11 лютого 2026 р. Справа № 520/31378/25
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Русанової В.Б.,
Суддів: Бегунца А.О. , П'янової Я.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 16.12.2025 (головуючий суддя І інстанції: Ширант А.А.) по справі № 520/31378/25
за позовом ОСОБА_1
до Державної установи "Темнівська виправна колонія (№ 100)"
про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Державної установи «Темнівська виправна колонія (№ 100)» щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації вартості за неотримане речове майно протягом служби до дати підписання наказу про виключення зі списків особового складу за цінами предметів обмундирування, станом на 01.01.2025 року;
- зобов'язати Державну установу «Темнівська виправна колонія (№ 100)» нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за належне, але неотримане речове майно протягом служби до дати підписання наказу про виключення зі списків особового складу в повному обсязі без застосування пропорції часу, що минув з дня виникнення права на отримання цього майна до дати підписання наказу про виключення зі списків особового складу за цінами предметів обмундирування, станом на 01.01.2025 року.
Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 16.12.2025 позовну заяву повернуто позивачу.
Повертаючи позовну заяву, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем пропущено строк звернення до суду з даним позовом.
Не погоджуючись із ухвалою суду позивач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, не вірне встановлення обставин справи, просив ухвалу суду скасувати, справу направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що грошова компенсація замість предметів речового майна особистого користування, що підлягають видачі особам рядового і начальницького складу, виплачується згідно з п. 60 Порядку № 578 на підставі заяви. При цьому, норми Порядку № 578 не містять в собі жодних строків, коли колишня особа рядового чи начальницького складу ДКВС повинна звернутись з такою заявою, відповідно, спеціальний місячний строк звернення до суду відраховується саме з результатів розгляду заяви позивача.
На думку апелянта, процедуру досудового врегулювання щодо нарахування та виплати компенсації за неотримане речове майно, позивач може ініціювати у часовому просторі будь - коли на власний розсуд.
Вказує, що абстрактні посилання суду на обізнаність позивача з порушеним правом у день звільнення не стосуються даних правовідносин, де день звільнення не є визначальним, а визначальним є лише факт звернення до відповідача та факт відповіді на таке звернення, оскільки відсутність цих подій при одночасному зверненні до суду, свідчитиме про передчасність подання позову.
Відповідач правом на подання відзиву не скористався.
Відповідно до ч. 2 ст. 312 КАС України апеляційна скарга розглянута судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши ухвалу суду першої інстанції, матеріали справи, доводи апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
За приписами ч.1 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Відповідно до ч.2 ст. 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
У ч.5 ст. 122 КАС України визначено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Зі змісту наведених норм слідує, що для звернення до адміністративного суду з позовом щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлено місячний строк і цей строк обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
При цьому, законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб у справах цієї категорії особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.
Строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
День, коли особа дізналася про порушення свого права - це встановлений доказами день, коли позивач дізнався про рішення, дію чи бездіяльність, унаслідок якої відбулося порушення його прав, свобод чи інтересів. Доказами того, що особа знала про порушення своїх прав, є, зокрема, умови, за яких вона мала реальну можливість дізнатися про порушення своїх прав. У той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.
Незвернення до суду з адміністративним позовом за захистом свої прав через неналежне використання своїх процесуальних прав не є поважною причиною пропуску строку.
У постанові від 05 лютого 2020 року у справі № 9901/425/19 Велика Палата Верховного суду зазначила, що у випадку, коли особа вважає, що її права при прийнятті, проходженні або звільненні з публічної служби були порушені, вона має право звернутися до суду у більш стислі строки, ніж на загальних підставах. Звернення до суду з пропуском цього строку за відсутності поважних причин позбавляє таку особу права захисту у судовому порядку.
Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, у тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів.
Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Відсутність цієї умови приводила б до постійного збереження стану невизначеності у публічно-правових відносинах.
Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Державної установи "Темнівська виправна колонія (№ 100)", у якому просив визнати протиправною бездіяльність відповідача, яка полягає в невиплаті позивачу суми грошової компенсації вартості за неотримане речове майно та зобов'язати Державну установу "Темнівська виправна колонія (№ 100)" здійснити виплату позивачу грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно.
За змістом частини 2 статті 14 Закону України від 23 червня 2005 року № 2713-VI «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» (далі - Закон України № 2713-VI) служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.
Згідно із ч. 1-2 ст. 23 Закону України № 2713-VI держава забезпечує соціальний захист персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України.
Умови грошового і матеріального забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплата праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються законодавством і мають забезпечувати належні матеріальні умови для комплектування Державної кримінально-виконавчої служби України висококваліфікованим персоналом, диференційовано враховувати характер і умови служби чи роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій та професійній діяльності і компенсувати персоналу фізичні та інтелектуальні затрати.
Відповідно до ч.5 ст. 23 Закону України № 2713-VI на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.
Так, Постановою КМУ від 14 серпня 2013 № 578 "Про забезпечення речовим майном персоналу Державної кримінально-виконавчої служби" визначено порядок виплати компенсації за неотримане речове майно (далі - Постанова № 578).
У постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі № 480/3105/19 визначено правову природу компенсації за неотримане речове майно, відповідно до якої речове майно не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням) військовослужбовця, а компенсації за неотримане речове майно слід розглядати як особливий, окремий вид належних військовослужбовцю сум.
Відповідно до п. 23 Постанови № 578 грошова компенсація замість предметів речового майна особистого користування, що підлягають видачі особам рядового і начальницького складу, виплачується згідно з пунктом 60 цього Порядку на підставі заяви. Вартість предметів речового майна особистого користування визначається Мін'юстом за пропозицією державної установи “Генеральна дирекція Державної кримінально-виконавчої служби України» відповідно до їх закупівельної вартості.
Враховуючи визначену правову природу грошової компенсації за неотримане речове майно, спеціальним строком звернення до суду з цим позовом є місячний строк, установлений частиною п'ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 звільнено 30 червня 2025 року , до суду позивач звернувся 01 грудня 2025.
Так 30.06.2025 та 17.10.2025 ОСОБА_1 звертався до відповідача із заявою про отримання компенсації за неотримане речове майно.
Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що, звернувшись до Харківського окружного адміністративного суду з цим позовом 01 грудня 2025 року, ОСОБА_1 пропущено місячний строк звернення до суду. При цьому будь яких належних обставин на підтвердження поважності причин його пропуску ні в позовній заяві, ні в заяві про усунення недоліків, позивач не вказав.
Крім того, судова колегія зауважує, що подання відповідачу заяв про нарахування і виплату грошової компенсації за неотримане речове майно не змінює момент, з якого позивач повинен був дізнатися про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли він почав вчиняти дії щодо реалізації права, і ця дата не пов'язана з початком перебігу строку звернення до суду.
Водночас апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що військовослужбовець після звільнення його з військової служби зберігає право на грошову компенсацію вартості за неотримане речове майно, яке реалізується шляхом подання відповідної заяви. Разом із цим, це не свідчить про можливість подання вказаної заяви на отримання компенсації поза межами будь-яких строків.
У випадку необізнаності позивача щодо видів та розміру речового майна, якими він не був забезпечений під час служби, останній повинен був звернутися із заявою про надання йому відповідної інформації або до суду без зайвих зволікань.
Будь-яких об'єктивних перешкод щодо неможливості своєчасно (у межах місячного строку) звернутися до відповідача із запитом щодо розміру компенсації за неотримане речове забезпечення та за захистом своїх порушених прав до суду позивач не навів.
Аналогічні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 28 вересня 2023 року у справі № 260/4686/22, від 14 грудня 2023 року у справі № 380/1785/21, від 10 лютого 2025 року у справі № 240/5940/24, від 03.11.2025 по справі № 260/1940/24, від 20.11.2025 по справі № 260/1942/24.
Крім того, судова колегія враховує, що Довідка № 4 про виплату грошової компенсації за належні до видачі предмети речового майна ОСОБА_1 свідчить про розмір можливої компенсації за неотримане речове майно, в той час як конкретний розмір відповідної компенсації не є предметом даного спору. Отже, отримання позивачем листа від 04.11.2025 та довідки № 4 не є поважною підставою для поновлення позивачу строку звернення до суду з цим позовом.
Щодо необхідності досудового врегулювання спору, колегія суддів зазначає, що відповідно до п. 4 ч. 4 ст. 169 КАС України, позовна заява повертається позивачеві, якщо позивач не надав доказів звернення до відповідача для досудового врегулювання спору у випадках, в яких законом визначено обов'язковість досудового врегулювання, або на момент звернення позивача із позовом не сплив визначений законом строк для досудового врегулювання спору.
З аналізу наведеної норми вбачається, що сторони повинні в обов'язковому порядку здійснити досудове врегулювання спору у випадках, прямо передбачених законом.
Колегія суддів зазначає, що досудове врегулювання спору полягає у вчиненні сукупності дій, за допомогою якого юридичний конфлікт вирішується без звернення до суду шляхом досягнення угоди між сторонами або відмови однієї або обох сторін від взаємних претензій. Застосування або незастосування інституту досудового врегулювання спорів є виключним правом особи, за винятком встановлених у законі випадків. Отже, суд вправі очікувати від позивача попереднього проведення заходів досудового врегулювання спору лише у разі встановлення законом обов'язковості таких заходів.
У свою чергу, колегія суддів зауважує, що ані Кодекс адміністративного судочинства України, ані інші нормативно-правові акти з приводу публічної служби не містять норм щодо обов'язковості досудового врегулювання спорів, які виникають у справах про компенсацію вартості за неотримане речове майно, або про обов'язковість досудового врегулювання спорів між суб'єктами владних повноважень та особами публічної служби.
Приписи Постанови № 578 лише встановлюють порядок звернення осіб для виплати грошової компенсації за неотримане речове майно.
Відтак, у даному випадку відсутня законодавчо закріплена обов'язковість досудового врегулювання спору між сторонами.
Отже, колегія суддів вважає необґрунтованими доводи позивача про те, що строк звернення до суду з даною позовною заявою обраховується з моменту результатів досудового врегулювання спору, оскільки, як було зазначено вище, у даному випадку відсутня законодавчо закріплена обов'язковість досудового врегулювання спору між сторонами.
Матеріали справи не містять належних і допустимих доказів поважності пропуску строку звернення до суду, а судом як першої, так і апеляційної інстанції не знайдено підстав для його поновлення.
Відповідно до п. 1 ч. 4 ст. 169 КАС України якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк, позовна заява повертається позивачеві.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо наявності підстав для повернення позовної заяви.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права.
Керуючись ст. ст. 311, 312, 315, 316, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Ухвалу Харківського окружного адміністративного суду від 16.12.2025 по справі № 520/31378/25 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя В.Б. Русанова
Судді А.О. Бегунц Я.В. П'янова