10 лютого 2026 року № 320/60076/24
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої Діски А. Б., розглянувши в спрощеному позовному провадженні в приміщенні суду в місті Києві адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернулась до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить:
1. Визнати протиправною бездіяльність відповідача військової частини НОМЕР_1 у відношенні до позивача ОСОБА_1 щодо відмови у здійсненні перерахунку та виплати грошового забезпечення за період з 30 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п. 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» № 704 від 30 серпня 2017 року та з урахуванням раніше виплачених сум.
2. Зобов'язати відповідача військову частину НОМЕР_2 здійснити перерахунок та виплатити на користь позивача ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 30 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2020 року, та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п. 4 постанови Кабінету Міністрів «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового начальницького складу та деяких інших осіб» № 704 від 30 серпня 2017 року та з урахуванням раніше виплачених сум.
3. Визнати протиправною бездіяльність відповідача військової частини НОМЕР_2 у відношенні до позивача ОСОБА_1 щодо відмови у здійсненні перерахунку та виплати грошового забезпечення за період з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2021 року, та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п. 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» №704 від 30 серпня 2017 року та з урахуванням раніше виплачених сум.
4. Зобов'язати відповідача військову частину НОМЕР_2 здійснити перерахунок та виплатити на користь позивача ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 01 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2021 року, та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п. 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового начальницького складу та деяких інших осіб» № 704 від 30 серпня 2017 року та з урахуванням раніше виплачених сум.
5. Визнати протиправною бездіяльність відповідача військової частини НОМЕР_2 у відношенні до позивача ОСОБА_1 щодо відмови у здійсненні перерахунку та виплати грошового забезпечення за період з 01 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2022 року, та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п. 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» № 704 від 30 серпня 2017 року та з урахуванням раніше виплачених сум.
6. Зобов'язати відповідача військову частину НОМЕР_2 здійснити перерахунок та виплатити на користь позивача ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 01 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2022 року, та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п. 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» № 704 від 30 серпня 2017 року та з урахуванням раніше виплачених сум.
7. Визнати протиправною бездіяльність відповідача військової частини НОМЕР_2 у відношенні до позивача ОСОБА_1 щодо відмови у здійсненні перерахунку та виплати грошового забезпечення за період з 01 січня 2023 року по 20 травня 2023 року з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2023 року, та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п. 4 постанови Кабінету Міністрів України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» №704 від 30 серпня 2017 року та з урахуванням раніше виплачених сум.
8. Зобов'язати відповідача військову частину НОМЕР_2 здійснити перерахунок та виплатити на користь позивача ОСОБА_1 грошове забезпечення за період з 01 січня 2023 року по 20 травня 2023 року з урахуванням посадового окладу та окладу за військовим званням, виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2023 року, та множенням на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з п. 4 постанови Кабінету Міністрів коефіцієнт України «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» № 704 від 30 серпня 2017 року та з урахуванням раніше виплачених сум.
Позовні вимоги мотивовані тим, що під час нарахування позивачу грошового забезпечення у спірний період відповідачем застосовано в якості розрахункової величини прожитковий мінімум для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня 2018 року.
Позивач вважає такі дії відповідача протиправними, оскільки постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі № 826/6453/18 визнано протиправним та скасовано пункт 6 Постанови № 103, яким, зокрема, у пункт 4 Постанови № 704 були внесені відповідні зміни. Отже, зміни до пункту 4 Постанови № 704, внесені пунктом 6 Постанови № 103, з 29 січня 2020 року не підлягають застосуванню. Позивач зазначає, що відповідно до пункту 4 Постанови № 704, починаючи з 29 січня 2020 року розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за спеціальним (військовим) званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, є розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01 січня календарного року, у зв'язку із чим зазначає, що грошове забезпечення за спірний період мали обчислюватися із прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначеного законом 1 січня відповідного року, що обумовило необхідність звернення до суду.
Ухвалою суду відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін.
Представник відповідача подав до суду відзив на позовну заяву, в якому вважає позовні вимоги безпідставними та необґрунтованими, оскільки розміри посадових окладів затверджені постановою від 30.07.2017 № 704, посадові оклади та оклади за військовим званням, визначені з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2018 у розмірі 1762 грн та не змінювались.
Разом з відзивом представником відповідача заявлено клопотання про залишення позовної заяви без розгляду з підстав пропуску строку звернення до суду із даним позовом.
В обґрунтування вказаного клопотання зазначено, що позивач звернувся до суду з пропуском строку звернення, оскільки позивача було звільнено зі служби 13.02.2024, проте звернення до суду мало місце лише у грудні 2024 році.
Дослідивши наявні матеріали справи, заяви по суті справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи та об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Позивачка у спірний період проходила військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 .
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується відповідачем, позивачу при розрахунку грошового забезпечення було використано прожитковий мінімум для працездатних осіб встановлений законом на 01 січня 2018 року.
Позивач вважає бездіяльність відповідача щодо не нарахування та невиплати грошового забезпечення, розрахованого шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01 січня відповідного календарного року протиправною та за захистом своїх прав звернувся до суду.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.
Вирішуючи питання щодо дотримання позивачем строків звернення до суду з цією позовною заявою, суд зазначає наступне.
Представником відповідача разом з відзивом на позовну заяву було заявлено клопотання про залишення позовної заяви без розгляду з підстав пропуску строку звернення до суду із цим позовом.
В обґрунтування вказаного клопотання зазначено, що позивач звернувся до суду з пропуском строку звернення, оскільки позивачу було відомо про нараховане та виплачене грошове забезпечення за період з 2020 по 2023 рік та позивача було звільнено зі служби 13.02.2024, проте звернення до суду мало місце лише у грудні 2024 році.
Частиною 1 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно з частиною 3 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до частини 5 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Отже, для звернення до адміністративного суду з позовом щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлено місячний строк і цей строк обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Втім положення статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України не містять норми, які б врегульовували строк звернення осіб, які перебувають (перебували) на публічній службі, до адміністративного суду у справах про стягнення належної їм заробітної плати (грошового забезпечення) у разі порушення законодавства про оплату праці.
Верховний Суд у постанові від 25 квітня 2023 року у справі №380/15245/22 сформував висновок щодо строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці військовослужбовців, відповідно до якого, вирішуючи питання про те, якою нормою закону слід керуватися при розгляді цієї справи, суд, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві, наголошує, що положення статті 233 КЗпП України в частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною 5 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України.
Частиною 2 статті 233 КЗпП України (в редакції до 19 липня 2022 року) було передбачено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року №2352-ІХ, який набрав чинності 19.07.2022 (далі Закон України №2352-ІХ), назву та частини 1 і 2 статті 233 КЗпП України викладено у новій редакції.
Так частиною 1 статті 233 КЗпП України (у редакції Закону України № 2352-ІХ) встановлено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.
Разом з тим, рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року №1-р/2025 визнано такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Так, Конституційний Суд України виходив з того, що запровадження тримісячного строку для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат обмежує гарантоване право особи на своєчасне одержання винагороди за працю та уможливлює невиконання роботодавцем обов'язку з оплати праці, зокрема у випадках, коли працівник звертатиметься до суду пізніше ніж через три місяці з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Фактично право працівника на одержання винагороди за працю підлягає судовому захисту лише в межах установленого строку звернення до суду, зі спливом якого працівник втрачатиме можливість ефективного та дієвого поновлення своїх прав у спосіб звернення до суду.
Якщо працівник пропустив тримісячний строк звернення до суду, обов'язок роботодавця щодо виплати заробітної плати та інших належних працівникові виплат і право працівника на одержання винагороди за працю не припиняються, тоді як дієвість та ефективність способів поновлення права працівника на одержання винагороди за працю, зокрема у спосіб стягнення заборгованості в судовому порядку, зазнає суттєвого обмеження, оскільки не передбачено поновлення пропущеного строку. Працівник може опинитися в невигідному юридичному становищі, коли після спливу встановленого оспорюваними приписами Кодексу тримісячного строку відповідне право не підлягатиме захисту судом, а подальше отримання працівником сум заробітної плати значною мірою залежатиме від бажання роботодавця виплатити заборгованість в позасудовому порядку.
Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що законодавець, установлюючи тримісячний строк для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, не врахував, що зобов'язання щодо виплати винагороди за працю є триваючим, призводить до фактичного звуження змісту та обсягу конституційних прав працівника, гарантованих статтями 43 і 55 Конституції України. Така законодавча конструкція ставить працівника, який перебуває у трудових відносинах, у менш захищене становище порівняно зі звільненим працівником, що суперечить принципу рівності та гарантії ефективного судового захисту.
Наведене свідчить, що Конституційний Суд України розмежував:
тримісячний строк для звернення звільненого працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат;
тримісячний строк для звернення працівника під час дії трудових відносин до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
Останній передбачений частиною першою статті 233 КЗпП України, приписи якої Конституційний Суд України визнав неконституційними.
Такий висновок суду узгоджується з правовим висновком, викладеним Верховним Судом у постанові від 21 січня 2026 року у справі №200/8730/24.
Суд зазначає, що позивача було звільнено з військової служби 13.02.2024. При цьому, з позовною заявою представник позивача звернувся до суду за допомогою системи "Електронний суд" 10.05.2024, що підтверджується з позовної заяви (документ сформований в системі "Електронний суд" 10.05.2024).
Отже, строк звернення до суду позивачем не пропущений, а тому клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду не підлягає задоволенню.
Згідно з ч. 2 ст. ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 1 статті 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» визначено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», порядок проходження громадянами України військової служби, їх права та обов'язки визначаються цим Законом, відповідними положеннями про проходження військової служби громадянами України, які затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.
Статтею 40 Закону № 2232-XII визначено, що гарантії правового і соціального захисту громадян України, які виконують конституційний обов'язок щодо захисту Вітчизни, забезпечуються відповідно до законів України «Про Збройні Сили України», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей» та іншими законами.
Зокрема, ст.1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ) встановлено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно зі ст.9 Закону №2011-ХІІ, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" (далі - Постанова № 704) затверджено: а) тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу (додаток №1); б) схему тарифних коефіцієнтів за військовим (спеціальним) званням військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу (додаток № 14).
Пунктом 2 Постанови № 704 установлено, що грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
Пунктом 4 Постанови № 704 (в первинній редакції на дату прийняття) встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13, 14.
Також, додатки 1, 12, 13, 14 до Постанови № 704 містять примітки, відповідно до яких, зокрема посадові оклади за розрядами тарифної сітки та оклади за військовим (спеціальним) званням визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (але не менше 50 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленого законом на 1 січня календарного року), на відповідний тарифний коефіцієнт.
У подальшому, Кабінет Міністрів України ухвалив постанову від 21.02.2018 № 103 "Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб" (далі - Постанова № 103), пунктом 6 якої внесено зміни до постанов Кабінету Міністрів України, що додаються. Зокрема, у Постанові № 704 пункт 4 викладено в такій редакції: "4.Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14."
Отже, згідно із Постановою № 704 (в редакції Постанови Кабінету Міністрів України № 103) розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів та окладів за військовим званням, як складових грошового забезпечення військовослужбовців, що проходять військову службу, стала величина - розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, визначений законом на 01.01.2018. При цьому, суд звертає увагу на те, що зміни до додатків 1, 12, 13 і 14 не вносилися.
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29.01.2020 у справі №826/6453/18 пункт 6 Постанови Кабінету Міністрів України № 103 визнано нечинним.
Тобто, з 29.01.2020, з дня набрання законної сили рішенням у справі № 826/6453/18 діє редакція пункту 4 постанови № 704, яка діяла до зазначених змін: грошове забезпечення повинно обчислюватися, виходячи не із розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01.01.2018, а із урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, що встановлюється на кожен календарний рік окремо законами про державний бюджет України на відповідний рік.
Поряд з цим, Верховний Суд, у постановах від 02.08.2022 у справі № 440/6017/21, від 14 вересня 2022 року у справі № 500/1886/21, вирішуючи питання застосування норм права у подібних правовідносинах зазначав, що базовим державним соціальним стандартом є прожитковий мінімум, встановлений законом, на основі якого визначаються державні соціальні гарантії та стандарти у сферах доходів населення, житлово-комунального, побутового, соціально-культурного обслуговування, охорони здоров'я та освіти (стаття 6 Закону України "Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії").
Прожитковий мінімум щороку затверджується Верховною Радою України в законі про Державний бюджет України на відповідний рік.
При цьому, згідно із частиною другою статті 92 Конституції України виключно законами України встановлюються Державний бюджет України і бюджетна система України (пункт 1) та порядок встановлення державних стандартів (пункт 3).
Відтак, зазначення у пункті 4 Постанови № 704 в формулі обрахунку розміру посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням базового державного соціального стандарту (прожиткового мінімуму для працездатних осіб) як розрахункової величини для їх визначення, не суперечить делегованим Уряду повноваженням щодо визначення розміру грошового забезпечення.
Разом із цим, Кабінет Міністрів України не уповноважений та не вправі установлювати розрахункову величину для визначення посадових окладів із застосуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб, який не відповідає нормативно-правовому акту вищої юридичної сили.
При цьому, пунктом 8 Прикінцевих положень Закону України від 23.11.2018 № 2629-VIII "Про Державний бюджет України на 2019 рік" було установлено, що у 2019 році для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів як розрахункова величина застосовується прожитковий мінімум для працездатних осіб, встановлений на 1 січня 2018 року.
У свою чергу, Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14.11.2019 № № 294-IX (далі - Закон № 294-IX), Закон України «Про Державний бюджет України на 2021 рік» від 15.12.2020 № 1082-IX (далі - Закон № 1082-IX), Закон України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» від 02.12.2021 № 1928-IX (далі - Закон № 1928-IX) та Закон України від 03.11.2022 № 2710-IX «Про Державний бюджет України на 2023 рік» (далі - Закон № 2710-IX) таких застережень щодо застосування як розрахункової величини для визначення, зокрема грошового забезпечення, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня 2018 року на 2020-2023 роки, відповідно, не містять.
Тобто положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення розмірів посадових окладів, розрахованих згідно з Постановою №704, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року до 01.01.2020 - набрання чинності Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" не входили в суперечність із актом вищої юридичної сили.
Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі № 913/204/18, від 10.03.2020 у справі №160/1088/19).
Отже, з огляду на визначені в статті 7 частині 3 КАС України правила, а також враховуючи те, що з 01 січня 2020 року положення пункту 4 Постанови № 704 в частині визначення розрахунковою величиною для визначення посадових окладів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 року не відповідає правовим актам вищої юридичної сили, згідно із якими прожитковий мінімум як базовий державний стандарт був змінений законодавцем на відповідний рік, у тому числі для визначення посадових окладів, заробітної плати, грошового забезпечення працівників державних органів, до спірних правовідносин підлягає застосуванню пункт 4 постанови №704 в частині, що не суперечить нормативно-правовому акту, який має вищу юридичну силу - зокрема Закон України "Про Державний бюджет України на 2020 рік", Закон України "Про Державний бюджет України на 2021 рік", Закон України "Про Державний бюджет України на 2022 рік", Закон України "Про Державний бюджет України на 2023 рік" із використанням для визначення розміру посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року (через його збільшення на відповідний рік).
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що грошове забезпечення позивача у спірний період має обчислюватися із використанням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня відповідного року.
Натомість, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується відповідачем, розрахунковою величиною для проведення позивачу нарахування грошового забезпечення у спірний період є прожитковий мінімум на 1 січня 2018 року.
Такі дії відповідача призвели до отримання позивачем у вказаному періоді в меншому розмірі грошового забезпечення.
З огляду на зазначене, суд дійшов висновку, що дії відповідача щодо обчислення грошового забезпечення, розрахованого виходячи з розміру посадового окладу та окладу за військовим званням, визначених шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року, на відповідні тарифні коефіцієнти, є протиправними, а належним та достатнім способом захисту прав позивача, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача здійснити позивачу перерахунок грошового забезпечення за спірний період, виходячи з розміру посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020, Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021, Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року №704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум.
Відповідно до норм Закону України "Про судовий збір" позивач звільнений від сплати судового збору, тому питання щодо розподілу судових витрат у даній справі щодо судового збору не вирішується.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 241-246, 251 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У задоволенні клопотання представника Військової частини НОМЕР_1 про залишення позовної заяви без розгляду - відмовити.
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії - задовольнити.
Визнати протиправними дії Військової частини НОМЕР_1 щодо обчислення та виплати ОСОБА_1 з 30.01.2020 по 20.05.2023 грошового забезпечення без застосування при обчисленні розміру посадового окладу та інших видів грошового забезпечення, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) здійснити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , і.н. НОМЕР_4 ) перерахунок грошового забезпечення за період з 30.01.2020 по 20.05.2023, визначивши його розмір, виходячи з розміру посадового окладу та окладу за військовим званням, розрахованих шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" станом на 01.01.2020, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2021 рік" станом на 01.01.2021, встановленого Законом України "Про Державний бюджет України на 2022 рік" станом на 01.01.2022 на відповідні тарифні коефіцієнти, згідно з пунктом 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб», з урахуванням раніше виплачених сум.
Рішення може бути оскаржено до Шостого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя Діска А.Б.