03680 м. Київ , вул. Солом'янська, 2-а
Номер апеляційного провадження: 22-ц/824/7077/2025
29 жовтня 2025 року м. Київ
Справа № 752/1491/24
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді-доповідача Ящук Т.І.,
суддів Кирилюк Г.М., Рейнарт І.М.,
за участю секретаря судового засідання Слив'юк С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 11 грудня 2024 року, ухвалене у складі судді Кордюкової Ж.І.,
у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири,
встановив:
У січні 2024 року позивач ОСОБА_3 звернулася з позовом до відповідачів ОСОБА_1 , ОСОБА_4 про визнання недійсним договору, в якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2778976280000, від 15 вересня 2023 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Карою О.О., зареєстрований в реєстрі № 5951.
Позов мотивувала тим, що вона була власником квартири АДРЕСА_1 .
04 грудня 2020 року на прохання своєї дочки ОСОБА_1 позивач, яка на той час важко хворіла на онкологічне захворювання, видала довіреність, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буглак О. Г., зареєстровану в реєстрі за № 8054. Внаслідок проблем зі здоров'ям позивач не розуміла, що в довіреності відсутні будь-які обмеження повіреної щодо розпорядження майном довірителя.
Позивач ніколи не мала намірів продавати спірну квартиру, дарувати чи вчиняти інші правочини щодо квартири, не просила про це свою дочку чи будь-кого іншого. Для неї стала повною несподіванкою інформація про те, що спірна квартира їй більше не належить, а власником квартири став її зять ОСОБА_4 .
ОСОБА_1 не повідомила позивача про те, що скориставшись довіреністю, посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Булгак О.Г., за реєстровим №8054, 15 вересня 2023 року вона уклала договір купівлі-продажу спірної квартири, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Карою О. О., зареєстрований в реєстрі №5951, відповідно до умов якого ОСОБА_4 набув у власність квартиру АДРЕСА_1 . Вартість продажу квартири становила 300 000 грн. Така ціна є значно нижчою за реальну ринкову вартість аналогічної квартири.
Окрім того, ОСОБА_3 за спірним договором не отримала жодних грошових коштів, відповідач взагалі приховувала від неї факт укладення спірного правочину. Укладаючи спірний договір, ОСОБА_1 не діяла в інтересах довірителя, оскільки вона фактично не продала квартиру, а «перереєструвала» право власності на свого чоловіка.
За отриману у власність квартиру ОСОБА_4 ніяких коштів не сплачував, документи, на підставі яких було продано спірну квартиру, та сам договір купівлі-продажу від 15 вересня 2023 року ОСОБА_1 позивачу надати відмовилась.
Укладаючи спірний договір без повідомлення про це довірителя, ОСОБА_1 мала на меті набуття у власність безоплатно членом своєї сім'ї спірної квартири, а тому переслідувала особисту мету і діяла не в інтересах ОСОБА_3 , а в особистих інтересах та інтересах свого чоловіка, оскільки спірна квартира після укладення спірного договору належить ОСОБА_1 та ОСОБА_4 на праві спільної сумісної власності.
Фактично ОСОБА_1 таємно від позивача, скориставшись довіреністю, провела перереєстрацію права власності на спірну квартиру. ОСОБА_3 , як власник, від цього правочину не отримала ніякої вигоди, а лише безоплатно позбулась права власності на спірну квартиру.
Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 11 грудня 2024 року позов задоволено.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2778976280000), від 15.09.2023, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кара О.О., зареєстрований в реєстрі за №5951.
Не погоджуючись з рішенням, представник відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернулася з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову.
Апеляційну скаргу мотивує тим, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, ухвалене без дотримання норм матеріального права, з порушенням норм процесуального права, а висновки суду не відповідають фактичним обставинам.
Зазначає, що позивач, володіючи повною цивільною дієздатністю і будучи обізнаною про правові наслідки, в добровільному порядку уповноважила відповідача ОСОБА_1 на укладення спірного договору, видавши на її ім'я довіреність, відповідно до якої відповідач набула повноваження на вчинення будь-яких передбачених законодавством правочинів. Зі змістом цієї довіреності позивач особисто ознайомилася, в судовому порядку не оскаржувала, жодних претензій, скарг чи позовів на ймовірні неправомірні дії відповідача ОСОБА_1 з приводу укладення спірного договору купівлі-продажу не пред'являла, станом на день вчинення спірного правочину довіреність була чинною і факт її видачі доводить вільне волевиявлення позивача на відчуження її квартири, натомість висновок суду щодо недійсності спірного договору ґрунтувався на припущеннях, а не на конкретних фактах, оскільки позивачем не було доведено порушення її прав чи інтересів унаслідок вчинення правочину.
Доводи апеляційної скарги щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права зводяться до того, що суд безпідставно розглянув справу за відсутності представника відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , оскільки за два дні до судового засідання було подано і зареєстровано клопотання відповідача ОСОБА_1 про відкладення судового засідання, призначеного на 11 грудня 2024 року, у зв'язку з перебуванням її представника у відрядженні.
В судовому засіданні відповідач ОСОБА_1 , її представник ОСОБА_2 , відповідач ОСОБА_4 апеляційну скаргу підтримали, просили рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у позові у повному обсязі.
Позивач ОСОБА_3 та її представник ОСОБА_6 заперечували проти вимог апеляційної скарги, просили рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, з'ясувавши обставини справи, вислухавши пояснення сторін та їх представників, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, відповідно до довідки КНП «КДЦ Голосіївського району м. Києва» ОСОБА_3 перебуває на «Д» обліку у лікаря-онколога з вересня 2015 року та є особою з інвалідністю першої групи з 08 вересня 2015 року.
Відповідно до довідки до акту огляду медико-соціальною експертною комісією серії АВ № 0426916 ОСОБА_3 з 19 серпня 2015 року має першу групу інвалідності довічно.
04 липня 1992 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб, актовий запис № 197, що підтверджуються витягом з Державного реєстру актів цивільного стану громадян щодо актового запису про шлюб № 00045734102 від 27 червня 2024 року.
Відомості про розірвання цього шлюбу відсутні.
04 грудня 2020 року ОСОБА_3 видала довіреність, посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буглак О. Г., за реєстровим № 8054, якою уповноважила ОСОБА_1 бути її представником, зокрема, але не виключно, вчиняти будь-які передбачені законодавством договори, в тому числі купівлі-продажу та інші договори щодо користування та/або розпорядження належного їй будь-якого рухомого та/або нерухомого майна.
Вказана довіреність видана строком на три роки до 04 грудня 2023 року.
Відповідно до договору купівлі-продажу квартири від 15 вересня 2023 року ОСОБА_3 , від імені якої діє ОСОБА_1 на підставі довіреності, посвідченої 04 грудня 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буглак О. Г., за реєстровим № 8054, передала ОСОБА_4 у власність належну їй на праві особистої власності квартиру АДРЕСА_1 , а ОСОБА_4 прийняв зазначену квартиру у свою власність.
Відповідно до п. 2 договору купівлі-продажу квартири від 15 вересня 2023 року продаж вчинено за 300 000 грн, які покупець повністю сплатив представнику продавця на підставі цього договору.
Відомості про передачу грошових коштів, отриманих представником від продажу квартири, ОСОБА_3 відсутні.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач ОСОБА_1 як повірена за спірним договором купівлі-продажу, вчинила зазначений правочин в своїх інтересах, а не в інтересах довірителя - позивача ОСОБА_3 , оскільки на час укладення договору перебувала у шлюбі з відповідачем ОСОБА_4 , який набув право власності на спірну квартиру за оспорюваним договором купівлі-продажу. За таких обставин суд дійшов висновку, що спірна квартира набула статусу спільного сумісного майна подружжя, тобто частка у праві власності була набути повіреним за договором ОСОБА_1 , що свідчить про укладення правочину у її особистих інтересах, а не інтересах довірителя.
Колегія суддів погоджується з таким висновком, оскільки він відповідає обставинам справи та зроблений з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з частинами першою-третьою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тобто основним юридичним фактом, що підлягає встановленню судами, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору.
Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.
Згідно зі статтею 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
Відповідно до статті 240 ЦК України представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.
Згідно з частинами першою, третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.
Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.
За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов'язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.
Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
Статтею 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Відповідно до частини третьої статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.
Тобто, з метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є.
Верховний Суд у постанові від 25 вересня 2019 року у справі № 727/3501/16-ц дійшов висновків, що правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. При цьому словосполучення «у своїх інтересах» необхідно розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, у тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є.
У постанові Верховного Суду від 01 грудня 2021 року у справі № 908/3467/19 зазначено, що представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє.
Тобто, правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють, незалежно від того, вчиняється такий правочин з перевищенням наданих представнику повноважень, чи без такого перевищення. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є.
Представник, який вчиняє правочин від імені довірителя сам з собою, завжди знаходиться в ситуації конфлікту інтересів, адже інтерес різних сторін правочину не співпадає. Зокрема, у випадку укладення договору купівлі-продажу, інтерес продавця полягає у реалізації товару за найбільшу ціну, а інтерес покупця - за найменшу, інтерес продавця полягає у скороченні строків розрахунку, а покупця - у їх збільшенні, тощо. У випадку укладення представником правочину з самим собою довіритель не повинен доводити, що цей правочин укладено не в його інтересах, збитковість правочину, недобросовісність чи нерозумність дій довірителя. Тобто положення частини третьої статті 238 ЦК України надають довірителю право визнати недійсним відповідний правочин, незалежно від того, на яких умовах він укладений. На довірителя не покладається тягар доведення невигідності умов такого договору, його збитковості. Його укладення не в інтересах довірителя презюмується. Вчинення правочину щодо самого себе, тобто не в інтересах довірителя, а у своїх власних, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Правило, передбачене частиною третьою статті 238 ЦК України, покликане гарантувати інтереси особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 727/3501/16-ц, від 19 січня 2021 року у справі № 910/12791/19, від 19 травня 2021 року у справі № 642/7417/18, від 10 листопада 2021 року у справі № 757/50762/18-ц, від 01 лютого 2023 року у справі № 569/19674/19.
Отже, якщо представник вчинив правочин не в інтересах довірителя, а у своїх власних, то це є підставою для визнання такого правочину недійсним.
У цій справі суд першої інстанції встановив, що видана позивачем ОСОБА_3 на ім'я її дочки ОСОБА_1 довіреність на час вчинення оспорюваного правочину була дійсна та не містила обмежень щодо розпоряджання майном, належним на праві приватної власності ОСОБА_3 .
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України).
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Статтею 61 СК України передбачено, що об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути: будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту; заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя; речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя.
Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Отже, спірна квартира набута у власність за спірним договором купівлі-продажу відповідачем ОСОБА_4 у період перебування у шлюбі з повіреною та співвідповідачем ОСОБА_1 , а отже набуває статусу спільного сумісного майна подружжя.
Зазначена обставина також підтверджується записом у оспорюваному договорі купівлі-продажу від 15.09.2023 року, в пункті 11 якого зазначено, що цей договір укладається за згодою дружини покупця ОСОБА_1 , що підтверджується заявою, справжність підпису на якій завірено Кара О.О., приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 15 вересня 2023 року за реєстровим № 5950.
Згідно зі змістом частини третьої статті 238 ЦК України довіритель наділений правом визнати недійсним вказаний договір незалежно від того, на яких умовах він укладений. На довірителя не покладається тягар доведення невигідності умов такого договору. Його укладення не в інтересах довірителя презюмується.
Оскільки від імені продавця ОСОБА_3 спірний договір купівлі-продажу укладала повірена ОСОБА_1 , яка в результаті укладеного правочину набула частку у праві власності на спірну квартиру як член подружжя покупця ОСОБА_4 , то суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що повірена ОСОБА_1 діяла в своїх інтересах, а не в інтересах довірителя ОСОБА_3 , і такі обставини є прямою підставою для визнання недійсним спірного договору купівлі-продажу.
Такий висновок узгоджується з правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 20 березня 2024 року у справі № 388/344/20 : «Суди попередніх інстанцій, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного правочину з огляду на те, що укладаючи від імені позивача договір купівлі-продажу земельної ділянки із своєю дружиною, а тому, набуваючи в силу положень статті 60 СК України право спільної сумісної власності на спірне майно, ОСОБА_3 діяв не в інтересах особи, яку він представляє, а у власних інтересах та інтересах своєї сім'ї, що суперечить положенням частини третьої статті 238 ЦК України.»
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують та зводяться до суб'єктивного тлумачення норм матеріального права, яке суперечить чинній правозастосовчій практиці.
Так заявник наполягає на відсутності підстав для задоволення позову, оскільки нотаріально посвідчена довіреність, на підставі якої діяла ОСОБА_1 , на час укладення спірного договору була чинною, позивач не надала доказів щодо визнання довіреності нечинною чи її скасування, не надала інших доказів на підтвердження заволодіння її нерухомим майном всупереч її волі. Тобто, на думку заявника волевиявлення позивача за таких обставин презюмується. Крім того, відповідач вважає, що ціна спірної квартири визначена у встановленому законом порядку, а отже посилання на її невідповідність ринковій вартості квартири не може слугувати підставою для визнання спірного договору купівлі-продажу недійсним.
Однак, колегія суддів визнає безпідставними такі доводи з огляду на те, що пріоритетною підставою для задоволення позовних вимог стало саме встановлення на підставі належних та допустимих доказів факту укладення договору повіреною особою в своїх інтересах, а не в інтересах довірителя, оскільки за результатами оспорюваного правочину ОСОБА_1 набула у власність частку у праві власності на спірну квартиру.
З цих же підстав колегія суддів відхиляє посилання на неврахування судом факту покращення відповідачем якості квартири шляхом проведення ремонтних робіт та мети позивача щодо заволодіння відремонтованою квартирою, оскільки такі посилання скаржника не спростовують порушення повіреним визначеної цивільним законодавством правової концепції укладення договору купівлі-продажу від імені довірителя та в його інтересах.
У постанові від 14 серпня 2023 року у справі № 388/353/20 Верховний суд зазначив : «Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного правочину з огляду на те, що укладаючи від імені позивача договір купівлі-продажу земельної ділянки із своєю дружиною, а відтак, набуваючи в силу положень статті 60 СК України право спільної сумісної власності на спірне майно, ОСОБА_3 діяв не в інтересах особи, яку він представляє, а у власних інтересах та інтересах своєї сім'ї, що суперечить положенням частини третьої статті 238 ЦК України.
… Аргументи заявника про те, що позивач не довів, що оспорюваний правочин суперечить його інтересам та вчинено представником на невигідних для нього умовах, а також, що в даному випадку має місце умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, розходження волі довірителя та волевиявленням представника при укладенні договору, не заслуговують на увагу, оскільки у випадку укладення представником договору на свою користь довіритель не повинен доводити, що цей правочин вчинено не в його інтересах, збитковість правочину, недобросовісність чи нерозумність дій довірителя. По суті положення частини третьої статті 238 ЦК України надають довірителю право визнати недійсним відповідний договір незалежно від того, на яких умовах він укладений. На довірителя не покладається тягар доведення невигідності умов такого договору та його збитковості. Його укладення не в інтересах довірителя презюмується.»
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які стосуються оцінки доказів, а саме чинності довіреності тощо, також не спростовують висновку суду першої інстанції, оскільки не спростовують факту укладання договору повіреним у своїх інтересах всупереч визначеному цивільним законом механізму укладення договору від імені довірителя.
Також колегія суддів визнає безпідставними доводи представника заявника щодо нереагування на клопотання відповідача щодо відкладення розгляду справи.
Відповідно до вимог статті 178 ЦПК України відзив повинен містити, зокрема, заперечення (за наявності) щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погоджується, із посиланням на відповідні докази та норми права; перелік документів та інших доказів, що додаються до відзиву, та зазначення документів і доказів, які не можуть бути подані разом із відзивом, із зазначенням причин їх неподання. До відзиву додаються докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачем.
У справі міститься відзив на позовну заяву, підписаний представником ОСОБА_1 - ОСОБА_5., однак ухвалою суду, занесеною до протоколу судового засідання, зазначений відзив залишено без розгляду. Зазначені обставини дають підстави для висновку про те, що відповідач не була позбавлена права подати заперечення проти позовних вимог, водночас, вчинення цих дій з недотриманням вимог процесуального закону, наслідком чого стало залишення відзиву без розгляду, є тими ризиками, які відповідно до приписів процесуального закону покладаються на відповідача, однак не тлумачаться як об'єктивна перешкода у здійсненні процесуальних прав особою.
Як вбачається з матеріалів справи, 09 грудня 2024 року відповідач ОСОБА_1 подала заяву про відкладення розгляду справи у зв'язку з відрядженням представника відповідача.
Відповідно до протоколу судового засідання від 11.12.2024 року, відповідачі в судове засідання не з'явились, будучи належним чином повідомленими про дату, час та місце розгляду справи. У задоволенні клопотання відповідача ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи суд першої інстанції відмовив, оскільки до клопотання не було додано доказів поважності причин неявки представника відповідача в судове засідання.
Вказана ухвала суду, занесена до протоколу судового засідання від 11.12.2024 року, узгоджується з матеріалами справи, оскільки до клопотання відповідача ОСОБА_1 не додано будь-яких документів, що підтверджують причини неявки представника відповідача в судове засідання, тоді як в судовому засіданні 18.11.2024 року представник відповідача ОСОБА_5 був присутній, надавав пояснення по суті позовних вимог та розписався у розписці, що повідомлений про дату, час та місце наступного судового засідання - 11.12.2024 року ( а.с. 92- 94, 98, 100).
Таким чином, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для його скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні. Доводи апеляційної скарги відповідача висновків суду першої інстанції не спростовують.
Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Отже, розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги цього висновку не спростовують, тому, відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374 - 375, 381 - 383 ЦПК України, суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана представником ОСОБА_2 , - залишити без задоволення.
Рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 11 грудня 2024 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст постанови складено 09 лютого 2026 року.
Суддя - доповідач: Ящук Т.І.
Судді: Кирилюк Г.М.
Рейнарт І.М.