Справа № 343/1628/25
Провадження № 22-ц/4808/305/26
Головуючий у 1 інстанції Монташевич С. М.
Суддя-доповідач Девляшевський
12 лютого 2026 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Девляшевського В.А.,
суддів: Луганської В.М., Максюти І.О.,
секретаря Гудяк Х.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду, ухвалене головуючою суддею Монташевич С.М. 15 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Долинської міської ради, військова частина НОМЕР_1 , до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання та перебування на утриманні дитини,
У серпні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позов про встановлення факту самостійного виховання та перебування на його утриманні неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який є дитиною з інвалідністю. Встановлення вказаного факту необхідне позивачу для звільнення з військової служби на підставі п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий облік і військову службу».
Позовна заява обґрунтована тим, що позивач перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою, у якому народилися двоє дітей: ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_5 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ). До березня 2025 року сімейні стосунки були нормальними, однак відповідачка виїхала за межі України та припинила участь у вихованні дітей, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з позовом про розірвання шлюбу. У липні 2025 року відповідачка повернулася з Республіки Польща та заявила про намір забрати молодшого сина за кордон. Вказав, що сторони досягли домовленості, відповідно до якої мати вивозить молодшого сина та відмовляється від аліментів на нього, а позивач, зі свого боку, відмовляється від стягнення аліментів на старшого сина, який проживає з ним. Зазначену домовленість посвідчено нотаріально.
ОСОБА_1 зазначив, що старший син ОСОБА_4 є особою з інвалідністю до 18 років та потребує постійного догляду і лікування. Позивач забезпечує всі необхідні умови для його проживання, лікування та спеціального харчування. У зв'язку з проходженням військової служби дитина тимчасово перебуває під наглядом бабусі, яка через вік не може забезпечити належний догляд.
У зв'язку з цим необхідно встановити факт перебування дитини на утриманні позивача, що є підставою для звільнення його з військової служби відповідно до п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а тому просив позов задовольнити.
Рішенням Долинського районного суду від 15 грудня 2025 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: орган опіки та піклування Долинської міської ради, військова частина НОМЕР_1 , до ОСОБА_2 про встановлення факту самостійного виховання та перебування на утриманні дитини.
Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, оскільки вважає, що висновки суду не відповідають обставинам справи та зроблені з порушенням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим рішення підлягає скасуванню.
На думку апелянта, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини, формально ототожнивши наявність у матері батьківських прав із реальним виконанням нею батьківських обов'язків. Вважає, що такий підхід суперечить п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» та правовим позиціям Верховного Суду, згідно з якими визначальними є фактичні обставини виховання і утримання дитини, а не формальний статус другого з батьків.
Зазначає, що треті особи: військова частина НОМЕР_1 та орган опіки і піклування Долинської міської ради не заперечували факту, що саме батько здійснює утримання та виховання дитини. Орган опіки у своєму акті прямо зазначив, що догляд і забезпечення дитини здійснює батько, тоді як мати перебуває за кордоном. Суд безпідставно не надав цим доказам належної оцінки.
Також апелянт вважає, що суд формально підійшов до справи та проігнорував принцип забезпечення найкращих інтересів дитини з інвалідністю, гарантований Конвенцією ООН про права дитини. Дитина потребує постійного догляду, лікування та психологічної стабільності. Батько проходить військову службу, у зв'язку з чим догляд тимчасово здійснює бабуся, яка через похилий вік і тяжке захворювання не здатна забезпечити належний догляд. Єдиною реальною можливістю захистити інтереси дитини є звільнення батька з військової служби та його особиста участь у житті сина.
На думку ОСОБА_1 , посилання місцевого суду на те, що мати не позбавлена батьківських прав, не враховує реальних обставин, оскільки вона фактично не бере участі у вихованні дитини, а позивач не має можливості примусити її виконувати батьківські обов'язки.
Крім того вказує, що встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини має юридичне значення, оскільки є необхідною умовою для реалізації позивачем прав батька, у тому числі права на звільнення з військової служби відповідно до п. 3 ч. 12 ст. 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», а також для належного захисту прав та інтересів дитини з інвалідністю.
З огляду на викладене, просить оскаржене рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким встановити факт виховання та перебування на утриманні ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , його неповнолітнього сина - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 06 січня 2026 року відкрито апеляційне провадження та роз'яснено сторонам право подання до апеляційного суду відзиву на апеляційну скаргу.
Ухвалу про відкриття апеляційного провадження та апеляційну скаргу з додатками було надіслано ОСОБА_2 на адресу місця її реєстрації.
Конверт з поштовим відправленням повернувся на адресу суду з відміткою про відмову в отриманні, що відповідно до положень п. 5 ч. 6 ст. 272 ЦПК України є днем вручення судового рішення.
Правом на подання відзиву відповідач не скористалася.
Відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
У судове засідання ОСОБА_1 та його представник, а також представники Військової частини НОМЕР_1 та Органу опіки і піклування Долинської міської ради повторно не з'явилися, хоча про час і місце судового розгляду були повідомлені належно, що підтверджується довідками про доставку електронних документів.
У судове засідання відповідач ОСОБА_2 також повторно не з'явилася, про розгляд справи повідомлена у встановленому законом порядку. Апеляційним судом за місцем реєстрації проживання відповідача надсилались судові повістки-повідомлення, які повернулись на адресу Івано-Франківського апеляційного суду з відміткою про відмову в отриманні.
Відповідно до пункту 3 частини 8 статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду. З огляду на те, що кореспонденція, яка була адресована відповідачу повернута до апеляційного суду з відміткою про відмову в отриманні, то відповідно до пункту 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України вона є такою, що отримала судову повістку-повідомлення.
12 лютого 2026 року на офіційну електронну адресу Івано-Франківського апеляційного суду надійшло клопотання від представника ОСОБА_2 - ОСОБА_6 про відкладення розгляду справи, яке в порушення вимог ст. 183, ч. 8 ст. 43 ЦПК України, а також ч.1, 2 ст.6, ч. 1 ст.7 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» не підписано електронним підписом заявника.
Крім того, відповідно до статті 62 ЦПК України передбачено, що повноваження представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».
Однак до вказаного клопотання не додано доказів на підтвердження повноважень Кажука В.Б. представляти інтереси ОСОБА_2 в Івано-Франківському апеляційному суді.
У зв'язку з наведеним апеляційний суд залишає це клопотання без розгляду.
Відповідно до ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справу.
З урахуванням положень ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів вважає можливим провести судовий розгляд справи без учасників справи, які повідомлені належним чином, про дату, час та місце розгляду справи.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність й обґрунтованість рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції цим вимогам відповідає.
Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, в якому у них народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копіями свідоцтв про народження (а.с. 13, 15).
Скаржник та його син ОСОБА_3 зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_7 - в АДРЕСА_2 (а.с. 14, 16).
Рішенням Долинського районного суду Івано-Франківської області від 18.06.2025, яке набрало законної сили 21.07.2025, розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с. 17-18).
01 серпня 2025 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали нотаріально посвідчений договір про проживання, виховання дитини (а.с. 19).
За умовами вказаного договору ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишається на вихованні та утриманні батька та буде проживати разом із ним, а ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , - на вихованні та утриманні матері, з якою і проживатиме. Фактичне місце проживання батька та дитини ОСОБА_3 визначається АДРЕСА_1 , фактичне місце проживання матері та дитини ОСОБА_7 - АДРЕСА_2 . Кожна зі сторін надає можливість іншій стороні брати участь у житті та вихованні дітей.
Згідно з довідкою № 1.5.4-15/71 від 04.08.2025 за місцем реєстрації позивача ОСОБА_1 зареєстровані: ОСОБА_8 - мати, ОСОБА_9 - сестра, ОСОБА_3 - син (а.с. 20).
В акті обстеження № 144 від 04.08.2025 зазначено, що зі слів заявника ОСОБА_1 та за твердженнями сусідів, сестра заявника ОСОБА_9 проживає за межами України. ОСОБА_1 проживає разом із сином ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 21).
Позивач ОСОБА_1 перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 за призовом під час мобілізації та є учасником бойових дій, що підтверджується копіями довідки військової частини НОМЕР_1 та посвідчення (а.с. 22, 41).
У справі, яка є предметом перегляду, заявник просить встановити факт самостійного виховання дитини. Заявлені вимоги, пов'язані з доведенням існування підстав для звільнення позивача з військової служби.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них. Враховуючи, що проживання батьків окремо, визначення місяця проживання дитини одним із батьків не впливає на обсяг прав та обов'язків батьків щодо виховання дитини, а також не звільняє того з батьків, хто проживає окремо від батьківського обов'язку і не позбавляє права брати участь у вихованні дитини, відтак місцевий суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду зважаючи на таке.
Статтею 51 Конституції України визначено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Статтею 141 СК встановлено рівність прав та обов'язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Згідно з положеннями частини другої статті 150 СК України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Відповідно до частин першої - четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов'язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.
У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов'язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.
Так, ухилення від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).
Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.
Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.
Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов'язки є такими, що тісно пов'язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб'єктністю, такі права та обов'язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.
СК України не визначено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов'язків, якими є, зокрема, обов'язки щодо виховання дитини.
Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.
Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов'язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов'язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов'язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.
Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов'язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов'язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов'язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов'язків з виховання дитини.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 201/5972/22, а також від 19 грудня 2025 року у справі № 333/6504/24.
Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п'ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що надані позивачем докази свідчать лише про перебування відповідачки за кордоном та не є належними доказами існування обставин за яких матір не здатна виконувати свої батьківські обов'язки, оскільки зазначене не перешкоджає матері спілкуватися з сином та брати участь у його вихованні.
При цьому судом правомірно враховано, що матеріали справи не містять доказів, що ОСОБА_2 позбавлена батьківських прав відносно свого сина, як і відсутні докази, що свідчать про неможливість останньої виконувати свої батьківські обов'язки.
Підсумовуючи викладене вище, у матеріалах справи відсутні докази існування або настання обставин, в силу яких батьківська правосуб'єктність матері дитини обмежена або припинилася, а тому відсутні правові підстави для задоволення вимоги про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що для звільнення з військової служби позивачу належить надати рішення суду про встановлення факту самостійного виховання та утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 , не може бути підставою для задоволення такої вимоги.
Натомість навпаки, найвищим інтересам неповнолітнього сина відповідає спільна опіка (виховання та утримання) батьками, оскільки у матеріалах справи відсутні докази протипоказань для такого. Обставин невідповідності моральним засадам суспільства не встановлено.
Решта наведених у апеляційній скарзі доводів зводиться до незгоди з висновками суду першої інстанції та бажання встановити такий факт у судовому порядку, що належним способом захисту вважати не можна, оскільки у разі настання певних юридичних фактів (дій чи події) батьківські права та обов'язки припиняються та додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виховує та утримує дитину не потрібно.
Отже, колегія суддів погоджується із висновком суду про те, що факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватися на підставі укладеного між ними договору або на підставі судового рішення, оскільки у такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини. Враховуючи, що нормами СК України закріплений обов'язок батьків виховувати та утримувати дитину, відсутні підстави для додаткового встановлення у судовому порядку факту самостійного виховання та перебування дитини на утриманні позивача.
Відповідно до змісту ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги правильності висновків суду першої інстанції не спростовують, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права і не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.
Відповідно до п. п. «в» п. 4 ч. 1 ст. 382 ЦПК України, ст. 141 ЦПК України суд розподіляє судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, немає.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381- 384, 389 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Долинського районного суду від 15 грудня 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.
Головуючий В.А. Девляшевський
Судді: В.М. Луганська
І.О. Максюта
Повне судове рішення складено 16 лютого 2026 року.