Справа № 752/23080/25
Провадження № 2/752/5518/26
Іменем України
11 лютого 2026 року Голосіївський районний суд міста Києва в складі головуючого судді Слободянюк А.В., розглянувши в приміщенні суду в м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження, без повідомлення сторін, цивільну справу за позовом Державної іпотечної установи до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, -
Державна іпотечна установа звернулась до Голосіївського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в якому просила стягнути солідарно з відповідачів на свою користь прострочену заборгованість, а саме: прострочену суму основного боргу за період з 01 лютого 2022 року по 22 липня 2025 року в розмірі 77 662,49 грн, прострочені відсотки за користування кредитом за період з 01 лютого 2022 року по 22 липня 2025 року в розмірі 9 686,84 грн, а також 2 422,40 грн витрат і оплати судового збору.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивачем зазначено, що 15 квітня 2011 року між ПАТ «Банк Камбіо» та ОСОБА_1 було укладено договір про іпотечний кредит № 005/2-2011/980, відповідно до якого відповідач отримала кредит у розмірі 800 000 грн з оплатою відсотків за ставкою 14% річних, зі строком погашення до 15 жовтня 2033 року, для придбання квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно з п.3.1 кредитного договору, в забезпечення виконання зобов'язань за цим договором, між банком та відповідачем укладено в нотаріальному порядку іпотечний договір б/н від 15 квітня 2011 року, предметом якого є трикімнатна квартира, загальною площею 109,10 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Вказує на те, що чоловік позичальниці - ОСОБА_2 нотаріано посвідченою заявою наддав свою згоду на укладення ОСОБА_1 кредитного договору.
13 липня 2012 року між Державною іпотечною установою та ПАТ «Банк Камбіо» укладено договір про відступлення права вимоги № 417/12, відповідно до умов якого, право вимоги за кредитним договором та договором іпотеки було відступлено Державній іпотечній установі.
Повідомлення про відступлення права вимоги ОСОБА_1 отримала 16 липня 2012 року.
Зазначає, що позичальниця ОСОБА_1 належним чином виконувала умови договору про іпотечний кредит та погашала заборгованість до 15 лютого 2022 року, однак з лютого 2022 року почала порушувати умови договору, у зв'язку з чим станом на 25 липня 2025 року заборгованість становить 87 349,33 грн.
Оскільки відповідачі не погасили заборгованість, позивач просить позов задовольнити.
Ухвалою Голосіївського районного суду міста Києва від 07 жовтня 2025 року відкрито провадження у справі, призначено розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, без виклику сторін, роз'яснено учасникам справи порядок подання заяв по суті справи та наслідки їх неподання.
Копію ухвали про відкриття провадження від 07 жовтня 2025 року направлялось відповідачам за зареєстрованою адресою місця проживання, однак конверти повернулися з відміткою про причини повернення «адресат відсутній за вказаною адресою».
Згідно з положеннями частини сьомої та восьмої статті 128 ЦПК України у разі ненадання учасниками справи інформації щодо їх адреси судова повістка надсилається фізичним особам, які не мають статусу підприємців, - за адресою їх місця проживання чи місця перебування, зареєстрованою у встановленому законом порядку. Днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.
Верховний Суд у постанові від 18 березня 2021 року у справі №911/3142/19 сформував правовий висновок про те, що направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, в даному випадку, суду (близька за змістом правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17 (П/9901/87/18) (провадження № 11-268заі18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 913/879/17, від 21 травня 2020 року у справі № 10/249-10/19, від 15 червня 2020 року у справі № 24/260-23/52-б).
Таким чином, відповідачі вважаються належним чином повідомленими про розгляд їх справи судом, процесуальним правом подати відзив на позовну заяву не скористались.
Заперечення щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження до суду не надходили.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до наступного.
Як свідчить тлумачення статті 526 ЦК України цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов'язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов'язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов'язання.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (стаття 1050 ЦК України).
Належність майна до об'єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно з частиною третьою якої, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 цього Кодексу, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового (частина друга статті 65 СК України).
За нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об'єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім'ї, а не власні, не пов'язані із сім'єю інтереси одного з подружжя.
Отже, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність.
При вирішенні спору про порядок виконання подружжям зобов'язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім'ї, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов'язаннями солідарно усім своїм майном.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 14-712цс19 та підтверджений Великою Палатою Верховного Суду в ухвалі від 09 вересня 2020 року у справі № 14-127цс20.
З матеріалів справи вбачається, що 15 квітня 2011 року між ПАТ «Банк Камбіо» та ОСОБА_1 було укладено договір про іпотечний кредит № 005/2-2011/980, відповідно до якого відповідач отримала кредит у розмірі 800 000 грн з оплатою відсотків за ставкою 14% річних, зі строком погашення до 15 жовтня 2033 року, для придбання у власність квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 .
Додатком № 1 до договору про іпотечний кредит № 005/2-2011/980 від 15 квітня 2011 року є графік погашення іпотечного кредиту.
Того ж дня - 15 квітня 2011 року між ПАТ «Банк Камбіо» та ОСОБА_1 було укладено іпотечний договір, відповідно до умов якого іпотекодавець з метою забезпечення належного виконання зобов'язання, що випливає з договору про іпотечний кредит № 005/2-2011/980 від 15 квітня 2011 року, передає в іпотеку нерухоме майно, а саме: трикімнатну квартиру, загальною площею 109,10 кв.м, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до п.8.8 іпотечного договору, передача нерухомого майна в іпотеку за цим договором вчиняється за згодою чоловіка - ОСОБА_2 , викладеного в письмовій, нотаріально посвідченій заяві.
13 липня 2012 року між Державною іпотечною установою та ПАТ «Банк Комбіо» укладено договір про відступлення права вимоги №417/12, відповідно до умов якого, право вимоги за договором про іпотечний кредит № 005/2-2011/980 від 15 квітня 2011 року та іпотечним договором від 15 квітня 2011 року було відступлено Державній іпотечній установі.
Повідомлення про відступлення права вимоги № 52/1289 від 16 липня 2012 року ОСОБА_1 отримала 16 липня 2012 року.
Згідно з наданим позивачем розрахунком заборгованості, станом на 22 липня 2025 року, прострочена заборгованість за договором про іпотечний № 005/2-2011/980 від 15 квітня 2011 року, становить 87 349,33 грн, з яких: прострочена сума основного боргу за період з 01 лютого 2022 року по 22 липня 2025 року - 77 662,49 грн, прострочені відсотки за користування кредитом за період з 01 лютого 2022 року по 22 липня 2025 року нараховані за відсотковою ставкою 14,00 % - 9 686,84 грн.
З матеріалів справи вбачається, що, 13 серпня 2025 року Державною іпотечною установою адресовано відповідачці досудову вимогу № 2588/15 щодо виконання договірних зобов'язань та запропоновано сплатити прострочену заборгованість в сумі 87 349,33 грн. Водночас, вказана вимога була повернута позивачу з відміткою про причини повернення - «за закінченням строку зберігання».
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина перша та друга статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У справах про стягнення кредитних коштів на банк або іншу фінансову установу покладений обов'язок довести факт передачі коштів позичальнику у розмірі та на умовах, встановлених договором, в іншому випадку, без доведення цього факту, втрачається право банку на пред'явлення будь-якої вимоги.
Доведення позивачем умов кредитування і наявності заборгованості є обов'язком позивача, виходячи з принципу змагальності сторін, закріпленого статтею 12 ЦПК України.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження №14-400 цс 19).
Слід зазначити, що доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно з указаними положенням закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.
У пункті 62 Положення про організацію бухгалтерського обліку, бухгалтерського контролю під час здійснення операційної діяльності в банках України, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 04 липня 2018 року № 75 зазначено, що виписки з клієнтських рахунків є підтвердженням виконаних за операційний день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту.
Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку, що виписки за картковими рахунками (по кредитному договору) можуть бути належними доказами щодо заборгованості по тілу кредиту за кредитним договором.
До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 17 грудня 2020 року у справі № 278/2177/15-ц (провадження № 61-22158св19).
Таким чином, суд вважає, що наданий позивачем при подачі позову розрахунок заборгованості, графік платежів та договір про іпотечний кредит не можуть бути достатніми та вагомими доказом наявності у відповідачів заборгованості за кредитним договором, оскільки належними доказами, які підтверджують наявність заборгованості за укладеним кредитним договором та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність».
Судова практика з цього питання є сталою (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 26.10.2022 у справі № 333/5483/20 (провадження № 61-19321св21).
Отже, банк зобов'язаний доводити отримання позичальником грошових коштів у розмірі та на умовах, встановлених договором, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір за допомогою первинних документів, оформлених відповідно до ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність».
Отже, сам по собі наданий стороною позивача розрахунок заборгованості, який не містить деталізованого розрахунку складових суми основного боргу та нарахованих процентів, не підтверджує наявність у відповідачів заборгованості в сумі 87 349,33 грн. Відтак, жодних належних доказів (зокрема, виписки по особовому рахунку) тих обставин, про які заявляє позивач у позовній заяві, а саме, що заборгованість відповідачів за кредитним договором становить 87 349,33 грн, матеріали справи не містять.
Позивач самостійно визначає обсяг доказів, необхідних для обґрунтування його позовних вимог, та несе ризик настання наслідків, пов'язаних з ненаданням або недостатністю таких доказів, а принцип змагальності не передбачає обов'язку суду збирати докази замість позивача або вважати доведеною обставину, про яку стверджує сторона, без належних доказів.
Отже, позивач на власний розсуд розпорядився своїми процесуальними правами, і тому несе ризик наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням ним процесуальних дій.
Аналогічний висновок, викладений у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2020 року у справі №755/18920/18.
Враховуючи те, що позивачем не було подано до суду виписки по особовому рахунку позичальниці та деталізованого розрахунку заборгованості з визначенням його складових, що унеможливлює перевірити розмір нарахованої заборгованості, а тому підстави для стягнення заявленої заборгованості по кредиту відсутні.
Наданий представником банку розрахунок заборгованості графік платежів та договір про іпотечний кредит не може підтверджувати наявність боргу, оскільки не є первинним обліковим документом бухгалтерського обліку, отже не є належним доказом в розумінні норм процесуального закону.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 76-81, 89, 141, 178, 258, 259, 263-265, 268, 273, 275, 279, 354, 355 ЦПК України, ст. ст. 207, 526, 546, 549, 553, 610, 612, 626, 628, 629, 639, 634, 1054 ЦК України, суд, -
У задоволенні позову Державної іпотечної установи до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення заборгованості, - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Відомості про учасників справи:
Позивач - Державна іпотечна установа, код ЄДРПОУ 33304730, адреса: м. Київ, б-р Лесі України, буд. 34.
Відповідач - ОСОБА_1 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .
Відповідач - ОСОБА_2 , остання відома адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 .
Повний текст судового рішення складений 11 лютого 2026 року.
Суддя А.В. Слободянюк