09 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 175/12667/24
провадження № 61-1324ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Петрова Є. В.,
розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 11 лютого
2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей Краматорської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням,
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду із указаним позовом, у якому просила визнати ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування житловим приміщенням у
АДРЕСА_1 .
Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області рішенням
від 11 лютого 2025 року відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позову.
Дніпровський апеляційний суд постановою від 17 грудня 2025 року змінив рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 11 лютого
2025 року, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
26 січня 2026 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокат Біловодченко М. В., через підсистему «Електронний суд» надіслала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 11 лютого 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року у зазначеній справі.
Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів
у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження
(про відмову у відкритті касаційного провадження).
Відповідно до вимог частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень міститься посилання на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суди першої
та апеляційної інстанцій в оскаржених судових рішеннях застосували норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду).
Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла висновку
про відмову у відкритті касаційного провадження з огляду на наступне.
Згідно зі статтею 129 Конституції України та статей 2, 17 ЦПК України однією
з основних засад цивільного судочинства є забезпечення апеляційного перегляду справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних
або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права
із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий
і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним
і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода
на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Суди установили, що за адресою: АДРЕСА_1 , зареєстровані ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
ОСОБА_3 .
Відповідно до довідки про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно
№ 15973 інформація щодо державної реєстрації речових прав на квартиру
АДРЕСА_2 ,
що виникли в установленому законодавством порядку до 01 січня 2013 року згідно з реєстровими книгами, переданими до Управління від КП «БТІ», відсутня.
З копії паспорта громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 вбачається, що ОСОБА_2 виїхала до російської федерації 28 червня 2019 року.
З копії паспорта громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_2 вбачається, що ОСОБА_3 виїхала до російської федерації 28 червня 2019 року.
Із копій довідок № 04-05-55 від 24 квітня 2024 року та № 259 від 19 квітня 2024 року, вбачається, що ОСОБА_3 працює з 11 червня 2022 року вихователем у дитячому садочку № НОМЕР_3 у м. Уфа Республіки Башкортостан, ОСОБА_3 навчається
у МАЗЗ «Центр освіти №53 імені І. В. Максимича» міського округу Уфа.
Як вбачається зі змісту копій свідоцтв № НОМЕР_4 , № 1844 від 08 липня 2021 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 зареєстровані за адресою:
АДРЕСА_3 , на строк з 08 липня 2021 року по 08 липня 2031 року.
З акту непроживання № 3 від 10 травня 2024 року, підписаного свідками
ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , вбачається, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не проживають за адресою:
АДРЕСА_1 , з червня 2019 року.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виснував
про необґрунтованість позовних вимог через ненадання позивачкою жодного належного та допустимого доказу, який би підтверджував, що їй на праві власності належить квартира за адресою
АДРЕСА_2 .
Апеляційний суд установив, що ОСОБА_3 народилась ІНФОРМАЦІЯ_1
та на час розгляду справи не досягла повноліття, тобто є малолітньою дитиною.
Змінюючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив
про необґрунтованість позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю, оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому
її непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.
Крім того, апеляційний суд указав на помилковість врахування судом першої інстанції в якості доказів копії документів на аркушах справи 24, 25, 27, 28, оскільки вони є нечіткими, реквізити цих документів не дозволяють перевірити ким та коли вони видані, що не дозволяє встановити їх достовірність. А також ці документи викладені іноземною мовою, ймовірно російською, проте належним чином виготовлений переклад цих документів позивачкою суду надано не було.
Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права
на житло.
За змістом статті 47 Конституції України, кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.
Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них
(стаття 379 ЦК України).
За положеннями статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень,
які встановлюються законом.
Право на користування житловим приміщенням може ґрунтуватися
на документальній підставі (довідка про наявність зареєстрованих осіб на житловий площі) та на законі.
Статтею 71 ЖК України врегульовано збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.
Так, при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були
відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом (частина перша, друга статті 71 ЖК).
У частині третій статті 71 ЖК України визначені випадки, за яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім'ї понад шість місяців, перелік яких не є вичерпним.
Відповідно до законодавства України може бути встановлено й інші умови і випадки збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами на більш тривалий строк.
Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство
не встановлює, у зв'язку з чим вказане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил щодо оцінки доказів.
Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім'ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.
Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.
У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16 зроблено висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК України, який полягає
в тому, що саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається
від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності.
При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись право (намір) ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.
Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 09 червня
2020 року у справі № 279/4963/17, від 11 жовтня 2021 року у справі
№ 203/1665/19-ц.
У постанові Верховного Суду від 27 серпня 2021 року у справі № 521/5887/17 вказано, що аналіз норм статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку,
що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить
про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Вичерпного переліку поважних причин непроживання в житловому приміщенні законодавством
не встановлено, у зв'язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи і правил
ЦПК України щодо оцінки доказів.
Отже, саме на позивача процесуальний закон покладає обов'язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин і така практика Верховного Суду є сталою
та не змінювалась.
З урахуванням наведеного, у справах про визнання наймача або члена його сім'ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з'ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору
про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.
При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися
до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності. Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки.
При цьому під час вирішення питання про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого жилого приміщення.
Подібний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду
від 03 квітня 2019 року у справі № 454/2025/15-ц, від 21 липня 2021 року у справі
№ 227/1044/20, від 15 березня 2023 року у справі № 522/4382/21, від 09 січня
2024 року у справі № 761/38440/21.
У статті 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади
не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків,
коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають
або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин,
а саме від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року в справі «Прокопович проти росії», заява
№ 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання
у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин
з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування
в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, 44, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 серпня 2019 року у справі
№ 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі
№ 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, дійшла висновку,
що позбавлення особи права користування житлом можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно
до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п'ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька
і Кривіцький проти України», в контексті вказаної Конвенції поняття «житло»
не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах,
або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв'язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які,
у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення
статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами,
які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
За змістом частини другої статті 18 Закону України «Про охорону дитинства»
діти - члени сім'ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.
Відповідно до статті 6 СК України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.
Жодна дитина не може бути об'єктом свавільного або незаконного втручання
в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції про права дитини).
Дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт
її непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. Крім того, право користування житлом
у дитини виникає на підставі факту її народження.
Не можна вважати неповажною причину непроживання дитини у спірному житлі
її проживання в іншому місці з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягненням певного віку. На поважність причин непроживання дитини не впливає і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому
є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Аналогічних висновків містяться у постановах Верховного Суду від 04 липня
2018 року у справі № 711/4431/17 (провадження № 61-11933св18), від 10 квітня
2019 року у справі№ 466/7546/16-ц (провадження № 61-37367св18), від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17 (провадження № 61-31119св18), від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61- 31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19).
У цій справі суд апеляційної інстанції виснував, що підстава, на якій місце проживання ОСОБА_3 реєструвалося у спірній квартирі, у судовому порядку не оспорювалась, тому вважається, що вона за фактом народження набула права користування цим житлом на законних підставах. Не можна вважати неповажною причину непроживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці,
з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише
за досягненням певного віку. Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може
бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому
є забезпечення найкращих інтересів дитини.
Таким чином, апеляційний суд правильно вказав на необґрунтованість позовних вимог у зв'язку з їх недоведеністю, оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому її непроживання у спірній квартирі
не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.
Підсумовуючи, Верховний Суд у цій справі погоджується, що висновки суду апеляційної інстанції ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, застосовано правильно, суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели
або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Наведені в касаційній скарзі доводи ґрунтуються на власному тлумаченні заявницею норм матеріального та процесуального права та висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність судового рішення
не впливають, а спрямовані на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства,
але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.
Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права
у подібних правовідносинах).
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви з яких суд дійшов висновку
про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
На підставі наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що правильність застосування судом апеляційної інстанції вказаних норм матеріального
та процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга
є необґрунтованою, тому у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Керуючись пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 11 лютого 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 17 грудня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя
особа: Служба у справах дітей Краматорської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Копію ухвали разом з доданими до скарги матеріалами направити особі,
яка подала касаційну скаргу.
Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її підписання
та оскарженню не підлягає.
Судді: І. В. Литвиненко
А. І. Грушицький
Є. В. Петров