13 лютого 2026 року м. Київ 640/19295/22
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Жука Р.В., розглянувши у порядку письмового провадження заяву позивача про визнання протиправними дії Міністерства юстиції України на виконання рішення суду в адміністративній справі
за позовом Громадянки Федеративної Демократичної Республіки Непал ОСОБА_1
до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м.
Києві та Київській області
про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії,
Громадянка Федеративної Демократичної Республіки ОСОБА_2 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, в якому просить суд
- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання № НОМЕР_1 від 18 серпня 2021 року;
- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання № НОМЕР_2 від 13 жовтня 2021 року;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання громадянки Демократичної Федеративної Республіки Непал ОСОБА_1 ( ОСОБА_3 ), ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 15.07.2025 адміністративний позов - задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання громадянки Федеративної Демократичної Республіки Непал ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 18 серпня 2021 року № 80112300009861.
Визнано протиправним та скасовано рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання громадянки Федеративної Демократичної Республіки Непал ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 13 жовтня 2021 року № 80112300011029.
Визнано протиправним та скасовано рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання громадянки Федеративної Демократичної Республіки Непал ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 17 січня 2022 року № 80112300013005.
Зобов'язано Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяви громадянки Федеративної Демократичної Республіки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про обмін посвідки на постійне проживання у зв'язку із досягненням 45-річного віку, з урахуванням висновків суду у даній адміністративній справі.
У задоволенні інших позовних вимог - відмовлено.
Стягнуто на користь громадянки Федеративної Демократичної Республіки ОСОБА_2 за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області понесені нею судові витрати у вигляді судового збору у розмірі 1984,80грн (одна тисяча дев'ятсот сорок вісім гривень 80 копійок).
До суду звернувся представник позивача із заявою у порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій просить суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області № 801123000130051 від 12.09.2025 як таке, що ухвалене (на виконання) рішення суду, але порушує права позивачки, підтверджені рішенням Київського окружного адміністративного суду від 15.07.2025 у справі № 640/19295/22;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання в Україні громадянки Федеративної Демократичної Республіки ОСОБА_2 , у зв'язку з досягненням нею 45-річного віку.
В обґрунтування вказаної заяви зазначено, що під час повторного розгляду відповідач фактично застосував ту ж підставу для відмови - підпункт 3 пункту 62 Порядку № 321, яка вже була предметом судового контролю і спричинила визнання протиправним та скасування попередніх відмов.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 10.12.2025 прийнято заяву представника позивача у порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України до розгляду. Зобов'язано Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області надати суду протягом 5-ти днів з дня отримання даної ухвали суду письмові пояснення щодо заяви представника позивача поданої у порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України.
До суду від відповідача надійшли пояснення, в яких зазначено, що подаючи заяву в порядку статті 383 представник позивача не дотримався вимог пунктів 7, 8 частини 2 статті 383 КАС України та не надав доказів, які б свідчили, що позивач вичерпав всі можливі механізми на стадії примусового виконання рішення суду.
Представник позивача подав до суду заперечення на пояснення відповідача, в яких зазначив, що Центральне міжрегіональне управління ДМС у м. Києві та Київській області у письмових поясненнях просить повернути заяву, посилаючись на недотримання пунктів 7, 8 частини 2 статті 383 КАС України та передчасність звернення у зв'язку з невикористанням механізмів Закону України «Про виконавче провадження». Представник позивача зазначає, що у даному випадку предметом поданої заяви є оскарження конкретного індивідуального акта відповідача - рішення № 801123000130051 від 12.09.2025, яке було ухвалене відповідачем на виконання рішення суду від 15.07.2025 по справі №640/19295/22, однак за своїм змістом та наслідками не забезпечує реального поновлення права позивачки, підтвердженого рішенням суду у справі № 640/19295/22.
06.02.2025 судом видано виконавчі листи у справі № 640/19295/22.
Дослідивши матеріали адміністративної справи, суд зазначає таке.
Як вже зазначалось, 17.07.2025 Київським окружним адміністративним судом прийнято рішення, яким визнано протиправним та скасовано рішення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання громадянки Федеративної Демократичної Республіки Непал ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , від 18 серпня 2021 року № 80112300009861, від 13 жовтня 2021 року № 80112300011029 та від 17 січня 2022 року № 80112300013005; зобов'язано Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області повторно розглянути заяви громадянки Федеративної Демократичної Республіки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про обмін посвідки на постійне проживання у зв'язку із досягненням 45-річного віку, з урахуванням висновків суду у даній адміністративній справі.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25.08.2025 апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 15 липня 2025 року у справі за адміністративним позовом Громадянки Федеративної Демократичної Республіки ОСОБА_2 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішень, зобов'язання вчинити дії - повернуто особі, яка її подала.
Отже рішення Київського окружного адміністративного суду від 15.07.2025 у справі № 640/19295/22 набрало законної сили 25.08.2025.
З матеріалів справи вбачається, що представник позивача 22.09.2025 звернулась до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із адвокатським запитом, в якому просила надати інформацію щодо стану виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 15.07.2025 у справі № 640/19295/22.
Листом Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 29.09.2025 повідомило представника позивача, що за результатами розгляду, 12.09.2025 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області прийнято рішення № 801123000130051 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання громадянці Федеративної Демократичної Республіки ОСОБА_2 , на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321.
03.10.2025 представник позивача звернувся до суду із заявою із заявою у порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України.
Проте, ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 13.10.2025 заяву представника позивача у порядку статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України, - повернуто без розгляду, з підстав її невідповідності, а саме: не надання доказів надіслання (надання) даної заяви іншим учасникам справи - відповідачу.
Вказану ухвалу отримано представником позивача 15.10.2025, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа до електронного кабінету позивача.
У цей же дань, 15.10.2025, засобами поштового зв'язку представник позивача повторно звернувся до суду із заявою у порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України.
Разом з означеною заявою представником позивача було подано клопотання про поновлення строку на подання заяви в порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України.
Дослідивши матеріали справи, суд зазначає таке.
Так, частиною 4 статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що заяву, зазначену у частині першій цієї статті, може бути подано протягом десяти днів з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, але не пізніше дня завершення строку пред'явлення до виконання виконавчого листа, виданого за відповідним рішенням суду.
Частинами першою та другою статті 44 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що учасники справи мають рівні процесуальні права та обов'язки. Учасники справи зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов'язки, зокрема, щодо сплати судового збору.
Наведеною процесуальною нормою окреслено характер процесуальної поведінки, який зобов'язує учасників справи діяти сумлінно, тобто проявляти добросовісне ставлення до наявних у них прав і здійснювати їх реалізацію таким чином, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без суттєвих затримок та зайвих зволікань) виконання своїх обов'язків, встановлених законом або судом, зокрема щодо дотримання строку подання заяв пов'язаних з виконанням судових рішень, а також належного оформлення таких заяв. Для цього особа, зацікавлена у поданні такої заяви, повинна вчиняти усі можливі та залежні від неї дії, використовувати у повному обсязі наявні засоби та можливості, передбачені законодавством.
Згідно з частиною першою статті 121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
При цьому норми КАС України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин у справі.
Суд зазначає, що при вирішенні питання про поважність наведених заявником причин, суд має враховувати також і ті обставини, які стали підставою для повернення попередньо поданої заяви, а також період часу, який сплинув з моменту, коли особа дізналась про відповідне рішення суду.
З матеріалів справи вбачається, що представник позивача первісно звернувся із заявою в порядку 383 Кодексу адміністративного судочинства України в межах 10-денного строку. У подальшому така заява була повернута заявника.
Водночас, в день отримання, 15.10.2025, ухвали суду від 13.10.2025 про повернення заяви, представник позивача подав повторно до суду заяву в порядку 383 Кодексу адміністративного судочинства України.
Отже, враховуючи повторне подання представником позивача заяви у порядку статті 383 КАС України у стислі строки після отримання ухвали про повернення вперше поданої заяви, усунення виявлених недоліків такої заяви, добросовісну процесуальну поведінку представника позивача, а також ураховуючи обов'язок суду сприяти учасникам справи у реалізації їх процесуальних прав з додержанням принципу розумності та пропорційності, суд вважає, що строку порушений з поважних причин та підлягає поновленню.
Указані обставини та докази у їх сукупності свідчать, що в цьому випадку в діях заявника не вбачається ознак невиправданої бездіяльності чи зловживання процесуальними правами та обов'язками.
У свою чергу, суд не бере до уваги посилання Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області на постанову Великої Палати Верховного Суду від 09.12.2020 у справі № 9901/235/20, якій зазначено те, що звернення до суду в порядку статті 383 КАС України є виключною мірою, якщо позивачем було вичерпано усі можливі механізми на стадії примусового виконання рішення суду та вважає за необхідне звернути увагу відповідачів на наступне.
Так частиною третьою статті 7 КАС України встановлено, що у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 №1402-VIII встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 N3477-IV, суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право на справедливий суд.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, право на виконання рішення, яке виніс суд, є невід'ємною частиною "права на суд", а ефективний захист сторони у справі, а отже, і відновлення справедливості, передбачає зобов'язання адміністративних органів виконувати рішення.
Згідно з рішенням у справі "Лізанець проти України" від 31.05.2007 р. (заява № 6725/03) Європейський суд з прав людини зазначив, що від особи, яка домоглася остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання (рішення у справі "Метаксас проти Греції", № 8415/02, п. 19, від 27.05.2004 р.). У рішенні "Іммобільяре Саффі" проти Італії" (заява № 22774/93, п. п. 63, 66) ЄСПЛ доходить висновку, що право на звернення до суду було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду одній зі сторін. Право на звернення до суду, гарантоване статтею 6 Конвенції, також передбачає практичне виконання остаточних, обов'язкових для виконання судових рішень, які в державах, що поважають принцип верховенства права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду стороні у провадженні.
Тобто ураховуючи наведені позиції, рішення суду має бути виконано лише за фактом винесення такого рішення, незалежно від звернення до виконавчої служби.
При цьому, обов'язок учасника справи виконати судове рішення, зокрема, яке підлягає негайному виконанню, не має залежати від дій третьої сторони - державного виконавця.
Отже, викладені у пояснення Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області доводи, стосовно недотримання форми поданої заяви, не знайшли свого підтвердження.
Разом з тим, суд звертає увагу, що відповідач у своєму листі зазначив, що на виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 15.07.2022 у справі № 640/19295/22 Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області повторно розглянуло заяву позивачки про обмін посвідки на постійне проживання.
Відтак у даному випадку предметом поданої заяви є оскарження індивідуального акта відповідача - рішення № 801123000130051 від 12.09.2025, яке прийнято відповідачем на виконання рішення суду.
Повертаючись до розгляду по суті заяви представника позивача поданої в порядку 383 КАС України, суд зазначає таке.
Статтею 129-1 Конституції України передбачено, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Відповідно до частин другої, третьої статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Згідно зі статтею 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.
Зважаючи на викладене, законна сила судового рішення поширюється на всю територію України, а обов'язковість рішень суду є однією із основних засад судочинства, яка гарантує ефективне здійснення правосуддя; за неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.
У рішенні Конституційного суду України від 30.06.2009 року N 16-рп/2009 зазначено, що виконання всіма суб'єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової.
Слід зауважити, що правозастосування статті 383 Кодексу адміністративного судочинства розглядалось Конституційним судом України у рішенні від 01.03.2023 у справі № 3-27/2022 (54/22).
Суд нагадав, що Конституція України містить приписи з питань виконання судових рішень, зокрема: визначає обов'язковість судового рішення як одну з основних засад судочинства (пункт 9 частини другої статті 129); установлює, що судове рішення є обов'язковим до виконання (друге речення частини першої статті 129-1); покладає на державу обов'язок забезпечити виконання судового рішення у визначеному законом порядку (частина друга статті 129-1).
Конституційний Суд України зазначав, що виконання судового рішення є невідокремним складником права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012); обов'язкове виконання судового рішення є доконечною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов'язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та поновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам «верховенства права“ (правовладдя) та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист [перше речення абзацу восьмого, абзац чотирнадцятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019].
Європейський суд із прав людини так само наголосив на тому, що право на справедливий суд, гарантоване кожному пунктом 1 статті 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби «національна юридична система дозволяла, щоб остаточне, зобов'язальне судове рішення залишалось таким, що не породжує юридичних наслідків на шкоду одній зі сторін. Не можна припустити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції ґрунтовно описував процесуальні гарантії, що їх надано учасникам судового процесу, а саме: справедливий, прилюдний і швидкий розгляд справи, не захищаючи виконання судових рішень; якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до суду та здійснення судочинства, це означало б привести до стану, несумісного з принципом правовладдя, що його Договірні держави зобов'язалися додержувати, ратифікувавши Конвенцію“ [рішення у справі Шмалько проти України/Shmalko v. Ukraine від 20 липня 2004 року (заява № 60750/00), § 43].
Конституційний Суд України зазначає, що з принципу правовладдя та вимоги утвердження й забезпечення права особи на судовий захист в адміністративному судочинстві випливає обов'язок держави забезпечити також обов'язкове виконання судового рішення, ухваленого на користь особи, задля реального захисту та поновлення її прав, свобод, інтересів, що зазнали порушення внаслідок ухвалення рішень, учинення дій або бездіяльності органами публічної влади, їх посадовими і службовими особами. Невиконання державою цього обов'язку суперечить приписам пункту 9 частини другої статті 129, частин першої, другої статті 129-1Конституції України та призводить до порушення права особи на судовий захист, підриває дієвість адміністративного судочинства, а отже, є несумісним із принципом правовладдя, що його встановлено частиною першою статті 8 Конституції України.
Суд зазначає, що завершальним етапом у розгляді адміністративної справи є прийняття судового рішення, яким здійснюється судовий захист прав і законних інтересів суб'єктів адміністративного права. Саме цей судовий акт урегульовує публічно-правові спори і забезпечує правову визначеність у цій сфері правовідносин. Обов'язковості судові рішення набувають після набрання ними законної сили, завдяки чому рішення суду є максимально недоторканим, що надає йому рис стабільності, незмінності та остаточності. Водночас, складовою принципу обов'язковості судових рішень є також юридична відповідальність за їхнє невиконання.
В рішенні Київського окружного адміністративного суду від 15.07.2025 у справі № 640/19295/22 суд було встановлено наступне.
«З матеріалів справи вбачається, що рішення № 80112300009861 від 18 серпня 2021 року, № 801123000011029 від 13 жовтня 2021 року та № 80112300013005 від 17 січня 2022 року прийняті на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку № 321.
При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що законодавцем відокремлюється поняття “обмін» посвідки та її “оформлення». Під різне нормативне регулювання підпадає як порядок розгляду заяви, так і підстави для прийняття рішення та кінцевий результат розгляду заяви.
Так, положеннями підпункту 5 пункту 7 Порядку № 321 передбачено, що обмін посвідки здійснюється у разі, зокрема, досягнення іноземцем або особою без громадянства 25- або 45-річного віку.
Як вже зазначалось судом, позивач звернулась до відповідача саме із заявою про обмін посвідки на постійне проживання у зв'язку із досягненням 45-річного віку відповідно до приписів пункту 7 Порядку № 321 та надала до заяви необхідний перелік документів, визначений пунктом 40 цього Порядку.
Однак, вказаними вище рішеннями відповідача, на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку № 321, їй відмовлено в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання з підстав того, що дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію. Крім того, як зазначено у листі-відповіді на адвокатський запит від 14 грудня 2021 року № 8010.6.1-59969/80 та у відзиві на позовну заяву, що не вбачається законних підстав для надання чоловікові позивача дозволу на імміграцію.
З цього приводу суд зазначає, що оскільки приписи Порядку № 321 не надають право відповідачу при розгляді заяви про обмін посвідки перевіряти наявність підстав для видачі посвідки на постійне проживання та обґрунтованість підстав надання дозволу на імміграцію в Україну, то доводи відповідача є безпідставними та такими, що не гуртуються на вимогах чинного законодавства.
У зв'язку з чим, рішення відповідача про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання є протиправними та такими, що прийняті міграційною службою всупереч вимогам законодавства України.».
Представником позивача до суду надано лист-відповідь відповідача від 10.10.2025 №8010.6.1-49303/80.4-25 на адвокатський запит, в якому зазначено наступне:
«На виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 15.07.2025 у справі № 640/19295/22 ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області було повторно розглянуто заяву-анкету № 205030252 від 04.01.2022 про обмін посвідки на постійне проживання громадянки Республіки Непал ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Відповідно до пункту 37 Порядку оформлення була проведена перевірка матеріалів справи громадянки Непалу ОСОБА_1 та було надіслано запит до ГУ ДМС в Одеській області щодо законності документування посвідкою на постійне проживання її чоловіка та отримано відповідь (03.09.2025 № 5100.19.1/18001-25) на підставі якої 12.09.2025 прийнято рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання № НОМЕР_3 на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку оформлення громадянці Республіки Непал ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .».
Отже, відповідачем на виконання рішення суду від 15.07.2025 у справі, за результатами повторного розгляду заяви позивачки прийнято рішення від 12.09.2025 № 801123000130051 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання.
Водночас, судом приймаючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, було зазначено наступне.
«Таким чином, положеннями Порядку № 321 чітко визначено перелік дій територіального органу ДМС при вирішенні питання про обмін посвідки на постійне проживання та передбачено альтернативні варіанти щодо результатів розгляду заяви про обмін посвідки на постійне проживання: прийняти рішення про оформлення посвідки чи відмовити в такому обміні.
Саме за наслідками вчинення дій, передбачених Порядком № 321, а також за відсутності підстав для відмови у обміні посвідки, визначених приписами цього Порядку, територіальний орган ДМС зобов'язаний видати особі, що зверталася із заявою про обмін посвідки, нову посвідку на постійне проживання в Україні.
З матеріалів справи вбачається, що відповідачем, в порушення норм чинного законодавства, за наслідком поданих позивачем заяв не здійснено відповідних дій, визначених Порядком № 321, та не прийнято рішення про обмін або відмову у обміні посвідки.
Таким чином, аналізуючи встановлені фактичні обставини справи, зокрема, щодо не прийняття рішення про обмін або відмову у обміні посвідки, суд доходить висновку про відсутність підстав для зобов'язання відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання у зв'язку з досягненням 45-річного віку, водночас, керуючись частиною другою статті 9 КАС України вважає за доцільне вийти за межі позовних вимог, визнати протиправним та скасувати у тому числі рішення відповідача від 17 січня 2022 року № 80112300013005 та зобов'язати повторно розглянути заяви позивача про обмін посвідки на постійне проживання з урахуванням висновків суду у даній адміністративній справі.».
Проте, відповідач приймаючи рішення від 12.09.2025 № 801123000130051 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання було проігноровано вказані висновки суду у рішенні від 15.07.2025 у справі № 640/19295/22.
Суд також вважає за необхідне звернути увагу на практику Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення у справі “Suominen v. Finland», заява № 37801/97, пункт 36), відповідно до якої орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень; принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень полягає у тому, щоб рішенням було прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.
Отже, критеріями обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень є: 1) логічність та структурованість викладення мотивів, що стали підставою для прийняття відповідного рішення; 2) пов'язаність наведених мотивів з конкретно наведеними нормами права, що становлять правову основу такого рішення; 3) наявність правової оцінки фактичних обставин справи (поданих документів, інших доказів), врахування яких є обов'язковим у силу вимог закону під час прийняття відповідного рішення; 4) відповідність висновків, викладених у такому рішенні, фактичним обставинам справи; 5) відсутність немотивованих висновків та висновків, які не ґрунтуються на нормах права.
Відтак, невиконання суб'єктом владних повноважень законодавчо встановлених вимог щодо змісту, форми, обґрунтованості та вмотивованості акта індивідуальної дії призводить до його протиправності.
Аналогічні висновки щодо вимог до акту індивідуальної дії суб'єкта владних повноважень викладенні в постанові Верховного Суду від 11.09.2023 у справі №420/14943/21.
На переконання суду, рішення суду відповідачем належно не виконується, що є перепоною у завершенні судового провадження і в реалізації громадянином її гарантованого Конвенцією "права на справедливий суд".
Верховний Суд у постанові від 20.02.2019 у справі №806/2143/15 (адміністративне провадження №К/9901/5159/18) звертав увагу, що статті 382 і 383 Кодексу адміністративного судочинства України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, пов'язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.
Постановою Верховного Суду від 30.04.2020 у справі №804/2076/17 встановлена наступна позиція Верховного Суду: "Сам факт відсутності певного результату не може бути достатнім підтвердженням того, що суб'єкт владних повноважень допустив саме протиправну бездіяльність. Про протиправність може свідчити, зокрема, те, що суб'єкт владних повноважень бездіяв за обставин, коли мав реальну можливість реалізувати свої повноваження, повинен був це зробити, але не зробив (чи зробив з порушенням процедури чи інших вимог), що спричинило порушення прав та інтересів особи".
Згідно з частиною шостою статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України за наявності підстав для задоволення заяви суд постановляє ухвалу в порядку, передбаченому статтею 249 цього Кодексу
Відповідно до частин першої, другої, четвертої, дев'ятої статті 249 Кодексу адміністративного судочинства України суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб'єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.
У разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними.
В окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги яких порушено, і в чому саме полягає порушення.
Окрема ухвала стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення, надсилається прокурору або органу досудового розслідування, які повинні надати суду відповідь про вжиті ними заходи у визначений в окремій ухвалі строк. За відповідним клопотанням прокурора або органу досудового розслідування вказаний строк може бути продовжено.
На підставі викладеного, керуючись статтями 249, 324, 328, 329, 331, 341, 349, 350, 351, 383 Кодексу адміністративного судочинства, суд
1. Визнати протиправними дії Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області вчиненні на виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 15.07.2025 у справі № 640/19295/22 щодо прийняття рішення від 12.09.2025 № 801123000130051 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання.
2. Визнати протиправним рішення від 12.09.2025 № 801123000130051 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання.
3. Зобов'язати Центральне міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області вжити заходи щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону під час виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 15.07.2025 у справі № 640/19295/22.
4. Повідомити очільника Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про встановлені порушення та вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.
5. Встановити Центральному міжрегіональному управлінню Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області 30-тиденний строк з дня отримання (вручення) копії цієї ухвали для подання до суду доказів вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону під час виконання судового рішення.
Попередити, що невиконання окремої ухвали є підставою для притягнення особи до адміністративної відповідальності відповідно до частини 1 статті 185-6 Кодексу України про адміністративні правопорушення або кримінальної відповідальності відповідно до статті 382 Кримінального Кодексу України.
Окрема ухвала набирає законної сили з моменту підписання та може бути оскаржена особами, яких вона стосується, за правилами, встановленими статтями 293 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Строк на відповідь про вжиті заходи може бути продовжений за відповідним клопотанням прокурора або органу досудового розслідування.
Суддя Жук Р.В.