вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"13" лютого 2026 р. Справа № 911/3119/25
Господарський суд Київської області у складі судді Горбасенка П.В., за участю секретаря судового засідання Байдрелової М.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи
за позовом заступника керівника Білоцерківської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави
до 1. Білоцерківської міської ради
2. Фізичної особи-підприємця Дядюри Оксани Миколаївни
про визнання недійсним договору та зобов'язання повернути земельну ділянку
за участю представників:
від прокуратури: Холоденко А.С. (службове посвідчення № 069058 від 01.03.2023)
від відповідача 1: Володько О.Ю. (самопредставництво), Геращенко А.П. (самопредставництво)
07.10.2025 через канцелярію Господарського суду Київської області надійшла позовна заява заступника керівника Білоцерківської окружної прокуратури Київської області (далі - прокуратура / прокурор) в інтересах держави з вимогами до Білоцерківської міської ради (далі - відповідач 1) та Фізичної особи-підприємця Дядюри Оксани Миколаївни (далі - відповідач 2) про:
- визнання недійсним договору № 10-08/50 від 23.04.2024 про встановлення особистого строкового сервітуту земельної ділянки для розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, укладеного між Білоцерківською міською радою та Фізичною особою-підприємцем Дядюрою Оксаною Миколаївною (далі - спірний договір);
- зобов'язання Фізичної особи-підприємця Дядюри Оксани Миколаївни повернути Білоцерківській міській раді земельну ділянку площею 0,0042 га з кадастровим номером 3210300000:07:016:0021, що складається з території, на якій розміщено тимчасову споруду для провадження підприємницької діяльності у стані, в якому вона була одержана.
В обґрунтування позовних вимог прокурор зазначає про невідповідність суті правовідносин, що склалися між сторонами спірного договору, їх змісту та мети отримання земельної ділянки з кадастровим номером 3210300000:07:016:002 такому правовому інституту як земельний сервітут, у зв'язку з чим, на думку прокуратури, спірний договір не спрямований на реальне настання наслідків, що ним обумовлені, тоді як його оплатний характер є підтвердженням того, що між сторонами договору склалися правовідносини щодо платного володіння та користування земельною ділянкою для здійснення підприємницької діяльності, що відповідає визначенню оренди землі.
Отже, за доводами прокурора, правом земельного сервітуту було підмінено право оренди земельної ділянки, яке відповідно до ст. 124 та ч. 1 ст. 134 Земельного кодексу України набувається на конкурентних засадах за результатами земельних торгів, а тому наявні підстави для визнання спірного договору недійсним та повернення земельної ділянки з кадастровим номером 3210300000:07:016:002 територіальній громаді м. Біла Церква в особі Білоцерківської міської ради.
Господарський суд Київської області ухвалою від 13.10.2025 залишив позовну заяву заступника керівника Білоцерківської окружної прокуратури Київської області без руху, постановив виявлені недоліки усунути протягом десяти днів з дня вручення зазначеної ухвали.
17.10.2025 через підсистему «Електронний суд» прокуратура надіслала письмові пояснення на виконання вказаної ухвали разом з доказами на їх підтвердження.
Господарський суд Київської області ухвалою від 22.10.2025, зокрема, прийняв позовну заяву заступника керівника Білоцерківської окружної прокуратури Київської області до розгляду, відкрив провадження у справі № 911/3119/25 за правилами загального позовного провадження, призначив підготовче засідання на 21.11.2025 та встановив сторонам строки для вчинення процесуальних дій, таких як подання до суду відзиву, відповіді на відзив, заперечення, заяв та клопотань, які відповідно до ст. 182 Господарського процесуального кодексу України мають бути вирішені у підготовчому засіданні.
31.10.2025, в межах встановленого судом строку, через підсистему «Електронний суд» Білоцерківська міська рада надіслала відзив на позовну заяву, згідно змісту якого заперечила щодо наведених Білоцерківською окружною прокуратурою Київської області обставин та правових підстав позову, зауваживши про те, що вимоги прокуратури є передчасними, безпідставними та необґрунтованими, а отже, такими, що не підлягають задоволенню. У підготовчому засіданні 21.11.2025 суд долучив відзив на позовну заяву разом з доданими до нього документами до матеріалів справи.
06.11.2025, у встановлений судом строк, через підсистему «Електронний суд» Білоцерківська окружна прокуратура Київської області надіслала відповідь на відзив, згідно змісту якої заперечила проти доводів відповідача 1, викладених у відзиві на позовну заяву, з огляду на невідповідність останніх дійсним обставинам справи. У підготовчому засіданні 21.11.2025 суд долучив відповідь на відзив до матеріалів справи.
13.11.2025 через підсистему «Електронний суд» Білоцерківська міська рада надіслала заперечення на відповідь на відзив, відповідно до змісту яких виклала свої пояснення щодо наведених прокуратурою у відповіді на відзив міркувань. У підготовчому засіданні 21.11.2025 суд долучив заперечення на відповідь на відзив до матеріалів справи.
Господарський суд Київської області ухвалою від 21.11.2025 у справі № 911/3119/25 продовжив строк підготовчого провадження на тридцять днів та відклав підготовче засідання на 19.12.2025.
08.12.2025 через підсистему «Електронний суд» Білоцерківська міська рада надіслала клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, згідно якого просила суд забезпечити участь її представника - Володько О.Ю. у судовому засіданні 19.12.2025 в режимі відеоконференції.
Відповідно до результатів автоматизованого розподілу судової справи між суддями, оформлених протоколом автоматизованого розподілу б/н від 08.12.2025, вказане клопотання передано до розгляду судді Черногузу А.Ф.
Господарський суд Київської області у складі судді Черногуза А.Ф. ухвалою від 09.12.2025 у справі № 911/3119/25, зокрема, задовольнив клопотання відповідача 1 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції та постановив, що особою, яка братиме участь у судовому засіданні 19.12.2025 в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду є представник Білоцерківської міської ради - Володько О.Ю.
12.12.2025 канцелярією Господарського суду Київської області зареєстровано надіслане засобами поштового зв'язку клопотання Фізичної особи-підприємця Дядюри Оксани Миколаївни, згідно змісту якого остання просила суд розглянути справу без її участі та відмовити у задоволенні позовних вимог Білоцерківської окружної прокуратури Київської області.
Господарський суд Київської області ухвалою від 19.12.2025 у справі № 911/3119/25 відклав підготовче засідання на 16.01.2026.
24.12.2025 через підсистему «Електронний суд» Білоцерківська міська рада надіслала клопотання про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, згідно якого просила суд забезпечити участь її представника - Володько О.Ю. у судовому засіданні 16.01.2026 в режимі відеоконференції.
Відповідно до результатів автоматизованого розподілу судової справи між суддями, оформлених протоколом автоматизованого розподілу б/н від 24.12.2025, вказане клопотання передано до розгляду судді Карпечкіну Т.П.
Господарський суд Київської області у складі судді Карпечкіна Т.П. ухвалою від 05.01.2026 у справі № 911/3119/25, зокрема, задовольнив клопотання відповідача 1 про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції та постановив провести в режимі відеоконференції призначене у справі на 16.01.2026 підготовче засідання.
Господарський суд Київської області ухвалою від 16.01.2026, зокрема, закрив підготовче провадження у справі № 911/3119/25 та призначив справу до судового розгляду по суті на 13.02.2026.
У судове засідання 13.02.2026 представник відповідача 2 не з'явився.
Також Фізична особа-підприємець Дядюра Оксана Миколаївна не скористалася наданим ст. 165 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) правом та відзив на позовну заяву не подала, як і не надала жодних доказів у справі.
Водночас суд вчинив всі залежні від нього дії з повідомлення відповідача 2 про розгляд цієї справи:
- копії ухвал Господарського суду Київської області, зокрема, про відкриття провадження та відкладення підготовчого засідання в означеній справі надсилав відповідачу 2 рекомендованими листами з повідомленнями про вручення (зі штриховими кодовими ідентифікаторами № R067023986792, № R068042211234) на адресу його місцезнаходження згідно наявних в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відомостей, тоді як такі листи із вміщеними у них відповідними ухвалами органом поштового зв'язку вручено Фізичній особі-підприємцю Дядюрі Оксані Миколаївні 03.11.2025 та 26.12.2025 відповідно;
- копії всіх ухвал Господарського суду Київської області у справі № 911/3119/25 надсилав також на електронну адресу відповідача 2 згідно наявних в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відомостей - ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується наявними в матеріалах справи довідками;
- всі постановлені у цій справі ухвали офіційно оприлюднив у Єдиному державному реєстрі судових рішень - www.reyestr.court.gov.ua (далі - Реєстр), як наслідок, відповідні судові рішення знаходяться у вільному доступі, оскільки за змістом ст. 2, 4 Закону України «Про доступ до судових рішень» кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом, а всі судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному вебпорталі «Судова влада України».
З огляду наведеного суд дійшов висновку, що відповідачу 2 надано право бути обізнаним про прийняті у цій справі рішення та, відповідно, надано можливість реалізувати право на участь у судовому процесі у передбаченому процесуальним законом порядку, із поданням заяв та / або письмових пояснень стосовно власної позиції по суті спору.
У судовому засіданні 13.02.2026, закінчивши з'ясування обставин справи та перевірку їх доказами, суд оголосив про перехід до судових дебатів, по завершенні яких перейшов до стадії ухвалення судового рішення та проголосив вступну і резолютивну частини рішення, водночас
Відповідно до змісту наведених у позовній заяві доводів прокурора, Білоцерківською окружною прокуратурою виявлено порушення інтересів держави у сфері земельних правовідносин, що, зі свого боку, пов'язані з передачею земельної ділянки у користування на підставі договору особистого строкового сервітуту.
Так, за твердженнями прокуратури, рішенням Білоцерківської міської ради № 5260-50-VIII від 08.02.2024 Фізичній особі-підприємцю Дядюрі Оксані Миколаївні погоджено можливість розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності за адресою: вул. Героїв Крут, у районі житлового будинку № 115 у м. Біла Церква, на площі земельної ділянки 0,0042 га з кадастровим номером 3210300000:07:016:0021 (далі - спірна земельна ділянка), та встановлено особистий строковий сервітут.
Надалі, як зазначає прокурор, на виконання згаданого вище рішення 23.04.2024 між Білоцерківською міською радою та Фізичною особою-підприємцем Дядюрою Оксаною Миколаївною укладено договір № 10-08/50 про встановлення особистого строкового сервітуту земельної ділянки на територію (об'єкт благоустрою) у м. Біла Церква, призначену для розміщення та використання для провадження підприємницької діяльності з цільовим призначенням 03.13 - для будівництва та обслуговування будівель закладів побутового обслуговування, строком на 5 років, із визначенням річної плати за сервітутне користування у розмірі 10 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка станом на 2024 рік становить 8 418, 02 грн в рік.
В розрізі наведеного прокуратура наголосила, що умовами спірного договору заборонено будь-яке будівництво на земельній ділянці, переданій у сервітут, а також не визначено потреби, для задоволення якої встановлювався сервітут, що, зі свого боку, суперечить правовій природі цього інституту.
На підтвердження вказаних обставин прокурор долучив до позовної заяви копії рішення Білоцерківської міської ради № 5260-50-VIII від 08.02.2024 та договору № 10-08/50 від 23.04.2024 про встановлення особистого строкового сервітуту земельної ділянки.
Додатково прокуратура зауважила, що 14.05.2024 державним реєстратором Білоцерківської міської ради здійснено державну реєстрацію права користування (сервітуту) щодо земельної ділянки з кадастровим номером 3210300000:07:016:0021 за Дядюрою Оксаною Миколаївною як правокористувачем (сервітуарієм), строком на 5 років, про що свідчить наявна в матеріалах справи інформація з Державного реєстру речових прав № 441294410 від 28.08.2025, тоді як наявними в матеріалах справи викопіюванням з генерального плану м. Біла Церква, затвердженим рішенням міської ради № 319-18-VII від 03.11.2016, а також паспортом прив'язки тимчасової споруди по прийому склотари, виданим 24.12.2024 управлінням містобудування та архітектури Білоцерківської міської ради за № 26/04 на ім'я Дядюри Оксани Миколаївни та дійсним до 31.12.2025, підтверджуються обставини розміщення за адресою: вул. Героїв Крут, у районі житлового будинку № 115 у м. Біла Церква, тимчасової споруди загальною площею 15,60 кв.м.
Відтак, посилаючись на приписи ст. 98-100 Земельного кодексу України, ст. 401, 404 Цивільного кодексу України, які передбачають можливість встановлення земельного сервітуту лише за наявності об'єктивної потреби, яка не може бути задоволена іншим способом, та виключно для власника чи землекористувача земельної ділянки, наголошуючи на категорії та цільовому призначенні спірної земельної ділянки, меті укладення спірного договору, а також його оплатному характері, прокурор зазначає про обставини виникнення між сторонами означеного договору правовідносин щодо платного володіння та користування земельною ділянкою для здійснення підприємницької діяльності, що відповідає визначенню оренди землі, наведеному у ст. 1 Закону України «Про оренду землі».
Отже, на думку прокуратури, спірний договір, у розумінні ст. 235 Цивільного кодексу України, є удаваним правочином, оскільки останній формально оформлений як сервітут, але фактично прикриває передачу земельної ділянки у платне користування для розміщення тимчасової споруди, що, в свою чергу, згідно з вимогами ст. 124, 134 Земельного кодексу України може здійснюватися виключно на конкурентних засадах за результатами земельних торгів.
Все наведене вище, за твердженнями прокурора, свідчить про наявність підстав для визнання вказаного правочину недійсним та, як наслідок, повернення спірної земельної ділянки територіальній громаді м. Біла Церква в особі Білоцерківської міської ради.
В обґрунтування ж наявності підстав для представництва прокуратурою інтересів держави у суді, останньою у позовній заяві зазначено, що, незважаючи на факт поінформованості посадових осіб Білоцерківської міської ради про обставини, на її думку, незаконного надання спірної земельної ділянки Фізичній особі-підприємцю Дядюрі Оксані Миколаївні на підставі земельного сервітуту, органом місцевого самоврядування як суб'єктом права власності на таку земельну ділянку тривалий час не здійснено співмірних заходів на захист комунальних майнових справ, у зв'язку із чим порушуються інтереси держави у сфері використання та охорони земель, ефективного і раціонального використання земельних ресурсів.
Також прокурором наголошено, що обставини надання незаконних переваг відповідачу 2 на отримання земельної ділянки для здійснення підприємницької діяльності у спосіб, не передбачений законодавством України, знижують рівень довіри суб'єктів господарювання та населення до органів державної влади, що також свідчить про порушення інтересів держави.
Враховуючи, що питання забезпечення правомірного обігу майнових прав на земельні ділянки та додержання законодавчого порядку їх відчуження, на думку прокуратури, відповідає інтересам суспільства і держави та має виключне значення для забезпечення захисту законних форм землекористування, тоді як отримана прокурором інформація свідчить про тривале невжиття жодних заходів, спрямованих на скасування свого незаконного рішення, повернення неправомірно наданої земельної ділянки комунальної власності з боку органу місцевого самоврядування, - у цій ситуації наявний виключний випадок, за якого порушення інтересів держави супроводжується неналежним виконанням Білоцерківською міською радою наданих державою функцій, що призводить, в силу норм ст. 131-1Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», до виникнення у органів прокуратури не лише права, а й обов'язку вжити представницьких заходів на захист інтересів держави в суді, оскільки зволікання із повернення неправомірно наданої відповідачу 2 спірної земельної ділянки унеможливлює передачу останньої у користування на конкурентних засадах відповідному користувачу.
Не погоджуючись із доводами прокурора, Білоцерківська міська рада у відзиві на позов зазначила про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог з огляду на те, що:
- рішення Білоцерківської міської ради № 5260-50-VIII від 08.02.2024 про встановлення земельного сервітуту під розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності прийняте відповідно до вимог законодавства, та укладений на його підставі договір є таким, що відповідає вимогам законодавства;
- спірний договір не суперечить ст. 404 Цивільного кодексу України, оскільки перелік сервітутів не є вичерпним, а ст. 99 Земельного кодексу України, як спеціальний закон у цих правовідносинах відповідно до ст. 9 Цивільного кодексу України, прямо передбачає можливість встановлення земельного сервітуту для розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм), що, відповідно, спростовує твердження прокурора про підміну правового режиму оренди сервітутом;
- Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» та Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затверджений наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 244 від 21.10.2011 (далі - Порядок), не містять юридичних приписів щодо обов'язкового попереднього або наступного набуття суб'єктами господарювання будь-яких прав на земельні ділянки, на які вони мають бажання встановити тимчасову споруду для здійснення підприємницької діяльності; крім того Порядком не передбачено надання документів про відведення земельних ділянок під розміщення тимчасових споруд;
- чинним законодавством також не передбачено положень, які б позбавляли Білоцерківську міську раду як орган місцевого самоврядування права на встановлення сервітуту на підставі договору; водночас встановлення земельного сервітуту не передбачає проведення земельних торгів у даному випадку;
- положеннями ст. 98-100 Земельного кодексу України, ст. 401, 404 Цивільного кодексу України унормовано можливість встановлення сервітуту для конкретної визначеної особи, що спростовує доводи прокуратури про те, що земельний сервітут може бути встановлений лише для власника або землекористувача земельної ділянки;
- на момент укладення спірного договору земельна ділянка відносилась до земель комунальної форми власності, власником якої є Білоцерківська міська рада, і, відповідно, право розпорядження якою, зокрема й у вирішенні питань про надання у користування земельної ділянки, згідно з Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» входить до повноважень Білоцерківської міської ради;
- сервітут встановлений за згодою сторін, є строковим, зареєстрованим у Державному реєстрі речових прав, здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника, а тимчасова споруда не є нерухомим майном у розумінні чинного законодавства України, що, зі свого боку, виключає необхідність укладення договору оренди землі відповідно до ст. 134 Земельного кодексу України.
Відтак, за твердженнями відповідача 1, Білоцерківська міська рада під час прийняття рішення № 5260-50-VIII від 08.02.2024 діяла відповідно до ст. 19 Конституції України та ст. 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», реалізуючи повноваження з розпорядження комунальним майном, а отже, з огляду на норми Земельного кодексу України, Цивільного кодексу України та правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі № 495/2176/17, встановлення особистого строкового сервітуту щодо спірної земельної ділянки є законним, відповідає цільовому призначенню такої земельної ділянки та не порушує прав держави чи територіальної громади м. Біла Церква.
Окремо відповідач 1 наголосив на обставинах установлення Фізичною особою-підприємцем Дядюрою Оксаною Миколаївною тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності за адресою: вул. Героїв Крут, у районі житлового будинку № 115 у м. Біла Церква на підставі дозволу № 26 від 24.05.2004 на розміщення малої архітектурної форми, виданого Управлінням містобудування та архітектури Білоцерківської міської ради, в підтвердження чого долучив до відзиву на позовну заяву копію листа № 1123/01-07 від 29.10.2025.
Означене, на думку Білоцерківської міської ради, свідчить про наявність підстав для відмови у задоволенні позовних вимог у цій справі.
У спростування наведених відповідачем 1 доводів, прокурор у відповіді на відзив, виклавши тотожні змісту позову доводи та обставини, зауважив, зокрема, що з долученої до матеріалів справи інформації з Державного реєстру речових прав № 441294410 від 28.08.2025 випливає, що 16.06.2014 реєстраційною службою Білоцерківського міськрайонного управління юстиції Київської області зареєстровано право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3210300000:07:016:0021 на підставі договору оренди землі № 76 від 20.05.2014, укладеного між Фізичною особою-підприємцем Дядюрою Оксаною Миколаївною та Білоцерківською міською радою строком на 3 роки, з подальшою пролонгацією кінцевого строку договору оренди землі до 14.01.2024.
Тобто, за доводами Білоцерківської окружної прокуратури Київської області, вказане вище є додатковим підтвердженням удаваного правочину про укладення договору про встановлення сервітуту взамін договору оренди землі, що, в свою чергу, і стало підставою для звернення до суду із означеним спором, зокрема, про визнання спірного договору недійсним.
Поряд з тим, не погоджуючись із наведеними у відповіді на відзив твердженнями прокурора, Білоцерківська міська рада в запереченнях на відповідь на відзив додатково наголосила, що 29.11.2023 Дядюра Оксана Миколаївна вже зверталася до відповідача 1 із заявою про передання спірної земельної ділянки комунальної власності в оренду, однак за результатами розгляду цієї заяви органом місцевого самоврядування було підготовлено проект рішення про відмову в передачі такої земельної ділянки в оренду відповідно до вимог ч. 1 ст. 134 Земельного кодексу України, оскільки заявником не було долучено до заяви документів, які б підтверджували наявність винятку, встановленого нормами ч. 2 ст. 134 Земельного кодексу України.
В розрізі викладеного Білоцерківська міська рада також зауважила, що до винесення згаданого вище проекту рішення на засідання сесії міської ради Дядюра Оксана Миколаївна відкликала свою заяву про передання спірної земельної ділянки комунальної власності в оренду та подала заяву на встановлення земельного сервітуту щодо цієї ж земельної ділянки.
Отже, за твердженнями відповідача 1, означені обставини підтверджують позицію Білоцерківської міської ради про правомірність застосування нею норм земельного законодавства щодо передачі спірної земельної ділянки у користування під тимчасовими спорудами згідно приписів ч. 1 ст. 98 Земельного кодексу України.
Відповідно до ч. 9 ст. 165 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Оскільки відповідачем 2 не надано суду ані відзиву на позовну заяву, ані будь-яких інших доказів, що впливають на вирішення цього спору по суті, суд відповідно до ст. 165 ГПК України здійснював розгляд означеної справи за наявними у ній матеріалами.
З'ясувавши обставини справи та дослідивши подані докази, заслухавши заключні слова представників прокуратури та відповідача 1, суд дійшов таких висновків.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Згідно із ч. 1 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Приписами ч. 4 ст. 53 ГПК України унормовано, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві обґрунтовує, зокрема, в чому полягає порушення інтересів держави, та необхідність їх захисту.
Водночас інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
З урахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Відтак «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Відповідно до приписів ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Із системного аналізу ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» випливає, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.
Перший виключний випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, тоді як другий - відсутність такого органу.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.
Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.
Поряд з тим прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави.
Подібний правовий висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 916/1978/21.
Згідно із абз. 1-3 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.
Приписами ч. 4, 5 ст. 53 ГПК України встановлено, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві повинен обґрунтувати визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначити орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц наведено правовий висновок, зокрема, про те, що суд під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу влади, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абз. 3 і 4 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.
Відповідно до ч. 1 ст. 13, ч. 2 ст. 19 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Приписами ч. 1, 2 ст. 2, ч. 1 ст. 10, ч. 3 ст. 16, ч. 1 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (тут і надалі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.
Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, зокрема, на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю та природні ресурси.
Згідно зі ст. 142, ч. 1, 2 ст. 143, ч. 1 ст. 144 Конституції України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування, зокрема, є доходи місцевих бюджетів і інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування, зокрема, управляють майном, що є в комунальній власності.
Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Відповідно до ст. 12 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) (тут і надалі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) до повноважень сільських селищних, міських рад у сфері земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього кодексу, вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Положеннями ч. 1 ст. 26, ч. 1 ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» унормовано, що до виключної компетенції міської ради належить вирішення на пленарних засіданнях питань регулювання земельних відносин.
Рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.
Відтак із наведених приписів законодавства випливає, що саме Білоцерківська міська рада є суб'єктом контролю за використанням земель та забезпечення їх правомірного обігу на території м. Біла Церква.
У постанові від 07.11.2018 у справі № 916/749/17 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду вказав, що безпосередність звернення до суду прокуратури без зазначення компетентного органу, який здійснює функції держави в спірних відносинах, правомірно обґрунтовується перевищенням органом місцевого самоврядування, що здійснює правомочності власника майна, належного територіальній громаді, встановлених законом меж її владних повноважень. Захист інтересів держави в особі територіальної громади міста має здійснювати відповідна міська рада, проте у разі, якщо саме цей орган місцевого самоврядування вчинив дії у вигляді прийняття рішення, яке є незаконним та порушує інтереси держави в особі територіальної громади, правомірним є звернення до суду прокурора та визначення міської ради відповідачем, позаяк іншого органу місцевого самоврядування, який би міг здійснити захист інтересів держави в особі територіальної громади міста, не існує.
Так, прокурор подав позов до суду для спонукання органу місцевого самоврядування вчинити дії щодо скасування свого незаконного рішення, повернення неправомірно наданої ним земельної ділянки комунальної власності, з метою забезпечення здійснення останнім його власних функцій, вказавши, що Білоцерківська міська рада, яка не вчинила відповідних дій для виправлення допущеного порушення, у такій справі має бути відповідачем, тоді як інший орган, який відповідно до чинного законодавства здійснює функції у спірних правовідносинах, відсутній.
Враховуючи те, що у цій справі компетентний орган - Білоцерківська міська рада не вжив жодних заходів для скасування незаконного, на думку прокурора, рішення, повернення спірної земельної ділянки чи припинення дії сервітуту, чим фактично, за твердженнями прокуратури, унеможливив захист інтересів держави та територіальної громади, то правомірним є звернення до суду прокурора самостійно в інтересах держави із визначенням Білоцерківської міської ради відповідачем.
З огляду викладеного, беручи до уваги те, що прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів держави, обґрунтував у чому полягає порушення цих інтересів, визначивши Білоцерківську міську раду відповідачем та заявивши вимоги про визнання недійсним договору про встановлення особистого строкового сервітуту, а також про застосування наслідків недійсності відповідного правочину, суд дійшов висновку, що прокуратура підтвердила підстави для представництва інтересів держави у цій справі та правомірно звернулася до суду як самостійний позивач.
Згідно із ч. 1, 3 ст. 215, ч. 1 ст. 216, ст. 235, ч. 1-6 ст. 403 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) (тут і надалі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню. У разі встановлення земельного сервітуту для спорудження лінійного об'єкта енергетичної інфраструктури, іншого об'єкта законом або договором про встановлення земельного сервітуту може бути встановлена умова щодо переходу права земельного сервітуту до нового власника такого об'єкта при переході права власності на нього. У разі встановлення земельного сервітуту для спорудження лінійного об'єкта енергетичної інфраструктури, іншого об'єкта законом або договором про встановлення земельного сервітуту може бути встановлена умова щодо переходу права земельного сервітуту до нового власника такого об'єкта при переході права власності на нього. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 100 ЗК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки.
Отже, з аналізу ст. 100 ЗК України випливає, що право вимоги земельного сервітуту у формі особистого сервітуту належить не лише власникам (володільцям) земельних ділянок, але і іншим особам. При цьому такий особистий сервітут встановлюється договором.
Приписами ч. 2, 4 ст. 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (тут і надалі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) унормовано, що тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення. Розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.
Порядок розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затверджений наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 244 від 21.10.2011, визначає механізм розміщення тимчасових споруд, проте не регулює відносини, пов'язані із використанням відповідної земельної ділянки.
Згідно із пп. 2.1, 2.2, 2.3 вказаного Порядку підставою для розміщення тимчасової споруди є паспорт прив'язки тимчасової споруди. Замовник, який має намір встановити тимчасову споруду, звертається до відповідного виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, районної державної адміністрації із відповідною заявою у довільній формі про можливість розміщення тимчасової споруди. До заяви додаються: графічні матеріали із зазначенням бажаного місця розташування тимчасової споруди, виконані замовником у довільній формі на топографо-геодезичній основі М 1:500 кресленнями контурів тимчасової споруди з прив'язкою до місцевості; реквізити замовника (найменування / прізвище, ім'я та по батькові (за наявності) / місцезнаходження тимчасової споруди / контактна інформація) та напрям підприємницької діяльності.
Відповідно до пп. 2.11, 2.13 Порядку паспорт прив'язки тимчасової споруди включає: схему розміщення тимчасової споруди, виконану на топографо-геодезичній основі у масштабі 1:500, а також схему благоустрою прилеглої території; ескізи фасадів тимчасової споруди у кольорі М 1:50 (для стаціонарних тимчасової споруди); технічні умови щодо інженерного забезпечення тимчасової споруди, отримані замовником у балансоутримувача відповідних мереж; реквізити замовника (найменування, П.І.Б., адреса, контактна інформація). Цей перелік документів є вичерпним.
При оформлені паспорта прив'язки тимчасової споруди забороняється вимагати від замовника додаткові документи та отримання ним погоджень, не передбачених законом та цим Порядком.
Отже, наявність у особи, яка має намір встановити тимчасову споруду, документів, що посвідчують землекористування Порядком не вимагається.
Виходячи з аналізу норм Порядку, а також згаданих вище приписів Земельного та Цивільного кодексів України, враховуючи те, що відсутність документа на землекористування не є підставою для відмови у видачі паспорта прив'язки і, згідно із п. 2.20 Порядку, встановлення тимчасової споруди здійснюється відповідно до паспорта прив'язки, беручи до уваги заборону вимагати інші, крім визначених Порядком, документи і погодження - складається ситуація, передбачена ст. 401 ЦК України, і під встановленою тимчасовою спорудою іншого способу врегулювання земельних відносин, крім встановлення сервітуту, визначеного п. «в» ст. 99 ЗК України в редакції Закону України № 191-VІІІ від 12.02.2015, чинним законодавством України не передбачено.
Поряд з тим поняття «оренди» для господарюючих суб'єктів регулюється ст. 283 Господарського кодексу України (далі - ГК України) (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), де зазначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно.
Приписами ст. 792 ЦК України унормовано, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов'язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.
Згідно із ст. 1 Закону України «Про оренду землі» (тут і надалі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.
Водночас положеннями ст. 401, 404 ЦК України визначено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
Право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Відповідно до ч. 1, 3, 4 ст. 98, ст. 99 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.
Власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм); в-1) право на будівництво та розміщення об'єктів нафтогазовидобування; в-2) право на розміщення об'єктів трубопровідного транспорту; в-3) право на користування земельною ділянкою для потреб геологічного вивчення, у тому числі дослідно-промислової розробки, корисних копалин з подальшим видобуванням корисних копалин (промислової розробки родовищ) загальнодержавного та місцевого значення та (або) для видобування корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення з правом будівництва та розміщення споруд/об'єктів, пов'язаних із зазначеним видом діяльності, за умови що при цьому не порушуються права землевласника, передбачені статтею 98 цього Кодексу; в-4) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; в-5) право на розгортання, експлуатацію електронних комунікаційних мереж; г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; г-1) право розміщення (переміщення, пересування) об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; ж-1) право на будівництво та проходження інженерних, кабельних, трубопровідних мереж, необхідних для повноцінного функціонування індустріальних парків; ж-2) право на будівництво, облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій; ж-3) право розміщення (без здійснення капітального будівництва) об'єктів рекреаційної інфраструктури, а також інженерної інфраструктури, необхідної для їх функціонування та обслуговування; з) інші земельні сервітути.
Згідно ст. 100 ЗК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
З вказаних вище законодавчих визначень сервітутів та оренди землі випливає, що для ідентифікації правової природи відповідних правовідносин необхідні такі обставини:
- для сервітуту: сервітут це право користування чужою земельною ділянкою; таке право може бути або платне, або безоплатне; сервітут може бути постійним і строковим; право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом; сервітут може бути встановлений, як на основі договору, так і на основі заповіту, рішення суду, закону;
- для оренди: оренда має відбуватись за договором; земельна ділянка передається у володіння та користування; земля передається за плату; земля передається для проведення підприємницької та інших видів діяльності (вказана умова за спеціальним законом); земля передається на визначений строк.
Таким чином вказані вище відмінності підтверджують, що оренда землі та земельний сервітут - різні за своєю правовою сутністю інститути земельного права, які не можуть бути ототожнені.
Договір земельного сервітуту за своєю природою, відповідно до чинного земельного законодавства, не є і не може бути прирівняним до договору оренди землі. Відтак до договору земельного сервітуту не може застосовуватись як порядок укладення договору оренди землі, так і норма щодо обов'язкового проведення земельних торгів, оскільки порядок встановлення земельних сервітутів (ст. 100 ЗК України) земельних торгів не передбачає.
Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно, цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.
Для виконання вимог ст. 86 ГПК України необхідним є аналіз доказів та констатація відповідних висновків за результатами такого аналізу. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Водночас 17.10.2019 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким було, зокрема, внесено зміни до ГПК України та змінено назву ст. 79 ГПК України з «Достатність доказів» на нову «Вірогідність доказів» й викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування «вірогідність доказів».
Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
Як випливає з наявних в матеріалах справи доказів та не заперечується сторонами в справі, земельна ділянка з кадастровим номером 3210300000:07:016:0021 використовується Фізичною особою-підприємцем Дядюрою Оксаною Миколаївною лише для розміщення тимчасової споруди і не включає об'єкти нерухомого майна, що, зі свого боку, могло б створити речові права на землю або підставу для оренди, у зв'язку з чим спірна земельна ділянка комунальної власності залишається у розпорядженні Білоцерківської міської ради. Водночас розміщення тимчасової споруди здійснюється на підставі паспорта прив'язки, виданого органом містобудування та архітектури відповідно до законодавства.
Крім того умовами спірного договору сторонами наголошено, що такий договір за своєю правовою природою є договором особистого сервітуту.
Так, з пп. 5.1, 5.2 спірного договору випливає, що зміна умов цього договору, його дострокове розірвання можливі за взаємною згодою сторін. Спори, що виникають при виконанні такого договору, вирішуються сторонами шляхом переговорів, а в разі недосягнення домовленості - в судовому порядку.
Із матеріалів означеної справи випливає, що між Білоцерківською міською радою як власником спірної земельної ділянки та Фізичною особою-підприємцем Дядюрою Оксаною Миколаївною як сервітуарієм не виникали розбіжності щодо умов зміни, припинення чи дострокового розірвання спірного договору. Також не виникало питання звернення до суду, оскільки на даний час спір відсутній. Протягом періоду використання земельної ділянки відповідно договору особистого сервітуту до Білоцерківської міської ради щодо оформлення інших речових прав (оренди, суперфіцію, емфітевзису та щодо викупу у приватну власність) на спірну земельну ділянку заяв не надходило.
До того ж договір № 10-08/50 від 23.04.2024 про встановлення особистого строкового сервітуту земельної ділянки передбачає строкове, платне і чітко визначене за метою користування, не надає сервітуарію права володіння чи розпорядження землею, не допускає будівництва та інших дій, несумісних із природою сервітуту, а тому не може бути ототожнений з орендою земельної ділянки та, як наслідок, не підпадає під вимоги ст. 134 ЗК України щодо проведення земельних торгів.
Відтак спірний договір відповідає за своєю правовою природою інституту земельного сервітуту, передбаченому на рівні спеціального земельного законодавства, тоді як положення ЦК України мають субсидіарний характер і не спростовують правомірності обраного способу користування землею. Встановлення сервітуту для розміщення тимчасової споруди є прямо передбаченим чинним законодавством, а тимчасова споруда не є об'єктом нерухомості та не створює речового права на землю.
Також в розрізі наведених висновків судом враховано, що прокурором не надано до матеріалів справи належних доказів порушення вимог містобудівної документації, порядку видачі паспорта прив'язки. Відсутні також докази того, що сервітут використано для прихованої передачі землі у фактичну оренду чи що укладення спірного договору завдало збитків територіальній громаді, у зв'язку з чим суд висновує, що укладення спірного договору навпаки забезпечує наповнення бюджету громади та спрямоване на покращення інфраструктури обслуговування населення громади і створення додаткових робочих місць.
Враховуючи означене, встановлений сервітут відповідає вимогам земельного законодавства та не спрямований на фактичну передачу земельної ділянки у користування на умовах оренди. Умови спірного договору не передбачають переходу до сервітуарія прав володіння чи розпорядження земельною ділянкою, не змінюють її цільового призначення, а отже, не порушують встановленого порядку користування землею.
Відтак укладений між відповідачами 1 та 2 договір не є удаваним правочином в розумінні ст. 235 ЦК України, оскільки відповідачі його виконують з дотриманням вимог чинного законодавства, з огляду на що підстави для визнання його недійсним відсутні.
Додатково, в розрізі означеного висновку, суд також враховує доводи прокуратури щодо наявності в Державному реєстрі речових прав відомостей про зареєстроване 16.06.2014 право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 3210300000:07:016:0021 на підставі укладеного між Фізичною особою-підприємцем Дядюрою Оксаною Миколаївною та Білоцерківською міською радою договору оренди землі № 76 від 20.05.2014, однак з огляду на обставини закінчення дії орендних правовідносин на підставі такого договору станом на дату укладення договору № 10-08/50 від 23.04.2024 про встановлення особистого строкового сервітуту, - такі твердження Білоцерківської окружної прокуратури Київської області наведених вище висновків суду не спростовують.
У зв'язку з необґрунтованістю позовної вимоги прокурора про визнання недійсним договору № 10-08/50 від 23.04.2024 про встановлення особистого строкового сервітуту земельної ділянки, укладеного між Білоцерківською міською радою та Фізичною особою-підприємцем Дядюрою Оксаною Миколаївною, а отже, відсутністю підстав для застосовування передбачених ст. 216 ЦК України наслідків недійсності відповідного правочину, - у позовній вимозі прокуратури про зобов'язання Фізичної особи-підприємця Дядюри Оксани Миколаївни повернути Білоцерківській міській раді земельну ділянку площею 0,0042 га з кадастровим номером 3210300000:07:016:0021, яка, зі свого боку, є похідною від попередньої, також належить відмовити.
В розрізі ж цього висновку судом також взято до уваги, що:
- за своєю правовою природою сервітут передбачає лише право обмеженого користування, отже, не породжує обов'язку «повертати» земельну ділянку у тому вигляді, як це передбачено для оренди, оскільки земельна ділянка продовжує перебувати у володінні та розпорядженні Білоцерківської міської ради;
- будь-яких обмежень щодо можливості власника реалізовувати свої правомочності на спірній земельній ділянці не встановлено, що підтверджується також правом міської ради вимагати перенесення тимчасової споруди.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 ГПК України).
Відповідно до п. 5 ч. 4 ст. 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Європейської конвенції з прав людини зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України», § 23).
З огляду на викладене вище, суд не вважає за необхідне надавати правову оцінку кожному із наведених прокурором доводів в обґрунтування заявлених позовних вимог, а також заперечень відповідача 1, оскільки, з огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд дав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у цій справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Щодо судових витрат суд вважає за доцільне зазначити таке.
Згідно із ч. 1 ст. 129 ГПК України у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
З огляду на відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, - понесені прокурором витрати по сплаті судового збору у цій справі покладаються судом на прокуратуру.
Керуючись ст. 124 Конституції України, ст. 233, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Відмовити у задоволенні позовних вимог заступника керівника Білоцерківської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави до Білоцерківської міської ради та Фізичної особи-підприємця Дядюри Оксани Миколаївни про:
- визнання недійсним договору № 10-08/50 від 23.04.2024 про встановлення особистого строкового сервітуту земельної ділянки для розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, укладеного між Білоцерківською міською радою та Фізичною особою-підприємцем Дядюрою Оксаною Миколаївною;
- зобов'язання Фізичної особи-підприємця Дядюри Оксани Миколаївни повернути Білоцерківській міській раді земельну ділянку площею 0,0042 га з кадастровим номером 3210300000:07:016:0021, що складається з території, на якій розміщено тимчасову споруду для провадження підприємницької діяльності у стані, в якому вона була одержана.
2. Покласти витрати по сплаті судового збору на прокуратуру.
Рішення господарського суду набирає законної сили в порядку ст. 241 Господарського процесуального кодексу України та може бути оскаржене в апеляційному порядку до Північного апеляційного господарського суду в порядку та строки, визначені ст. 254, 256 Господарського процесуального кодексу України.
Повне рішення складено та підписано 13.02.2026.
Суддя П.В.Горбасенко