Постанова
Іменем України
04 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 758/9741/20
провадження № 61-15632св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),
судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,
учасники справи:
позивач - Київська міська рада,
відповідачі: ОСОБА_1 , державний реєстратор управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у місті Києві Балін Павло Павлович,
третя особа - гаражний автокооператив «Вікторія»,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на постанову Київського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року (повний текст постанови складено 13 листопада 2025 року) в складі колегії суддів: Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф., Мостової Г. І.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У серпні 2020 року Київська міська рада звернулася з позовом до ОСОБА_1 , державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Баліна П. П., третя особа - гаражний кооператив «Вікторія», про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права приватної власності, звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та приведення її у придатний для використання стан.
Позов мотивований тим, що державний реєстратор Балін П. П. прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 14 квітня 2016 року № 29257124, яким за ОСОБА_1 зареєстровано приватну власність на об'єкт нерухомого майна на АДРЕСА_1 , а саме гараж № НОМЕР_1 , ряд № НОМЕР_2 .
Позивач як єдиний розпорядник земель комунальної власності міста Києва жодних рішень щодо передачі земельної ділянки під будівництво ОСОБА_1 чи іншим особам у власність чи користування не приймав, документи, що посвідчують право користування ним відсутні. Отже ОСОБА_1 здійснив самочинне будівництво об'єкту нерухомого майна на зазначеній вище земельній ділянці, яка належить на праві власності територіальній громаді м. Києва та на підставі не належних документів здійснив реєстрацію самочинно збудованого нерухомого майна. Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) проведено обстеження земельної ділянки на АДРЕСА_1 (обліковий код земельної ділянки: 91:066:0005), за результатами якого встановлено, що на зазначеній земельній ділянці розташовані індивідуальні збірно-розрібні та цегляні гаражі гаражного автокооперативу «Вікторія» у загальній кількості 327 одиниць, двоповерхова будівля мийки автомобілів та будівля охорони, про що складено акт обстеження від 31 січня 2020 року №20-0050-07. Дані факти свідчать про намагання ОСОБА_1 в незаконний спосіб заволодіти землями комунальної власності, які належать територіальній громаді м. Києва згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності».
В частині вимог про неправомірність дій та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора позивач вказував, що всупереч пункту 3 частини 3 статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» реєстратором не зроблено обов'язковий запит до Комунального підприємства «Київське міське бюро технічної інвентаризації» щодо правомірності посвідченого права власності за ОСОБА_1 зазначеного об'єкта нерухомого майна.
В частині вимог про самочинне будівництво, звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та приведення її у придатний для використання стан позивач зазначав, що право на забудову виникає у особи, яка набула права на земельну ділянку на законних підставах, після здійснення нею дій, передбачених статтями 26 - 32 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності». Листом Комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 29 жовтня 2019 року повідомлено, що згідно з даними реєстрових книг КП КМР «Київське міське бюро технічної інвентаризації» за адресою в АДРЕСА_1 , не проводилась реєстрація права власності на гараж № НОМЕР_1 , ряд № НОМЕР_2 в ГБК «Вікторія». Листом Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 24 січня 2020 року повідомлено, що Департаментом за адресою АДРЕСА_1 будь-які дозвільні документи, що дають право на виконання підготовчих, будівельних робіт та засвідчують готовність до експлуатації об'єкта будівництва (гаражних боксів) не видавалось та не реєструвалось. Отже, вважає, що в діях ОСОБА_1 наявні ознаки самовільного зайняття земельної ділянки на АДРЕСА_1 . Оскільки земельна ділянка на АДРЕСА_1 (код ділянки 91:066:0005) не була відведена у відповідності до вимог законодавства для будівництва об'єктів нерухомого майна, таке майно підлягає знесенню. Таким чином особа, що використовувала земельну ділянку з порушенням прав іншої (власника земельної ділянки), повинна привести земельну ділянку у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд за власний кошт.
Київська міська рада, з урахуванням уточнених позовних вимог від 16 липня 2021 року, просила:
визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Баліна П. П. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 14 квітня 2016 року №29257124 на об'єкт нерухомого майна, що розташований на земельній ділянці, обліковий код: 91:066:0005, за адресою АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 902263080000, за ОСОБА_1 ;
зобов'язати ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку орієнтовною площею 41,5 кв. м на АДРЕСА_1 (код ділянки 91:066:0005), та повернути її Київській міській раді, привівши у придатний для використання стан.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Подільського районного суду місті Києва в складі судді Гребенюка В. В., від 10 липня 2023 року:
позов Київської міської ради до ОСОБА_1 , державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Баліна П. П., третя особа гаражний кооператив «Вікторія», про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права приватної власності, звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та приведення її у придатний для використання стан, залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
на підставі рішення Київської міської ради № 342/9830 від 23 жовтня 2013 року позивачем гаражному автокооперативу «Вікторія» було надано дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на АДРЕСА_1 орієнтовною площею 1,45 га в короткострокову оренду на 5 років для експлуатації та обслуговування гаражів та автостоянки. Також, матеріалами справи підтверджується, що земельна ділянка, на якій розташований автокооператив «Вікторія», зареєстрована в Головному управлінні земельних ресурсів під кадастровим номером № 8000000000:91:066:0005, площа земельної ділянки складає 14 547,93 кв. м. Водночас, з матеріалів справи вбачається, що на даний час процес оформлення вказаної земельної ділянки не завершений;
ГК «Вікторія» з 1988 року є користувачем земельної ділянки площею 1,4548 га (обліковий код 91:066:0005) на АДРЕСА_1 , для обслуговування існуючих гаражів та автостоянки. Користування зазначеною ділянкою є безперервним та відкритим, а докази зворотного, зокрема будь-яких порушень законодавства щодо використання земельної ділянки не за цільовим призначенням не зафіксовано. Тому суд відхилив доводи позивача про те, що жодних рішень про виділення земельної ділянки по АДРЕСА_1 під будівництво гаражів не видавалося та, що ОСОБА_1 самочинно здійснив будівництво гаражу. оскільки позивачем не надано остаточного рішення органу місцевого самоврядування про відмову у наданні зазначеної земельної ділянки, суд вважає, що відсутні підстави вважати, що Київська міська рада заперечує проти здійсненого будівництва у 1990 році;
позивачем не наведено жодного обґрунтування тієї обставини, що державна реєстрація права власності на збудований та введений в експлуатацію гараж в 1990 році на відведеній у 1988 році для цієї мети земельній ділянці порушує його права та охоронювані законом інтереси. Матеріали справи не містять також будь-яких доказів своєчасного реагування контролюючими органами за використанням і охороною земель у місті Києві з даного приводу. Отже, зважаючи на недоведення того факту, що земельна ділянка була самовільно зайнята відповідачем 1, позовні вимоги про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки з приведенням її у придатний для використання стан, є недоведеними (близька за змістом позиції викладена у Постанові Верховного Суду від 27 квітня 2022 року в справі № 521/21538/19). Підстави для застосування наслідків спливу строку позовної давності відсутні, оскільки, у цій справі суд прийшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог, що в свою чергу, є підставою для відмови у задоволенні позову у цій справі.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
Ухвалою Київського апеляційного суду від 05 вересня 2025 року:
клопотання Київської міської ради про поновлення строку на апеляційне оскарження задоволено, та поновлено строк на апеляційне оскарження рішення Подільського районного суду міста Києва від 10 липня 2023 року;
відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Київської міської ради на рішення Подільського районного суду міста Києва від 10 липня 2023 року.
Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що:
31 липня 2025 року не погодившись з рішенням суду, Київська міська рада засобами поштового зв'язку подала апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду. Для забезпечення апеляційного розгляду, перевірки обставин справи, дотримання строків на апеляційне оскарження, перевірки правових підстав для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження, Київським апеляційним судом ухвалою від 12 серпня 2025 року було витребувано матеріали цивільної справи №758/9741/20 у суду першої інстанції, 22 серпня 2025 року матеріали цивільної справи надійшли до Київського апеляційного суду;
у апеляційній скарзі апелянт просить поновити строк на апеляційне оскарження рішення Подільського районного суду міста Києва від 10 липня 2023 року, мотивуючи поважність пропуску строку тим, що повний текст оскаржуваного рішення отримано Київською міською радою отримано електронними засобами зв'язку через зареєстрований кабінет в підсистемі ЄСІТС «Електоронний суд» 02 липня 2025 року, що підтверджується карткою руху документу (копія якої додається);
відповідно до статті 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу. У разі пропущення зазначеного строку з причин, визнаних поважними, суд апеляційної інстанції за заявою особи, яка подала скаргу, може поновити цей строк;
виходячи з принципу верховенства права, положень статей 21, 22 Конституції України щодо непорушності конституційних прав особи, положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує права особи на доступ до суду і справедливий розгляд його справи судом, та положень статей 3, 15 ЦК України, статей 2, 4 ЦПК України щодо права особи на судовий захист цивільного права та інтересу, очевидним стає висновок про пріоритетність права особи на судовий захист цивільних прав та інтересів, у тому числі шляхом оскарження дій і рішень;
перевіривши зазначені апелянтом обставини викладені в клопотанні про поновлення процесуального строку, суд приходить до висновку про їх обґрунтованість. Разом з тим, відповідно до Єдиного державного реєстру судових рішень, рішення Подільського районного суду міста Києва від 10 липня 2023 року, було надіслано судом 02 липня 2025 року та забезпечено надання загального доступу 03 липня 2025 року. З урахуванням вищевикладених обставин, апеляційний суд вважав за можливе поновити строк на подання апеляційної скарги відповідно до вимог частини другої статті 354 ЦПК України.
Постановою Київського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року:
апеляційну скаргу Київської міської ради задоволено частково;
рішення Подільського районного суду міста Києва від 10 липня 2023 року в частині позовних вимог Київської міської ради до ОСОБА_1 про зобов'язання вчинити дії скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким задоволено позовні вимоги в цій частині;
зобов'язано ОСОБА_1 звільнити самовільно зайняту земельну ділянку орієнтовною площею 41,5 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 , код ділянки 91:066:0005, привівши її у придатний для використання стан;
рішення Подільського районного суду міста Києва від 10 липня 2023 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог Київської міської ради до державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Баліна П. П. про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права приватної власності залишено без змін;
стягнуто з ОСОБА_1 на користь Київської міської ради судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 4 204 грн та за подання апеляційної скарги у розмірі 6 306 грн, а всього 10 510 грн.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Гаражний автокооператив «Вікторія» не є правонаступником організації, якій надавалась в користування земельна ділянка в 1986 році для організації відкритої стоянки та будівництва зблокованих кооперативних гаражів. Розпорядження Київського міського голови та рішення Київської міської ради про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою не є рішеннями про передачу конкретної земельної ділянки у користування чи у власність гаражному автокооперативу «Вікторія». Договори оренди земельної ділянки з гаражним автокооперативом «Вікторія» не укладалися, а рішення про передачу у користування чи у власність земельної ділянки конкретним фізичним особам, у тому числі ОСОБА_1 , Київською міською радою не приймалися. При цьому, довідка гаражного кооперативу не може бути належним доказом щодо здачі об'єкта будівництва в експлуатацію. У вказаній довідці Гаражного автокооперативу «Вікторія» міститься інформація, що гараж побудований у 1988 році, коли за твердженням відповідача законодавство взагалі не регулювало питання виділення земельної ділянки під гаражно-будівельні кооперативи, однак в матеріалах справи відсутні будь-які інші належні, достатні та допустимі докази, на підтвердження будівництва гаражу до 1988 року, крім довідки самого Гаражного автокооперативу «Вікторія»;
земельна ділянка, на якій розташований Гаражний автокооператив «Вікторія», зареєстрована в Головному управлінні земельних ресурсів КМДА під кадастровим номером №8000000000:91:066:0005, площа земельної ділянки складає 14 548 кв. м. Відповідно до акту обстеження земельної ділянки №20-0050-07 від 31 січня 2020 року Департаментом земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації було проведено обстеження земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , за результатами якого встановлено, що земельна ділянка площею 1, 4548 га (обліковий код: 91:066:0005) згідно з даними міського земельного кадастру обліковується за гаражним автокооперативом « ІНФОРМАЦІЯ_1 »; Київська міська рада не приймала рішень за поданням Департаменту земельних ресурсів щодо передачі (надання) зазначеної земельної ділянки в користування (власність); інформація щодо державної реєстрації вказаної земельної ділянки у державному земельному кадастрі та державної реєстрації речових прав на неї у міському земельному кадастрі відсутня; зазначена земельна ділянка огороджена парканом та охороняється, в її межах розташовано індивідуальні збірно-розбірні та цегляні гаражі у загальній кількості 327 одиниць, двоповерхова будівля мийки автомобілів та будівля охорони. З урахуванням наведеного, розпорядження Київського міського голови від 03 серпня 2001 №969-мг «Про погодження місць розташування об'єктів» та рішення Київської міської ради від 23 жовтня 2013 року №342/9830 «Про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки гаражному автокооперативу « ІНФОРМАЦІЯ_1 » на АДРЕСА_1 для експлуатації та обслуговування гаражів та автостоянки», у розумінні норм законодавства не є рішеннями про передачу конкретної земельної ділянки у користування чи у власність гаражному автокооперативу «Вікторія». Отже, спірна земельна ділянка, на якій був збудований гараж, не була відведена відповідачу - ОСОБА_1 відповідно до порядку, встановленого законом для будівництва таких об'єктів нерухомого майна, а тому він не може на законних підставах набути право власності на відповідний об'єкт будівництва відповідно до вимог частин першої та другої статті 376 ЦК України;
здійснюючи державну реєстрацію права власності на гараж за ОСОБА_1 на підставі довідки ГК «Вікторія» про виплату паю державний реєстратор Департаменту комунальної власності м. Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) Балін П. П. не перевірив наявність у ГК «Вікторія» прав на земельну ділянку, на якій знаходиться гараж, а тому у суду першої інстанції були відсутні підстави вважати, що у відповідача у встановленому законом порядку виникло право користування земельною ділянкою. З урахуванням закріпленого статтею 120 ЗК України, статтею 377 ЦК України принципу цілісності земельної ділянки та споруди або будівлі, на якій вона знаходиться, реєстрація права власності за ОСОБА_1 на гараж (бокс) № НОМЕР_1 , ряд НОМЕР_2 , по АДРЕСА_1 , є порушенням права власності на земельну ділянку територіальної громади м. Києва. За таких фактичних обставин, належним способом захисту прав власності Київської міської ради, як власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, щодо користування і розпорядження цією земельною ділянкою є вимога про знесення такої забудови, яку позивач вважає самочинною, відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України. Належним відповідачем за такою вимогою є власник відповідної забудови;
оскільки, судом встановлено, що за відповідачем ОСОБА_1 з порушенням вимог закону зареєстровано право власності на спірний гараж та він займає земельну ділянку, на якій цей гараж розташований безпідставно, обґрунтованими є й похідні вимоги позивача про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки орієнтовною площею 41,5 кв. м. за адресою: АДРЕСА_1 , код ділянки 91:066:0005, з приведенням її у придатний для використання стан. За обставинами цієї справи, ОСОБА_1 оглянувши документи, які стали підставою для державної реєстрації спірного гаражу, мав проявити розумну обачність та перевірити наявність речових прав у гаражного кооперативу на земельну ділянку на якій розташовано об'єкт нерухомості, та, за необхідності, отримавши правову допомогу, мав би врахувати ці обставини при набутті у власність будівлі. Суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам, не встановив усіх істотних обставин справи, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про недоведеність вимог Київської міської ради до ОСОБА_1 щодо звільнення спірної земельної ділянки. Формальний підхід суду суперечить завданню ефективного правосуддя та захисту прав учасників процесу. Оскільки, апеляційним судом встановлено, що за відповідачем ОСОБА_1 з порушенням вимог закону зареєстровано право власності на спірний гараж та він займає земельну ділянку, на якій цей гараж розташований безпідставно суд не вбачає підстав для визнання такого втручання не виправданим;
в той же час, місцевий суд дійшов правомірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог Київської міської ради, заявлених до державного реєстратора управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у м. Києві Баліна П.П., виходячи з того, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд правомірно відмовив у позові до такого відповідача, що узгоджується зі сталою практикою Верховного Суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (пункт 40), від 21 листопада 2018 року у справі №127/93/17-ц (пункт 50), від 12 грудня 2018 року у справі №570/3439/16-ц (пункти 37, 54), від 12 грудня 2018 року у справі №372/51/16-ц (пункт 31.10), від 30 січня 2019 року у справі №552/6381/17 (пункт 39)).
оскільки різновидом негаторного позову є позовні вимоги про знесення самочинного будівництва, до вимог Київської міської ради позовна давність не застосовуються.
Аргументи учасників справи
11 грудня 2025 року ОСОБА_1 через підсистему Електронний суд подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_2, на постанову Київського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року (повне судове рішення складено 13 листопада 2025 року), уякій просив:
скасувати постанову Київського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року повністю;
залишити в силі судове рішення Подільського районного суду міста Києва від 10 липня 2023 року.
Касаційна скарга мотивована, зокрема, тим, що:
судом апеляційної інстанції не було враховано висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду. За частиною другою статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки; пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 490/9587/18);
відсутність у рішенні суду вказівки на дату складання його повного тексту та несвоєчасне надіслання оскарженого судового рішення суду першої інстанції до Єдиного державного реєстру судових рішень, за умови, що учасник справи (зокрема, котрий ініціював позов - позивач), який подає апеляційну скаргу, знав про розгляд справи, не є перешкодою для отримання цією особою у розумний строк інформації про стан відомого їй судового провадження та не свідчить про наявність випадків, передбачених частиною другою статті 358 ЦПК України (постанова Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року у справі № 405/4689/19);
Велика Палата Верховного Суду вказує, що особа, не повідомлена про розгляд справи (пункт 1 частини другої статті 358 цього Кодексу), - це особа, яку не сповістили про наявність судового провадження у справі і яка відповідно не знала / не могла знати про розгляд справи. Стаття 17 ЦПК містить норму, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення. Склад учасників справи визначається статтею 42 ЦПК. Зокрема, у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи. У наказному провадженні учасниками справи є заявник і боржник. У справах окремого провадження учасниками справи є заявники, інші заінтересовані особи. Велика Палата Верховного Суду погодилася з тим, що для реалізації права на подання апеляційної скарги визначальним є не стільки участь заявника у всіх засіданнях суду, скільки отримання ним повного судового рішення, адже без ознайомлення з повним судовим рішенням неможливо зрозуміти мотиви суду, з яких він виходив, ухвалюючи рішення, а отже, неможливо сформулювати підстави апеляційної скарги. Разом з тим слід відмітити, що позивач (заявник, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) із великим ступенем зацікавленості повинен проявляти інтерес до перебігу розгляду судом ініційованої ним справи або відповідного судового провадження. У разі відсутності обставин непереборної сили ігнорування позивачем (заявником) протягом тривалого періоду часу провадження, відкритого за його позовною заявою (заявою, скаргою), свідчить про недобросовісну поведінку та порушення основоположних засад цивільного процесу;
Рішення по справі № 758/9741/20 було ухвалено під час судового засідання 10 липня 2023 року, на якому був присутній представник позивача, тобто, про результат розгляду справи позивачу було відомо ще з того дня. Очевидно, що особа (у даному випадку Київська міська рада), яка має на меті оскаржувати рішення, винесене не на її користь, не буде 724 дні просто чекати, поки їй надішлють рішення суду;
ЄСПЛ у справах «SVITLANA NAUMENKO v. UKRAINE», «TREGUBENKO v. UKRAINE», «PRAVEDNA v. RUSSIA», «ZHELTYAKOV v. UKRAINE» зазначає, що у випадках перегляду судових рішень, судам необхідно забезпечувати дотримання учасниками справи встановлених строків та не допускати того, щоб за допомогою таких процесуальних механізмів, як продовження строку на оскарження, було порушено принцип правової визначеності. Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а також строків на оскарження судових рішень, а від судів вимагається дотримуватися певних правил у процесі прийняття рішення про поновлення строку та оцінювати поважність причин пропуску строку, виходячи із критеріїв розумності, об'єктивності та непереборності обставин, що спричинили пропуск, значимості справи для сторін, наявності фундаментальної судової помилки;
апеляційний суд неправильно застосував статтю 17 та статтю 358 ЦПК України, оскільки не врахував, що присутність представника Позивача у судовому засіданні та обізнаність про результат розгляду справи виключали можливість поновлення строку на апеляційне оскарження з підстав нібито неотримання повного тексту рішення. Крім цього, апеляційний суд застосував норми матеріального права без урахування принципу правової визначеності, закріпленого у практиці ЄСПЛ, оскільки безпідставне поновлення строку апеляційного оскарження після значного часу порушило стабільність судового рішення та баланс інтересів сторін;
орієнтовний розмір витрат на професійну допомогу, які ОСОБА_1 планує понести у зв'язку з розглядом справи становить 15 000 грн. Додатково повідомляємо, що в подальшому ОСОБА_1 будуть надані до суду всі документи на підтвердження розміру судових витрат.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 09 січня 2026 року відкрито касаційне провадження у справі.
30 січня 2026 року справа передана судді-доповідачу Крат В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 09 січня 2026 року вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 25 вересня 2024 року у справі № 490/9587/18; від 04 листопада 2024 року у справі № 405/4689/19; від 19 січня 2022 року у справі № 331/3298/20; від 02 червня 2021 року у справі № 509/11/17; від 27 квітня 2022 року у справі № 521/21538/19; від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22; від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17; від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18; від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17; від 28 липня 2020 року у справі № 904/2104/19; від 06 грудня 2022 року у справі № 904/738/22; від 05 жовтня 2020 року у справі № 607/2905/18; від 11 вересня 2020 року у справі № 608/687/19; від 12 липня 2023 року у справі № 910/5080/21; від 15 лютого 2018 року у справі № 910/5702/17; від 24 липня 2019 року у справі № 910/10932/17.
Позиція Верховного Суду
Доступ до суду як елемент права на справедливий судовий розгляд не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням у випадку, коли такий доступ особи до суду обмежується законом і не суперечить пункту першому статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використаними засобами і метою, яка має бути досягнута.
Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).
Європейський суд з прав людини зауважив, що норми, які регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані (PERETYAKA AND SHEREMETYEV v. UKRAINE, № 17160/06 та N 35548/06, § 34, від 21 грудня 2010 року).
Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).
Незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного судового рішення, крім випадків: подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки; пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили (частина друга статті 358 ЦПК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц (провадження № 61-37352сво18) вказано, що:
«загальновизнане положення про дію цивільних процесуальних норм у часі передбачає, що незалежно від часу відкриття провадження у справі, при здійсненні процесуальних дій застосовуються той процесуальний закон, який діє на момент здійснення таких дій».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 2-3887/2009 (провадження № 14-36цс21) зазначено, що:
«відповідно до загальновизнаного положення про дію процесуальних норм у часі незалежно від часу відкриття провадження у справі при вчиненні процесуальних дій застосовується той процесуальний закон, який діє на момент їхнього вчинення (див. постанову Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 6 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц).
ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII, який набрав чинності 15 грудня 2017 року, у частині третій статті 3 передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (див. також частину третю статті 3 ГПК України у редакції Закону № 2147-VIII). Аналогічний за змістом припис був передбачений у частині третій статті 2 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2147-VIII. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом (частина перша статті 126 ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII). Аналогічний припис є у частині першій статті 118 ГПК України у редакції Закону № 2147-VIII, а також був передбачений у частині першій статті 72 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2147-VIII. Згідно з підпунктом 13 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону № 2147-VIII, застосовним досудових рішень, ухвалених судами першої інстанції перед набранням чинності цією редакцією кодексу, такі рішення набирають законної сили та можуть бути оскаржені в апеляційному порядку протягом строків, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу. Аналогічний припис передбачений у підпункті 13 пункту 1 розділу ХІ «Перехідні положення» ГПК України у редакції Закону № 2147-VIII. Порядок і строки оскарження судового рішення, ухваленого судом першої інстанції до 15 грудня 2017 року, були визначені у частині першій статті 294 й абзаці третьому частини третьої статті 297 ЦПК України у редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 2147-VIII».
У пунктах 91-96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 вересня 2024 року у справі № 490/9587/18 (провадження № 14-29цс24) зазначено, що:
«91. «Разом з тим слід відмітити, що позивач (заявник, третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) із великим ступенем зацікавленості повинен проявляти інтерес про хід розгляду судом ініційованої ним справи або відповідного судового провадження. У разі відсутності обставин непереборної сили ігнорування позивачем (заявником) протягом тривалого періоду часу провадження, відкритого за його позовною заявою (заявою, скаргою), свідчить про недобросовісну поведінку та порушення основоположних засад цивільного процесу.
92. ЄСПЛ сформував практику, відповідно до якої національними судами пріоритетність має надаватися дотриманню встановлених процесуальним законом строків звернення до суду, також строків апеляційного та касаційного оскарження судових рішень, а поновлення пропущеного строку допускається лише у виняткових випадках, коли мають місце не формальні та суб'єктивні, а об'єктивні та непереборні причини їх пропуску.
93. Такий підхід є складовою частиною принципу правової визначеності у площині запобігання перегляду остаточних судових рішень за відсутності вагомих для цього підстав.
94. Зокрема, ЄСПЛ у справах «Світлана Науменко проти України», «Трегубенко проти України», «Праведна проти Росії», «Желтяков проти України» зазначає, що у випадках перегляду судових рішень як у порядку нагляду, так і у зв'язку з нововиявленими обставинами національним судам необхідно забезпечувати дотримання учасниками справи встановлених строків та не допускати того, щоб за допомогою таких процесуальних механізмів, як продовження строку на оскарження, було порушено принцип правової визначеності.
95. Норма про відмову у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення (частина друга статті 358 ЦПК України), на переконання Великої Палати Верховного Суду, не порушує саму сутність права доступу до правосуддя, а запровадження наведеного процесуального строку відповідає завданням цивільного судочинства та основним засадами (принципами) цивільного судочинства, зокрема таким, як: «змагальність сторін» (кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій) та «неприпустимість зловживання процесуальними правами» (учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається).
96. Отже, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що «особою, не повідомленою про розгляд справи» (пункт 1 частини другої статті 358 ЦПК України), не можна вважати особу, яка власне ініціювала розгляд справи або відповідного судового провадження (позивача, заявника, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору), яка скористалася своїм правом доступу до правосуддя, подала позовну заяву (заяву, скаргу), на підставі якої було відкрито судове провадження».
Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (частина п'ята статті 268 ЦПК України).
У передбачених нормами ЦПК України випадках повне судове рішення може відображати дату судового засідання, яким завершено судовий розгляд (відповідна дата вказана у вступній частині судового рішення) та дату складення повного судового рішення (відповідна дата вказана у резолютивній частині або після резолютивної частини судового рішення). У випадках, коли відбувається проголошення судового рішення, датою такого судового рішення є дата судового засідання, яким завершено судовий розгляд. І навпаки, якщо проголошення судового рішення не відбувається, то датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення, навіть у випадку, якщо фактичне прийняття такого рішення відбулось у судовому засіданні, яким завершено розгляд справи і в яке не з'явились всі учасники такої справи. При цьому, дата, яка зазначена як дата ухвалення судового рішення, може бути відмінною від дати судового засідання, яким завершився розгляд справи і у яке не з'явились всі учасники такої справи (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 1519/2-5034/11 (провадження № 61-175сво21)).
Особою, не повідомленою про розгляд справи (пункт 1 частини другої статті 358 ЦПК України), не можна вважати особу, яка власне ініціювала розгляд справи або судового провадження (позивача, заявника, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору), яка скористалася своїм правом доступу до правосуддя, подала позовну заяву (заяву, скаргу), на підставі якої відкрито провадження. Законодавець при конструюванні частини другої статті 358 ЦПК України не визначив, що при її застосування має враховуватися дата внесення судом рішення до Єдиного державного реєстру судових рішень. Відсутність в рішенні суду вказівки на дату складання його повного тексту та несвоєчасне надіслання оскарженого судового рішення суду першої інстанції до Єдиного державного реєстру судових рішень, за умови, що учасник справи (зокрема, котрий ініціював позов - позивач), який подає апеляційну скаргу, знав про розгляд справи, не є перешкодою для отримання цією особою у розумний строк інформації про стан відомого їй судового провадження та не свідчить про наявність випадків, передбачених частиною другою статті 358 ЦПК України (див. постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року у справі № 405/4689/19 (провадження № 61-1979сво24)).
Сплив річного строку з дня складення повного тексту судового рішення є підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження незалежно від причин пропуску строку на апеляційне оскарження, тобто законодавець імперативно встановив процесуальні обмеження для оскарження судового рішення зі спливом річного строку. У цьому аспекті дослідженню підлягають дві умови, передбачені частиною другою статті 358 ЦПК України, а саме: а) чи подано апеляційну скаргу особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки; б) чи пропущено строк на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2021 року в справі № 186/972/18 (провадження № 61-19251св20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 грудня 2023 року в справі № 200/13452/18 (провадження № 61-8954 св 23)).
У справі, що переглядається:
при поновленні строку на апеляційне оскарження апеляційний суд міркував так, що 31 липня 2025 року Київська міська рада засобами поштового зв'язку подала апеляційну скаргу на рішення Подільського районного суду місті Києва від 10 липня 2023 року. У апеляційній скарзі апелянт просив поновити строк на апеляційне оскарження, мотивуючи поважність пропуску строку тим, що повний текст оскаржуваного рішення отримано Київською міською радою отримано електронними засобами зв'язку через зареєстрований кабінет в підсистемі ЄСІТС «Електронний суд» 02 липня 2025 року, що підтверджується карткою руху документу (копія якої додається). Відповідно до Єдиного державного реєстру судових рішень, рішення Подільського районного суду міста Києва від 10 липня 2023 року, було надіслано судом 02 липня 2025 року та забезпечено надання загального доступу 03 липня 2025 року. З урахуванням викладених обставин, апеляційний суд вважав за можливе поновити строк на подання апеляційної скарги відповідно до вимог частини другої статті 354 ЦПК України (а. с. 6, том 3);
апеляційний суд не врахував, що: Київська міська рада є позивачем; особою, не повідомленою про розгляд справи (пункт 1 частини другої статті 358 ЦПК України), не можна вважати особу, яка власне ініціювала розгляд справи або судового провадження (позивача, заявника, третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору), яка скористалася своїм правом доступу до правосуддя, подала позовну заяву (заяву, скаргу), на підставі якої відкрито провадження. Законодавець при конструюванні частини другої статті 358 ЦПК України не визначив, що при її застосування має враховуватися дата внесення судом рішення до Єдиного державного реєстру судових рішень. Відсутність в рішенні суду вказівки на дату складання його повного тексту та несвоєчасне надіслання оскарженого судового рішення суду першої інстанції до Єдиного державного реєстру судових рішень, за умови, що учасник справи (зокрема, котрий ініціював позов - позивач), який подає апеляційну скаргу, знав про розгляд справи, не є перешкодою для отримання цією особою у розумний строк інформації про стан відомого їй судового провадження та не свідчить про наявність випадків, передбачених частиною другою статті 358 ЦПК України;
відповідно до протоколу судового засідання представник позивача Київської міської ради Максименко О. П. був присутній в судовому засіданні 10 липня 2023 року (а. с. 146 - 147, том 2); в справі міститься вступна та резолютивна частина рішення Подільського районного суду місті Києва від 10 липня 2023 року (а. с. 149 - 150, том 2); в справі є повне рішення Подільського районного суду місті Києва від 10 липня 2023 року, в якому немає дати складення повного рішення (а. с. 151 - 160, том 2); в справі міститься заява представника позивача Київської міської ради Максименка О. П. про ознайомлення з матеріалами справи від 18 липня 2023 року, з розпискою представника позивача про ознайомлення з матеріалами справи 19 вересня 2023 року (а. с. 162, том 2); 31 липня 2025 року Київська міська рада засобами поштового зв'язку подала апеляційну скаргу на рішення Подільського районного суду місті Києва від 10 липня 2023 року (а. с. 250, том 2);
в клопотанні (а. с. 240, том 2), яке міститься в апеляційній скарзі, про поновлення строку на апеляційне оскарження відсутнє обґрунтування за якого може бути поновлено річний строк (частина друга статті 358 ЦПК України).
За таких обставин, апеляційний суд при поновленні строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, не врахував, що Київська міська рада була повідомлена про розгляд справи, проте подала апеляційну скаргу 31 липня 2025 року (а. с. 250, том 2), тобто зі спливом одного року, і не навела обґрунтування для поновлення річного строку, з урахуванням положень частини другої статті 358 ЦПК України.
Скарги на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду першої інстанції чи постанови суду апеляційної інстанції, включаються до касаційної скарги на відповідне рішення чи постанову (частина друга статті 406 ЦПК України).
В касаційній скарзі містяться доводи про незаконність ухвали Київського апеляційного суду від 05 вересня 2025 року. Тому касаційний суд вважає обґрунтованим аргумент касаційної скарги щодо порушення норм процесуального права апеляційним судом при поновленні строку на апеляційне оскарження та відкритті апеляційного провадження.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Щодо розподілу судових витрат
Постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції (підпункт «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України).
Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. У частині тринадцятій статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
У постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено висновок, що:
«згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається крім іншого, і з розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Таким чином, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, такий обов'язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд не покладено. Аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що якщо судом апеляційної інстанції скасовано ухвалу суду першої інстанції або судом касаційної інстанції скасовано ухвалу з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, розподіл судового збору у справі, в тому числі сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює той суд, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи.
З урахуванням наведеного Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду відступає від висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у додатковій постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 756/2157/15-ц. У разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».
Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги, розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що ухвала апеляційного суду про поновлення строку на апеляційне провадження і відкриття апеляційного провадження та постанову апеляційного суду ухвалені з порушенням норм процесуального права. У зв'язку з наведеним касаційну скаргу належить задовольнити частково, ухвалу апеляційного суду про поновлення строку на апеляційне провадження і відкриття апеляційного провадження та постанову апеляційного суду скасувати, а справу передати до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.
Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , задовольнити частково.
Ухвалу Київського апеляційного суду від 05 вересня 2025 року, постанову Київського апеляційного суду від 11 листопада 2025 року скасувати, а справу передати до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.
З моменту ухвалення постанови судом касаційної інстанції ухвала Київського апеляційного суду від 05 вересня 2025 року та постанова Київського апеляційного суду від 11 листопада 2025 рокувтрачають законну силу.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко