Справа № 752/17730/25 Головуючий у суді І інстанції Митрофанова А.О.
Провадження № 22-ц/824/3003/2026 Доповідач у суді ІІ інстанції Голуб С.А.
11 лютого 2026 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Голуб С.А., суддів: Борисової О.В.,Таргоній Д.О., розглянувши в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку письмового провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 26 вересня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» про визнання дій неправомірними, зобов'язання вчинити дії,
У липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва», в якому просив: визнати, що безпідставним завищенням вартості своїх послуг на суму 1 248,20 грн станом на 01 жовтня 2021 року відповідач порушив його права на належну якість обслуговування; зобов'язати відповідача зробити перерахунок вартості наданих йому послуг на суму 1 248,20 грн і відобразити це у черговому рахунку-повідомленні.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 26 вересня 2025 року позовну заяву повернуто позивачеві.
Не погоджуючись з вказаним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати з мотивів порушення судом першої інстанції норм процесуального та неправильного застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
В обґрунтування апеляційної скарги вказав, що статті 175, 177 ЦПК України не містять таких підстав для залишення позовної заяви без руху, як обрання позивачем неефективного способу захисту і ненадання ним доказів права власності на квартиру, за якою нараховується заборгованість за житлово-комунальні послуги, та існування між сторонами договірних відносин, а тому висновок суду про наявність відповідних недоліків позову є незаконним.
Також суд першої інстанції помилково вважав, що спірні правовідносини не регулюються Законом України «Про захист прав споживачів» з огляду на те, що відносини між сторонами виникли щодо заборгованості з оплати житлово-комунальних послуг. Суд не врахував, що цим Законом не передбачено, що існування такої заборгованості позбавляє споживачів права на звільнення від сплати судового збору при зверненні до суду за захистом своїх прав. Крім цього, підстави для звільнення споживачів від сплати судового збору визначаються не змістом позовних вимог, а статтями 4 та 22 Закону України «Про захист прав споживачів».
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а оскаржуване судового рішення - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо повернення заяви позивачеві (заявникові).
Згідно із частиною другою статті 369 ЦПК України апеляційні скарги на ухвали суду, зазначені в пунктах 1, 5, 6, 9, 10, 14, 19, 37 - 40 частини першої статті 353 цього Кодексу, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
У зв'язку з наведеним та на підставі ухвали апеляційного суду про призначення справи до судового розгляду у порядку письмового провадження, перегляд справи в апеляційному порядку здійснено без повідомлення (виклику) учасників справи.
Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також заперечень відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав.
Постановляючи оскаржувану ухвалу про повернення позовної заяви позивачеві, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 не усунув визначені в ухвалі від 24 липня 2025 року про залишення позовної заяви без руху недоліки, направив до суду клопотання про надання ухвали про повернення позовної заяви.
Проте колегія суддів не може погодитися з такими висновками суду з огляду на наступне.
Звернення до суду з позовом є суб'єктивним правом позивача, гарантованим статтями 55, 124 Конституції України.
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).
Водночас потрібно враховувати, що право на суд стосується як інституційних та організаційних аспектів, так і особливостей здійснення окремих судових процедур.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови виконання процесуальних дій, сукупність цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів цивільно-процесуальних правовідносин та гарантій їх реалізації.
Процесуальні вимоги до форми та змісту позовної заяви визначені статтями 175, 177 ЦПК України.
Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.
Позовна заява повинна містити, зокрема, зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (пункт 4 частини третьої статті 175 ЦПК України).
Відповідно до частини четвертої статті 175 ЦПК України якщо позовна заява подається особою, звільненою від сплати судового збору відповідно до закону, у ній зазначаються підстави звільнення позивача від сплати судового збору.
Згідно із абзацом 1 частини четвертої статті 177 ЦПК України до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.
Як передбачено частиною п'ятою статті 177 ЦПК України, позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).
Відповідно до абзацу 1 частини першої статті 185 ЦПК України суддя, встановивши, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, протягом п'яти днів з дня надходження до суду позовної заяви постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без руху.
В ухвалі про залишення позовної заяви без руху зазначаються недоліки позовної заяви, спосіб і строк їх усунення, який не може перевищувати десяти днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху. Якщо ухвала про залишення позовної заяви без руху постановляється з підстави несплати судового збору у встановленому законом розмірі, суд в такій ухвалі повинен зазначити точну суму судового збору, яку необхідно сплатити (доплатити) (абзац 1 частини другої статті 185 ЦПК України).
За змістом частини третьої статті 185 ЦПК України, якщо позивач відповідно до ухвали суду у встановлений строк виконає вимоги, визначені статтями 175 і 177 цього Кодексу, сплатить суму судового збору, позовна заява вважається поданою в день первісного її подання до суду. Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, заява вважається неподаною і повертається позивачеві.
З матеріалів справи вбачається, що 17 липня 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» про захист прав споживача.
Залишаючи позовну заяву без руху, суд першої інстанції виходив з того, що вона не відповідає вимогам, наведеним у статтях 175 і 177 ЦПК України, а саме:
з огляду на заявлені позовні вимоги, спірні правовідносини не регулюються Законом України «Про захист прав споживачів» і позивач не може керуватися цим Законом, заявляючи про звільнення від сплати судового збору як споживача послуг, тому йому необхідно сплатити судовий збір за подання позовної заяви;
рахунки на оплату житлово-комунальних послуг фактично є претензією та не свідчать про порушення прав споживачів, а є підставою для подальшого звернення виконавця послуг з відповідним позовом до суду, у зв'язку з чим позивачу слід обґрунтувати обраний ним спосіб захисту порушеного права із посиланням на норму матеріального права, якою передбачено відповідний спосіб захисту права, тобто обґрунтувати, що обраний спосіб не суперечить закону та встановлений законом;
позивачем не надано суду доказів, що зазначена ним квартира, за якою нараховується заборгованість за житлово-комунальні послуги, належить йому на праві власності, а також подана позовна заява не містить посилань на докази, які свідчать про наявність договірних відносин з відповідачем щодо надання житлово-комунальних послуг, відтак позивачу необхідно привести позовну заяву у відповідність до вимог закону.
Зазначена ухвала суду від 24 липня 2025 року в електронному вигляді була доставлена до електронного кабінету позивача лише 16 вересня 2025 року.
ОСОБА_1 не погодився із необхідністю усунення визначених судом недоліків позовної заяви, надіславши 17 вересня 2025 року до суду клопотання про надання ухвали про повернення позовної заяви.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
У своїй практиці Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначав, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не відповідатиме статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою.
У справі, яка переглядається, позов ОСОБА_1 пред'явлений, зокрема з підстав недотримання, на думку позивача, з боку КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» вимог Закону України «Про захист прав споживачів» і порушення його прав як споживача житлово-комунальних послуг, у зв'язку із чим позивач зазначав, що відповідно до положень цього Закону він звільнений від сплати судового збору.
В статті 5 Закону України «Про судовий збір» визначено перелік пільг щодо сплати судового збору, проте системний і комплексний аналіз норм зазначеного Закону і статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» дає правові підстави зробити висновок, що відсутність такої категорії у переліку осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, встановленому статтею 5 Закону України «Про судовий збір», не може безумовно означати, що споживачі такої пільги не мають, оскільки така пільга встановлена спеціальним законом, який гарантує реалізацію та захист їхніх прав.
Наведена норма права не містить вичерпного переліку осіб, яким надано пільги щодо сплати судового збору, як і не містить позиції про те, що пільги надаються лише за пред'явлення позову. У спеціальному законі, яким звільнено споживачів від сплати судового збору за подання позову, зазначено, що вони звільняються від його сплати з метою захисту своїх порушених прав (стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів»).
Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав. Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судовий збір» у частині третій статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» (із змінами, внесеними згідно із Законом № 3674-VI від 08 липня 2011 року) слова «державного мита» замінені словами «судового збору». Отже, при ухваленні Закону України «Про судовий збір» законодавець передбачив можливість застосування Закону України «Про захист прав споживачів» при визначенні пільг певних категорій осіб щодо сплати судового збору.
Відступаючи від практики Верховного Суду України, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц сформулювала правовий висновок, що порушені права споживачів можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред'явленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єдиним цивільним процесом, завданням якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права (стаття 22 Закону України «Про захист прав споживачів», стаття 1 ЦПК України 2004 року, стаття 2 ЦПК України).
Залишаючи позовну заяву ОСОБА_1 без руху, суд першої інстанції зробив висновок, що Закон України «Про захист прав споживачів», стаття 22 якого передбачає звільнення споживачів від сплати судового збору, до правовідносин, що виникли між сторонами, не застосовується.
Разом з тим, у Законі України «Про захист прав споживачів» не визначено вичерпного переліку правових відносин, на які поширюється його дія, втім з урахуванням характеру правовідносин, які ним регулюються, та виходячи з демократичних принципів цивільного судочинства і наявності в цивільних правовідносинах такої слабкої сторони, як фізична особа - споживач, можна зробити висновок, що цим Законом регулюються відносини, які виникають із договорів купівлі-продажу, майнового найму (оренди), надання комунальних послуг, прокату, перевезення, зберігання, доручення, комісії, фінансово-кредитних послуг тощо.
Як вбачається з матеріалів справи, спірні правовідносини виникли з приводу порушення прав позивача як споживача житлової послуги з утримання будинку, споруд та прибудинкової території по квартирі АДРЕСА_1 , що надається КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва».
При цьому на обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 вказував, що порушення його прав як споживача житлових послуг, які надаються відповідачем за місцем його проживання, полягає в безпідставному завищенні вартості послуг на суму 1 248,20 грн, яку відповідач вважає його боргом і вимагає сплатити.
Позивач просив суд визнати, що безпідставним завищенням вартості своїх послуг на суму 1 248,20 грн станом на 01 жовтня 2021 року відповідач порушив його права на належну якість обслуговування та зобов'язати відповідача зробити перерахунок вартості наданих йому послуг на суму 1 248,20 грн і відобразити це у черговому рахунку-повідомленні.
За змістом статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).
Відповідно до положень частини першої статті 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року № 2189-VIII, який набрав чинності 10 грудня 2017 року (далі - Закон № 2189-VIII), житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг;
споживач житлово-комунальних послуг (далі - споживач) - індивідуальний або колективний споживач;
індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об'єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги;
послуга з управління багатоквартирним будинком - результат господарської діяльності суб'єктів господарювання, спрямованої на забезпечення належних умов проживання і задоволення господарсько-побутових потреб мешканців будинку шляхом утримання і ремонту спільного майна багатоквартирного будинку та його прибудинкової території відповідно до умов договору;
управитель багатоквартирного будинку (далі - управитель) - фізична особа - підприємець або юридична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, яка за договором із співвласниками забезпечує належне утримання та ремонт спільного майна багатоквартирного будинку і прибудинкової території та належні умови проживання і задоволення господарсько-побутових потреб.
У відповідності до частини першої статті 5 Закону № 2189-VIII до житлово-комунальних послуг належить житлова послуга - послуга з управління багатоквартирним будинком.
При цьому учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг є: споживачі (індивідуальні та колективні); управитель; виконавці комунальних послуг (частина перша статті 6 Закону № 2189-VIII).
У цій справі, звертаючись до суду з позовом, позивач посилався на те, що є споживачем житлових послуг, які надає відповідач за місцем його проживання за адресою: АДРЕСА_2 , тобто послуг з управлінням багатоквартирним будинком. До позовної заяви ОСОБА_1 додав, зокрема, лист КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» від 23 жовтня 2021 року та довідку про нарахування і сплату по особовому рахунку № НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 ) від 23 жовтня 2021 року, згідно яких вказаний особовий рахунок по квартирі АДРЕСА_1 оформлений на ім'я ОСОБА_1 .
Отже, до спірних правовідносин застосовуються положення Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки ним регулюються відносини між споживачами товарів і послуг та продавцями товарів і надавачами послуг, визначається механізм захисту прав споживачів товарів і послуг, а при вирішенні спорів, що виникають між учасниками таких правовідносин, цей Закон підлягає застосуванню нарівні з іншими актами цивільного законодавства України, що регулюють ті самі питання.
Таким чином, не підлягає сплаті судовий збір за подання споживачем позовної заяви, тому вимоги суду першої інстанції про сплату позивачем судового збору за пред'явлення позову у цій справі не ґрунтуються на законі, а отже їх невиконання не може бути підставою для визнання неподаною і повернення позовної заяви.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 757/37586/17-ц, від 14 вересня 2022 року у справі № 127/27593/21, від 05 березня 2025 рокуу справі № 766/3408/24та інших.
При вирішенні питання про прийняття позовної заяви до розгляду районний суд наведеного вище не врахував та безпідставно поклав на ОСОБА_1 , який звернувся до суду за захистом прав споживача, обов'язок зі сплати судового збору, що у свою чергу в подальшому призвело до помилкового повернення позовної заяви позивачеві.
Щодо необхідності обґрунтування позивачем обраного ним способу захисту порушеного права та ненадання доказів на підтвердження обставин, якими, позивач обґрунтовував свої вимоги, колегія суддів враховує таке.
Відповідно до вимог статей 2, 13, 43, 49, 175 ЦПК України особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Тобто право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором, належить виключно позивачеві.
Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Лише якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, то суд не повинен відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 вересня 2024 року у справі № 990/220/24 висловлено правову позицію, що закон не передбачає вимог щодо обсягу, повноти чи слушності доводів позовної заяви, але приписує щонайменше сформулювати суть (зміст) порушення, яким чином воно негативно позначилось на правах особи, яка звертається з позовом, яким чином може бути відновлено порушене право.
Зміст та обсяг порушеного права і виклад обставин, якими воно підтверджується, у кожному конкретному випадку можуть бути різними, але разом із цим принаймні на рівні формулювання викладу їх змісту мають бути достатніми, щоб визначити предмет спору, його юрисдикційну належність, характер вимог, часові рамки події порушення, нормативне регулювання спірних відносин, а також обставини, за яких можна ухвалити одне з обов'язкових процесуальних рішень, пов'язаних з визнанням позовної заяви прийнятною/неприйнятною (ця позиція неодноразово була висловлена в постановах Великої Палати Верховного Суду, зокрема, у справах № 640/7310/19, 9901/393/19).
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 30 січня 2019 року у справі № 552/6381/17, від 13 березня 2019 року у справі № 757/39920/15-ц, від 27 березня 2019 року у справі № 520/17304/15-ц та інших звертала увагу на те, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, а встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Також слід врахувати висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 25 січня 2024 року в справі № 320/14843/23, відповідно до яких неповнота, навіть очевидна з точки зору професійного судді, з якою позивач обґрунтував позовні вимоги, в тому числі й щодо правової підстави позову, а також ненадання доказів на підтвердження позовних вимог не можуть бути підставою для залишення позовної заяви без руху та повернення позовної заяви позивачу в подальшому.
Згідно із вимогами частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує питання, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються.
Як роз'яснено в пункті 7 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» № 2 від 12 червня 2009 року, подання доказів можливе на наступних стадіях цивільного процесу, тому суд не вправі через неподання доказів при пред'явленні позову залишати заяву без руху та повертати заявнику.
Позивач на власний розсуд обґрунтовує свої вимоги з викладом відповідних обставин та зазначенням доказів, що підтверджують такі обставини. Невідповідність зазначених у заяві обставин чи доказів на підтвердження позовних вимог не перешкоджає розгляду справи, оскільки може бути підставою для відмови у задоволенні позову по суті, а не для визнання позовної заяви неподаною.
Отже, неподання позивачем доказів на підтвердження своїх вимог не перешкоджає розгляду справи, оскільки є підставою для залишення позовної заяви без задоволення, а не для повернення позовної заяви позивачеві. Тому висновки суду першої інстанції в цій частині не вказують на недоліки позовної заяви, а фактично містять судження, що стосуються суті питання щодо достатності доказів для ухвалення судом рішення по суті спору.
Крім того, обрання особою неефективного (неналежного) способу захисту, який не призводить до поновлення прав особи, яка звертається до суду, є самостійною (достатньою) підставою саме для відмови в задоволенні позову (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16).
Тобто незгода суду з наведеним у позовній заяві способом захисту цивільних прав та інтересів (стаття 16 ЦК України) у спірних правовідносинах не може бути підставою для визнання позовної заяви неподаною і повернення позивачеві.
При вирішенні питання про відкриття провадження у справі суддя лише перевіряє, чи має заявник відповідно до статті 4 ЦПК України право на порушення справи, чи відповідають форма і зміст заяви вимогам, чи дотримані правила підсудності та чи не має інших, встановлених законом перешкод для порушення справи в суді.
Водночас при застосуванні процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції (постанова Верховного Суду від 05 серпня 2020 року у справі № 177/1163/16-ц).
За таких обставин, висновки суду, зазначені в оскаржуваній ухвалі про невиконання позивачем вимог ухвали про залишення без руху його позовної заяви не можуть бути підставою для позбавлення позивачаправа на звернення в судовому порядку за захистом порушених прав, свобод та інтересів, як складової частини права на справедливий суд, передбаченого статтею 6 Конвенції.
Таким чином, в суду першої інстанції не було обґрунтованих підстав повертати позовну заяву ОСОБА_1 , йому належним чином не було забезпечено реалізацію права на доступ до правосуддя, а тому оскаржуване судове рішення не може вважатися законним та обґрунтованим.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Згідно із вимогами статті 379 ЦПК України підставами для скасування ухвали суду, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є, зокрема, порушення норм процесуального права чи неправильне застосування норм матеріального права, які призвели до постановлення помилкової ухвали.
Враховуючи вищевикладене, доводи апеляційної скарги заслуговують на увагу, а висновок суду щодо повернення позовної заяви є необґрунтованим та не відповідає нормам діючого законодавства, тому відповідно до положень статті 379 ЦПК України ухвала підлягає скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
У відповідності до вимог статей 141, 382 ЦПК України питання розподілу судових витрат у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції не вирішується, оскільки спір по суті позовних вимог не розглядається.
Керуючись статтями 367 - 369, 374, 379, 381 - 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу Голосіївського районного суду міста Києва від 26 вересня 2025 року скасувати, справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Голосіївського району м. Києва» про визнання дій неправомірними, зобов'язання вчинити діїнаправити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 11 лютого 2026 року.
Судді: С.А. Голуб
О.В. Борисова
Д.О. Таргоній