допомогою Інформаційно-телекомунікаційної системи Первісного кредитора заповнив та подав Заявку на отримання грошових коштів в кредит, в якій вказав свої персональні дані, а саме: прізвище, ім'я, по-батькові, паспортні дані, номер телефону, РНОКПП, адресу електронної пошти, номер банківської картки для перерахування коштів та місце реєстрації/проживання, пройшов належну перевірку (верифікацію), ознайомився та підтвердив згоду з офертою, індивідуальною частиною Кредитного договору, Правилами надання грошових коштів у позику, отримав на номер телефону, вказаний у заявці, персональний одноразовий ідентифікатор, який потім використав для підписання Кредитного договору, отже надав згоду (акцепт) на пропозицію (оферту) Первісного кредитора щодо укладання кредитного Договору.
В п.3.1 кредитного договору № 422436715 від 08 січня 2025 року, укладеного між ОСОБА_1 і ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» визначено строк дисконтного кредитування - 30 днів від дати отримання першого траншу.
Підпунктом 11.1. кредитного договору визначено строк дії договору - п'ять років або до його дострокового розірвання та у будь - якому разі - до повного виконання зобов'язань.
Первісний кредитор виконав свій обов'язок щодо надання грошових коштів у повному обсязі та 08.01.2024 року перерахував відповідачу, шляхом ініціювання через банк провайдер, грошові кошти у розмірі 17 200,00 грн. на банківську карту № НОМЕР_2 відповідача, яку відповідач вказав у заявці при укладенні кредитного договору, що підтверджується також платіжним дорученням від 08 січня 2024 року (а.с16).
В матеріалах справи наявні належно завірені копії договору факторингу укладеного між ТОВ «Манівео» та ТОВ «Таліон Плюс» 28/1118-01 від 28 листопада 2018 року та додаткові угоди №19 від 28.11.2019, відповідно до якої строк дії Договору факторингу 1 продовжено до 31.12.2020, № 26 від 31.12.2020, якою строк дії Договору факторингу 1 продовжено до 31.12.2021 року, №27 від 31.12.2021 року, відповідно до умов якої строк дії Договору факторингу 1 продовжено до 31.12.2022 року, №31 від 31.12.2022, якою строк дії Договору факторингу 1 продовжено до 31.12.2022 року, №32 від 31.12.2023, згідно якої продовжено строк дії Договору факторингу 1 до 31.12.2024 року.
Таким чином, Договір факторингу № 28/1118-01 від 28.11.2018 є рамковою угодою, адже він підтверджує згоду двох сторін співпрацювати протягом тривалого часу, а саме 28.11.2018 - 31.12.2024.
Пунктом 1.2 Договору факторингу 1, визначено, що перелік кредитних договорів наводиться у відповідних додатках до договору, а саме реєстрах прав вимоги.
Відповідно до п. 1.3 Договору факторингу 1, під правом вимоги розуміються всі права грошових вимог клієнта (Первісного кредитора) до боржників (Відповідача) по сплаті суми боргу за кредитними договорами, строк платежу за якими настав, а також права вимоги, які виникнуть в майбутньому.
Пунктом 1.5 Договору факторингу 1, встановлено, що реєстр прав вимоги означає перелік прав вимоги до боржників, що відступається за договором. Форма вказаного реєстру наведена в додатку № 1 до договору.
Згідно з п. 2.1 розділу 2 Договору факторингу 1, клієнт (Первісний кредитор) зобов'язується відступити фактору права вимоги, зазначені у відповідних реєстрах прав вимоги, а фактор зобов'язується їх прийняти та передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату на умовах, визначених цим договором.
Відповідно до п.5.3.3 Договору факторингу 1, (у редакції з урахуванням додаткових угод до нього) визначено, що Фактор (ТОВ «ТАЛІОН ПЛЮС) має право розпоряджатися Правом вимоги на свій власний розсуд, в тому числі відступати Право вимоги на користь третіх осіб.
Згідно п. 4.1. Договору факторингу 1, право вимоги переходить від Клієнта до Фактора у день підписання Сторонами Реєстру прав вимог, по формі встановленій у відповідному додатку.
Отже, передача прав вимоги до боржників здійснюється на підставі Реєстрів прав вимоги, що містять перелік конкретних прав вимоги, а не у день укладення Договору факторингу 1.
ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон плюс» на виконання даного договору факторингу підписали реєстр прав вимоги №279 від 09.04.2024 року, за яким від первісного кредитора перейшло право вимоги до ТОВ «Таліон плюс».
10.10.2024 року, між ТОВ «Таліон плюс» та ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» укладено Договір факторингу №10/1024-01, відповідно до якого до ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» перейшло право грошової вимоги до відповідача за Кредитним договором №422436715.
На виконання вказаного договору факторингу між сторонами було підписано реєстр прав вимог №2 від 10.10.2024 року, за яким право вимоги до боржника ОСОБА_1 перейшло від ТОВ «Таліон плюс» до ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс».
29.05.2025 року між ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» та ТОВ «ФК «ЕЙС» укладено Договір факторингу № 29/05/25-Е, у відповідності до умов якого ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» передає (відступає) ТОВ «ФК «ЕЙС» за плату належні йому права вимоги, а ТОВ «ФК «ЕЙС» приймає належні ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» права вимоги до боржників, вказаними у реєстрі боржників.
Відповідно до реєстру боржників №б/н від 29.05.2025 року за договором факторингу від ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» до позивача перейшло право вимоги до відповідача за Кредитним договором №422436715 на загальну суму 74 820 грн.
Задовольняючи частково позовні вимоги первісного позову, суд першої інстанції виходив з їх обґрунтованості, однак не погодився із розміром заборгованості відповідача по процентам за користування кредитом та вважав, що за період з 22.04.2024 по 05.07.2024 слід застосувати розмір відсоткової ставки 1,25%, у відповідності до п.17 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про споживче кредитування».
Відмовляючи у задоволенні вимог зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з їх безпідставності.
Колегія суддів погоджується із висновками місцевого суду про укладеність кредитного договору, про доведеність переходу права вимоги до позивача, про наявність підстав для стягнення процентів за користування кредитом в межах дії договору, а також про відсутність підстав для визнання кредитного договору недійсним з огляду на наступне.
Водночас апеляційний суд звертає увагу на те, що рішення суду переглядається лише в межах вимог апеляційної скарги та в частині відмовлених вимог за первісним позовом не переглядається.
Згідно з ч.1 ст. 512 ЦК України, кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги), а згідно зі ст. 514 цього Кодексу до нового кредитора переходять права первісного кредитора в зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Тобто належним виконанням зобов'язання з боку відповідача є повернення кредиту в строки, розмірі та у валюті, визначеними Кредитним договором.
На підставі п. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до змісту ст. 610, ст. 612 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання. Боржник вважається таким, що прострочив виконання, якщо він не виконав його у строк, передбачений умовами договору або встановлений законом.
Частиною 1 статті 1078 ЦК України встановлено, що предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).
Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За правилом частини першої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
За змістом статей 626, 628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Частиною першою статті 638 ЦК України встановлено, що істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася (частина друга статті 639 ЦК України).
Абзац другий частини другої статті 639 ЦК України передбачає, що договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін, вважається укладеним в письмовій формі.
Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1048 ЦК України).
Частиною другою статті 1054 ЦК України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (стаття 1055 ЦК України).
Особливості укладання кредитного договору в електронному вигляді визначені Законом України «Про електронну комерцію».
Згідно з пунктом 6 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний підпис одноразовим ідентифікатором - це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.
При цьому одноразовий ідентифікатор - це алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб'єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв'язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір (пункт 12 частини першої статті 3 Закону України «Про електронну комерцію»).
Відповідно до частини третьої статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.
Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (частини четверта статті 11 Закону України «Про електронну комерцію»).
Згідно з частиною шостою статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз'яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз'яснення логічно пов'язані з нею.
За правилом частини восьмої статті 11 Закону України «Про електронну комерцію» у разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб'єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті. Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.
Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного в письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.
Стаття 12 Закону України «Про електронну комерцію» визначає порядок підписання угоди в сфері електронної комерції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Укладання договору в електронному вигляді через інформаційно-комунікаційну систему можливе за допомогою електронного підпису лише за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами цього правочину.
В іншому випадку електронний правочин може бути підписаний сторонами електронним підписом одноразового ідентифікатора та/або аналогом власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.
Частиною четвертою статті 14 Закону України «Про електронну комерцію» передбачено, що ідентифікація особи за допомогою електронного підпису, визначеного статтею 12 цього Закону, має здійснюватися під час кожного входу в інформаційну систему суб'єкта електронної комерції.
Згідно зі статтею 1 Закону України «Про електронні довірчі послуги» електронна ідентифікація - це процедура використання ідентифікаційних даних особи в електронній формі, які однозначно визначають фізичну, юридичну особу або представника юридичної особи. При цьому ідентифікаційні дані особи - це унікальний набір даних, який дає змогу однозначно встановити фізичну, юридичну особу або представника юридичної особи. А сама процедура ідентифікації особи є використанням ідентифікаційних даних особи з документів, створених на матеріальних носіях, та/або електронних даних, у результаті виконання якої забезпечується однозначне встановлення фізичної, юридичної особи або представника юридичної особи.
Ідентифікаційні дані фізичної особи підпадають під визначення персональних даних. Правовий статус персональних даних установлює Закон України «Про інформацію» та спеціальний Закон України «Про захист персональних даних».
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про захист персональних даних» персональні дані - це відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути ідентифікована; суб'єкт персональних даних - фізична особа, стосовно якої відповідно до закону здійснюється обробка її персональних даних; згода суб'єкта персональних даних - будь-яке документоване, зокрема, письмове, добровільне волевиявлення фізичної особи щодо надання дозволу на обробку її персональних даних відповідно до сформульованої мети їх обробки.
Частиною п'ятою статті 6 Закону України «Про захист персональних даних» передбачено, що обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб'єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством.
Відповідно до частини шостої статті 6 Закону України «Про захист персональних даних» не допускається обробка даних про фізичну особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
У частині першій статті 11 Закону України «Про захист персональних даних» встановлено, що підставою виникнення права використання персональних даних є, зокрема, згода суб'єкта персональних даних на обробку його персональних даних; дозвіл на обробку персональних даних, наданий володільцю персональних даних відповідно до закону виключно для здійснення його повноважень; укладення та виконання правочину, стороною якого є суб'єкт персональних даних або який укладено на користь суб'єкта персональних даних чи для здійснення заходів, що передують укладенню правочину на вимогу суб'єкта персональних даних.
За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Так, із кредитного договору, укладеного між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та відповідачем, вбачається, що у відповідності до вимог частини 1 статті 638 ЦК України між сторонами досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору, який оформлено в електронній формі з використанням одноразового ідентифікатору, і такі дії сторін відповідають приписам чинного законодавства.
Оскільки цей договір укладено на сайті позикодавця та ОСОБА_1 підписав його одноразовим ідентифікатором NVBR, відправленим 08.01.2024 року о 15:52:39, тому без отримання повідомлення з відповідним ідентифікатором, без здійснення входу на сайт товариства такий договір не був би укладений.
Зазначене відповідає висновкам, що викладені Верховним Судом у постановах від 07 жовтня 2020 року у справі № 132/1006/19 (провадження № 61-1602св20), від 28 квітня 2021 року у справі № 234/7160/20 (провадження № 61-2903св21), від 01 листопада 2021 року у справі № 234/8084/20 (провадження № 61-2303св21), від 14 червня 2022 року у справі № 757/40395/20 (провадження № 61-16059св21), від 08 серпня 2022 року у справі № 234/7298/20 (провадження № 61-2902св21).
Оскільки в матеріалах справи міститься копія кредитного договору, який підписано відповідачем одноразовим ідентифікатором, тобто погоджено умови отримання кредитних коштів та відповідальність за порушення погоджених умов, а також підтверджено отримання відповідачем кредитних коштів, відступлення у встановленому законом порядку права вимоги за кредитним договором на користь позивача, відтак апеляційний суд погоджується і висновком місцевого суду про наявність у нового кредитора (позивача) права вимоги за кредитним договором №422436715 від 08.01.2024 року.
Підстав вважати, що картка № НОМЕР_3 , яка зазначена у платіжному доручені, а також і в п.5.1 кредитного договору, не належить відповідачу ОСОБА_1 , у колегії суддів немає, з огляду також на те, що останнім не долучено жодного доказу, який б підтверджував відсутність надходжень на цей рахунок коштів в сумі 17 200 грн., чи підтверджував обставину неналежності йому вказаної банківської картки.
Нарахування відсотків здійснено в межах строку дії кредитного договору (який становить 5 років).
Водночас колегія суддів звертає увагу на те, що судом першої інстанції при обрахуванні розміру відсотків за користування кредитом (у відповідності до п.17 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про споживче кредитування») за період з 22.04.2024 по 05.07.2024 помилково застосовано розмір відсоткової ставки 1,25%, в той час як у відповідності до згаданих вимог закону, розмір такої ставки за цей період має становити 1,5%.
Разом з тим, як зазначалось вище, рішення суду першої інстанції в частині відмовлених вимог за первісним позовом не переглядається.
Також колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду про те, що оспорюваний ОСОБА_1 кредитний договір укладено сторонами в електронному вигляді за допомогою одноразового паролю-ідентифікатора, що відповідає вимогам статті 12 Закону України «Про електронну комерцію», а зазначені у ньому умови не порушують вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», та за відсутності належних доказів про те, що договір укладено іншою особою, а грошові кошти перераховані на банківську картку, яка позивачу (за зустрічним позовом) не належить, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним такого договору.
Подібні правові висновки викладено Верховним Судом у постановах: від 14 червня 2022 року у справі № 757/40395/20, від 20 червня 2022 року у справі № 757/40396/20, від 04 грудня 2023 року у справі № 212/10457/21, від 01 липня 2024 року у справі № 638/161/22, від 04 серпня 2025 року у справі № 182/317/23.
ОСОБА_1 не доведено, що телефонний номер, із використанням якого здійснювалося підписання електронним підписом з одноразовим ідентифікатором кредитного договору, в момент укладення договору йому не належав та використовувався іншою особою без його відома чи доручення.
Суд першої інстанції вірно виснував про те, що без входу ОСОБА_1 на вебсайт первісного кредитора та здійснення ним всього алгоритму дій, необхідних для отримання кредиту, кредитний договір між ним та товариством не був би укладений.
Отже, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин, застосував необхідні норми права, які регулюють порядок укладення правочину в електронній формі, підстави визнання таких правочинів недійсними, а також порядок ідентифікації в інформаційній системі суб'єкта електронної комерції, зокрема статті 203, 207, 215, 626, 639 1054 ЦК України, Закону України «Про електронну комерцію», Закон України «Про інформацію», Закон України «Про захист персональних даних», Закон України «Про електронні довірчі послуги».
Доводи апеляційної скарги про необхідність застосування тлумачення contra proferentum, колегія суддів відхиляє з огляду на наступне.
У постанові від 30 червня 2021 року у справі № 183/2390/18 (провадження № 61-5123св19) Верховний Суд зазначив, що «підставою для тлумачення судом правочину є наявність спору між сторонами щодо його змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів у тексті всієї угоди або її частини, що не дає змогу з'ясувати дійсний зміст угоди або її частини, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити її намір.
Від розуміння сторонами умов кредитного договору щодо строку кредитування, згідно з яким позичальник здійснює погашення заборгованості за кредитним договором, залежить з'ясування обставин, у якому розмірі існує у позичальника заборгованість за кредитним договором. Тож у предмет доказування входить з'ясування цих обставин.
Від встановлення обставин, чи відповідає строк кредитування такому що зазначає Кредитодавець, чи такому, на який посилається суд першої інстанції, залежить, чи існують підстави для стягнення заборгованості за відповідний строк кредитування, у зв'язку з невиконанням позичальником умов кредитного договору.
За таких обставин підлягають тлумаченню відповідні умови договору щодо застосовуваного сторонами певного строку кредитування під час погашення заборгованості за кредитним договором.
У той же час, тлумачення не може створювати нові умови договору, а виключно роз'яснює існуючі умови угоди. Тобто суд може постановити рішення про тлумачення змісту договору без зміни його умов. При цьому, зважаючи на те, що метою тлумачення правочину є з'ясування змісту його окремих частин, який складає права та обов'язки сторін, тлумачення потрібно розуміти як спосіб можливості виконання сторонами умов правочину.
З огляду на викладене тлумаченню підлягає зміст угоди або її частина у способи, встановлені статтею 213 ЦК України, тобто тлумаченням правочину є встановлення (з'ясування) його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення незрозумілостей та суперечностей у трактуванні його положень.
У постанові від 03 березня 2021 року у справі № 522/799/16 (провадження № 61-2887св20) Верховний Суд зазначив, що метою тлумачення правочину є з'ясування того, що в ньому дійсно виражено, а не того, що малося на увазі. Потреба у тлумаченні правочину виникає у зв'язку з неповнотою або недостатньою ясністю окремих його умов. Саме тому при тлумаченні правочину суди першої та апеляційної інстанцій насамперед повинні брати до уваги однакове для усього змісту правочину буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів, вжитих у правочині.
Верховний Суд у своїй постанові від 11 жовтня 2023 року у справі № 753/13820/16-ц (провадження № 61-4858св23) висловив наступні висновки:
«Щодо визначення правил тлумачення правочину, то відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення.
Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.
Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні.
Третім рівнем тлумачення (у випадку безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення».
Наведене відповідає правовим висновкам Верховного Суду, зробленим у постанові від 09 березня 2023 року у справі № 695/2077/21 (провадження № 61-10040св22).
Отже, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина саме за правилами, передбаченими статтею 213 ЦК України.
Потрібно враховувати, що передусім тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, що містяться у статті 213 ЦК України. Виключно у разі неможливості визначити справжній зміст відповідної умови договору за допомогою зазначених рівнів тлумачення, може використовуватися спосіб тлумачення за принципом contra proferentem. Тобто тільки у разі неможливості тлумачення правочину на перших рівнях потрібно керуватися вищезазначеним правовим висновком, який викладений у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17).
Відповідно до зазначеного правового висновку у разі, якщо з'ясувати справжній зміст відповідної умови договору неможливо за допомогою загальних підходів до тлумачення змісту правочину, передбачених у частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України, необхідно застосовувати тлумачення contra proferentem (Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав)). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов'язаний з неясністю такої умови.
Як вже зазначалось, на першому рівні тлумачення спочатку аналізується текст умови: якщо слова мають чіткий зміст або усталений технічний смисл, саме він береться до уваги.
Згідно ст. 251 ЦК України, строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення.
Строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами, а термін - календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати (стаття 252 ЦК України).
Строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору (частина перша статті 631 ЦК України). Цей строк починає спливати з моменту укладення договору (частина друга зазначеної статті), хоча сторони можуть встановити, що його умови застосовуються до відносин між ними, які виникли до укладення цього договору (частина третя цієї статті). Закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору (частина четверта статті 631 ЦК України).
Відтак закінчення строку договору, який був належно виконаний лише однією стороною, не звільняє другу сторону від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання нею її обов'язків під час дії договору.
З огляду на викладене строк (термін) виконання зобов'язання може збігатися зі строком договору, а може бути відмінним від нього, зокрема коли сторони погодили строк (термін) виконання ними зобов'язання за договором і визначили строк останнього, зазначивши, що він діє до повного виконання зобов'язання.
Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 14-10цс18, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
Велика Палата Верховного суду у постанові від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16 (Провадження № 12-16гс22) підкреслила, що установлений кредитним договором строк кредитування лише визначає часові межі, в яких проценти за «користування кредитом» можуть нараховуватись, не скасовуючи при цьому обов'язок боржника щодо їх сплати.
Так, в п.3.1 кредитного договору № 422436715 від 08 січня 2025 року між ОСОБА_1 і ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» визначено строк дисконтного кредитування - 30 днів від дати отримання першого траншу.
Пунктом 11.1. кредитного договору визначено строк дії договору - п'ять років або до його дострокового розірвання та у будь - якому разі - до повного виконання зобов'язань.
Таким чином, кредитодавець чітко розділив значення термінів «строк дисконтного кредитування» та «строк дії договору». Вже на першому рівні тлумачення, де враховується буквальне значення слів і термінів у договорі, а також загальновживане значення термінів у відповідній сфері, можна зробити висновки, що за змістом укладеного договору строк дії самого договору, як і строк кредитування в цілому, описано та зазначено згідно загальновживаних у сфері кредитування термінів, зрозумілих для Позичальника, оскільки поняття «строк дії договору» є однозначним, загальноприйнятим, має чіткий зміст та усталене технічне розуміння, та саме він має братись до уваги. Поняття «строк дисконтного кредитування» та «строк дії договору» мають різне призначення та регулюють різні аспекти договору: одне - умови періодів застосування зниженої ставки, інше - загальний термін кредиту. Таким чином, на першому рівні не виникає автоматично двозначності чи неоднозначності, оскільки кожен з термінів має власне визначення.
На другому рівні тлумачення, який застосовується коли звичайне значення не дозволяє зрозуміти окрему частину договору, також можна встановити, що строк дії договору становить саме 5 років, оскільки внаслідок системного тлумачення та порівняння пунктів 3.1, 11.1. з іншими положеннями договору, можна дійти висновку про однозначність намірів Кредитора, та відсутність будь-яких спроб приховати природу договору від Позичальника. Неясне положення читається в контексті всього договору і тих цілей, які сторони переслідували, укладаючи його, а отже, двозначність відсутня й на другому рівні, оскільки ці терміни, хоча й формально стосуються часу, але регулюють різні аспекти (період «пільгової» ставки проти загального строку).
Щодо третього рівня тлумачення, суд наголошує, що наявність окремого періоду, під час якого застосовується знижена процентна ставка у кредитних договорах не заборонена чинним законодавством, та є поширеною практикою у кредитних правовідносинах, яка спрямована на заохочення добросовісного та вчасного виконання позичальником своїх зобов'язань. Така практика є часто застосовуваною у кредитуванні: короткий період зі зниженою ставкою і наступний довгий період - зі звичайною ставкою. Це свідчить про загальноприйняту поведінку Відповідача у кредитних правовідносинах. Мета договору є однозначною - надати кредитні кошти під певні відсотки із визначенням різних умов на різні періоди, а тому навіть на третьому рівні тлумачення не виникає двозначності умов договору.
Аналіз змісту пунктів 3.1., 11.1 разом із усіма іншими пунктами цього договору дає підстави для висновку, що тлумачення цих умов договору можливо здійснити на всіх з перших трьох рівнів тлумачення умов договору, натомість застосування принципу contra proferentem відповідає четвертому рівню тлумачення та застосовується у разі, якщо неможливо здійснити тлумачення на попередніх рівнях.
Апеляційний суд наголошує, що лише коли всі описані рівні не дають змоги визначити однозначний зміст умови, постає потреба вдатися до зовнішніх правил на кшталт contra proferentem. Верховний Суд підкреслив, що принцип contra proferentem є допоміжним, субсидіарним засобом тлумачення і застосовується тільки після того, як вичерпано звичайні інструменти, передбачені ст. 213 ЦК. Фактично це «останній аргумент» на випадок, коли двозначність усунути не вдалося. Натомість двозначність вказаних умов договору відсутня на кожному з рівнів тлумачення.
Також апеляційний суд зазначає, що відповідач не доводив, по-перше, що відповідне формулювання було нав'язане йому всупереч його вільній волі, а по-друге, що він до укладення чи під час виконання договору звертався до суду з вимогою про офіційне тлумачення цієї умови. Відповідач добровільно підписав договір, не заявляв, що вказані умови включено до договору під тиском, а безпідставне застосування принципу contra proferentem виступає засобом для уникнення відповідальності від невиконання ним умов Кредитного договору.
Посилання апеляційної скарги зокрема на правові висновки Верховного Суду, що містяться у постановах: від 14.05.2022 року в справі №944/3046/20; від 05.04.2023 року в справі №910/4518/16; від 21.12.2021 року в справі №148/2112/19; від 08.02.2023 року в справі №359/12165/14-ц; від 18.05.2023 року в справі №613/1436/17; від 09.10.2024 року в справі №582/202/22; від 23.05.2022 року в справі №572/1169/17; постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 року в справі №902/417/18; від 27.11.2018 року в справі №905/2260/17 та ін., висновків суду першої інстанції по суті вирішення спору не спростовують.
Також дотримуючись принципів співмірності та розумності судових витрат, суд враховував складність справи та ціну позову, а саме, що справа розглядалася в порядку спрощеного судового провадження, без участі представника позивача, фактичний обсяг робіт, здійснених представником позивача у даній справі, а саме: підготовлено позовну заяву, заявлено відповідь на відзив до позову, відзив на зустрічну позовну заяву, а тому колегія суддів погоджується із висновками суду першої інстанції про те, що вимоги про відшкодування витрат на правничу допомогу відповідача слід задовольнити частково, в сумі 3 500 грн., які підлягають стягненню з відповідача в користь позивача.
Інші доводи апеляційної скарги є нічим іншим, як намаганням відповідача уникнути цивільно-правової відповідальності за невиконання грошового зобов'язання за кредитним договором, відповідно висновків суду першої інстанції не спростовують, оскільки такі кореспондуються з усталеною практикою Верховного Суду, зокрема висновками, що містяться в постанові від 17.12.2025 року у справі №686/32982/23.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині без змін.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи, що за результатами апеляційного перегляду справи, результат вирішення справи залишився незмінним, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Зборівського районного суду Тернопільської області від 17 листопада 2025 року в оскаржуваній частині - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 09 лютого 2026 року.
Головуючий Гірський Б.О.
Судді: Хома М.В.
Костів О.З.