вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"10" лютого 2026 р. Справа№ 911/2586/24
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Яценко О.В.
суддів: Сибіги О.М.
Алданової С.О.
за участю секретаря судового засідання: Антонюк А.С.
за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання від 10.02.2026
розглянувши у відкритому судовому засіданні
матеріали апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРОМГАЗ СІТІ»
на рішення Господарського суду Київської області від 11.02.2025 (повний текст складено і підписано 18.02.2025)
у справі № 911/2586/24 (суддя Д.Г. Заєць)
за позовом заступника керівника Білоцерківської окружної прокуратури в інтересах держави
в особі Таращанської міської ради
до: 1) Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРОМГАЗ СІТІ»
2) Комунального некомерційного підприємства Таращанської міської ради «Таращанська міська лікарня»
про визнання договору недійсним в частині укладення додаткових угод та повернення безпідставно сплачених коштів
У вересні 2024 року заступник керівника Білоцерківської окружної прокуратури звернувся до Господарського суду Київської області з позовом в інтересах держави в особі Таращанської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «Промгаз Сіті» та Комунального некомерційного підприємства Таращанської міської ради «Таращанська міська лікарня», у якому просив:
- визнати недійсним договір про постачання електричної енергії споживачу від 04.01.2022 №l, укладений між відповідачами в частині укладення додаткових угод №1 від 08.02.2022, №3 від 05.10.2022 та №4 від 14.10.2022.
- стягнути з відповідача 1 на користь позивача безпідставно одержані кошти в сумі 72 830,15 грн., які надмірно сплачені за договором про постачання електричної енергії споживачу від 04.01.2022 №l.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що
- спірні додаткові угоди є недійсними, оскільки укладені з порушенням вимог законодавства у сфері публічних закупівель, а саме ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі», так як внаслідок укладення таких додаткових угод було збільшено ціну електричної енергії без належного підтвердження коливання ціни, а також збільшено її більш ніж на 10 %;
- оскільки оскаржуваними додатковими угодами були внесені зміни до істотних умов договору договір про постачання електричної енергії споживачу від 04.01.2022 №l, відповідачем 1 безпідставно сплачено відповідачу 2 кошти в сумі 72 830,15 грн., які є різницею між фактично сплаченою сумою та сумою, яку відповідач 1 мав сплатити за фактично поставлений обсяг електричної енергії.
У відзиві на позов відповідач 1 просив позов залишити без розгляду на підставі п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України, пославшись на те, що прокуратурою на адресу Таращанської міської ради не направлене повідомлення про намір вжиття заходів представницького характеру на виконання абз. 3 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».
Прокурор у запереченнях зазначив про те, що на виконання вимог ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» заступником керівника Білоцерківської окружної прокуратури листом від 02.09.2024 № 50/5-8401вих-24 (примірник листа додано до направленого до суду екземпляру позовної заяви в додатках під номером 18) повідомлено Таращанську міську раду про намір подати позовну заяву в інтересах держави в особі Таращанської міської ради до ТОВ «ПРОМГАЗ СІТІ» про визнання договору недійсним в частині укладення додаткових угод та повернення безпідставно сплачених коштів. Вказаний лист отримано та зареєстровано в Таращанській міській раді за вхідним номером 2727/0303 від 03.09.2024.
Відповідач 1 у поясненнях зауважив на тому, що:
- у відповідності до опису вкладення до листа, який 17.09.2024 направлено прокурором на адресу відповідача 1, взагалі не вбачається наявність листа від 02.09.2024 № 50/5-8401вих-24;
- відповідно до вимог ГПК України позивач зобов'язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів);
- отже, прокурором в порушенням вимог п. 1 ч. 1 ст. 164 ГПК України, не направлено відповідачу 1 всі додані до позовної заяви документи, при цьому, аргументи прокуратури, викладені у запереченнях від 11.11.2024, не підтверджуються доказами, що містяться в описі вкладення до листа, який направлено прокурором на адресу відповідача 1.
Рішенням Господарського суду Київської області від 11.02.2025 у справі № 911/2586/24 позов задоволено повністю.
Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання недійсними додаткових угод, суд першої інстанції визнав, що додаткові угоди №1 від 08.02.2022, №3 від 05.10.2022, №4 від 14.10.2022 підлягають визнанню недійсними на підставі ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України, оскільки, укладені з порушенням положень ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» і є такими, що суперечать інтересам держави.
Також суд першої інстанції зазначив про те, що недійсність спірних додаткових угод означає, що зобов'язання сторін регулюються виключно спірним договором, тобто і поставка електроенергії, і її оплата мають здійснюватися сторонами відповідно до умов саме первісної редакції такого договору, а відтак внаслідок виконання відповідачем 2 своїх зобов'язань фінансового характеру за оспорюваними додатковими угодами відповідачем 1 були безпідставно отримані грошові кошти на загальну суму 72 830,15 грн., які відповідач 1 зобов'язаний повернути на користь місцевого бюджету Таращанської міської ради в силу приписів ст.ст. 216, 1212 ЦК України.
Також суд першої інстанції встановив наявність у цій справі підстав для захисту інтересів держави прокурором.
Не погоджуючись із рішеннями, Товариство з обмеженою відповідальністю «ПРОМГАЗ СІТІ» звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 11.02.2025 у справі № 911/2586/24 та прийняти постанову про відмову у задоволенні позову.
У апеляційній скарзі апелянт зазначив про те, що оскаржуване рішення є незаконним, необґрунтованим та таким, що прийняте з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню.
У обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт послався на те, що:
- прокурором не доведено використання Комунальним некомерційним підприємством Таращанської міської ради «Таращанська міська лікарня» при виконанні умов спірного договору саме бюджетних коштів, адже джерело фінансування закупівлі № UA-2021-12-03-002301-c визначено як кошти місцевого бюджету у розмірі 1 540 000,00 грн., так і кошти відшкодовані орендарями за спожиту електричну енергію у розмірі 770 000,00 грн., а отже, прокурор звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору в частині оскаржуваних додаткових угод та стягнення коштів, повинен довести належними та допустимими доказами неправомірне витрачання саме бюджетних коштів;
- у оскаржуваному рішенні, в порушення вимог ст. 58 Конституції України, застосовано норму п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» в редакції Закону № 114-ІХ, тоді як Законом № 1530-IX від 03.06.2021 норма п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону № 922-VIII викладена зі змінами, що набрали чинності 26.06.2021;
- при цьому, після внесення змін на підставі Закону України від 03.06.2021 № 1530-ІХ, що набрав чинності 26.06.2021, п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону № 922-VIII передбачає, що істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов'язань сторонами в повному обсязі, крім випадків, зокрема, збільшення ціни за одиницю товару до 10 відсотків пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку у разі коливання ціни такого товару на ринку за умови, що така зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю, - не частіше ніж один раз на 90 днів з моменту підписання договору про закупівлю / внесення змін до такого договору щодо збільшення ціни за одиницю товару. Обмеження щодо строків зміни ціни за одиницю товару не застосовується у випадках зміни умов договору про закупівлю бензину та дизельного пального, природного газу та електричної енергії;
- на момент укладення спірних додаткових угод, сторони виходили з можливості неодноразового збільшення ціни за одиницю товару до 10%, виходячи з формулювання, визначеного у пункті 2 частини 5 статті 41 Закону України «Про публічні закупівлі», адже правова позиція, щодо такого застосування вказаної норми Закону була викладена Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду у постанові від 05.07.2021 у справі № 826/11063/17 та згодом підтверджена у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 420/17618/21. При цьому сторони виходили із принципу правової визначеності, адже зазначений принцип має на меті забезпечення учасників правовідносин можливістю точно спрогнозувати результати своїх дій, бути впевненими в незмінності свого правового статусу, набутих прав і обов'язків;
- при цьому апелянт не міг спрогнозувати, що в подальшому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 24.01.2024 у справі № 922/2321/22 відійде від позиції Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеної у постанові від 05.07.2021 у справі № 826/11063/17, а також у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 05.04.2023 у справі № 420/17618/21;
Також апелянт зауважив на наявності підстав для залишення позову без розгляду на підставі п. 2 ч. 1 ст. 226 ГПК України, пославшись на ті ж самі обставини, що і в суді першої інстанції.
В тексті апеляційної скарги скаржником викладено клопотання про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Київської області від 11.02.2025 у справі № 911/2586/24.
До апеляційної скарги апелянтом додано копії листів Мінекономрозвитку № 3302-06/34307-06 від 27.01.2016 та Мінекономіки № 3304-04/69987-06 від 24.11.2020, № 3323-02/75277-07 від 21.10.2024 та ухвали Верхового Суду від 29.01.2025 у справі № 920/19/24.
Колегія суддів зазначає про те, що, як судові рішення, зокрема і ухвала Верхового Суду від 29.01.2025 у справі № 920/19/24, так і листи Мінекономрозвитку № 3302-06/34307-06 від 27.01.2016 та Мінекономіки № 3304-04/69987-06 від 24.11.2020 мстяться у вільному доступі у мережі Інтернет, а відтак їх не можна вважати додатковими доказами по справі.
Відповідно до витягу протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 11.03.2025 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРОМГАЗ СІТІ» у справі № 911/2586/24 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Хрипун О.О., Тищенко О.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.03.2025 клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРОМГАЗ СІТІ» про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Київської області від 11.02.2025 у справі № 911/2586/24 залишено без розгляду оскільки апелянтом не було пропущено строк на апеляційне оскарження, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРОМГАЗ СІТІ» на рішення Господарського суду Київської області від 11.02.2025 у справі № 911/2586/24, постановлено розгляд справи здійснювати у судовому засіданні з повідомленням учасників справи, справу № 911/2586/24 призначено до розгляду на 15.04.2025 об 11:00 год., матеріали справи витребувано з Господарського суду Київської області.
26.03.2025 матеріали цієї справи надійшли до Північного апеляційного господарського суду.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 10.04.2025, у зв'язку з перебуванням судді Тищенко О.В., яка входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, у відрядженні з 12.04.2025 по 15.04.2025 включно, у зв'язку з перебуванням судді Хрипуна О.О., який входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, у відпустці з 14.04.2025 по 27.04.2025 включно, розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРОМГАЗ СІТІ» на рішення Господарського суду Київської області від 11.02.2025 у справі № 911/2586/24 призначено на 13.05.2025 об 11:30 год.
10.04.2025 до суду від прокурати надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому заявник проти задоволення апеляційної скарги заперечив, пославшись на ті ж самі обставини, що і в суді першої інстанції.
14.04.2025 до суду від відповідача 1 надійшло клопотання, в якому заявник просить зупинити провадження у справі № 911/2586/24 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 920/19/24 та оприлюднення в установленому законом порядку повного тексту судового рішення.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 12.05.2025, у зв'язку з перебуванням судді Тищенко О.В., яка входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, у відпустці 13.05.2025, розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРОМГАЗ СІТІ» на рішення Господарського суду Київської області від 11.02.2025 у справі № 911/2586/24 призначено на 20.05.2025 о 12:20 год.
14.05.2025 представник відповідача звернувся до суду з заявою про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів. Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.05.2025 вказану заяву задоволено.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.05.2025 клопотання Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРОМГАЗ СІТІ» про зупинення апеляційного провадження задоволено, апеляційне провадження у справі № 911/2586/24 зупинено до закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 920/19/24 та оприлюднення в установленому законом порядку повного тексту судового рішення, ухваленого за результатами такого розгляду, сторони зобов'язано негайно повідомити суд про закінчення перегляду Великою Палатою Верховного Суду в касаційному порядку судових рішень у справі № 920/19/24, та оприлюднення в установленому законом порядку повного тексту судового рішення, ухваленого за результатами такого розгляду.
Розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 29.12.2025 № 09.1-08/2765/25 призначено повторний автоматизований розподіл справи № 911/2586/24 у зв'язку з перебуванням судді Хрипуна О.О., який входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, на лікарняному з 18.12.2025, у зв'язку з перебуванням судді Тищенко О.В., яка входить до складу колегії суддів і не є суддею-доповідачем, у відрядженні у період з 20.12.2025 по 23.12.2025, та у відпустці у період з 24.12.2025 по 07.01.2026.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 29.12.2025 справа № 911/2586/24 передана на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Сибіга О.М., Алданова С.О.
Колегією суддів встановлено, що станом на 29.12.2025 забезпечено надання загального доступу до постанови Великої Палати Верховного суду від 21.11.2025 у справі № 920/19/24 в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 29.12.2025 справу № 911/2586/24 прийнято до свого провадження визначеною колегією суддів (головуючий суддя (суддя-доповідач) Яценко О.В., судді Сибіга О.М., Алданова С.О.), поновлено апеляційне провадження у справі № 911/2586/24, розгляд апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «ПРОМГАЗ СІТІ» на рішення Господарського суду Київської області від 11.02.2025 у справі № 911/2586/24 призначено на 10.02.2026 о 12:00 год.
08.01.2026 до суду від позивача надійшло клопотання, в якому заявник просив судове засідання, яке призначене на 10.02.2026 о 12:00 год. розглянути без участі представника позивача, а про результати розгляду повідомити заявника, а також зазначив, що рішення Господарського суду Київської області від 11.02.2025 є законним та обґрунтованим.
04.02.2026до суду від відповідача 2 надійшло клопотання, в якому заявник просив судове засідання, яке призначене на 10.02.2026 о 12:00 год. розглянути без участі представника відповідача 2, а про результати розгляду повідомити заявника, а також зазначив, що рішення Господарського суду Київської області від 11.02.2025 є законним та обґрунтованим.
09.02.2026 до суду від відповідача 1 надійшло клопотання про відкладення судового засідання, в якому заявник, з посиланням на зайнятість свого представника в іншому судовому засіданні, просить відкласти підготовче засідання у справі № 911/2586/24 призначенеи на 10.02.2026 о 12:00 год. на іншу дату.
Порадившись на місці, колегія суддів не знайшла підстав для задоволення поданого відповідачем 1 клопотання про відкладення з огляду на наступне.
За приписами ч. 11 ст. 270 ГПК України, яка встановлює порядок розгляду апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, стосовно якого немає відомостей щодо його повідомлення про дату, час і місце судового засідання, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки будуть визнані судом поважними.
Колегія суддів зауважує, що відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників учасників справи, а неможливість вирішення справи у відповідному судовому засіданні.
Відтак, колегія суддів в цьому випадку не визнає поважними причини неявки у судове засідання 10.02.2026 у цій справі уповноваженого представника відповідача 1 та зауважує відповідачу 1 на тому, що за приписами ч. 3 ст. 256 ГПК України юридична особа бере участь у справі через свого керівника або члена виконавчого органу, уповноваженого діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення (самопредставництво юридичної особи), а відтак, представником відповідача 1 є його керівник, доказів неможливості взяти участь в судовому засіданні якого суду не надано.
Окрім того, відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 129 Конституції України однією із засад здійснення судочинства встановлено розумні строки розгляду справи судом.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, учасником якої є Україна, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Порушення права на розгляд справи упродовж розумного строку було неодноразово предметом розгляду Європейським судом з прав людини у справах проти України.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі «Смірнова проти України», рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі «Фрідлендер проти Франції»). Роль національних судів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (рішення ЄСПЛ від 30.11.2006 у справі «Красношапка проти України»).
З огляду на викладене, колегія суддів вважає за можливе розглядати апеляційну скаргу в судовому засіданні 10.02.2026 за відсутності уповноваженого представника відповідача 1. Відсутність представника відповідача 1 в цьому випадку не перешкоджає розгляду апеляційної скарги та не повинна заважати здійсненню правосуддя, оскільки процесуальну позицію відповідача 1 викладено у апеляційній скарзі, а участь представників в судовому засіданні не була визнана обов'язковою.
Близька за змістом правова позиції щодо відсутності підстав для задоволення клопотання учасника справи про відкладення розгляду справи викладена у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 19.07.2022 у справі № 910/11818/18.
Щодо наданого відповідачем 1 додаткового доказу,а саме копії листа Мінекономіки № 3302-06/34307-06 від 17.10.2016, колегія суддів зазначає про таке.
Згідно з ч. 1 ст. 113 ГПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.
Статтею 114 ГПК України встановлено, що:
- суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій.
- строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
За змістом положень ст. 258 ГПК України в апеляційній скарзі, серед іншого, мають бути зазначені клопотання особи, яка подала скаргу.
У ч. 1, 3 ст. 74 ГПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору (ч. 1 ст. 91 ГПК України).
Водночас за змістом ч. 3, 8 ст. 80 та ч. 3 ст. 269 ГПК України учасник справи повинен подати суду відповідні докази разом з поданням відзиву. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Отже, відповідач 1 мав подати всі наявні у нього докази, зокрема і копію листа Мінекономіки № 3302-06/34307-06 від 17.10.2016 в суді першої інстанції разом з відзивом, а в суді апеляційної інстанції разом з апеляційної скаргою, при цьому звернувшись до суду апеляційної інстанції з клопотанням про поновлення йому строку для подання додаткових доказів.
Водночас у цій справі відповідач 1 до суду апеляційної інстанції з клопотанням про доручення до матеріалів справи додаткових доказів, зокрема копії листа Мінекономіки № 3302-06/34307-06 від 17.10.2016, не звертався та, відповідно, не обґрунтовував неможливість подати такі докази до суду першої інстанції.
Основними засадами судочинства, закріпленими у ст. 129 Конституції України, є, зокрема, законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен додержуватись норм процесуального права.
Відповідно до ст. 124, п.п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Стаття 7 ГПК України визначає принцип рівності всіх перед законом і судом
Стаття 13 ГПК України встановлює, що:
- судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін;
- учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом;
- кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
- суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз'яснює у разі необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов'язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов'язків.
Вирішення питання щодо поновлення строку перебуває в межах дискреційних повноважень суду, який за заявою сторони, прокурора чи з своєї ініціативи може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк, крім випадків, передбачених ГПК України. Отже, вирішуючи це питання, суд, з урахуванням конкретних обставин справи, має оцінити на предмет поважності причини пропуску встановленого законом процесуального строку, і залежно від встановленого вирішити питання про поновлення або відмову у поновленні цього строку (наведену правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 09.10.2019 у справі № 910/22695/13).
Із правового контексту норм статей 118, 119 ГПК України убачається, що законодавець не передбачив обов'язку суду автоматично відновлювати пропущений строк за наявності відповідного клопотання заявника, оскільки у кожному випадку суд має чітко визначити, з якої саме поважної причини такий строк було порушено скаржником, та чи підлягає він відновленню. Як свідчить правовий аналіз норм чинного процесуального законодавства, господарський суд може відновити пропущений процесуальний строк лише у виняткових випадках, тобто причини відновлення таких строків повинні бути не просто поважними, але й мати такий характер, не зважати на який було б несправедливим і таким, що суперечить загальним засадам законодавства (аналогічний правовий висновок сформульовано у постанові Верховного Суду від 30.07.2020 у справі № 910/15481/17).
Поновлення пропущеного процесуального строку є правом суду, яке він використовує з огляду на поважність причин пропуску процесуального строку. Поважними визнаються такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для вчинення процесуальних дій.
Господарський процесуальний кодекс України не пов'язує право суду поновити пропущений процесуальний строк лише з певним колом обставин, що спричинили пропуск строку. У кожному випадку суд з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінює доводи, наведені для обґрунтування клопотання про його поновлення, та робить мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку, встановлює, чи є такий строк значним та чи поновлення такого строку не буде втручанням у принцип юридичної визначеності з врахуванням балансу суспільного та приватного інтересу.
Для поновлення процесуального строку суд має встановити відповідні обставини, задля чого заявник має довести суду їх наявність та непереборність, у зв'язку з тим, що фактично норма про можливість поновлення процесуальних строків є, по суті, пільгою, яка може застосовуватись як виняток із загального правила, оскільки в іншому випадку нівелюється значення чіткого визначення законодавцем кожного з процесуальних строків.
Сам лише факт подання стороною клопотання про відновлення строку не зобов'язує суд автоматично відновити цей строк, оскільки клопотання про відновлення строку, з огляду на положення ГПК України, повинно містити обґрунтування поважності пропуску цього строку.
Поважними визнаються такі обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони та пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для вчинення процесуальних дій. При цьому ГПК України не пов'язує право суду відновити пропущений процесуальний строк лише з певним колом обставин, що спричинили пропуск строку, тобто у кожному випадку суд з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінює доводи, наведені на обґрунтування клопотання про його відновлення, та робить мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку.
Клопотання про поновлення строку повинно містити обґрунтування поважності причин пропуску такого строку (за необхідності - з посиланням на відповідні докази, які подаються господарському суду на загальних підставах).
Відновлення пропущеного процесуального строку є правом господарського суду, яким суд користується, виходячи із поважності причин пропуску строку скаржником, і лише сам факт подання скаржником клопотання про поновлення строку не кореспондується з автоматичним обов'язком суду відновити цей строк.
Отже, пропущений процесуальний строк може бути поновлений за обґрунтованою заявою учасника провадження і лише за наявності об'єктивних, а не суб'єктивних причин, визнаних поважними судом шляхом наведення мотивованого висновку.
Прийняття судом апеляційної інстанції додаткових документів на стадії апеляційного провадження за відсутності визначених ст. 269 ГПК України підстав для їх прийняття фактично буде порушувати принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, оскільки відповідно до ст. 124, пунктів 2, 3, 4 ч.2 ст.129 Конституції України, статей 7, 13 ГПК України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Поруч із цим, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч.4 ст.13 ГПК України).
Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів із порушенням встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії, тягар доведення яких покладений на учасника справи (постанова Верховного Суду від 18.06.2020 у справі №909/965/16).
Отже, при поданні учасником справи доказів, які не були подані до суду першої інстанції, такий учасник справи повинен письмово обґрунтувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також надати відповідні докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає.
Відповідно до ч. 1- 4 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах, зокрема, змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Принцип рівності сторін у процесі у розумінні «справедливого балансу» між сторонами вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище стосовно другої сторони.
Відповідно до ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Наведені положення визначають обов'язкову сукупність умов для вирішення питання про прийняття доказів апеляційним судом, а саме: (1) винятковість випадку та (2) причини неподання доказів у першій інстанції, що об'єктивно не залежать від учасника справи, а також (3) покладення тягаря доведення цих обставин на учасника справи, який ці докази подає.
Причина пропуску строку може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об'єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими доказами.
Велика Палата Верховного Суду виснувала, що поважними визнаються лише обставини, які є об'єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення сторони і пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення сторонами у справі процесуальних дій (постанова від 08.12.2022 у справі №990/102/22).
ГПК України не пов'язує право суду відновити пропущений процесуальний строк лише з певним колом обставин, що спричинили пропуск строку. Отже, у кожному випадку суд повинен з урахуванням конкретних обставин пропуску строку оцінити доводи, що наведені на обґрунтування клопотання про його відновлення, та зробити мотивований висновок щодо поважності чи неповажності причин пропуску строку.
Відповідачем 1 не надано жодних пояснень щодо неможливості подати додатковий доказ до суду першої інстанції.
В свою чергу, за змістом ч. ст. 13 ГПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що відповідачем 1 не доведено наявності поважних причин пропуску для подання доказів до суду першої інстанції, оскільки він не довів наявність тих обставин, що об'єктивно були непереборними, не залежали від його волевиявлення і пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами.
Статтею 118 ГПК України встановлено, що:
- право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку (ч. 1);
- заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом (ч. 2).
З огляду на пропущення відповідачем 1 процесуальних строків на подання доказів та відсутності підстав для поновлення такого строку, колегія суддів не приймає наданий ним додатковий доказ, а саме копію листа Мінекономіки № 3302-06/34307-06 від 17.10.2016 та залишає такий доказ без розгляду.
Станом на 10.02.2026 до Північного апеляційного господарського суду інших відзивів на апеляційну скаргу та клопотань від учасників справи не надходило.
Позивач та відповідачі в судове засідання представників не направили.
Враховуючи належне повідомлення всіх учасників про час і місце судового розгляду апеляційної скарги, а також те, що явка представників учасників в судове засідання не визнана обов'язковою, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги у відсутність представників позивача та відповідачів за наявними матеріалами апеляційного провадження.
Під час розгляду справи прокурор проти задоволення апеляційної скарги заперечив, просив залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Згідно із ст.269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, відзивів, заслухавши пояснення прокурора, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції не підлягає скасуванню чи зміні, з наступних підстав.
У електронній системі публічних закупівель «Prozorro» 03.12.2021 розміщено оголошення (ідентифікатор закупівлі - UA-2021-12-03-002301-с) про проведення відкритих торгів на закупівлю товарів (ДК 021:2015:09310000-5: Електрична енергія) за бюджетні кошти, очікуваною вартістю 2 310 000,00 грн. з ПДВ (а.с. 29-30 т. 1).
За результатами відкритих торгів 22.12.2021 прийнято рішення про намір укласти договір про закупівлю з ТОВ «ПРОМГАЗ СІТІ».
04.01.2022 між Комунальним некомерційним підприємством Таращанської міської ради «Таращанська міська лікарня» (за договором - споживач) та Товаристом з обмеженою відповідальністю «ПРОМГАЗ СІТІ» (за договором - постачальник) укладено Договір №1 про постачання електричної енергії споживачу (далі - Договір) (а.с. 59-64 т. 1), згідно умов п. 2.1 якого, Постачальник зобов'язується постачати споживачу електричну енергію (код ДК 021:2015 - 09310000-5 - Електрична енергія) в кількості 420000 кВт/год. а Споживач зобов'язується прийняти та оплатити вартість використаної електричної енергії та здійснити інші платежі згідно з умовами, що визначені Договором.
Відповідно до п. 5.1. Договору, вартість цього договору становить 1 675 790,00 грн., в т.ч. ПДВ 279 298,33 грн.
Згідно п. 5.2. Договору, ціна електричної енергії на момент укладання Договору зазначена в Додатку 1 до цього Договору.
Згідно з Додатком 1 до Договору ціна електричної енергії за 1 кВт/год становить - 3,98997619 грн. з ПДВ.
Договір діє з 01.01.2022 до 31.12.2022 (п. 12.1 Договору).
Згідно пп. 2 п. 11.1 Договору, істотні умови договору не можуть змінюватись після його підписання до виконання зобов'язань Сторонами у повному обсязі, крім випадків: збільшення ціни за одиницю товару до 10 відсотків пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку у разі коливання ціни такого товару на ринку за умови, що така зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю. У випадку коливання ціни електричної енергії на ринку в бік збільшення Постачальник має право письмово звернутись до Споживача з відповідною пропозицією. Постачальник разом з письмовою пропозицією щодо внесення змін до договору надає документ (або документи), що підтверджує збільшення середньо-ринкової ціни (діапазону цін тощо) за одиницю електричної енергії в тих межах/розмірах, на які Постачальник пропонує змінити ціну електричної енергії. Документ (або документи), що підтверджує збільшення ціни електричної енергії, повинен бути наданий у формі належним чином оформленої довідки/інформації (або в іншій документальній формі), виданої промисловою палатою України, або регіональною Торгово-промисловою палатою, або органами державної статистики. Підвищення ціни за одиницю електричної енергії здійснюється з урахуванням вимог п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі».
Згідно пп. 7 п. 11.1 Договору, істотні умови договору не можуть змінюватись після його підписання до виконання зобов?язань Сторонами у повному обсязі, крім випадків: зміни встановленого згідно із законодавством органами державної статистики індексу споживчих цін, зміни курсу іноземної валюти, зміни біржових котирувань або показників Platts, ARGUS регульованих цін (тарифів) і нормативів, що застосовуються в договорі про закупівлю, у разі встановлення в договорі про закупівлю порядку зміни ціни.
Прокурором зазначено, що під час виконання Договору сторонами укладено 3 додаткові угоди до Договору щодо зміни ціни за 1кВт/год в сторону збільшення, обґрунтуванням такого підвищення є збільшенням тарифу на послуги з передачі електричної енергії та суттєва зміна (коливанням) ціни на електричну енергію.
В подальшому, між споживачем та постачальником було укладено ряд додаткових угод, якими кожного разу збільшено ціну за одиницю товару:
- 08.02.2022 сторонами укладено додаткову угоду №1 (а.с. 65 т. 1), якою внесено зміни до Додатку 1 Договору: ціну 1 кВт/год. електричної енергії встановлено у розмірі 4.05202819047619 грн. з ПДВ. Зміст вказаної додаткової угоди свідчить про те, що її укладено з посиланням на Постанову НКРЕКП від 01.12.2021 №2454 «Про встановлення тарифу на послуги з передачі електричної енергії НЕК «Укренерго» на 2022 рік» та п. 7 ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» (ціну товару збільшено на 1,55 % від погодженої у Договорі - примітка суду);
- 05.10.2022 сторонами укладено додаткову угоду №3 (а.с. 68 т. 1), якою внесено зміни до Додатку 1 Договору: ціну 1 кВт/год. електричної енергії встановлено у розмірі 4,282248 грн. з ПІДВ. (ціну товару збільшено на 7,32% від погодженої у Договорі - примітка суду)
- 14.10.2022 сторонами укладено додаткову угоду №4 (а.с. 74 т. 1), якою внесено зміни до Додатку 1 Договору: ціну 1кВт/год. електричної енергії встановлено у розмірі 4,618248 грн. з ПДВ. (ціну товару збільшено на 15,74% % від погодженої у Договорі - примітка суду).
Отже, внаслідок укладення додаткових угод відбулось збільшення ціни за одиницю товару більш, ніж на 15 %.
Як вказано прокурором, зазначені додаткові угоди не відповідають вимогам Закону України «Про публічні закупівлі» та умовам проведеної закупівлі, що стало підставою для звернення прокурора до суду з даним позовом.
Правові позиції сторін детально викладені вище.
Щодо наявності у заступника керівника Білоцерківської окружної прокуратури Полтавської області законних повноважень звертатися з цим позовом до суду в інтересах держави та визначення позивачем саме Таращанської міської ради, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює, зокрема, представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Відповідно до приписів ст. 23 Закону України «Про прокуратуру»:
- представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом (ч. 1);
- прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (ч. 3).
Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Матеріали справи свідчать, що в обґрунтування підстав для звернення з цим позовом, прокурор посилається на те, що:
- порушення вимог Закону України «Про публічні закупівлі» завдає шкоди державним інтересам у вигляді незаконних витрат коштів, унеможливлює раціональне та ефективне використання коштів бюджету і здатне спричинити істотної шкоди інтересам держави;
- оскільки, засновником Комунального некомерційного підприємства Таращанської міської ради «Таращанська міська лікарня» та власником його майна є Таращанська міська територіальна громада в особі міської ради, яка фінансує і контролює діяльність цього комунального закладу, а також, зобов'язана контролювати виконання місцевого бюджету, зокрема законність та ефективність використання комунальним підприємством коштів місцевого бюджету за договорами поставки електричної енергії, Таращанська міська рада уповноважена вживати заходи щодо захисту інтересів територіальної громади, в тому числі, представницького характеру, а тому є належним позивачем у даній справі;
- позивачем, як органом уповноваженим на здійснення відповідних функцій держави у спірних правовідносинах, не вжито належних заходів щодо усунення порушень в межах своїх повноважень, в тому числі шляхом звернення до суду, в той час як укладення спірних угод призвело до неефективного, неекономного та нераціонального використання коштів бюджету.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про місцеве самоврядування» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
До повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі бюджету, фінансів і цін, зокрема, віднесене фінансування видатків з місцевого бюджету в установленому законом порядку (п. 4 ч. 1 ст. 28 Закону України «Про місцеве самоврядування»).
Матеріальною основою місцевого самоврядування є рухоме та нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є в комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах.
Згідно з ч. 5 ст. 22 БК України, головний розпорядник бюджетних коштів отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет).
Правовідносини, пов'язані з використанням бюджетних коштів, у тому числі і місцевих бюджетів, становлять суспільний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) угод, на підставі яких ці кошти витрачаються, такому суспільному інтересу не відповідає.
Відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 7 БК України, має бути дотримано принцип ефективності та результативності при складанні та виконанні бюджетів, де усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення цілей, запланованих на основі національної системи цінностей і завдань інноваційного розвитку економіки, шляхом забезпечення якісного надання послуг, гарантованих державою, місцевим самоврядуванням, при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів.
Статтею 1 БК України встановлено, що головні розпорядники бюджетних коштів - бюджетні установи в особі їх керівників, які відповідно до статті 22 цього Кодексу отримують повноваження шляхом встановлення бюджетних призначень.
Відповідно до ч. 1 ст. 22 БК України за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.
Джерелом фінансування за Договором, серед іншого, є бюджетні кошти.
Позивач як орган місцевого самоврядування, є розпорядником бюджетних коштів у розумінні ст. 22 БК України, що уповноважена на отримання бюджетних асигнувань, взяття бюджетних зобов'язань та здійснення видатків бюджету, водночас, зобов'язаний ефективно та раціонально використовувати бюджетні кошти, чим сприяти недопущенню порушень інтересів держави в бюджетній сфері.
За таких обставин колегія суддів вважає, що прокурор правильно визначив позивача у цій справі.
Аналіз ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:
- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;
- у разі відсутності такого органу.
Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює захист неналежно.
«Нездійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
«Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Вказана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17.10.2018 у справі № 910/119/19.
Отже, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави у суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (п. 3 ч. 2 ст.129 Конституції України).
За приписами ст. 53 ГПК України:
- у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами (ч. 3);
- прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (ч. 4).
Таким чином, прокурор, звертаючись з позовом у справі, повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду, довести належними та допустимими доказами обставини здійснення ним повідомлення на адресу відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, а також надати докази того, що суб'єкт владних повноважень не здійснює або здійснює неналежним чином захист інтересів держави.
За висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, прийнятої у зв'язку з необхідністю вирішення виключної правової проблеми, яка має значення для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики щодо підстав здійснення представництва інтересів держави в суді прокурором:
- прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу;
- бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк;
- звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення;
- невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо;
- Верховний Суд України у постанові від 13 червня 2017 року у справі № п/800/490/15 (провадження № 21-1393а17) зазначив, що протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) у неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов'язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов'язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи;
- однак суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною сьомою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов'язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави, та відповідачем не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, у якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу у протиправній бездіяльності;
- таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
У відповідності до абз. 3 ч. 4 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», перед направленням позовної заяви до суду Білоцерківською окружною прокуратурою листом від 22.05.2024 №50/5-5026вих-24 (а.с. 113-114 т. 1) повідомлено Таращанську міську раду про наміри здійснювати представництво інтересів держави.
У відповідь на вказаний лист Таращанська міська рада у листі № 849/03-04 від 29.05.2024 (а.с. 115 т. 1) повідомили про відсутність у місцевому бюджеті коштів для сплати судового збору за подання позовної заяви та не заперечила проти подання відповідної позовної заяви до суду Білоцерківською окружною прокуратурою в порядку ст.. 23 Закону України «Про прокуратуру».
Колегія суддів зазначає про те, що копії вказаних листів були направлені відповідачу 1 разом з позовною заявою, що підтверджується описом вкладення до листа з відміткою пошти про прийняття додаткові до пересилання (а.с. 119 т. 1).
В свою чергу те, що прокуратурою у запереченнях зазначено про направлення позивачу іншого листа від 02.09.2024 № 50/5-8401вих-24, не спростовує встановлених вище обставин та ймовірно є помилкою.
У постановах Верховного Суду від 23.03.2021 у справі №917/665/20, 07.04.2021 у справі №913/124/20, 09.06.2021 у справі №916/1674/18 (у цих справах суди встановили, що проміжок часу між повідомленням органу, здійсненого прокурором в порядку статті 23 Закону України «Про прокуратуру», та зверненням до суду з позовом є незначним) зроблено наступні висновки:
- суд зобов'язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, чи існував факт незвернення вказаного органу до суду при наявності для цього підстав;
- така обізнаність має бути підтверджена достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені;
- суди попередніх інстанцій при наданні висновків про недотримання прокурором розумного строку зосередилися на часовому проміжку, який минув між повідомленням, яке прокурор надіслав органу, та поданням позову у справі, проте не приділили достатньої уваги тому, що такий проміжок не завжди є вирішальним у питаннях дотримання прокурором приписів статті 23 Закону України «Про прокуратуру»; такий підхід є занадто формалізованим , критерій «розумності» строку має визначатися з урахуванням великого кола чинників і не може бути оцінений виключно темпорально.
Виходячи з висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, прокурору для звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі компетентного органу достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності.
Враховуючи вищезазначене та зважаючи на те, що позивач самостійно не звернувся до суду з вказаним позовом, колегія суддів вважає, що у цій справі прокурором належним чином обґрунтовано підстави щодо представництва.
Щодо спору сторін по суті колегія суддів зазначає про таке.
Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив у повному обсязі, що колегія суддів вважає вірним з огляду на таке.
Позовні вимоги в частині визнання недійсними додаткових угод №1 від 13.01.2022, №2 від 12.09.2022, №3 від 22.09.2022, №4 від 29.09.2022 до Договору ґрунтуються на порушенні сторонами вимог ч. 5 ст. 41 Закону України «Про публічні закупівлі» (далі Закон).
Стаття 215 ЦК України встановлює, що:
- підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч. 1);
- недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (ч. 2);
- якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч. 3).
За змістом ст. 236 ЦК України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
Отже, ЦК України передбачає поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. Так, за ступенем недійсності правочину вони поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.
Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до положень ч. 2 ст. 215 ЦК України визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Правочини є безспірно нікчемними, якщо усувається оціночність їх сприйняття і абсолютно зрозуміло, що вони вчинені з таким порушенням закону, яке позначається як підстава їх нікчемності, тому ніякого спору виникнути не може. Нікчемний правочин як завідомо недійсний не підлягає виконанню. На нікчемність правочину мають право посилатися і вимагати в судовому порядку застосування наслідків його недійсності будь-які заінтересовані особи.
У свою чергу оспорюваними є правочини, які ЦК України не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.
Таким чином, оспорюваним є правочин, який недійсний в силу визнання його таким судом на вимогу сторони чи заінтересованої особи. Оспорювані правочини викликають передбачені ними правові наслідки до тих пір, доки вони не оскаржені, однак якщо вони заперечуються (оскаржуються) стороною чи заінтересованою особою, то суд за наявності відповідних підстав визнає їх недійсними з моменту їх вчинення.
На відміну від нікчемного оспорюваний правочин на момент вчинення породжує для його сторін цивільні права та обов'язки, тому припускається дійсним. Водночас порушення умов дійсності правочинів в момент вчинення, як вже зазначалося, надає можливість одній зі сторін чи заінтересованій особі звернутися до суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Тобто якщо правочин не оспорюється, то є дійсним і створює відповідні юридичні наслідки.
Отже, кожен з видів недійсності правочинів передбачає, зокрема, різні шляхи захисту цивільних прав та інтересів, залежно від підстав визнання правочину недійсним настають різні правові наслідки.
Вказаний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду від 25.03.2021 у справі № 911/2961/19
Вимогами статей 36, 37 Закону, які були чинні до вступу в дію нової редакції Закону від 19.04.2020 (далі попередня редакція), передбачалось, що відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону договір про закупівлю є нікчемним у разі його укладення з порушенням вимог ч. 4 ст. 36 цього Закону.
Відповідно до п.п. 1, 2 ч. 4 ст. 36 Закону у попередній редакції, умови договору про закупівлю не повинні відрізнятися від змісту тендерної пропозиції за результатами аукціону (у тому числі ціни за одиницю товару) переможця процедури закупівлі або ціни пропозиції учасника у разі застосування переговорної процедури. Істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов'язань сторонами в повному обсязі, крім випадків: зменшення обсягів закупівлі, зокрема з урахуванням фактичного обсягу видатків замовника; зміни ціни за одиницю товару не більше ніж на 10 відсотків у разі коливання ціни такого товару на ринку, за умови, що зазначена зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі.
Тобто, угоди, укладені з порушенням вимог ч. 4 ст. 36 Закону у попередній редакції, в силу статті 37 указаного Закону є нікчемними.
Втім, 19.04.2020 вступила в дію нова редакція Закону в якій унормовано обставини нікчемності договору.
Так, відповідно до ст. 43 Закону договір про закупівлю є нікчемним у разі: 1) якщо замовник уклав договір про закупівлю до/без проведення процедури закупівлі/спрощеної закупівлі згідно з вимогами цього Закону; 2) укладення договору з порушенням вимог частини четвертої статті 41 цього Закону; 3) укладення договору в період оскарження процедури закупівлі відповідно до статті 18 цього Закону; 4) укладення договору з порушенням строків, передбачених частинами п'ятою і шостою статті 33 та частиною сьомою статті 40 цього Закону, крім випадків зупинення перебігу строків у зв'язку з розглядом скарги органом оскарження відповідно до статті 18 цього Закону.
Частиною 4 ст. 41 Закону передбачено, що умови договору про закупівлю не повинні відрізнятися від змісту тендерної пропозиції/пропозиції за результатами електронного аукціону (у тому числі ціни за одиницю товару) переможця процедури закупівлі/спрощеної закупівлі або узгодженої ціни пропозиції учасника у разі застосування переговорної процедури, крім випадків визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті та/або випадків перерахунку ціни за результатами електронного аукціону в бік зменшення ціни тендерної пропозиції/пропозиції учасника без зменшення обсягів закупівлі.
Частиною 5 ст. 41 Закону встановлено, що істотні умови договору про закупівлю не можуть змінюватися після його підписання до виконання зобов'язань сторонами в повному обсязі, крім випадків, зокрема:
- збільшення ціни за одиницю товару до 10 відсотків пропорційно збільшенню ціни такого товару на ринку у разі коливання ціни такого товару на ринку за умови, що така зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю, - не частіше ніж один раз на 90 днів з моменту підписання договору про закупівлю. Обмеження щодо строків зміни ціни за одиницю товару не застосовується у випадках зміни умов договору про закупівлю бензину та дизельного пального, газу та електричної енергії (п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону);
- зміни встановленого згідно із законодавством органами державної статистики індексу споживчих цін, зміни курсу іноземної валюти, зміни біржових котирувань або показників Platts, ARGUS регульованих цін (тарифів) і нормативів, що застосовуються в договорі про закупівлю, у разі встановлення в договорі про закупівлю порядку зміни ціни (п. 7 ч. 5 ст. 41 Закону).
Аналіз змісту спірних додаткових угод свідчить про те, що:
- додаткову угоду № 1 від 08.02.2022 укладено з посиланням на п. 7 ч. 5 ст. 41 Закону;
- додаткові угоди №3 від 05.10.2022 та №4 від 14.10.2022 укладені з посиланням на п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону.
Водночас ст. 43 Закону, якою встановлено підстави нікчемності договору про закупівлю, не передбачено серед правових підстав нікчемності договору порушення сторонами вимог ч. 5 ст. 41 Закону.
Вказане свідчить про те, що у новій редакції Закону порушення вимог ч. 5 ст. 41 Закону не є законодавчо встановленою підставою нікчемності правочину.
Аналогічна за змістом правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 927/1058/21.
Враховуючи викладене, позовні вимоги про визнання недійсними спірних додаткових угод є належним і ефективним способом захисту інтересів держави внаслідок укладення незаконних правочинів.
Так, відповідно до п. 7 ч. 2 ст. 22 Закону тендерна документація має містити проект договору про закупівлю з обов'язковим зазначенням порядку змін його умов.
Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином, зокрема відповідно до умов договору. Частиною 1 ст. 525 ЦК України встановлено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з ч. 1 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Закон виключень з вказаного правила не містить.
Отже, зміна істотних умов договору про закупівлю (збільшення ціни за одиницю товару) є правомірною виключно за таких умов: відбувається за згодою сторін; порядок зміни умов договору має бути визначений самим договором (відповідно до проекту, що входив до тендерної документації); підстава збільшення - коливання ціни такого товару на ринку, що обґрунтоване і документально підтверджене постачальником; ціна за одиницю товару може збільшуватися не більше ніж на 10%; загальна сума (ціна) договору не повинна збільшуватися.
З матеріалів справи слідує, що підставою для укладення додаткової угоди № 1 від 08.02.2022 визначено Постанову НКРЕКП від 01.12.2021 №2454 «Про встановлення тарифу на послуги з передачі електричної енергії НЕК «Укренерго» на 2022 рік».
Колегія суддів зазначає про те, що виходячи зі змісту п. 7 ч. 5 ст. 41 Закону зміна регульованого тарифу на послуги з передачі та розподілу електричної енергії може бути підставою для зміни істотних умов договору про закупівлю у випадку, якщо договорі про закупівлю встановлено як застосування такого тарифу, так і порядок зміни ціни, проте Договір таких умов не містить.
Окремо колегія суддів зауважує на тому, що, як вірно встановлено судом першої інстанції:
- постанова НКРЕКП №2454 «Про встановлення тарифу на послуги з передачі електричної енергії НЕК «Укренерго» на 2022 рік», відповідно до якої збільшено тариф на послуги з передачі електроенергії до 345,64 грн/МВт.год, була прийнята та оприлюднена 01.12.2021, тобто, до підписання Договору - 04.01.2022, а також, до оприлюднення оголошення про проведення процедури закупівлі електроенергії - 03.12.2021;
- відповідно до пп. 1.5 п. 1 розділу III тендерної документації щодо проведення процедури відкритих торгів з придбання замовником електричної енергії, затвердженої рішенням тендерного комітету від 03.12.2021 №291 (а.с. 36-51 т. 1), ціною тендерної пропозиції вважається сума, зазначена учасником у його тендерній пропозиції як загальна сума, за яку він погоджується виконати умови закупівлі згідно вимог замовника, в тому числі з урахуванням технічних, якісних та кількісних характеристик предмету закупівлі, всіх умов виконання договору, та з урахуванням сум належних податків та зборів, що мають бути сплачені учасником. Ціна на електричну енергію встановлюється учасником у відповідності до ч. 2 ст. 56 Закону України «Про ринок електричної енергії». До вартості тендерної пропозиції учасником включається затверджений у встановленому законодавством порядку тариф на послуги з передачі електричної енергії, та не включається вартість послуг з розподілу електричної енергії;
- таким чином, сформовані у тендерній документації вимоги щодо тендерної пропозиції та проведення оприлюднення 03.12.2021 усіх критеріїв для учасників містили вимогу щодо необхідності подачі до 20.12.2021 тендерних пропозицій з ціновою пропозицією, що містить усі враховані її компоненти: технічні, якісні та кількісні характеристики предмету закупівлі, податки і збори та у обов?язковому порядку тариф на послуги з передачі електричної енергії;
- отже, тендерна пропозиція відповідача 1 від 15.12.2021 №15-12/5/2 (а.с. 52 т. 1), яка долучена у системі «prozorro.gov.ua» 18.12.2021, а в подальшому тендерна пропозиція від 23.12.2021 №23-12/5/1 (за результатами аукціону) (а.с. 53 т. 1), яка долучена у системі «prozorro.gov.ua» того ж дня, містить у складі ціни всі витрати, податки і збори, необхідні платежі, що сплачуються або мають бути сплачені учасником згідно законодавства України з метою виконання поставки покупцю електричної енергії в обсязі 420000 кВт.год з 01.01.2022 по 31.12.2022;
- проектом договору про постачання електричної енергії споживачу, який був складовою частиною тендерної документації замовника, а також, укладений 04.01.2022 за результатами відкритих торгів у закупівлі UA-2021-12-03-002301-с Договір у п. 5.4 містив узгоджене положення, що ціна електричної енергії включає в себе вартість послуг оператора системи передачі щодо надання послуг з передачі електричної енергії, які необхідні для виконання цього Договору;
- оскільки, на момент оголошення закупівлі UA-2021-12-03-002301-с у тендерній документації замовника враховано вимогу до учасників закупівлі врахувати у складі ціни тендерної пропозиції діючі тарифи на послуги передачі електроенергії, який, у свою чергу, включає раніше затверджений постановою НКРЕКП від 01.12.2021 №2454 остаточний тариф на 2022 рік, відповідач 1, підтверджуючи у складі своїх тендерних пропозицій відповідність даним критеріям та укладаючи Договір, погодив з покупцем ціну товару, а відтак, подальше повторне врахування тарифу на послуги з передачі електричної енергії є протиправним та суперечить тендерній пропозиції учасника.
За таких обставин, суд першої інстанції цілком вірно виснував, що, оскільки, збільшення тарифу на послуги з передачі електроенергії відбулося до підписання Договору та проведення відкритих торгів, умови додаткової угоди №1 не відповідають вимогам п. 7 ч. 5 ст. 41 Закону, п. 5.4 Договору та за своєю суттю виступають підставою для збільшення ціни товару зі зменшенням його обсягів.
З матеріалів справи слідує, що підставою для укладення додаткових угод №3 від 05.10.2022 та № 4 від 14.10.2022 були цінові довідки Харківської ТПП:
- №684-3/22 від 26.09.2022 (щодо додаткової угоди № 3, якою ціну товару збільшено на 7,32 % від погодженої у Договорі - примітка суду), в якій відображена інформація щодо середньозваженої ціни електричної енергії на РДН, ОЕС України, за 17-26 грудня 2021 року - 3 106,64 за МВт.год. та за 1-шу декаду вересня 2022 року - 3 303,39 грн. МВт.год., тобто коливання ціни у бік зростання становить 6,33 %.
- №684-1/22 від 26.09.2022 (щодо додаткової угоди № 4, якою ціну товару збільшено на 15,74 % від погодженої у Договорі - примітка суду), в якій відображена інформація щодо середньозваженої ціни електричної енергії на РДН, ОЕС України, за 1-шу декаду вересня 2022 року - 3 303,39 грн. МВт.год. та за 2-гу декаду вересня 2022 року - 3 590,50 грн. за МВт.год., тобто коливання ціни у бік зростання становить 8,69 %.
Колегія суддів зазначає наступне.
Кожна зміна до договору має містити окреме документальне підтвердження. Документ про зміну ціни повинен містити належне підтвердження викладених у ньому даних, проведених досліджень коливання ринку, джерел інформації тощо (постанови Верховного Суду від 13.10.2020 у справі №912/1580/18, від 02.12.2020 у справі №913/368/19, від 11.05.2023 у справі №910/17520/21).
Чинне законодавство про публічні закупівлі не визначає, які органи, установи чи організації мають право надавати інформацію щодо коливання цін на ринку і які документи можуть підтверджувати таке коливання. Такі органи і такі документи можуть визначатися замовником при формуванні тендерної документації, а сторонами при укладенні договору (відповідно до тендерної документації).
Виходячи з норм чинного законодавства, до суб'єктів надання такої інформації можна віднести, зокрема, Державну службу статистики України, на яку постановою Кабінету Міністрів України від 10.09.2014 №442 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» покладено функцію з контролю за цінами в частині здійснення моніторингу динаміки цін (тарифів) на споживчому ринку; Державне підприємство «Державний інформаційно-аналітичний центр моніторингу зовнішніх товарних ринків», яке на замовлення суб'єкта господарювання виконує цінові/товарні експертизи, зокрема, щодо відповідності ціни договору наявній кон'юнктурі певного ринку товарів; Торгово-промислову палату України, яка у межах власних повноважень надає послуги щодо цінової інформації.
Таким чином, довідки та експертні висновки Торгово-промислової палати України можуть використовуватися для підтвердження коливання ціни товару на ринку.
Зокрема, у документі, який видає компетентний орган, має бути зазначена чинна ринкова ціна на товар і її порівняння з ринковою ціною станом на дату, з якої почалися змінюватися ціна на ринку, як у бік збільшення, так і у бік зменшення (тобто, наявність коливання). Необхідність зазначення такої інформації зумовлюється також тим, що у випадку коливання цін, зміни до договору про закупівлю вносяться з урахуванням показників такого коливання, що стали підставою для здійснення попередніх змін до договору. Кожна зміна до договору має містити окреме документальне підтвердження. Документ про зміну ціни повинен містити належне підтвердження викладених в ньому даних, проведених досліджень коливання ринку, джерел інформації тощо.
Однак постачальнику треба не лише довести підвищення ціни на певний товар на певному ринку за допомогою доказів, але й обґрунтувати для замовника самі пропозиції про підвищення ціни, визначеної у договорі. Постачальник повинен обґрунтувати, чому таке підвищення цін на ринку зумовлює неможливість виконання договору по запропонованій замовнику на тендері ціні, навести причини, через які виконання укладеного договору стало для нього вочевидь невигідним. Постачальник також має довести, що підвищення ціни є непрогнозованим (його неможливо було передбачити і закласти в ціну товару на момент подання постачальником тендерної пропозиції) (Постанова ОП КГС ВС у справі №927/491/19 від 18.06.2021).
Під коливанням ціни необхідно розуміти зміну за певний період часу ціни природного газу на ринку чи то в сторону зменшення, чи в сторону збільшення. І таке коливання має відбуватись саме в період після укладання договорів і до внесення відповідних змін до нього.
Коливання ціни на ринку повинно відбуватись саме після підписання договору, оскільки ч. 5 ст. 41 Закону урегульовано саме зміну істотних умов у разі виникнення такого явища, як коливання ціни на ринку.
Виходячи із викладеного, внесення змін до договору є правомірним лише у випадку документального підтвердження коливання ціни на товар у період з моменту укладення договору до моменту укладення додаткової угоди (або отримання пропозиції про її укладення).
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 67 Закону України «Про ринок електричної енергії» в Україні функціонує єдиний ринок «на добу наперед» (РДН) та внутрішньодобовий ринок (ВДР). Купівля-продаж електричної енергії на ринку «на добу наперед» та внутрішньодобовому ринку здійснюється за правилами ринку «на добу наперед» та внутрішньодобового ринку.
Особливості проведення торгів, оприлюднення результатів, розрахунків та вказаних ринків визначаються Правилами ринку «на добу наперед» та внутрішньодобового ринку, затвердженими постановою НКРЕКП від 14.03.2018 № 308, відповідно до яких:
- розрахунковий період - мінімальний відрізок часу, щодо якого визначаються ціна та обсяги купівлі-продажу електричної енергії на РДН/ВДР (60 хвилин);
- торги на РДН - процес визначення обсягів та ціни на електричну енергію для розрахункових періодів доби постачання відповідно до цих Правил та одномоментний процес купівлі та продажу електричної енергії на РДН;
- торги на ВДР - процес визначення обсягів та цін на електричну енергію для розрахункових періодів доби постачання після завершення торгів на РДН та впродовж доби постачання відповідно до цих Правил та одномоментний процес купівлі та продажу електричної енергії на ВДР.
Відповідно до ч.ч. 5, 6 Закону України «Про ринок електричної енергії» ціна купівлі-продажу електричної енергії на ринку «на добу наперед» визначається для кожного розрахункового періоду оператором ринку за принципом граничного ціноутворення на основі балансу сукупного попиту на електричну енергію та її сукупної пропозиції, а на внутрішньодобовому ринку - за принципом ціноутворення «по заявленій (пропонованій) ціні» відповідно до правил ринку «на добу наперед» та внутрішньодобового ринку. Ціни на ринку «на добу наперед» та внутрішньодобовому ринку є вільними (ринковими) цінами.
За результатами торгів відповідно до правил ринку «на добу наперед» та внутрішньодобового ринку оприлюднюються ціна та обсяги купівлі-продажу електричної енергії для кожного розрахункового періоду та інші показники.
З наданих відповідачем 1 довідок Харківської ТПП вбачається, що дослідження ринку цін на електричну енергію проводилось станом на певні дати (17-26 грудня 2021 року, 1-ша та 2-га декади вересня 2022 року), проте такі довідки не містять інформації, яка підтверджує саме коливання ціни на ринку з 04.01.2022 (дата укладення Договору) по дати укладення спірних додаткових угод. При цьому зміст вказаних довідок не дає можливості встановити дійсну зміну ціни на електричну енергію (як у бік збільшення, так і у зменшення) у вказані періоди та, відповідно, встановити наявність підстав для збільшення ціни електричної енергії.
З огляду на вимоги п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону передбачає дотримання пропорційності збільшення ціни за одиницю товару до коливання ціни на ринку.
Пропорційність означає рівність, співрозмірність двох відношень до порівняння.
Незважаючи на те, що за спірною додатковою угодою №3 сторони хоча і збільшили ціну товару лише на 7,32 % від первісної ціни, проте всупереч положенням п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону внесли зміни в договір без належного документального підтвердження значного та непрогнозованого зростання ціни електроенергії на ринку у відповідний період, що в свою чергу робило для постачальника виконання договору за первісною ціною вочевидь невигідним, збитковим.
Окремо слід зазначити, що:
- укладення додаткової угоди №3 від 05.10.2022 до Договору, відбулося на підставі цінової довідки Харківської торгово-промислової палати від 26.09.2022 №384-3/22, в якій зазначено відсоток коливання середньозваженої ціни на електроенергію за період з 17-27 грудня 2021 року по відношенню до 01-10 вересня 2022 року в розмірі +6,33%, тобто необхідність укладення додаткової угоди №3 від 05.10.2022 відповідачами обґрунтовано коливанням ринкової ціни за одиницю товару в сторону збільшення на 6,33 %, внаслідок чого, з 05.10.2022 ціну за одиницю товару збільшено з 4,05202819047619 грн. до 4,282248 грн. за кВт/год з ПДВ;
- враховуючи незаконність укладення додаткової угоди №1, остання не створює жодних юридичних наслідків, а тому, при оцінці фактичної пропорційності збільшення ціни за одиницю товару слід враховувати ціну Договору у розмірі 3,98997619 грн. з ПДВ за 1 кВт.год.;
- отже, фактичне збільшення сторонами додатковою угодою №3 від 05.10.2022 ціни за 1 кВт.год з 3,98997619 грн. до 4,282248 грн., що становить збільшення ціни електроенергії на + 7,32 %, не відповідає пропорційності коливань ціни електроенергії на ринку за даними цінової довідки Харківської торгово-промислової палати від 26.09.2022 №684-3/22 та є порушенням вимог п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону та умов п. 11.1 Договору.
Крім того, виключно коливання цін на ринку електроенергії не може бути беззаперечною підставою для автоматичного перегляду (збільшення) погодженої сторонами ціни за одиницю товару, оскільки при зверненні до замовника з пропозиціями підвищити ціну, постачальник має обґрунтувати, чому таке підвищення цін на ринку зумовлює неможливість виконання договору по ціні, запропонованій замовнику на тендері, навести причини, через які виконання укладеного договору стало для постачальника вочевидь невигідним. Постачальник також має довести, що підвищення ціни є непрогнозованим (його неможливо було передбачити і закласти в ціну товару на момент подання постачальником тендерної пропозиції).
Аналогічні правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 16.02.2023 у справі №903/366/22.
Проте таких доказів відповідачем 1 надано не було та відповідних обставин судом не встановлено.
Натомість сторони послідовно збільшували вартість електроенергії, за відсутності доказів, що її вартісні показники упродовж дії Договору зростали в такій прогресії, що виконання його умов стало вочевидь невигідним (збитковим) для отримувала такої енергії.
Відповідно до п. 7 ч. 2 ст. 22 Закону тендерна документація має містити проект договору про закупівлю з обов'язковим зазначенням порядку змін його умов.
Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином, зокрема відповідно до умов договору. Частиною 1 ст. 525 ЦК України встановлено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з ч. 1 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Закон виключень з вказаного правила не містить.
Отже, зміна істотних умов договору про закупівлю (збільшення ціни за одиницю товару) є правомірною виключно за таких умов: відбувається за згодою сторін; порядок зміни умов договору має бути визначений самим договором (відповідно до проекту, що входив до тендерної документації); підстава збільшення - коливання ціни такого товару на ринку, що обґрунтоване і документально підтверджене постачальником; ціна за одиницю товару може збільшуватися не більше ніж на 10%; загальна сума (ціна) договору не повинна збільшуватися.
Як встановлено вище, відповідачами належними та допустимими доказами не доведено необхідності для зміни істотних умов договору відповідно до Закону, а відтак застосування нових цін електричної енергії з дат, вказаних у спірних додаткових угодах, є неправомірним.
При цьому з додатковою угодою та № 4 від 14.10.2022 змінено істотні умови Договору, зокрема, збільшено ціну за 1 кВт/год електричної енергії на більш ніж 10 % порівняно з погодженою під час закупівлі, що є самостійною та достатньою підставою для визнання таких додаткових угод недійсними.
Водночас будь-який суб'єкт підприємницької діяльності діє на власний ризик. Укладаючи договір поставки товару на певний строк у майбутньому, він гарантує собі можливість продати свій товар, але при цьому несе ризики зміни його ціни. Підприємець має передбачати такі ризики і одразу закладати їх у ціну договору.
Кожна сторона договору має добросовісно користуватися наданими їй правами, не допускати зловживання правом, його використання на шкоду іншим особам (ст. 13 ЦК України).
Відповідно д ч. 1 ст. 188 ГК України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. При цьому сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це іншій стороні договору. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у 20-денний строк після одержання пропозиції повідомляє іншу сторону про результати такого розгляду.
Таким чином, зміна умов договору відбувається за згодою обох сторін.
В свою чергу, відповідач 1, будучи постачальником електричної енергії, був обізнаний про ціни на електричну енергію, на час укладення Договору, а підписавши Договір, погодився з його умовами, в тому числі щодо ціни товару.
Відповідач взяв на себе зобов'язання та надав певні гарантії, при цьому погодився постачати електричну енергію замовнику за ціною, передбаченою в Договорі, з 01.01.2022 по 31.12.2022.
При цьому, відповідач 1 мав право відмовитись від укладення відповідного договору, однак цим правом не скористався.
Будь-який покупець товару, за звичайних умов, не може бути зацікавленим у збільшенні його ціни, а відповідно й у зміні відповідних умов договору. Тобто, навіть за наявності росту цін на ринку відповідного товару, який відбувся після укладення договору, покупець має право відмовитися від підписання невигідної для нього додаткової угоди, адже ціна продажу товару вже визначена в договорі. При цьому, така відмова покупця не надає постачальнику права в односторонньому порядку розірвати договір.
Отже, відповідач 2 мав беззаперечне право на отримання електричної енергії по ціні, визначеній в укладеному сторонами Договорі, однак, без надання письмових заперечень чи проведення переговорів щодо пропозиції відповідача 1 про збільшення ціни підписав додаткові угоди, внаслідок чого ціна за 1кВт/год (одиницю товару) збільшилася.
Така поведінка сторін призвела до повного нівелювання результатів відкритих торгів.
Метою регулювання, передбаченого ст. 41 Закону, а саме закріплення можливості сторін змінити умови укладеного договору шляхом збільшення ціни за одиницю товару до 10% є запобігання ситуаціям, коли внаслідок істотної зміни обставин укладений договір стає вочевидь невигідним для постачальника.
Так, ст. 652 ЦК України передбачає, що у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Через зміну істотних обставин договір може бути змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.
Тобто, передбачена законодавством про публічні закупівлі норма застосовується, якщо відбувається значне коливання (зростання) ціни на ринку, яке робить для однієї сторони договору його виконання вочевидь невигідним, збитковим. Для того, щоб за таких обставин не був розірваний вже укладений договір і щоб не проводити новий тендер, закон дає можливість збільшити ціну, але не більше як на 10%. Інше тлумачення відповідної норми Закону нівелює, знецінює, робить непрозорою процедуру відкритих торгів. Верховний Суд вважає, що обмеження 10% застосовується як максимальний ліміт щодо зміни ціни, визначеної в договорі, незалежно від того, як часто відбуваються такі зміни (кількість підписаних додаткових угод).
Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 927/4058/21, від 22.06.2022 у справі № 917/1062/21, від 07.12.2022 у справі № 927/189/22 прийнятих у подібних правовідносинах, за наслідками розгляду спорів про визнання недійсними додаткових угод, що були укладені під час дії нової редакції Закону, яка вступила в законну силу 19.04.2020 та застосовується до спірних правовідносин.
Апелянт стверджує, що положеннями п. п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону України прямо передбачена можливість неодноразового збільшення ціни за одиницю товару до 10%.
Питання щодо застосування п.2 ч.5 ст.41 Закону неодноразово поставало перед Великою Палатою Верховного Суду, яка надала відповідні висновки у постановах від 24.01.2024 у справі №922/2321/22, від 21.11.2025 у справі №920/19/24.
24.01.2024 Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову у справі №922/2321/22, в якій вирішувалось питання про те, чи дозволяють норми п.2 ч.5 ст.41 Закону (у редакції Закону №114-ІХ) збільшувати ціну товару більш ніж на 10% від початково встановленої ціни в договорі про закупівлю.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.11.2025 у справі №920/19/24 дійшла висновку про відсутність підстав для відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 24.01.2024 у справі №922/2321/22, щодо застосування п.2 ч.5 ст.41 Закону.
Велика Палата Верховного Суду у пунктах 88-90 постанови від 24.01.2024 у справі №922/2321/22 виснувала, що ціна товару є істотною умовою договору про закупівлю. Зміна ціни товару в договорі про закупівлю після виконання продавцем зобов'язання з передачі такого товару у власність покупця не допускається.
Зміна ціни товару в бік збільшення до передачі його у власність покупця за договором про закупівлю можлива у випадку збільшення ціни такого товару на ринку, якщо сторони договору про таку умову домовились. Якщо сторони договору про таку умову не домовлялись, то зміна ціни товару в бік збільшення у разі зростання ціни такого товару на ринку можлива, лише якщо це призвело до істотної зміни обставин, у порядку ст.652 ЦК, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.
У будь-якому разі ціна за одиницю товару не може бути збільшена більше ніж на 10% від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами в договорі за результатами процедури закупівлі, незалежно від кількості та строків зміни ціни протягом строку дії договору. Тобто під час дії договору про закупівлю сторони можуть неодноразово змінювати ціну товару в бік збільшення за наявності умов, встановлених у ст.652 ЦК та п.2 ч.5 ст.41 Закону "Про публічні закупівлі", проте загальне збільшення такої ціни не повинне перевищувати 10% від тієї ціни товару, яка була визначена сторонами при укладенні договору за результатами процедури закупівлі.
Такий правовий висновок неодноразово також був викладений у постановах Верховного Суду від 11.04.2024 у справі №922/433/22, від 01.10.2024 у справі №918/779/23, від 06.02.2025 у справі №910/5182/24, від 18.02.2025 у справі №925/889/23 тощо, де інтерпретовано та застосовано положення п.2 ч.5 ст.41 Закону як імперативну норму, яка визначає верхню межу дозволеного відсоткового збільшення ціни за одиницю товару - не більше 10% від ціни товару, погодженої сторонами в договорі про закупівлю.
Отже, згідно з п.2 ч.5 ст.41 Закону (у редакції Закону №114-ІХ) зміна ціни в договорі закупівлі допускається за таких умов:
- збільшення ціни за одиницю товару до 10%;
- збільшення ціни має бути пропорційне збільшенню ціни цього товару на ринку в разі коливання його ціни на ринку;
- така зміна не призведе до збільшення суми, визначеної в договорі про закупівлю;
- така зміна може відбуватися не частіше ніж один раз на 90 днів з моменту підписання договору про закупівлю;
- обмеження щодо строків зміни ціни за одиницю товару не застосовується у випадках зміни умов договору про закупівлю бензину та дизельного пального, газу та електричної енергії.
До того ж, застосована законодавцем при формулюванні цієї норми конструкція "не частіше ніж один раз на 90 днів" фактично надає можливість вносити зміни до ціни товару неодноразово, але лише в межах дозволеного відсоткового збільшення ціни за одиницю товару - не більше 10%.
Отже, п.2 ч.5 ст.41 Закону визначає правила внесення змін до договору про закупівлю без проведення нової процедури закупівлі, зокрема, надаючи можливість внесення цих змін у разі збільшення ціни товару, однак за умови, що сукупне значення збільшення ціни при послідовних змінах до договору не повинне перевищувати нормативно визначеного граничного (порогового) відсоткового значення суми, визначеної в договорі про закупівлю, а не застосовуватися щоразу до кожного окремого випадку внесення змін. Такі послідовні зміни не повинні спрямовуватися на ухиляння від виконання положень цієї норми Закону.
Інший підхід до розуміння положень п.2 ч.5 ст.41 Закону, який передбачає щоразу з кожним внесення змін можливість збільшення ціни договору до 10%, тобто можливість необмеженого збільшення ціни (понад 10% ціни договору закупівлі) при незмінному загальному розмірі суми закупівлі, може призвести до нівелювання мети законодавчого регулювання процедур закупівлі, адже відкриває шлях до маніпулювання учасниками загальною вартістю пропозицій, внаслідок чого відкривається можливість під час процедури усунути конкурентів, запропонувавши найнижчу ціну, та після укладення договору підвищити ціну до рівня економічно обґрунтованої.
Укладення додаткових угод до договору про закупівлю щодо зміни ціни на товар із урахуванням подібного підходу спотворюватиме результати торгів та зводитиме нанівець економію, яку було отримано під час підписання договору, та, як наслідок, робитиме результат закупівлі невизначеним й зумовлюватиме неефективне використання бюджетних коштів, що є прямим порушенням принципів процедури закупівлі, визначених преамбулою та ст.5 Закону «Про публічні закупівлі».
Окрім того, збільшення ціни може призвести до того, що кількість товарів настільки зменшиться, що виконання договору закупівлі в такому обсязі не відповідатиме господарській меті укладення замовником договору закупівлі.
До того ж застосування підходу, який передбачає можливість збільшувати ціну за одиницю товару більше ніж на 10% пропорційно збільшенню ціни товару на ринку, у разі коливання ціни цього товару, спотворюватиме принцип добросовісної конкуренції серед учасників.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.11.2025 у справі №920/19/24 з урахуванням наведеного вище аналізу нормативного припису п.2 ч.5 ст.41 Закону, беручи до уваги усталену та послідовну судову практику, вважала, що зміна тлумачення цієї норми та запровадження протилежного підходу щодо можливості неодноразового збільшення ціни товару на 10% при кожному внесенні змін до договору про закупівлю більше нагадує власне зміну цієї норми та, як наслідок, порушуватиме принцип правової визначеності.
Колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції про те, що відповідачем документально не підтверджено коливання ціни на електричну енергію у період укладення спірних додаткових угод.
Слід зазначити і про те, що, як встановлено вище, постачальнику треба не лише довести підвищення ціни на певний товар на певному ринку за допомогою доказів, але й обґрунтувати як те, чому таке підвищення цін на ринку зумовлює неможливість виконання договору по запропонованій замовнику на тендері ціні, навести причини, через які виконання укладеного договору стало для нього вочевидь невигідним, так і те, що підвищення ціни є непрогнозованим (його неможливо було передбачити і закласти в ціну товару на момент подання постачальником тендерної пропозиції), проте жодних доказів на підтвердження вказаних обставин відповідачем до суду не надано.
В свою чергу відповідач здійснює господарську діяльність у сфері торгівлі електричною енергією, а відтак, з огляду на вказане, мав володіти достатніми знаннями щодо можливості коливання ціни на електричну енергію, та, відповідно перебачити пов'язані з цим ризики, зокрема закладення відповідних ризиків у тендерну пропозицію.
Верховним Судом у постанові від 12.09.2019 у справі №915/1868/18 наголошено, що можливість зміни ціни договору внаслідок недобросовісних дій сторін (сторони) договору робить результат закупівлі невизначеним та тягне за собою неефективне використання бюджетних коштів, що є прямим порушенням принципів процедури закупівлі, визначених Законом.
Враховуючи обставини, які викладені вище, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що збільшення ціни на товар внаслідок підписання оспорюваних додаткових угод відбулося без належного обґрунтування та належних доказів коливання цін на товар та призвело до збільшення загальної ціни договору, тому таке збільшення є прямим порушенням ст. 5, п. 2 ч. 5 ст. 41 Закону, а відтак є підставою для визнання цих додаткових угод недійсними на підставі положень статей 203, 205 ЦК України та задовольнив позовні вимоги про визнання недійсними додаткових угод №1 від 08.02.2022, №3 від 05.10.2022 та №4 від 14.10.2022. Рішення суду першої інстанції в цій частині залишається без змін.
Наведені апелянтом у апеляційній скарзі доводи встановлених вище висновків не спростовують.
При цьому колегія суддів вважає помилковими твердження апелянта про те, що прокурором не доведено використання Комунальним некомерційним підприємством Таращанської міської ради «Таращанська міська лікарня» при виконанні умов Договору саме бюджетних коштів, адже джерело фінансування закупівлі № UA-2021-12-03-002301-c визначено як кошти місцевого бюджету у розмірі 1 540 000,00 грн., так і кошти відшкодовані орендарями за спожиту електричну енергію у розмірі 770 000,00 грн., а отже, прокурор звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору в частині оскаржуваних додаткових угод та стягнення коштів, повинен довести належними та допустимими доказами неправомірне витрачання саме бюджетних коштів.
Колегія суддів зауважує на тому, що навіть часткове фінансування спірної закупівлі на рахунок бюджетних коштів свідчить про неправомірне витрачання саме бюджетних коштів.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача 1 на користь позивача грошових коштів в сумі 72 830,15 грн., колегія суддів зазначає про таке.
Положення ст. 216 ЦК України визначають, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
За приписами ч. 1 ст. 236 ЦК України, нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю (частина 1).
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина 2).
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).
Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно ст. 712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч. 2 ст. 712 ЦК України до договору постачання застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК України).
Кількість товару, що продається, встановлюється у договорі купівлі-продажу у відповідних одиницях виміру або грошовому вираженні (ч. 1 ст. 669 ЦК України).
Відповідно до положень ч. 1 ст. 670 ЦК України якщо продавець передав покупцеві меншу кількість товару, ніж це встановлено договором купівлі-продажу, покупець має право вимагати передання кількості товару, якої не вистачає, або відмовитися від переданого товару та його оплати, а якщо він оплачений, - вимагати повернення сплаченої за нього грошової суми..
Недійсність додаткових угод №1 від 08.02.2022, №3 від 05.10.2022 та №4 від 14.10.2022 до Договору означає, що:
- поставка електроенергії мала здійснюватися за ціною з урахуванням умов Договору;
- відповідачем 1 відповідачу 2 поставлено, а останнім оплачено електроенергію додаткової угоди №1 до Договору - 3011687,78 кВт/год на суму 1 222 447,34 грн., згідно додаткової угоди №3 до Договору - 12650,09 кВт/год на суму 54 170,82 грн., згідно додаткової угоди №4 до Договору - 80240,13 кВт/год на суму 370 568,82 грн.;
- різниця між фактично сплаченими коштами та сумою, яка б мала бути сплачена згідно умов Договору є безпідставно отриманими коштами на загальну суму 72 830,15 грн.
При цьому факт сплати відповідачем 2 відповідачу 1 за постачання електричної енергії грошових коштів підтверджується наявними в матеріалах справи платіжними дорученнями.
Отже, суд першої інстанції цілком вірно встановивши, що грошові кошти в сумі 72 830,15 грн. є такими, що були безпідставно одержані відповідачем, підстава їх набуття відпала (у зв'язку з визнанням правочинів недійсними), а тому відповідач 1 зобов'язаний їх повернути позивачу, задовольнив позовні вимоги про стягнення вказаних коштів. Рішення суду першої інстанції в цій частині залишається без змін.
Щодо інших аргументів сторін колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).
Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне обґрунтоване рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням Господарського суду Київської області від 11.02.2025 у справі № 911/2586/24, отже підстав для його скасування або зміни в межах доводів та вимог апеляційної скарги не вбачається.
Враховуючи вищевикладене та вимоги апеляційної скарги, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю «Промгаз Сіті» задоволенню не підлягає.
Відповідно до приписів ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору за звернення з цією апеляційною скаргою покладаються на апелянта.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 263, 267-271, 273, 275, 276, 281-285, 287 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Промгаз Сіті» на рішення Господарського суду Київської області від 11.02.2025 у справі № 911/2586/24 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Київської області від 11.02.2025 у справі № 911/2586/24 залишити без змін.
3. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на апелянта.
Матеріали даної справи повернути до місцевого господарського суду.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст судового рішення складено 10.02.2026
Головуючий суддя О.В. Яценко
Судді О.М. Сибіга
С.О. Алданова