Іменем України
10 лютого 2026 року м. Чернігів
Унікальний номер справи № 750/8437/24
Головуючий у першій інстанції - Маринченко О. А.
Апеляційне провадження № 22-ц/4823/242/26
Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючої - судді Мамонової О.Є.,
суддів - Висоцької Н.В., Шитченко Н.В.,
із секретарем: Герасименко Ю.О.,
учасники справи:
заявник: Чернігівська міська рада,
заінтересована особа: Перша чернігівська державна нотаріальна контора,
особа, яка подала апеляційну скаргу: ОСОБА_1 , -
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи у відкритому судовому засіданні у залі суду цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 11 жовтня 2024 року у справі за заявою Чернігівської міської ради про визнання спадщини відумерлою,-
У червні 2024 року Чернігівська міська рада звернулася до суду із заявою про визнання спадщини відумерлою, в якій просила визнати спадщину, а саме квартиру АДРЕСА_1 , що відкрилася після смерті ОСОБА_2 відумерлою, передавши її у власність Чернігівської міської територіальної громади в особі Чернігівської міської ради.
Заява обґрунтована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 у м. Чернігові помер ОСОБА_2 , після його смерті на території під юрисдикцією Чернігівської міської територіальної громади відкрилась спадщина, до складу якої входить спірна квартира.
На день смерті ОСОБА_2 постійно проживав та був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 , 02.06.2015 знятий з реєстрації у зв'язку зі смертю, відомості про будь-які речові права на квартиру відсутні, тобто спадщина не прийнята жодним з можливих родичів.
Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 11.10.2024 заяву Чернігівської міської ради задоволено, визнано спадщину ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а саме: квартиру АДРЕСА_1 , відумерлою.
Передано територіальній громаді м. Чернігова - Чернігівській міській раді у власність квартиру АДРЕСА_1 .
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, особа, яка не брала участі у справі - ОСОБА_1 , звернувся з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на хибність висновків суду, просить:
рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні заяви про визнання спадщини відумерлою;
зупинити стягнення за виконавчим листом №750/6819/25 у виконавчому провадженні №79323249, який був виданий Деснянським районним судом м. Чернігова 17.09.2025 щодо виселення ОСОБА_3 з квартири АДРЕСА_1 , до розгляду по суті цієї апеляційної скарги;
зупинити стягнення за виконавчим листом №750/6819/25 у виконавчому провадженні №79323476, який був виданий Деснянським районним судом м. Чернігова 17.09.2025 щодо виселення ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 , до розгляду по суті цієї апеляційної скарги;
зупинити стягнення за виконавчим листом №750/6819/25 у виконавчому провадженні №79323577, який був виданий Деснянським районним судом м. Чернігова 17.09.2025 щодо виселення ОСОБА_5 з квартири АДРЕСА_1 , до розгляду по суті цієї апеляційної скарги.
Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що померлий ОСОБА_2 був рідним дідом ОСОБА_1 та за життя склав на його ім'я заповіт, яким заповів йому спірну квартиру.
ОСОБА_1 зазначає, що 15.04.2025 нотаріусом йому було роз'яснено про пропуск ним строку на прийняття спадщини та рекомендовано звернутися до суду з позовною заявою про визначення додаткового строку, достатнього для подання заяви про прийняття спадщини.
Наголошує, що найближчим часом він має намір звернутися до суду із позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини.
У відзиві на апеляційну скаргу Чернігівська міська рада просить апеляційну скаргу залишити без розгляду, а рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на його законність, обґрунтованість та ухвалення з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Заявник зазначає, що ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а отже із заявою про прийняття спадщини ОСОБА_1 мав звернутись до 20.10.2015, однак будь-яких дій для прийняття спадщини не вчиняв і є таким, що не її прийняв, про що було повідомлено приватним нотаріусом.
Зауважує, що до суду із заявою про надання додаткового строку для прийняття спадщини ОСОБА_1 так і не звернувся.
У судовому засіданні апеляційного суду представник ОСОБА_1 - адвокат Дудка О.В. вимоги апеляційної скарги про зупинення стягнення за виконавчими листами №750/6819/25 про виселення ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 не підтримала, у зв'язку із чим вони апеляційним судом не розглядаються.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 - адвоката Дудки О.В., яка просила скасувати рішення суду першої інстанції, представника Чернігівської міської ради - Алексієнко О.В., яка просила відмовити у задоволенні апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги і відзиву на неї, апеляційний суд вважає, що апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 підлягає закриттю, зважаючи на таке.
Відповідно до п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно п. 8 ч. 3 ст. 2 ЦПК України основними засадами (принципами) цивільного судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
Конституційний Суд України у Рішенні від 11.12.2007 №11-рп/2007 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положень п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, ч. 2 ст. 383 Кримінально-процесуального кодексу України зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).
Конституційні гарантії захисту прав і свобод людини та громадянина в апеляційній та касаційній інстанціях конкретизовано положеннями глав 1, 2 розділу V ЦПК України, де врегульовано порядок і підстави для апеляційного та касаційного оскарження рішень і ухвал суду в цивільному судочинстві.
Відповідно до ч 4 ст. 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Необхідність визнання обов'язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17.07.1997», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Частиною 1 ст. 6 та ст. 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального судочинства.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Вирішуючи питання стосовно застосування ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Чуйкіна проти України» від 13.01.2011 (остаточне 13.04.2011) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, що «…суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином, стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
У рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Плахтєєв та Плахтєєва проти України» від 12.03.2009 (остаточне 12.06.2009) за заявою №20347/03 у §35 зазначено, наступне, «…. якщо доступ до суду обмежено внаслідок дії закону або фактично, Суд має з'ясувати, чи не порушило встановлене обмеження саму суть цього права і, зокрема, чи мало воно законну мету, і чи існувало відповідне пропорційне співвідношення між застосованими засобами і поставленою метою (див. рішення у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28.05.1985, серія А, №93, сс. 24-25, п. 57)».
Європейський суд з прав людини вказує, що відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, в межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль в ньому апеляційного суду. «Право на суд», одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (Volovik v. Ukraine, №15123/03, § 53, 55, ЄСПЛ, від 06.12.2007).
Забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад судочинства (п. 8 ст. 129 Конституції України).
Зокрема, забезпечення апеляційного оскарження рішення суду має бути здійснено судами з урахуванням принципу верховенства права і ґрунтуватися на справедливих судових процедурах, передбачених вимогами законодавства, які регулюють вирішення відповідних процесуальних питань.
Згідно зі ст. 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
У ч. 3 ст. 18 ЦПК України зазначено, що обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
У ч. 1 ст. 352 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Критерії визначення, чи вирішені судовим рішенням права і свободи особи, не залученої до участі у справі, неодноразово були предметом перегляду Верховним Судом.
У постанові від 28.07.2021 у справі №2-95/12 (провадження №61-16854св20) Верховний Суд зазначив, що аналіз ч. 1 ст. 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків.
У п. 3 ч. 1 ст. 362 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося.
Тобто, у разі подання апеляційної скарги особою, яка не брала участі у справі і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті, принаймні не за апеляційною скаргою такої особи.
Суд апеляційної інстанції має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питання про права та інтереси особи, яка не брала участі у справі, лише в межах відкритого апеляційного провадження. Якщо такі обставини не підтвердяться, апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі п. 3 ч. 1 ст. 362 ЦПК України.
Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Статтями 15, 16 ЦПК України передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і, залежно від установленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Згідно з ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Предметом оскарження в апеляційному порядку ОСОБА_1 , який не брав участі у справі, є рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 11.10.2024.
За змістом апеляційної скарги суть свого порушеного права ОСОБА_1 визначає в тому, що він є рідним онуком померлого ОСОБА_2 , останній за життя склав заповіт на його користь, а отже він є спадкоємцем майна померлого ОСОБА_2 , а саме спірної квартири АДРЕСА_1 , яку оскаржуваним рішенням суду визнано відумерлою та передано у власність територіальної громади м. Чернігів - Чернігівській міській раді.
У постанові Верховного Суду від 23.08.2023 у справі №707/3085/21 зазначено, що на відміну від оскарження судового рішення учасниками справи, особа, яка не брала участі у справі, має довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов'язок, і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним. Разом із тим, судове рішення, оскаржуване особою, яка не брала участі у справі, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та ухвалення рішення судом першої інстанції є заявник, або в рішенні міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах, або рішення впливає на права та обов'язки такої особи.
Відповідно до ст. 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (ст. 1217 ЦК України).
Згідно зі ст. 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Статтею 1269 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.
Тобто право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
Подання заяви про прийняття спадщини є дією, що її повинен вчинити спадкоємець, який бажає прийняти спадщину у разі, коли він не проживав на час відкриття спадщини постійно зі спадкодавцем.
Для прийняття спадщини встановлено строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (ч. 1 ст. 1270 ЦК України).
Колегія суддів зазначає, що суб'єктивне цивільне право на прийняття спадщини існує в межах строків, установлених ст. 1270 ЦК України.
Згідно з ч. 1 ст. 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.
Частиною 3 ст. 1272 ЦК України передбачено, що за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
За приписами ч. 1 ст. 277 ЦК України у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцезнаходженням нерухомого майна, а за відсутності нерухомого майна - місцезнаходженням основної частини рухомого майна зобов'язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою.
У цій справі судом першої інстанції вирішено заяву Чернігівської міської ради про визнання відумерлою спадщини, яка залишилась після смерті ОСОБА_2 у вигляді спірної квартири.
Розглянувши справу у межах заявлених вимог, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для задоволення заяви, оскільки відомості щодо заведеної спадкової справи після смерті ОСОБА_2 відсутні, наявність спадкоємців чи інших осіб, які б мали право заявляти свої права як спадкоємці на спадкове майно, встановлено не було.
Установлено, що ОСОБА_1 у визначений статтею 1270 ЦК України строк заяви про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_2 не подав, доказів того, що на час відкриття спадщини він постійно проживав разом із спадкодавцем не надав, з позовною заявою про визначення додаткового строку для прийняття спадщини до суду не звернувся. Таким чином, ОСОБА_1 не підтвердив набуття ним права на спадщину після смерті спадкодавця, а тому не є його спадкоємцем як на час ухвалення оскаржуваного рішення, так і на час перегляду цього рішення апеляційним судом.
Відтак колегія суддів доходить висновку, що ОСОБА_1 не наділений правом на оскарження судового рішення в розумінні статті 352 ЦПК України і зазначеним рішенням питання про права та обов'язки ОСОБА_1 не вирішувались.
Доводи апеляційної скарги є безпідставними та не свідчать про порушення оскаржуваним судовим рішенням прав заявника, а зводяться до невірного тлумачення норм чинного законодавства.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки такої особи не вирішувалося. Про закриття апеляційного провадження суд апеляційної інстанції постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в касаційному порядку (частина друга статті 362 ЦПК України).
Враховуючи вищевикладене та зважаючи на те, що апеляційну скаргу подано особою, питання про права, свободи, інтереси та обов'язки якої оскаржуваним судовим рішенням не вирішувалося, апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 належить закрити на підставі п. 3 ч. 1 ст. 362 ЦПК України.
Керуючись ст. 260, 261, 362 ч. 1 п. 3, 367, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,
Апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 11 жовтня 2024 року у справі за заявою Чернігівської міської ради про визнання спадщини відумерлою - закрити.
Ухвала набирає законної сили з дня її постановлення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повна ухвала складена 12 лютого 2025 року.
Головуюча О.Є.Мамонова
Судді: Н.В.Висоцька
Н.В. Шитченко