Справа №705/6621/23
2/705/167/26
09 лютого 2026 року Уманський міськрайонний суд Черкаської області в складі:
головуючого судді Піньковського Р.В.,
при секретарі Романовій О.М.,
розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про неправомірність правочину,
Позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про неправомірність правочину, третьою особою вказавши ОСОБА_4 , та в обґрунтування зазначив наступне.
По договору дарування від 27.05.1994 йому і ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності належить частина житлового будинку, розташованого на присадибній земельній ділянці по АДРЕСА_1 . Уманська міська рада із належного їм спільного майна 27.04.2005 за № 2.6-46/4 ПЕРЕДАЛА ОСОБА_2 земельну ділянку площею 150 кв.м, як землю сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства згідно ст. 22 ЗК України, що суперечило встановленому цільовому призначенню цієї ділянки для будівництва і благоустрою будинку. У зв'язку з чим виник спір для визнання недійсним рішення місцевої влади в судовому порядку і рішення у справі не прийнято, що є наявною судовою забороною до закінчення процесу передачі земельної ділянки іншим особам. Але ОСОБА_2 по договору дарування від 29.08.2017 спірну земельну ділянку передала по домовленості ОСОБА_5 . Крім того, передача ОСОБА_6 спірної земельної ділянки відбулася в період дії мораторію на такі дії, що є забороною за законом. Недодержані вимоги законодавства щодо заборони по договору, так як це їх спільна сумісна власність з 1994 року, а у договорі ОСОБА_7 умисно представлена як приватна особиста власність ОСОБА_2 відчуження земельної ділянки здійснено з порушенням вимог частин 1 та 5 ст. 203, ч. 1 ст. 204 ЦК України і ст.. 210 ЗК України, що і стало причиною його звернення до суду з цим позовом.
Просить суд визнати договір дарування від 29.08.2017, укладений між ОСОБА_2 і ОСОБА_8 на земельну ділянку площею 150 кв.м неправомірним та недійсним з моменту його вчинення.
Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з'явився, на адресу суду подав письмову заяву, в якій просить суд розгляд справи проводити у його відсутність, позовні вимоги підтримує та просить суд позов задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 в судове засідання не з'явилася, про розгляд справи повідомлена, у встановленому законом порядку, про причини неявки суд не повідомляла, заяв про розгляд справи у її відсутність, на адресу суду не надходило.
Третя особа ОСОБА_9 в судове засідання не з'явився, про розгляд справи повідомлений, у встановленому законом порядку, про причини неявки суд не повідомляв, заяв про розгляд справи у його відсутність, на адресу суду не надходило.
У зв'язку з неявкою відповідача та неповідомленням про поважні причини такої неявки в судове засідання, в порядку статті 280 ЦПК України, зі згоди позивача суд вважає можливим провести розгляд справи у відсутності відповідача та ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, що відповідає положенням ст. 223 ЦПК України.
Суд, врахувавши позицію позивача, дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини, на яких вони ґрунтуються відповідно до норм матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.
Як встановлено судом, згідно дублікату, що має силу оригіналу, договору дарування, укладеного 27 травня 1994 року, ОСОБА_10 подарувала, а ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , прийняли в дар в рівних долях належну ОСОБА_10 1/3 частину житлового будинку в відповідною частиною надвірних споруд, що знаходиться в АДРЕСА_2 , який розташований на земельній ділянці розміром 2035 кв.м. 27 травня 1994 року такий договір був посвідчений Очеретяною В.В., державним нотаріусом Уманської міської державної нотаріальної контори та зареєстрований в реєстрі за № 2-1577. 11 лютого 2005 року ОСОБА_11 , державним нотаріусом Уманської міської державної нотаріальної контори цей дублікат договору дарування замість втраченого виданий ОСОБА_1 .
Згідно архівного витягу з протоколу № 46 сорок шостої позачергової сесії Уманської міської ради ІV скликання від 27 квітня 2005 року було розглянуто питання «Про розгляд звернень підприємств, установ та громадян з питань землекористування, приватизації земельних ділянок та, між іншим, прийнято рішення про передачу в приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 150 кв.м, для ведення особистого селянського господарства по АДРЕСА_1 . При цьому, міському управлінню земельних ресурсів слід внести відповідні зміни в облікові документи землекористувачів та землевласників.
Позивач ОСОБА_1 у своєму позові зазначає про те, що відповідач ОСОБА_2 без його, як співвласника, згоди передала ОСОБА_12 земельну ділянку площею 150 кв.м, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , уклавши з останнім договір дарування від 29.08.2017. При цьому, до позовної заяви позивач додає лише дублікат договору дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , укладеного у 1994 році, згідно якого співвласниками 1/3 частини вищевказаного будинку є він та відповідач по справі ОСОБА_2 . Разом з тим, витягу з реєстру про право власності за ними на цей житловий будинок позивач не надає, та не надає інших документів, які б підтверджували, що станом на час розгляду справи, коло власників не змінилося.
Крім того, позивач ставить питання про розірвання договору дарування, укладеного між відповідачем ОСОБА_2 та третьою особою ОСОБА_8 29.08.2017, земельної ділянки розміром 150 кв.м, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 , але до позовної заяви не додає копії оскаржуваного договору. Лише до матеріалів справи позивачем додано копію рішення міської ради, прийняте у 2005 році, про те, що саме ОСОБА_2 є власником спірної земельної ділянки розміром 150 кв.м. Документу, який би підтверджував право власності позивача на цю земельну ділянку, що надає йому право звертатися до суду за захистом своїх особистих прав, ОСОБА_13 суду не надає. Також позивач ОСОБА_1 не ставить питання про витребування доказів, а лише у позові, однією із позовних вимог просить зобов'язати третю особу ОСОБА_7 надати оригінал оскаржуваного ним договору дарування. При цьому, із наданих позивачем доказів, не можливо зробити висновок про те, що ОСОБА_9 взагалі має будь-яке відношення чи до земельної ділянки, чи до житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст.2ЦПК України).
Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ч.3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Отже, указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.
Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у статті 16 ЦК України.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб'єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.
Суд зобов'язаний з'ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність або відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення чи захисту в обраний спосіб.
Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Відповідно до ч.1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, та бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За нормами ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У своєму позові ОСОБА_1 ставить питання про визнання оскаржуваного договору недійсним, але не надає суду підтвердження взагалі наявності такого договору, враховуючи, що він сам не є учасником договору, який просить визнати недійсним. Посилаючись на те, що оскаржуваний договір був укладений між відповідачем та третьою особою без його згоди, як співвласника, сам же надає витяг з протоколу сесії міської ради, яким прийнято рішення про передачу у одноосібну приватну власність земельної ділянки, яка, як вказує позивач, є предметом оскаржуваного договору, саме ОСОБА_2 . Так само не надано доказів порушення процесу укладення такого договору, що також нічим не підтверджується.
Зазначені твердження позивача, ґрунтуються лише на його припущеннях, оскільки таких доказів матеріали справи не містять. При цьому, позивачем також зазначено, що укладенням такого договору порушуються його особисті права, оскільки нібито паралельно розглядається інша справа про визнання рішення про передачу у приватну власність відповідачу спірної земельної ділянки, але ж позивач не надає підтвердження наявності такого спору та взагалі його існування, тобто із позовної заяви та тверджень позивача незрозуміло та не підтверджено жодним належним та допустимим доказом, яким чином такі дії відповідача, а також наслідки таких дій, впливають на нього особисто.
Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.
Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю, згідно ч.1 ст. 356 ЦК України, тобто частки у майні є визначеними.
У відповідності до ст. 358 ЦК України:
1. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
2. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.
3. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
4. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.
Відповідно до ч. 1 і 2 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Відповідно до ч.1 ст. 717 ЦК України за договором одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безоплатно майно (дарунок) у власність.
У відповідності до вимог ст.ст. 203 та 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.
Статтею 361 ЦК України передбачено, що співвласник має право самостійно розпоряджатись своєю часткою у праві спільної часткової власності.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
На позивача покладений обов'язок з врахуванням предмету і підстав позову довести в суді ті обставини на які він посилається, як на підставу своїх позовних вимог і відповідно, що є підстави до застосування до спірних правовідносин відповідних положень Цивільного кодексу України. Тобто, позивач повинен був довести за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням положень ст. ст. 76-80 ЦПК України, зазначені ним обставини. Однак таких доказів він не надав.
Суд під час розгляду справи враховує правову позицію, викладену в постанові КЦС ВС від 08.04.2020 у справі №761/310/17, згідно з якою зазначає наступне.
Відповідно до статеи? 16, 203, 215 ЦК Украі?ни для визнання судом оспорюваного правочину недіи?сним необхідним є:
- пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;
- наявність підстав для оспорення правочину;
- встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
Але беручи до уваги, що позивач ОСОБА_1 у своєму позові, як особа, яка нібито виступає іншою заінтересованою особою, тобто як співвласник земельної ділянки, ставить питання про визнання договору дарування, укладеного між відповідачем та третьою особою, нічим не підтверджує наявність такого договору та яким чином він може бути іншою заінтересованою особою, права якої порушено, незрозумілим є чим порушено права саме позивача.
Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме і?і? прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (ст. 4 ЦПК Украі?ни), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то зазначити, чи є залучении? у справі відповідач відповідальним за це.
У справі, яка розглядається, судом встановлено, що права позивача оспорюваним договором жодним чином не порушені, оскільки позивач не довів належними та допустимими доказами, яким чином договір дарування від 29.08.2017, сторонами у якому є ОСОБА_2 та ОСОБА_9 , порушує и?ого цивільне право.
Суд визнає необґрунтованими доводи заявника про те, що и?ого власнии? інтерес полягає у тому, що такий договір, стороною якого він не є, призводить до зміни розміру належної йому земельної ділянки чи про порушення мораторію, наявність якого позивач не довів будь якими належними та допустимими доказами, а тому вказані позивачем обставини не доводять порушення суб'єктивного цивільного права позивача.
Категорія власного інтересу фізичної особи не може отримати таке тлумачення, згідно з яким розумітися як повноваження здіи?снення загального нагляду за дотриманням усіма юридичними та фізичними особами вимог чинного законодавства; цивільнии? інтерес має носити завжди конкретний? характер.
У пункті 11 постанові від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» Пленум Верховного Суду України роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.
Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України). Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 1 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Відповідно до ст.ст. 76-80 ЦПК України, вказані обставини підлягають встановленню на підставі належних та допустимих доказів, які оцінюються самостійно судом в їх сукупності.
До істотних обставин, що підлягають з'ясуванню судом та доведенню сторонами у такому спорі, є наявність всіх сукупних елементів складу цивільного правопорушення; при цьому позивач зобов'язаний довести протиправність поведінки відповідача, розмір заподіяної шкоди, причинно-наслідковий зв'язок між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою, а відповідач - відсутність вини в його діях.
Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» роз'яснено, що під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.
У роз'ясненні п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» вказано, враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.
Відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ст. 89 ЦПК України).
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.
В рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Ващенко проти України» (Заява № 26864/03) від 26 червня 2008 року вказано, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.
Позивач повинен був довести за допомогою належних та допустимих доказів, з урахуванням положень ЦПК України та з посиланням на матеріально-правову підставу своїх вимог, зазначені ним обставини. Однак таких доказів він не надав і не ставив питання в судовому засіданні про їх витребування відповідно до процедури, врегульованої ЦПК України. Таким чином, при викладених обставинах, у зв'язку з тим, що позивач не довів тих обставин, на які він посилається в своїй позовній заяві - позов не підлягає задоволенню.
Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право на справедливий суд, зокрема кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Враховуючи вищезазначене, суд встановив, що позовні вимоги позивачем необґрунтовано та позов не підлягає задоволенню, оскільки позивачем не надано будь-яких належних, допустимих та достовірних доказів на підтвердження порушення його прав, свобод чи законних інтересів.
Суд вирішує питання про розподіл судових витрат в порядку ст. 141 ЦПК України.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог та інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Згідно з пунктом 9 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» від сплати судового збору звільняються інваліди I та II груп, законні представники дітей-інвалідів і недієздатних інвалідів I та II груп.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем при зверненні до суду з відповідним позовом судовий збір не було сплачено, оскільки він є інвалідом першої групи. Документів на підтвердження факту понесених інших судових витрат позивачем додано не було.
За таких обставин підстави для розподілу судових витрат відсутні.
Керуючись ст.ст. 11, 12, 15, 16, 316-321, 626, 719-720, 722 ЦК України, ст.ст. 4, 12, 13, 76-89, 223, 258, 259, 263-265, 268, 272, 273, 280-284, 354 ЦПК України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , про неправомірність правочину - відмовити.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Роз'яснити сторонам у справі, що згідно з вимогами ч. 1 ст. 284 ЦПК України заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Тобто суб'єктом подання заяви про перегляд заочного рішення є виключно відповідач, а не інші особи, які беруть участь у справі. Повторне заочне рішення сторони можуть оскаржити в загальному порядку, встановленому ЦПК України.
Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано відповідачем протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене відповідачем в апеляційному порядку.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Позивачем апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Черкаського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення.
Суддя: Р. В. Піньковський