13 лютого 2026 р. Справа № 520/14283/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Перцової Т.С.,
Суддів: Жигилія С.П. , Макаренко Я.М. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.09.2025, головуючий суддя І інстанції: Полях Н.А., м. Харків, повний текст складено 01.09.25 по справі № 520/14283/25
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі по тексту також - ОСОБА_1 позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі по тексту також - ВЧ НОМЕР_1 , відповідач), в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та невиплати старшому сержанту ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити старшому сержанту ОСОБА_1 грошову допомоги на оздоровлення за 2025 рік.
В обґрунтування позовних вимог послався на протиправний характер бездіяльності відповідача, яка полягає у не нарахуванні та невиплаті старшому сержанту ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік, як такої, що обмежує право позивача, як військовослужбовця, на належне грошове забезпечення.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 01.09.2025 по справі № 520/14283/25 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - відмовлено.
Позивач, не погодившись із вказаним рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить суд апеляційної інстанції рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.09.2025 по справі № 520/14283/25 скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що суд першої інстанції при розгляді даної справи обмежився формальним підходом, залишивши поза увагою той факт, що відмова відповідача у здійсненні позивачу нарахування та виплати грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік призвела до неможливості реалізації права позивача на отримання такої допомоги, що не може вважатись правомірним.
З огляду на те, що ОСОБА_1 не отримував повну щорічну відпустку, а із рапортом про отримання грошової допомоги на оздоровлення звернувся у квітні 2025 року за місцем служби у Військовій частині НОМЕР_1 , переконував, що саме у відповідача наявний обов'язок із видання наказу із зазначенням у ньому суми грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік, без перекладання такого обов'язку на іншу військову частину.
Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу в якому, наполягаючи на законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
З посиланням на пункт 3 розділу XXIII Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого Наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260 (далі - Порядок № 260) вказував, що у випадку переміщення військовослужбовця по службі в іншу військову частину, невиплачена грошова допомога на оздоровлення за відповідний рік має виплачуватися вже наступною військовою частиною, а тому у діях відповідача відсутні будь-які ознаки протиправності.
Таким чином, оскільки рапорт про виплату грошової допомоги для оздоровлення за 2025 рік позивачем було подано до Військової частини НОМЕР_1 вже після призначення наказом від 09 квітня 2025 року № 696-РС до Військової частини НОМЕР_4 , обов'язок щодо виплати грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік, як військовослужбовцю, який прибув для подальшого проходження військової служби, виникає саме у Військової частини НОМЕР_4 .
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі за текстом КАС України) суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).
Згідно з частиною четвертою статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, вислухавши суддю доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що 01.05.2025 командиром Військової частини НОМЕР_1 ) (по стройовій частині) було прийнято наказ № 125 ДСК, яким старшого сержанта ОСОБА_1 , спеціаліста військової частини НОМЕР_1 , призначеного наказом начальника Генерального штабу Збройних сил України (по особовому складу) від 09 квітня 2025 року № 696-РС до військової частини НОМЕР_4 , визнано таким, що 01 травня 2025 року справи та посаду здав та вибув до нового місця служби ( АДРЕСА_2 ).
З 01 травня 2025 року позивача виключено зі списків особового складу ВЧ НОМЕР_1 та всіх видів забезпечення.
Згідно з вказаним наказом грошову допомогу для оздоровлення відповідно до розділу XXIII Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року №260 (зі змінами), за 2025 рік позивач не отримував. Матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань відповідно до розділу XXIV Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07 червня 2018 року № 260 (зі змінами), за 2025 рік не отримував.
Виплачено старшому сержанту ОСОБА_1 : надбавку за особливості проходження служби у розмірі 50% посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років за 01 травня 2025 року; премію у розмірі 525% від посадового окладу за 01 травня 2025 року.
Вважаючи, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік, позивач звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції з огляду на те, що позивача було не звільнено з військової служби, а переведено до нового місця служби - Військової частини НОМЕР_4 , дійшов висновку, що у розумінні пункту 3 розділу XXIII Порядку № 260 обов'язок щодо виплати грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік, як військовослужбовцю, який прибув для подальшого проходження військової служби, виник у Військової частини НОМЕР_4 , а не у відповідача.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам апеляційної скарги, а також виходячи з меж апеляційного перегляду справи, визначених статтею 308 КАС України , колегія суддів зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлення єдиної системи їх соціального та правового захисту, гарантування військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливих умов для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулювання відносин у цій галузі здійснює Закон України № 2011-XII від 20.12.1991 "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон № 2011-XII).
Частиною першою статті 9 Закону № 2011-XII визначено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Згідно із частиною другою статті 9 Закону № 2011-ХІІ, до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до закону (частина 3 статті 9 Закону № 2011-ХІІ).
За приписами частини 4 статті 9 Закону № 2011-ХІІ грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 9 Закону № 2011-XII, постанови Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 “Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» наказом Міністерства оборони України № 260 від 07.06.2018 затверджено “Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам», який визначає механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам.
У розумінні частини 1 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ військовослужбовцям, крім військовослужбовців, які проходять базову військову службу, надаються щорічні основні відпустки із збереженням грошового, матеріального забезпечення та наданням грошової допомоги на оздоровлення у розмірі місячного грошового забезпечення. Тривалість щорічної основної відпустки для військовослужбовців, які мають вислугу в календарному обчисленні до 10 років, становить 30 календарних днів; від 10 до 15 років - 35 календарних днів; від 15 до 20 років - 40 календарних днів; понад 20 календарних років - 45 календарних днів, без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець. Святкові та неробочі дні при визначенні тривалості щорічних основних відпусток не враховуються.
За правилами частини 2 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ щорічна основна відпустка надається протягом календарного року. В особливих випадках з дозволу прямого начальника, уповноваженого Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють керівництво військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, керівниками правоохоронних органів та керівниками розвідувальних органів України, щорічна основна відпустка за минулий рік надається в першому кварталі наступного року, якщо раніше її не було надано.
Військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, тривалість щорічної основної відпустки в році початку військової служби обчислюється з розрахунку 1/12 частини тривалості відпустки, на яку вони мають право відповідно до пункту 1 цієї статті, за кожний повний місяць служби до кінця календарного року. При цьому військовослужбовцям, які мають право на відпустку тривалістю 10 календарних днів і більше, оплачується вартість проїзду до місця проведення відпустки і назад в межах України у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Відпустка тривалістю менш як 10 календарних днів за бажанням військовослужбовця може бути надана йому одночасно із щорічною основною відпусткою в наступному році. У такому самому порядку надається щорічна основна відпустка і військовослужбовцям, які перебували у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
У силу спеціального застереження, передбаченого частиною 17 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ, в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені пунктами 1, 6, 8 (у частині надання одноразової відпустки при народженні дитини, передбаченої статтею 19-1 Закону України "Про відпустки"), 9, 10 і 12 цієї статті. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених пунктом 1 цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки, передбачені пунктами 9 і 10 цієї статті, військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більше 10 календарних днів.
30.08.2017 Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», якою затверджено тарифні сітки розрядів і коефіцієнтів посадових окладів, схеми тарифних розрядів, тарифних коефіцієнтів, додаткові види грошового забезпечення, розміри надбавки за вислугу років.
Відповідно до пункту 2 розділу I Порядку № 260, грошове забезпечення включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Пунктами 1, 2, 6 розділу XXIII Порядку № 260 передбачено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, які набули (набувають) право на отримання щорічної основної (канікулярної) відпустки, один раз на рік виплачується грошова допомога для оздоровлення в розмірі місячного грошового забезпечення (пункт 1 розділу XXIII Порядку № 260).
Грошова допомога для оздоровлення надається військовослужбовцям у разі вибуття їх у щорічну основну відпустку повної тривалості, або у другу частину щорічної основної відпустки (у тому числі в дозволених випадках за невикористану відпустку за минулі роки), або без вибуття у відпустку (за їх рапортом протягом поточного року) на підставі наказу командира військової частини, а командиру (начальнику) - на підставі наказу вищого командира (начальника) із зазначенням у ньому суми грошової допомоги.
Розмір грошової допомоги для оздоровлення визначається виходячи з посадового окладу, окладу за військовим званням, надбавки за вислугу років і щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (крім винагород) за займаною посадою, на які військовослужбовець має право на день підписання наказу про надання цієї допомоги (пункт 6 розділу XXIII Порядку № 260).
Отже, грошова допомога для оздоровлення надається військовослужбовцям у разі вибуття їх у щорічну основну відпустку, або без вибуття у відпустку за їх рапортом.
Відповідно до пункту 3 розділу ХХІІІ Порядку № 260 військовослужбовцям, які прибули для подальшого проходження військової служби і зараховані до Збройних Сил України з інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів спеціального призначення, а також інших державних органів, грошова допомога для оздоровлення виплачується за умови ненадання цієї допомоги за попереднім місцем служби за рік, у якому вони прибули.
Як вбачається з положень пункту 8 Розділу І Порядку № 260, грошове забезпечення виплачується за місцем перебування військовослужбовців на грошовому забезпеченні на підставі наказу командира (начальника, керівника).
Колегією суддів встановлено, що старший сержант ОСОБА_1 до 01.05.2025 перебував на грошовому забезпеченні відповідача.
17.04.2025, тобто у період перебування на грошовому забезпеченні Військової частини НОМЕР_1 , позивач засобами поштового зв'язку звернувся до відповідача із рапортом про призначення і виплату грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік, що не заперечується сторонами.
До Військової частини НОМЕР_1 вказаний рапорт надійшов засобами поштового зв'язку та був вручений - 22.04.2025, що визнається відповідачем.
Однак, керівником Військової частини НОМЕР_1 рапорт розглянуто лише 31.05.2025, та відмовлено у зв'язку з вибуттям з 01.05.2025 позивача до іншої військової частини.
Так, механізм оформлення, подання, реєстрації, розгляду, прийняття та повідомлення рішення за результатами розгляду рапортів військовослужбовців у Міністерстві оборони України (далі - Міноборони), Збройних Силах України (далі - Збройні Сили) та Державній спеціальній службі транспорту визначає Порядок організації роботи з рапортами військовослужбовців у системі Міністерства оборони України, затверджений наказом Міністерства оборони України № 531 від 06.08.2024, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 07.08.2024 за № 1214/42559 (далі Порядок № 531).
Відповідно до пункту 1 розділу ІІ Порядку № 531 рапорти подаються в усній та письмовій (паперовій або електронній) формах. Військовослужбовець має право усно рапортувати за допомогою технічних засобів комунікації.
Відповідно до пункту 2 розділу ІІІ Порядку № 531 командири (начальники) надають відповідь на паперовий рапорт військовослужбовця шляхом накладення резолюції.
Резолюція повинна містити відомості, визначені у додатку 1 до цього Порядку.
Пунктами 3-5 розділу ІІІ Порядку № 531 передбачено, що непогодження рапорту безпосереднім та/або прямими командирами (начальниками) не перешкоджає подальшому руху рапорту для його розгляду командиром (начальником) або іншою посадовою особою, яка уповноважена приймати рішення стосовно порушеного в рапорті питання, та прийняття рішення по суті рапорту. Особливості розгляду рапортів, поданих в електронній формі, врегульовано розділом IV цього Порядку.
Відмова у задоволенні рапорту має бути вмотивованою.
Якщо для прийняття рішення по суті рапорту недостатньо наданих військовослужбовцем інформації або документів, безпосередній або прямий командир (начальник) військовослужбовця, уповноважений приймати рішення стосовно порушеного в рапорті питання, може не погодити рапорт, зазначивши вичерпний перелік підстав та документів (копій документів), які необхідно додати до рапорту для вирішення його по суті. Командиру (начальнику), уповноваженому приймати рішення стосовно порушеного у рапорті питання, забороняється відмовляти у задоволенні рапорту у разі, якщо до рапорту не додано документів, які є або повинні бути в розпорядженні відповідного командира (начальника). Усі рапорти, які потребують розгляду (прийняття рішення) командиром військової частини, попередньо обов'язково реєструються службою діловодства. Початок перебігу строку розгляду паперового рапорту розпочинається із часу подання рапорту, а не часу його реєстрації в службі діловодства. Часом подання паперового рапорту є дата передачі рапорту на погодження безпосередньому командиру (начальнику) військовослужбовця, а у разі відмови в розгляді рапорту безпосереднім командиром (начальником) - дата передачі рапорту прямому командиру (начальнику), з урахуванням вимог пункту 1 цього розділу.
Пунктом 6 розділу ІІІ Порядку № 531 визначено, що усі рапорти, які потребують розгляду (прийняття рішення) командиром військової частини, попередньо обов'язково реєструються службою діловодства.
Згідно з пунктом 7 розділу ІІІ Порядку № 531 забороняється:
1) встановлювати будь-які інші вимоги щодо форми та змісту паперового рапорту, що не передбачені цим Порядком, у тому числі стосовно:
подання рапортів з окремих питань виключно написаними власноруч або друкованим способом;
недотримання вимог щодо розміру полів, відступів, шрифтів, кольору чорнила чи друку, розміру та якості паперу тощо, які не передбачені цим Порядком;
наявності граматичних, синтаксичних чи інших помилок, які не впливають на суть рапорту;
2) відмовляти у розгляді рапорту у разі відсутності доданих документів або інформації, які є або повинні бути в наявності у розпорядженні командира (начальника), створюються/формуються/видаються самим підрозділом та/або можуть бути витребувані підрозділом в іншого підрозділу та/або відповідного закладу охорони здоров'я тощо;
3) вимагати від військовослужбовця попереднього усного погодження паперового або електронного рапорту із безпосереднім або прямим командиром (начальником) перед його фактичним поданням відповідно до положень цього Порядку;
4) відмовляти у прийнятті (реєстрації) власноруч написаних рапортів військовослужбовців.
Відповідно до пункту 8 розділу ІІІ Порядку № 531 початок перебігу строку розгляду паперового рапорту розпочинається із часу подання рапорту, а не часу його реєстрації в службі діловодства.
Часом подання паперового рапорту є дата передачі рапорту на погодження безпосередньому командиру (начальнику) військовослужбовця, а у разі відмови в розгляді рапорту безпосереднім командиром (начальником) - дата передачі рапорту прямому командиру (начальнику), з урахуванням вимог пункту 1 цього розділу.
У разі направлення рапорту засобами поштового зв'язку часом подання рапорту є дата надходження рапорту до поштового відділення за місцем знаходження відповідного підрозділу.
Згідно з пунктом 9 розділу ІІІ Порядку № 531 розгляд паперового рапорту військовослужбовця всіма його прямими командирами (начальниками) здійснюється:
1) невідкладно, але не пізніше ніж за 48 годин із часу подання військовослужбовцем рапорту - щодо питань, які стосуються військової дисципліни, обов'язків особового складу під час виконання бойових наказів (розпоряджень), збереження життя та здоров'я особового складу, відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин;
2) у строк не більше 14 днів із дня подання військовослужбовцем рапорту - щодо питань, які не відносяться до питань, визначених підпунктом 1 цього пункту.
Відповідно до витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 від 01.05.2025 № 125ДСК старшого сержанта ОСОБА_1 , спеціаліста Військової частини НОМЕР_1 , призначеного наказом начальника Генерального штабу Збройних сил України (по особовому складу) від 09.04.2025 № 696 - РС до Військової частини НОМЕР_4 , вважати таким, що 01.05.2025 справи та посаду здав та вибув до нового місця служби ( АДРЕСА_2 ).
Колегія суддів враховує, що відповідачем визнається наявність у позивача права на отримання грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік, це питання не є спірним.
Беручи до уваги, що на дату подання рапорту (17.04.2025) ОСОБА_1 перебував на грошовому забезпеченні Військової частини НОМЕР_1 та лише 01.05.2025 вибув до іншої військової частини, саме відповідач у строк не більше 14 днів із дня подання військовослужбовцем рапорту повинен був розглянути рапорт про виплату спірної грошової допомоги та прийняти рішення про таку виплату.
Таким чином, на переконання колегії суддів, саме у відповідача наявний обов'язок із видання наказу із зазначенням у ньому суми грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік, без перекладання такого обов'язку на іншу військову частину, так як станом на момент подання такого рапорту саме останній був уповноважений на здійснення відповідних виплат.
Побічно це підтверджується тим, що рапорт було розглянуто 31.05.2025 саме керівником Військової частини НОМЕР_1 , однак з порушенням строку, встановленого підпунктом 2 пункту 9 розділу ІІІ Порядку № 531.
Доводи відповідача про те, що позивача не позбавлено права на отримання спірної грошової допомоги у новій військовій частині не звільняють ВЧ НОМЕР_1 від виконання вищевказаного обов'язку.
Крім того, колегія суддів зазначає, що позивач, як військовослужбовець реалізував своє право на отримання грошової допомоги на оздоровлення шляхом подання рапорту від 17.04.2025 саме до Військової частини НОМЕР_1 , тобто, обрав одну з можливих дій, визначену пунктом 6 розділу XXIII Порядку № 260.
А відтак, подальше його переміщення по службі в іншу військову частину відбулося вже після ініціювання позивачем питання виплати спірної допомоги.
Колегія суддів наголошує, що не видання відповідачем наказу про виплату позивачу грошової допомоги для оздоровлення за 2025 рік за поданим до ВЧ НОМЕР_1 рапортом, та подальше переведення до іншої військової частини не звільняє відповідача від обов'язку розглянути такий рапорт та прийняти рішення за наслідками розгляду.
За таких обставин, посилання відповідача на пункт 3 розділу XXIII Порядку № 260, як на підставу для відмови, є необґрунтованим.
Враховуючи вищевикладене, з огляду на встановлені у справі обставини, колегія суддів дійшла висновку, що відмова Військової частини НОМЕР_1 у виплаті позивачу грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік, оформлена листом від 31.05.2025 № 222/28/7/3363 є протиправною, що має наслідком прийняття рішення про задоволення вимог апеляційної скарги в цій частині.
Щодо зобов'язання військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити старшому сержанту ОСОБА_1 грошову допомогу на оздоровлення за 2025 рік, колегія суддів зазначає таке.
Колегія суддів зауважує, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.
Частиною четвертою статті 245 КАС України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Згідно Рекомендацій Комітету Міністрів Ради Європи №R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження - це сукупність прав та обов'язків органів державної влади та місцевого самоврядування, осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, що надають можливість на власний розсуд визначити повністю або частково вид і зміст управлінського рішення, яке приймається, або можливість вибору на власний розсуд одного з декількох варіантів управлінських рішень, передбачених нормативно-правовим актом, проектом нормативно-правового акта.
У разі наявності у суб'єкта владних повноважень законодавчо закріпленого права адміністративного розсуду при вчиненні дій/прийнятті рішення, та встановлення у судовому порядку факту протиправної поведінки відповідача, зобов'язання судом суб'єкта прийняти рішення конкретного змісту є втручанням у дискреційні повноваження.
У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06 листопада 2019 року у справі № 509/1350/17 зазначила, що суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
При цьому, застосування такого способу захисту у цій справі вимагає з'ясування судом, чи виконано позивачем усі визначені законом умови, необхідні для прийняття бажаного рішення.
Відповідно до пунктів 2, 4 та 10 частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення адміністративного позову суд може визнати протиправним та скасувати індивідуальний акт чи окремі його положення; визнати бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язати вчинити певні дії; визначити інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.
У справі, що переглядається, повноваження щодо розгляду рапорту позивача були реалізовані відповідачем шляхом прийняття листа від 31.05.2025 № 222/28/7/3363, а тому такі повноваження не є дискреційними.
При цьому, слід зазначити, що якщо відмова відповідного органу визнана судом протиправною, а іншого варіанту поведінки у суб'єкта владних повноважень за законом не існує, то суд має право зобов'язати такий орган влади вчинити конкретні дії, які б гарантували захист прав і свобод позивача. Отже, застосування судом зазначеного способу захисту права в контексті спірних правовідносин не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження Міністерства оборони України.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 29.01.2019 (справа № 336/2660/17), від 23.10.2019 (справа № 324/187/17), від 30.11.2020 (справа № 336/1933/17 (2-а/336/198/2017)), від 02.12.2021 (справа № 278/1429/17), від 14.12.2021 року (справа № 826/2954/18), від 31.01.2023 (справа № 750/11913/17).
Отже, оскільки за наслідками судового розгляду встановлено, що Військова частина НОМЕР_1 протиправно відмовила у виплаті ОСОБА_1 грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік, а також враховуючи наявність у позивача права на отримання останньої, колегія суддів дійшла висновку, що належним способом захисту порушеного права є зобов'язання Військової частини НОМЕР_1 на підставі рапорту ОСОБА_1 від 17.04.2025 здійснити призначення, обчислення та нарахування грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік.
Ухвалюючи дане судове рішення, колегія суддів керується статтею 322 КАС України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення Серявін та інші проти України) та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Як зазначено в пункті 58 рішення Європейського суду з прав людини по справі Серявін та інші проти України, суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Враховуючи вищезазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші аргументи сторін, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
Згідно з пунктами 1, 4 частини 1 статті 317 КАС України неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права є підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення.
З огляду на викладене, враховуючи неповне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, в результаті чого суд дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.09.2025 по справі № 520/14283/25 підлягає скасуванню з прийняттям постанови про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
З огляду на звільнення позивача від сплати судового збору, підстави для розподілу судових витрат - відсутні.
Керуючись ч. 4 ст. 229, ч. 4 ст. 241, ст. ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 326-329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 01.09.2025 по справі № 520/14283/25 - скасувати.
Прийняти постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) щодо не нарахування та невиплати старшому сержанту ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) грошової допомоги на оздоровлення за 2025 рік.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на підставі рапорту ОСОБА_1 від 17.04.2025 нарахувати та виплатити старшому сержанту ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) грошову допомогу на оздоровлення за 2025 рік.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя Т.С. Перцова
Судді С.П. Жигилій Я.М. Макаренко