Постанова від 17.12.2025 по справі 908/1877/24

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.12.2025 року м.Дніпро Справа № 908/1877/24(908/3444/24)

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Мороза В.Ф. - доповідач,

суддів: Паруснікова Ю.Б., Чередка А.Є.

секретар судового засідання Жолудєв А.В.

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “ПАРУС 36»

на рішення Господарського суду Запорізької області від 18.03.2025 (суддя Юлдашев О.О.)

у справі № 908/1877/24(908/3444/24)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ»

до відповідачів: 1/ Товариства з обмеженою відповідальністю “ПАРУС 36»

2/ ОСОБА_1

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на стороні відповідачів:

1/ приватний нотаріус Іванютін-Сандомирський Леонід Олегович

2/ приватний нотаріус Перфілова Олена Анатоліївна

про визнання правочину недійсним та витребування майна

в межах справи № 908/1877/24 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ»

ВСТАНОВИВ:

В провадженні Господарського суду Запорізької області перебувала справа №908/1877/24 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ».

Постановою Господарського суду Запорізької області від 10.10.2024 у справі №908/1877/24 визнано банкрутом ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Тущенка Сергія Васильовича. Товариство з обмеженою відповідальністю “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» звернулось до Господарського суду Запорізької області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю “ПАРУС 36», ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним та витребування майна.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 18.02.2025 позовну заяву задоволено.

Визнано недійсним правочин щодо передання нерухомого майна, оформлений Актом приймання-передачі майнової частки Товариства з обмеженою відповідальністю “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», укладеним між ТОВ “ПАРУС 36» та ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», серія та номер: 394,395, виданим 14.02.2020, посвідченим приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Іванютін-Сандомирським Леонідом Олеговичем.

Витребувано у Товариства з обмеженою відповідальністю “ПАРУС 36» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» 129649/1000000 часток майна, що розташоване за адресою місто Дніпро, вулиця Академіка Белелюбського, буд. 36 (реєстраційний номер об'єкта нерухомості 867975712101): в будівлі літ.А-7 нежитлові приміщення: на І поверсі - приміщення 116, 117, 118, 119, 120, 122, 123, 124, 125 площею 182,7 кв.м., на ІІІ поверсі - приміщення 301, 302, 303, 305, 306, 307, 308, 309, 310, 311, 312, 313, 314, 315, 316, 317, 318, 319, 320, 321, 322, 323, 324, 325, 326 площею 514,4 кв.м., 129649/1000000 часток місць загального користування: в будівлі літ. А-7 нежитлові приміщення: у підвалі - приміщення 4,14 площею 44,1 кв.м., на І поверсі - приміщення 101,108,121,126,129, I, II, III, IV, V, VI площею 291,1 кв.м., на ІI поверсі - приміщення 223, VII, VIII, IX, X площею 46,5 кв.м., на ІІІ поверсі - приміщення 304, XI, XII, XIII, XIV площею 46,7 кв.м., на ІV поверсі - приміщення 404, XV, XVI, XVII, XVIII площею 46,2 кв.м., на V поверсі - приміщення 503, XIX, XX, XXI, XXII площею 46,5 кв.м., на VІ поверсі - приміщення 603, XXIII, XXIV, XXV, XXVI площею 46,1 кв.м., на VІI поверсі - приміщення 704, XXVII, XXVIII, XXIX, XXX площею 45,6 кв.м., в надбудові - приміщення 801,802,803,804,805,806,807,808,809, XXXI, XXXII площею 268,7 кв.м.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю “ПАРУС 36» та ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 3 633,60 грн (три тисячі шістсот тридцять три гривні 60 коп.) з кожного.

Не погодившись з вказаним рішенням Товариством з обмеженою відповідальністю “ПАРУС 36» подано апеляційну скаргу, згідно якої апелянт просить скасувати рішення Господарського суду Запорізької області від 18.03.2025 у справі № 908/1877/24 (908/3444/24) та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити в повному обсязі.

В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що рішення суду першої інстанції прийняте за неповного з'ясування обставин справи, що мають значення для справи, при неправильному застосуванні норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

- щодо помилкового застосування судом положень статті 42 КУзПБ та визнання недійсним правочину, укладеного поза межами встановленого строку, суд першої інстанції своєї оцінки доводам щодо подання заяви про визнання недійсним правочину поза межами строку, визначеного частиною 2 статті 42 КУзПБ, не надав;

- щодо безпідставності тверджень суду першої інстанції про укладення правочину, оформленого Актом приймання-передачі майнового внеску, на шкоду кредиторам, та про використання концепції фраудаторного правочину зі зловживанням, судом першої інстанції не було надано оцінки тому факту, що станом на 14 лютого 2020 року, як відзначалось у відзиві на позов, заборгованість боржника перед AT “ПОЛТАВАОБЛЕНЕРГО" була відсутня та виникла тільки внаслідок відмови AT “ПОЛТАВАОБЛЕНЕРГО» від Договору на виконання проектних робіт № 4520 від 05.12.2017 року, яка була здійснена 22.01.2021 року (даний факт встановлено рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 01.02.2021 року у справі № 904/3425/21, наявним в матеріалах справи), а у власності боржника на день виходу ТОВ “ПАРУС 36» зі складу учасників було наявне нерухоме майно - 637671/1000000 часток будівлі за адресою: Дніпропетровська область, місто Дніпро, вул. Академіка Белелюбського, 36, які складались з: у будівлі літ.А-7 нежитлові приміщення: у підвалі - приміщення 1, 2, 3, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28 площею 1317,3 кв.м, на II поверсі - приміщення 201, 202, 203, 204, 205, 206, 207, 208, 209, 210, 211, 212, 213, 214, 215, 216, 217, 218, 219, 220, 221, 222, 224, 225, 226 площею 513,3 кв.м, на VI поверсі - приміщення 601, 602, 604, 605, 606, 607, 608, 609, 610, 611, 612, 613, 614, 615, 616, 617, 618, 619, 620, 621, 622 площею 527,4 кв.м., на VII поверсі - приміщення 701, 702, 703, 705, 706, 707, 708, 709, 710, 711, 712, 713, 714, 715, 716, 717, 718, 719, 720, 721,722, 723 площею 528,1 кв.м., - в прибудові літ.АІ нежитлові приміщення: на І поверсі - 140, 141, 142, 143, 144, 145, 146, 147, 148, 149, 150, 151, 152, 153, 154, 155, 156, 157 площею 470,1 кв.м; - в прибудові літ.А2 нежитлові приміщення: на І поверсі - 127, 128, 130, 131, 132, 133, 134, 135, 136, 137, 138, 139 площею 93,2 кв.м; - в прибудові літ.АЗ нежитлові приміщення: на І поверсі - 115 площею 14,9 кв.м; - 637671/1000000 часток місць загального користування: в будівлі літ. А-7 нежитлові приміщення: у підвалі - приміщення 4,14 площею 44,1 кв.м, на І поверсі - приміщення 101,108.121,126,129, I, II, III, IV, V, VI площею 291,1 кв.м, на II поверсі - приміщення 223, VII, VIII, IX, X площею 46,5 кв.м, на III поверсі - приміщення 304, XI, XII, XIII, XIV площею 46,7 кв.м, на IV поверсі - приміщення 404, XV, XVI, XVII, XVIII площею 46,2 кв.м, на V поверсі - приміщення 503, XIX, XX, XXI, XXII площею 46,5 кв.м, на VI поверсі - приміщення 603, XXIII, XXIV, XXV, XXVI площею 46,1 кв.м, на VII поверсі - приміщення 704, XXVII, XXVIII, XXIX, XXX площею 45,6 кв.м, в надбудові - приміщення 801,802,803,804,805,806,807,808,809, XXXI, XXXII площею 268,7 кв.м. Наявність вказаного майна надавала можливість здійснювати розрахунки із кредиторами та підтверджувала той факт, що станом на 14 лютого 2020 року боржник не перебував у стані неплатоспроможності або загрози неплатоспроможності, як помилково зазначив суд першої інстанції;

- щодо обставин неплатоспроможності поза увагою суду залишилось те, що відповідно до постанови Господарського суду Запорізької області від 10.10.2024 року про припинення процедури розпорядження майном ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», визнання останнього банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, визначено наступне коло кредиторів Товариства: - ОСОБА_2 з вимогами до боржника у розмірі 10930773,00 грн основного боргу відповідно до заяви про вихід зі складу учасників боржника від 10.12.2019 року, віднесених до четвертої черги задоволення, судовий збір у розмірі - 30280,00 грн та авансована грошова винагорода арбітражному керуючому 72 000,00 грн. до першої черги задоволення; - Корчевський Денис Валерійович з вимогами до боржника у розмірі 246 638,41 грн заробітної плати за період з 21.08.2023 року та компенсації з першою чергою задоволення, та 6 056,00 грн судового збору з першою чергою задоволення; -Товариство з обмеженою відповідальністю «ЮС-Капітал» на суму 1 574 982,00 грн. за Договором на виконання робіт №12.01 від 12.01.2021, актом приймання-передачі виконаних робіт та актом звіряння розрахунків від 10.01.2024, підписаним обома сторонами; - ГУ ДПС у Дніпропетровській області за вимогами з погашення податкового боргу з орендної плати внаслідок несплати платником податків сум грошових зобов'язань у загальному розмірі 246 019,76 грн. (основний платіж 227 550.89 грн, штрафна санкція 18 468,87 грн ) за податковими деклараціями N« 9027871157 від 17.02.2023 на загальну суму 227 550,89 грн; ППР №0209340407 від 04.08.2023 на суму 9299,70 грн; ППР №0217970407 від 06.05.2024 на суму 1 020,00 грн; ППР №0373100407 від 10.06.2024 на суму 6 270,14 грн; ППР N« 0373020407 від 10.06.2024 на суму 1 879,03 грн; - ФОП Сухін Ілля Володимирович на суму 411 600,00 грн за Договором про надання послуг від 04.01.2021, Специфікацією надання послуг, Актом наданих послуг від 10.11.2021, Актом звіряння розрахунків від 10.01.2024, підписаним обома сторонами. Суд першої інстанції не надав оцінки тій обставині, що арбітражний керуючий не вжив ніяких заходів для встановлення обґрунтованості вимог ФОП Сухіна Іллі Володимировича не зважаючи на те, що останній протоколом загальних зборів від 29 грудня 2020 року був призначений заступником генерального директора боржника, а отже, станом на 04.01.2021 року займав посаду у виконавчому органі боржника;

- щодо правомірності складання сторонами спірного Акту приймання-передачі майна, господарський суд не врахував, що право учасника Товариства на отримання вартості частки при виході зі складу учасників належить останньому на підставі положень статуту та закону, та не може вважатись таким, що набуто внаслідок зловмисної домовленості;

- судом першої інстанції не було відхилено оцінку ринкової долі частки ТОВ “ПАРУС 36» у статутному капіталі боржника.

Також, до апеляційної скарги ТОВ “ПАРУС 36» було долучено: копії договору позики, укладеного між ОСОБА_3 та ТОВ "ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ" від 22.02.2021, додаткової угоди № 1 від 22.03.2021 до договору позики від 22.02.2021, додаткової угоди № 2 від 22.04.2021 до договору позики від 22.02.2021, договору іпотеки від 22.02.2021, додаткового договору від 23.03.2021 № 1 до договору іпотеки від 22.02.2021, повідомлення-вимоги ОСОБА_3 від 17.05.2021, заяви ОСОБА_3 від 25.06.2021 та акту приймання передачі нерухомого майна до статутного капіталу ТОВ "Науково-дослідний інститут енергопром імені Мікуліна" від 09.07.2021.

Процесуальний хід розгляду справи відображений у відповідних ухвалах Центрального апеляційного господарського суду.

Хронологія надходження інших процесуальних документів до суду.

17.05.2025 до Центрального апеляційного господарського суду від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін.

24.09.2025 до Центрального апеляційного господарського суду від відповідача-1 надійшло клопотання, в якому останній підтримав доводи та вимоги своєї апеляційної скарги, наполіг на наявності підстав для її задоволення. Зокрема, зазначив, що «аналіз норм ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства дає підстави для висновку, що приписами цієї норми чітко визначено, що ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства підлягає застосуванню до правочинів, вчинених боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, а відтак норма ст.42 Кодексу України з процедур банкрутства, щодо відрахування трирічного строку, тлумаченню не підлягає. Більше того, у разі визнання недійсним акту про передачу майна, саме відповідач опиниться у становищі, коли він буде позбавлений можливості задовольнити свої законні вимоги з виплати останньому вартості частки у статутному капіталі внаслідок перебування Товариства на стадії ліквідації».

Інші учасники справи своїм правом на подання відзиву/пояснень не скористалися.

За приписами ч. 3 ст. 263 ГПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

В судовому засіданні 17.12.2025 брали участь представник відповідача-1 (апелянта) та арбітражний керуючий ліквідатор ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» Тущенко С.В. Відповідач-2 та треті особи, у судове засідання не з'явилися, явку уповноважених представників не забезпечили, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про причини відсутності суд не проінформували.

Колегія суддів зазначає, що відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішеннях від 28 жовтня 1998 у справі «Осман проти Сполученого королівства» та від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» Європейський суд з прав людини роз'яснив, що реалізуючи п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо доступності правосуддя, держави-учасниці цієї Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху в судовому процесі.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах "Ryabykh v.Russia" від 24.07.2003 року, "Svitlana Naumenko v. Ukraine" від 09.11.2014 року зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції").

«Розумність» строку визначається окремо для кожної справи. Для цього враховують її складність та обсяг, поведінку учасників судового процесу, час, необхідний для проведення відповідної експертизи (наприклад, рішення Суду у справі «G. B. проти Франції»), тощо. Отже, поняття «розумний строк» є оціночним, суб'єктивним фактором, що унеможливлює визначення конкретних строків судового розгляду справи, тому потребує нормативного встановлення.

Точкою відліку часу розгляду справи протягом розумного строку умовно можна вважати момент подання позовної заяви до суду.

Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (&51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Отже, при здійсненні правосуддя судом мають враховуватися не тільки процесуальні строки, визначені ГПК України, а й рішення ЄСПЛ, як джерела права, зокрема, в частині необхідності забезпечення судового розгляду впродовж розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в умовах правового режиму воєнного стану суди, органи та установи системи правосуддя діють виключно на підставі, в межах повноважень та в спосіб, визначені Конституцією України та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 12-1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" повноваження судів, органів та установ системи правосуддя, передбачені Конституцією України, в умовах правового режиму воєнного стану не можуть бути обмежені.

Відтак, органи судової влади здійснюють правосуддя навіть в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України основними засадами (принципами) господарського судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін; 5) диспозитивність; 6) пропорційність; 7) обов'язковість судового рішення; 8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках; 10) розумність строків розгляду справи судом; 11) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Згідно ч. 1 ст. 43 ГПК України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Суд звертає увагу на висновки Європейського суду з прав людини, викладені у рішенні від 07.07.1989 у справі "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", відповідно до якого заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Обов'язком заінтересованої сторони є прояв особливої старанності при захисті власних інтересів (рішення Європейського суду з прав людини від 04.10.2001 у справі "Тойшлер проти Германії" (Тeuschler v. Germany).

Тобто сторона повинна демонструвати зацікавленість у найшвидшому вирішенні її питання судом, брати участь на всіх етапах розгляду, що безпосередньо стосуються її, для чого має утримуватись від дій, що можуть безпідставно затягувати судовий процес, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 28.10.2021 у справі № 11-250сап21 акцентувала увагу на тому, що ЄСПЛ неодноразово висловлював позицію, згідно з якою відкладення розгляду справи має бути з об'єктивних причин і не суперечити дотриманню розгляду справи у розумні строки. Так, у рішенні у справі «Цихановський проти України» (Tsykhanovsky v. Ukraine) ЄСПЛ зазначив, що саме національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні. Суд нагадує, що він зазвичай визнає порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у справах, які порушують питання, подібні до тих, що порушуються у цій справі. Аналогічну позицію висловлено у рішеннях ЄСПЛ «Смірнова проти України» (Smirnov v. Ukraine, Application N 36655/02), «Карнаушенко проти України» (Karnaushenko v. Ukraine, Application N 23853/02).

Як відзначив Верховний Суд у постановах від 12.03.2019 у справі № 910/12842/17, від 01.10.2020 у справі № 361/8331/18, від 07.07.2022 у справі № 918/539/16 відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, згідно усталеної судової практики та позиції ЄСПЛ відкладення розгляду справи можливе з об'єктивних причин, як-то неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні чи недостатність матеріалів для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення.

Пунктом 2 ч. 3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Зважаючи на те, що явка учасників справи обов'язковою не визнавалась та враховуючи межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, а саме, що суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1 ст. 269 ГПК України), а також те, що в судовому засіданні 29.10.2025 після виступу присутніх учасників справи, їх представників вже оголошувалася перерва на 17.12.2025, колегія суддів не вбачає наявність правових та фактичних підстав для відкладення розгляду справи та продовжує розгляд справи.

Враховуючи положення ст. 7, 13, 14, 42-46 ГПК України, зокрема, щодо того, що учасники справи мають рівні права, якими вони повинні користуватися добросовісно, та несуть ризик настання тих чи інших наслідків, зумовлених невчиненням ними процесуальних дій, з урахуванням того, що суд не визнавав обов'язковою явку учасників справи, а в матеріалах справи містяться докази їх повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, приймаючи до уваги необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, обставини сприяння судом у наданні учасникам судового процесу достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та викладення її в поданих процесуальних документах, а також в забезпеченні участі в судових засіданнях, в тому числі в режимі відеоконференції, і цими правами вони розпоряджаються на власний розсуд, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів вважає можливим здійснити перевірку рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку за наявними матеріалами та без участі представників учасників справи, які не з'явилися.

Судом апеляційної інстанції було здійснено всі необхідні дії, що сприяли в реалізації учасниками справи принципу змагальності та диспозитивності.

Представник апелянта (відповідача-1) просив суд апеляційну скаргу задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове - про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Ліквідатор ТОВ «ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» заперечив проти задоволення апеляційної скарги, в тому числі з підстав, викладених у відзиві, наполягав на необхідності залишення оскаржуваного рішення без змін.

Апеляційний господарський суд, заслухавши пояснення присутніх учасників справи, їх представників дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об'єктивність встановлених обставин та висновки місцевого господарського суду, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права, дійшов наступних висновків.

Щодо поданих скаржником доказів.

Насамперед, колегія суддів зауважує, що ТОВ “ПАРУС 36» в апеляційній скарзі не заявлено клопотання про долучення цих доказів, як і не заявлено клопотання про поновлення строку на їх подання.

Як передбачено ч.ч. 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

За приписами ч.ч. 1, 3, 4, 8 ст. 80 ГПК України, учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Згідно з ч.ч. 1, 2, 3 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Наведені положення передбачають наявність таких критеріїв для вирішення питання про прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів, як "винятковість випадку" та "причини, що об'єктивно не залежать від особи" і тягар доведення покладений на учасника справи, який звертається з відповідним клопотанням (заявою).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13.04.2021 у справі № 909/722/14.

Крім того, відповідно до висновку щодо застосування приписів статей 80, 269 ГПК України, викладеного Верховним Судом, зокрема, у постановах від 06.02.2019 у справі №916/3130/17, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17, від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку, - це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи .

За змістом висновку, наведеного у постанові Верховного Суду від 18.11.2020 у справі № 910/11152/19, приймаючи докази, які не були подані до суду першої інстанції, апеляційний господарський суд повинен мотивувати, в чому полягає винятковість випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, а також зазначити, які саме докази про неможливість їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від особи, яка їх подає, були надані суду апеляційної інстанції.

Також, як вбачається з правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01.07.2021 у справі № 46/603, прийняття судом апеляційної інстанції додатково поданих доказів без урахування наведених вище критеріїв у вирішенні питання про прийняття судом апеляційної інстанції таких доказів матиме наслідком порушення приписів статті 269 ГПК України, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність.

Верховний Суд у постанові від 16.12.2020 у справі № 908/1908/19 зазначив, що виходячи з принципу змагальності сторін, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції саме в суді першої інстанції.

Зважаючи на все вищевикладене, виходячи з принципу змагальності сторін, сторони повинні подати всі докази на підтвердження своєї позиції в суді першої інстанції. В той же час, процесуальне законодавство допускає випадки подачі на стадії апеляційного розгляду доказів для підтвердження обставин, на які посилається сторона. Однак, є неприйнятною ситуація, коли сторона просить долучити до матеріалів справи нові докази лише з підстав її необізнаності щодо необхідності подання усіх наявних в неї доказів чи її суб'єктивної позиції щодо недоречності їх подання. Тим більше не може вважатися поважною причиною те, що суд не вимагав подання певних доказів, оскільки господарський процес побудований на принципах диспозитивності та змагальності сторін, рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом, а тому останні повинні добросовісно користуватися процесуальними правами та надавати суду усі наявні у них докази, якими обґрунтовуються їх вимоги та заперечення, разом із першими заявами по суті справи, повідомляти про їх відсутність, неможливість надання, вживати всіх заходів щодо їх отримання, в тому числі через суд.

Прийняття судом до розгляду несвоєчасно поданих доказів без поважних на те причин, а лише через неналежну підготовку сторони щодо судового розгляду справи та недобросовісне здійснення нею своїх процесуальних прав та обов'язків, порушує імперативні норми Господарського процесуального кодексу України та унеможливлює дотримання принципу рівності учасників справи і неупередженості суду.

Варто наголосити, що кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).

До того ж, як передбачено ч. 2 ст. 2 ГПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, (яким відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів), яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Отже, скаржник мав всі передбачені процесуальним законодавством можливості для подання всього обсягу необхідних доказів на підтвердження своїх заперечень протягом розгляду справи судом першої інстанції.

Натомість ТОВ “ПАРУС 36» наданим йому правом не скористався і долучив додаткові докази до апеляційної скарги, в якій жодним чином не обґрунтовує підстав та не надає доказів неможливості подання цих доказів до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.

Таким чином, недоведеними є як причини неподання зазначених документів до суду першої інстанції, що об'єктивно не залежали від скаржника, так і обставини, які б підтверджували у чому саме полягає винятковість випадку у даній справі для долучення даних документів на стадії апеляційного провадження, а саме по собі неподання скаржником доказів до суду першої інстанції не може бути підставою для надання можливості подання додаткових доказів на стадії апеляційного оскарження, що відповідає процесуальним нормам чинного законодавства України та усталеній практиці їх застосування Верховним Судом.

Відтак, долучені ТОВ “ПАРУС 36» до апеляційної скарги докази не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції до розгляду.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено матеріалами справи, ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» на праві власності належало 232680/1000000 часток будівлі АДРЕСА_1 : в будівлі літ.А-7 нежитлові приміщення: на І поверсі - приміщення 102, 103, 104, 105, 106, 107, 109, 110, 111, 112, 113, 114 площею 209,6 кв.м., на ІV поверсі - приміщення 401, 402, 403, 405, 406, 407, 408, 409, 410, 411 ,412, 413, 414, 415, 416, 417, 418, 419, 420, 421, 422 площею 528,5 кв.м., на V поверсі - приміщення 501, 502, 504, 505, 506, 507, 508, 509, 510, 511, 512, 513, 514, 515, 516, 517, 518, 519, 520, 521 площею 529,3 кв.м., 232680/1000000 часток місць загального користування: в будівлі літ. А-7 нежитлові приміщення: у підвалі - приміщення 4,14 площею 44,1 кв.м.; на І поверсі - приміщення 101,108,121,126,129, I, II, III, IV, V, VI площею 291,1 кв.м., на ІI поверсі - приміщення 223, VII, VIII, IX, X площею 46,5 кв.м.; на ІІІ поверсі - приміщення 304, XI, XII, XIII, XIV площею 46,7 кв.м.; на ІV поверсі - приміщення 404, XV, XVI, XVII, XVIII площею 46,2 кв.м.; на V поверсі - приміщення 503, XIX, XX, XXI, XXII площею 46,5 кв.м.; на VІ поверсі - приміщення 603, XXIII, XXIV, XXV, XXVI площею 46,1 кв.м.; на VІI поверсі - приміщення 704, XXVII, XXVIII, XXIX, XXX площею 45,6 кв.м.; в надбудові - приміщення 801,802,803,804,805,806,807,808,809, XXXI, XXXII площею 268,7 кв.м.

З 2012 року по жовтень 2020 року одним із засновників ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» був відповідач-2 ОСОБА_1 , який з 26.05.2017 по 30.12.2020 обіймав посаду генерального директора ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ».

Станом на 28.12.2019 розмір внеску відповідача-2 у статутний капітал ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» становив 60 367,00 грн.

13.01.2020 ОСОБА_1 було створено ТОВ “ПАРУС 36» (відповідач-1) зі статутним капіталом у розмірі 18 000,00 грн, у якому частка ОСОБА_1 становила 18 000,00 грн, що дорівнює 100 %.

14.01.2020 ОСОБА_1 передав ТОВ “ПАРУС 36» частину частки у статутному капіталі ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» у розмірі 18 000,00 грн, як внесок у статутний капітал ТОВ “ПАРУС 36», на підставі акту приймання-передачі частки у статутному капіталі ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» від 14.01.2020, підписаним між ОСОБА_1 та ОСОБА_1 як директором ТОВ “ПАРУС 36» та зареєстрованим в реєстрі за № 114, 115.

Відповідно до відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, 20.01.2020 було внесено зміни до складу засновників ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» і включено до складу засновників ТОВ “ПАРУС 36» (відповідач-1).

Рішенням єдиного учасника ТОВ “ПАРУС 36» ОСОБА_4 № 1 від 21.01.2020 було вирішено вийти зі складу учасників ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ».

На дату виходу розмір статутного капіталу ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» становив 42 050,33 грн, а частка ТОВ “ПАРУС 36» складала 18 000,00 грн (42,8058%).

ТОВ “ПАРУС 36» вийшло зі складу учасників ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» на підставі заяви про вихід зі складу учасників ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» від 22.01.2020, про що були внесені зміни до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

14.02.2020 на підставі Акту приймання-передачі майнової частки ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», укладеного між ТОВ “ПАРУС 36» та ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», серія та номер: 394,395, виданого 14.02.2020, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Іванютін-Сандомирським Леонідом Олеговичем, було здійснено державну реєстрацію права власності на 129649/1000000 часток будівлі АДРЕСА_1 за ТОВ “ПАРУС 36» в рахунок виплати вартості частки учасника у зв'язку з виходом з ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ».

Наведене стало причиною виникнення спору та звернення із цим позовом до господарського суду.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для визнання недійсним правочину, оформленого актом приймання-передачі майнової частки ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», укладеним між ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» та ТОВ “ПАРУС 36» від 14.02.2020, серія та номер: 394,395, як фраудаторного на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини третьої статті 3 ЦК України), недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), частин першої та третьої статті 203 ЦК України.

У зв'язку з тим, що суд визнав наявними підстави для визнання правочину, оформленого актом приймання-передачі майнової частки ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», укладеним між ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» та ТОВ “ПАРУС 36» від 14.02.2020, серія та номер: 394,395, задоволено також і вимогу позивача про витребування у відповідача-1 ТОВ “ПАРУС 36» 129649/1000000 часток майна, розташованого за адресою: місто Дніпро, вулиця Академіка Белелюбського, буд. 36, яке було набуте ТОВ “ПАРУС 36» на підставі акту приймання-передачі майнової частки ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» від 14.02.2020.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, оскаржуваному судовому рішенню та доводам апеляційної скарги, апеляційний суд зазначає наступне.

Постановою Господарського суду Запорізької області від 10.10.2024 у справі №908/1877/24 визнано банкрутом ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», відкрито ліквідаційну процедуру, ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Тущенка Сергія Васильовича (свідоцтво про право на здійснення діяльності арбітражного керуючого № 1820 від 12.07.2017; адреса: вул. Яворницького, буд. 42, оф. 9, м. Дніпро, 49000).

Згідно зі статтею 7 Кодексу України з процедур банкрутства спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими Господарським процесуальним кодексом України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.

Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство (неплатоспроможність), у межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про відшкодування шкоди та/або збитків, завданих боржнику; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника, у тому числі спори про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до Податкового кодексу України

До Господарського суду Запорізької області 28.12.2024 через систему “Електронний суд» надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» до Товариства з обмеженою відповідальністю “ПАРУС 36», ОСОБА_1 про визнання правочину недійсним та витребування майна.

Позивач стверджує, що відчуження 129649/1000000 часток будівлі АДРЕСА_1 в рахунок виплати вартості частки ТОВ “ПАРУС 36» на підставі оспорюваного Акту приймання-передачі майнової частки ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» від 14.02.2020, серія та номер: 394,395, є фраудаторним правочином, укладеним на шкоду кредиторам ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», вчиненим з порушенням вимог п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України щодо дотримання принципу добросовісності, ч. 3 ст. 13 ЦК України щодо недопустимості зловживання правом, ч. 3 ст. 203 ЦК України, тому підлягає визнанню недійсним на підставі ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Позивачем також заявлено вимогу про витребування 129649/1000000 часток будівлі АДРЕСА_1 в ТОВ “ПАРУС 36» як похідну від вимоги про визнання недійсним Акту приймання-передачі майнової частки ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» від 14.02.2020, яку позивач обґрунтовує тим, що витребування спірного майна є правовим наслідком недійсності правочину.

За положеннями ч. 6 ст. 12 ГПК України господарські суди розглядають справи про банкрутство (неплатоспроможність) у порядку, передбаченому цим Кодексом для позовного провадження, з урахуванням особливостей, встановлених Кодексом України з процедур банкрутства.

Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 17.01.2025 прийнято позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» для розгляду в межах справи № 908/1877/24 про банкрутство позивача, відкрито провадження з розгляду позовної заяви; ухвалено розглядати позовну заяву за правилами загального позовного провадження з урахуванням особливостей, визначених Кодексом України з процедур банкрутства; підготовче засідання призначено на 20.02.2025 о 11-45, залучено до участі у справі третіх осіб.

03.02.2025 від ОСОБА_1 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач-2 просить відмовити у задоволенні позовної заяви в повному обсязі, обґрунтовуючи тим, що всі доводи позивача про безпідставність (безоплатність) передачі майна від позивача відповідачу-1 за актом є нічим необґрунтованими твердженнями, оскільки відповідач-1 мав всі права на отримання вартості його частки у статутному капіталі позивача, як повноправний колишній учасник позивача; попередній власник відповідних корпоративних прав позивача (відповідач-2) у повному обсязі сплатив свої внески до статутного капіталу позивача; позивач у позові на виконання вимог ч. 1 ст. 74 ГПК України не вказав жодних належних обґрунтувань, які б свідчили про порушення відповідачем-1 та/або відповідачем-2 вимог діючого законодавства України при передачі майна за актом; зміст протоколу загальних зборів учасників позивача № 1/01-20 від 29.12.2020 жодним чином не свідчить про недійсність акту та не містить будь-яких обставин, що мають значення для вирішення даної справи; обставини справи, які вказані в рішенні Господарського суду Дніпропетровської області від 01.06.2021 у справі № 904/3425/21 відбувались на рік пізніше після підписання акту та передання майна, як наслідок, вони не можуть впливати на його дійсність; 129649/1000000 частин відповідного нерухомого майна (вартістю 3 127 688,39 грн) була передана від позивача відповідачу-1 в рахунок погашення заборгованості за вихід зі складу учасників відповідача-1 у розмірі 3 133 919 грн, як наслідок, доводи позивача про необґрунтованість розрахунку між позивачем та відповідачем-1 не відповідають дійсності; після передачі майна відповідачу-1 позивач залишився власником 637671/1000000 частин відповідної нерухомості (вартістю близько 15 383 351,84 грн) і отриманих коштів від продажу нерухомості вистачило б на погашення всіх вимог кредиторів позивача; факт передачі майна за актом не містить жодних ознак фраудаторного правочину; у зв'язку з відсутністю підстав для визнання акту недійсним, похідна вимога про витребування майна у відповідача-1, також, не може бути задоволена.

Колегія суддів зазначає, що порядок виходу учасника з товариства врегульовано статтею 24 Закону України “Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю», якою передбачено, що учасник товариства, частка якого у статутному капіталі товариства становить менше 50 відсотків, може вийти з товариства у будь-який час без згоди інших учасників.

Учасник товариства, частка якого у статутному капіталі товариства становить 50 або більше відсотків, може вийти з товариства за згодою інших учасників. Статутом товариства може бути встановлено, що учасник товариства, частка якого у статутному капіталі товариства становить 50 або більше відсотків, може вийти з товариства без згоди інших учасників. Відповідне положення включається до статуту товариства або виключається з нього одностайним рішенням загальних зборів учасників, у яких взяли участь усі учасники товариства.

Рішення щодо надання згоди на вихід учасника з товариства може бути прийнято протягом одного місяця з дня подання учасником заяви, якщо інший строк не передбачений статутом.

Якщо для виходу учасника необхідна згода інших учасників товариства, він може вийти з товариства протягом одного місяця з дня надання такої згоди останнім учасником, якщо менший строк не визначений такою згодою.

Учасник вважається таким, що вийшов з товариства, з дня державної реєстрації його виходу. Вихід учасника з товариства, внаслідок якого у товаристві не залишиться жодного учасника, забороняється.

Не пізніше 30 днів з дня, коли товариство дізналося чи мало дізнатися про вихід учасника, воно зобов'язане повідомити такому колишньому учаснику вартість його частки, надати обґрунтований розрахунок та копії документів, необхідних для розрахунку. Вартість частки учасника визначається станом на день, що передував дню подання учасником відповідної заяви у порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань".

Товариство зобов'язане протягом одного року з дня, коли воно дізналося чи мало дізнатися про вихід учасника, виплатити такому колишньому учаснику вартість його частки. Статутом товариства, що діє на момент виходу учасника, може встановлюватися інший строк для здійснення такої виплати.

Вартість частки учасника визначається виходячи з ринкової вартості сукупності всіх часток учасників товариства пропорційно до розміру частки такого учасника.

За погодженням учасника товариства, який вийшов, та товариства зобов'язання зі сплати грошових коштів може бути замінено зобов'язанням із передачі іншого майна.

Товариство виплачує учаснику, який вийшов з товариства, вартість його частки або передає майно лише пропорційно до розміру оплаченої частини частки такого учасника.

Товариство зобов'язане надавати учаснику, який вийшов з товариства, доступ до документів фінансової звітності, інших документів, необхідних для визначення вартості його частки.

Статутом товариства можуть бути передбачені інші строк, порядок, розмір та спосіб проведення розрахунків з учасником, що виходить з товариства, а також порядок вибору суб'єкта оціночної діяльності. Відповідні положення можуть бути внесені до статуту, змінені або виключені з нього одностайним рішенням загальних зборів учасників, у яких взяли участь всі учасники товариства.

Як підтверджено матеріалами справи, згідно з рішенням єдиного учасника ТОВ “ПАРУС 36» ОСОБА_4 № 1 від 21.01.2020 було вирішено вийти зі складу учасників ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ».

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право будь-яким способом, що встановлений законом або договором.

Згідно зі статтею 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.

Статтею 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов'язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина перша і третя статті 203 ЦК України).

Відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Суд вважає за необхідне звернутися до висновків про застосування норм права, які викладені у постанові Верховного Суду від 19.01.2022 у справі № 911/841/20 відповідно до яких:

- Відповідно до ч. 3 ст. 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

- Принципи корпоративного управління Організації економічного співробітництва та розвитку закріплюють такі основні фідуціарні обов'язки директорів підприємства: 1) обов'язок дбайливого ставлення (duty of care), що передбачає обов'язок діяти добросовісно на користь розвитку підприємства, приділяючи достатньо часу, зусиль і професійних навичок управлінню ним; 2) обов'язок лояльності (duty of loyalty), що націлений на уникнення конфлікту інтересів і дії директора під час ухвалення рішень щодо діяльності підприємства лише в інтересах останнього.

- Із зазначеного вбачається, що недопущення директором підприємства конфлікту інтересів включає в себе, зокрема, уникнення ним таких ситуацій, де має місце потенційна або реальна суперечність між приватним інтересом такої особи (як власника частки статутного капіталу іншого товариства) та виконанням повноважень керівника підприємства, в інтересах якого має діяти особа.

Загальною вимогою при вчиненні таких правочинів з конфліктом інтересів виконавчим чи іншим органом є розкриття інформації про наявність конфлікту інтересів.

- У ч. 3 ст. 238 ЦК України міститься заборона на вчинення представником правочинів з самим собою ("у своїх інтересах"), оскільки у такому разі представник діє в умовах очевидного конфлікту інтересів, який презюмується, тобто не потребує доведення (відповідний висновок міститься у п. 67 постанови Верховного Суду від 01.12.2021 у справі №908/3467/19).

- Закон не містить прямої заборони у разі вчинення представником правочину в інтересах довірителя з афілійованою з представником юридичною особою (у якій представник є учасником чи бенефіціаром). Втім, у такому випадку тягар доведення того, що правочин не порушує прав та інтересів довірителя, покладається на контрагента.

Відповідно до частини третьої статті 238 ЦК України, представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Слід зауважити, що розглядаючи позов в межах справи про банкрутство, суд в провадженні якого перебуває справа про банкрутство боржника не повинен обмежуватися дослідженням доказів, наданих заявником та іншими учасниками провадження (матеріали позовного провадження), але має в силу наведених вище особливостей природи банкрутства надавати оцінку заявленим вимогам з урахуванням дослідження усієї сукупності доказів, в тому рахунку і тих, що містяться в матеріалах справи про банкрутство боржника (аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 21.11.2019 у справі № 911/2548/18)

Так, зі змісту Акту приймання-передачі майнової частки від 14.02.2020 вбачається, що його було складено між ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» в особі заступника генерального директора Лотиша Олександра Петровича та ТОВ “ПАРУС 36» в особі директора Мікуліна Георгія Олексійовича, який одночасно був і генеральним директором ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ». Суд вважає, що такі обставини свідчать про намір формального уникнення вчинення ОСОБА_1 правочину із самим собою в порушення частини третьої статті 238 ЦК України, що не спростовує того факту, що фактично майно було передано між двома товариствами, керівником яких був відповідач-2.

Судом встановлено, що відповідно до відомостей зі Звіту за результатами проведення аналізу фінансово-господарської діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» (код ЄДРПОУ 04840748) від вересня 2024 року, результати проведеного аналізу фінансової, господарської та інвестиційної діяльності товариства свідчать, що протягом 2020 року власний капітал зменшився на 131 тис.грн. (141 тис. гри., станом на 31.12.2019 та 11 тис.грн. станом на 31.12.2020), а розмір зобов'язань збільшився (13 575 тис. грн., станом на 31.12.2019 та 22 991 тис.грн. станом на 31.12.2020). Арбітражним керуючим були виявлені значні коливання показників забезпечення зобов'язань кредиторів у бік їх погіршення (станом на 31.12.2020 всі показники погіршилися у порівнянні з попереднім роком), що може свідчити про наявність ознак дій з доведення до банкрутства. За результатами проведеного аналізу арбітражний керуючий прийшов до висновку, що встановлені у Звіті ознаки в період з 31.12.2019 по 31.12.2020 можуть свідчити про навмисне погіршення фінансово-господарського стану підприємства та доведення до банкрутства.

Також судом взято до уваги, що на загальних зборах учасників ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», оформлених протоколом № 1/01-20 від 29.12.2020, генеральний директор ОСОБА_1 доповів, що Товариство за результатами 2019 року не отримало прибутку, що у сукупності з фінансовим станом підприємства позбавляє можливості направити будь-які прибуткові кошти на поточні розрахунки з кредиторами.

Таким чином, відчуження спірного нерухомого майна було здійснене 14.02.2020 на підставі оспорюваного Акту приймання-передачі майнової частки ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», тобто у період незадовільного фінансового стану товариства і неможливості розрахунків з кредиторами.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що станом на дату відчуження 129649/1000000 часток будівлі АДРЕСА_1 на користь ТОВ “ПАРУС 36», за ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» обліковувалась, серед іншого, заборгованість перед АТ “ПОЛТАВАОБЛЕНЕРГО», заборгованість з виплати вартості частки колишньому учаснику ОСОБА_5 , заборгованість по розрахункам з вітчизняними постачальниками на суму 75 838,50 грн та по розрахункам з іноземними постачальниками на суму 12 641 464,61 грн.

При цьому зі звіту про оцінку вартості частки в статутному капіталі ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» номінальною вартістю 18 000,00 грн, складеного 24.01.2020 фізичною особою - підприємцем, незалежним оцінювачем ОСОБА_6 , поданого відповідачем-2, також вбачається наявність заборгованості ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» перед учасниками, які вийшли зі складу учасників боржника до дати оцінки, на яку було зменшено суму власного капіталу для розрахунку ринкової вартості частки, та які фактично є кредиторами ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» станом на дату вчинення спірного правочину.

Ураховуючи встановлені обставини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що відчуження частини нерухомого майна ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» в рахунок виплати вартості частки учасника, що вийшов з Товариства, було здійснене на користь новоствореного підприємства ТОВ “ПАРУС 36», до складу якого увійшов єдиний учасник (засновник) та директор ОСОБА_1 , який на момент вчинення оспорюваного правочину був учасником та генеральним директором ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», тобто посадовою особою виконавчого органу ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» з відповідним обсягом повноважень та обізнаністю про незадовільний фінансовий стан товариства, що свідчить про відчуження спірного нерухомого майна між пов'язаними підприємствами, керівництво якими здійснювала одна і та ж особа, що підтверджує недобросовісність при вчиненні таких дій.

Необхідно наголосити, що особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною (постанова Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16).

Відповідачами не доведено, що в результаті укладення оспорюваного правочину не було завдано шкоди інтересам ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» та його кредиторам, як і не надано доказів на підтвердження мети відчуження спірного майна шляхом внесення своїх корпоративних прав ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» у статутний капітал ТОВ “ПАРУС 36», у якому він є єдиним засновником і директором, виходу ТОВ “ПАРУС 36» зі складу учасників ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» на підставі рішення, прийнятого одноособово відповідачем-2, та подальшого отримання ТОВ “ПАРУС 36» у власність спірного нерухомого майна в рахунок виплати вартості частки у статутному капіталі ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ». Натомість провадження у справі про банкрутство ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» та значна кредиторська заборгованість свідчить про те, що наслідком вчинення спірного правочину було погіршення фінансового становища ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» та завдання шкоди його кредиторам.

З урахуванням встановлених судом обставин щодо незадовільного фінансового становища ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» станом на дату вчинення оспорюваного правочину та наявності численних зобов'язань перед кредиторами, колегія суддів погоджується з висновком господарського суду, що обставини з вибуття спірного майна з власності ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» свідчать про недобросовісність дій відповідачів, вчинених з метою виведення майнових активів ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» на підконтрольну відповідачу-2 юридичну особу, що спричинило несприятливі наслідки для боржника у вигляді протиправного зменшення його активів.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України добросовісність є однією з основоположних засад цивільного законодавства і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Добросовісність при реалізації прав і повноважень передбачає неприпустимість зловживання правом, яка виходячи з конституційних положень означає, що здійснення прав та свобод людини не повинне порушувати права та свободи інших осіб.

Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Відповідно до частин першої - четвертої статті 13 ЦК України, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

Звідси, приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин.

У пунктах 47, 48 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.06.2022 у справі №2-591/11 зазначено: “В юридичній науці та судовій практиці договори, дії, бездіяльність та рішення органів, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору і така мета досягнута, називають фраудаторними. Правочин, вчинений боржником у період виникнення у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину як такий, що вчинений боржником на шкоду кредиторам».

Що ж до фраудаторного правочину як зловживання правом, то намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним надійним критерієм (зловживання правом). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов'язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов'язку (пункти 110, 111 постанови Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19), постанови Верховного Суду від 22.09.2022 у справі № 902/858/15 (пункт 78), від 19.01.2023 у справі №925/1248/21 (925/111/22) (пункт 89), від 16.02.2023 у справі № 903/877/20 (903/150/22) (пункт 34), від 19.04.2023 у справі № 912/2007/18).

Отже, правочин, що вчиняється з метою завдати шкоди кредитору і який досягає цієї мети, є фраудаторним.

Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним.

Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин.

Наведений правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 18.12.2024 у справі № 916/379/23.

Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов'язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов'язку.

Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.

Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог. Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути:

- момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі);

- контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов'язані або афілійовані юридичні особи);

- щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.

Зазначена правова позиція, висловлена у постанові судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19).

З конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов'язані, із зменшенням його платоспроможності), після виникнення у нього зобов'язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора.

Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів щодо його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину (правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам). При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі № 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі №922/3796/16, від 04.08.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі №904/4262/17, від 22.04.2021 у справі № 908/794/19(905/1646/17)).

Обираючи варіант добросовісної поведінки, боржник зобов'язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника, повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов'язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов'язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Доброчесний боржник повинен мати на меті добросовісно виконати усі свої зобов'язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення (сатисфакцію) прав та правомірних інтересів кредитора (наведені висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 24.07.2019 у справі №405/1820/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18 та від 20.05.2020 у справі № 922/1903/18).

Метою доброчесного боржника повинно бути добросовісне виконання всіх своїх зобов'язань, а в разі неможливості такого виконання - надання своєчасного та справедливого задоволення (сатисфакції) прав і правомірних інтересів кредитора, зокрема у процедурі банкрутства. Боржник має усвідомлювати повне виконання свого обов'язку перед кредитором. У зв'язку з цим можна розмежувати також критерії фраудаторності: об'єктивний - коли вчиняється правочин цілеспрямовано на ухилення від виконання обов'язку за наявності існуючої вже заборгованості; суб'єктивний - усвідомлення боржником появи боргу в результаті укладення правочину, що повинно аналізуватися через призму економічної мети договору, сумлінність та добросовісність дій боржника, які мають бути спрямовані на погашення боргу, а не навпаки, на неможливість виконання зобов'язання. Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів. Правочини за участю боржника, які допомагають реалізувати таку мету, мають ознаки фраудаторності, незалежно від того, чи такий правочин є двостороннім (одностороннім) чи багатостороннім (у якому буде задіяно низку учасників, об'єднаних єдиною неправомірною метою).

Зазначена правова позиція наведена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20.

Враховуючи наведений усталений правозастосовчий підхід, апеляційний суд констатує, що правочин, оформлений актом приймання-передачі майнової частки ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», укладеним між ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» та ТОВ “ПАРУС 36», серія та номер: 394,395, виданим 14.02.2020, посвідченим приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Іванютін-Сандомирським Леонідом Олеговичем, можливо кваліфікувати як фраудаторний, тобто такий, що спрямований на завдання шкоди кредиторам.

Суд також зважає на те, що у справі, яка розглядається, позивачем заявлено позовну вимогу про визнання недійсним правочину, оформленого актом приймання-передачі майнової частки ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», укладеним між ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» та ТОВ “ПАРУС 36», серія та номер: 394,395, виданим 14.02.2020, посвідченим приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Іванютін-Сандомирським Леонідом Олеговичем.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.12.2024 по справі № 916/379/23 зауважила, що залежно від установлених судами обставин конкретної справи документ, який сторони справи іменують як “акт приймання-передачі», може як підтверджувати певні факти та бути документом первинного бухгалтерського обліку, так і мати ознаки правочину, тобто бути спрямованим на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

Встановлення правової природи акта приймання-передачі - це питання дослідження як його змісту, так і інших доказів, наявних у матеріалах справи. Висновок із цього приводу в разі його необхідності для вирішення справи повинен робити суд у межах кожної окремої справи.

Таким чином, суд досліджує акт у кожному конкретному випадку та надає йому оцінку залежно від того, чи підтверджує він волевиявлення сторін, а також чи створює він юридичні наслідки.

У спірних правовідносинах акт приймання-передачі майнової частки підтверджує волевиявлення сторін, а також має юридичні наслідки - факт переходу права власності на нерухоме майно.

Двосторонній акт у цих правовідносинах свідчить про погоджену дію шляхом волевиявлення обох сторін правочину на набуття певних цивільних прав та обов'язків.

Отже, у спірних правовідносинах сторони вчинили правочин, внаслідок якого право власності на нерухоме майно перейшло від одного товариства до іншого.

Таким чином, може бути оскаржений та визнаний недійсним кінцевий результат комплексу дій з передачі майна ТОВ “ПАРУС 36» - правочин, оформлений актом приймання-передачі майнової частки ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», укладений між ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» та ТОВ “ПАРУС 36», серія та номер: 394,395, виданий 14.02.2020, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Іванютін-Сандомирським Леонідом Олеговичем, який підтверджує волевиявлення сторін, має юридичні наслідки - припинення права власності на частину нерухомого майна у ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» та відповідно набуття права власності на зазначену частину нерухомого майна ТОВ “ПАРУС 36».

При цьому позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини третьої статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

У цьому висновку суд звертається до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19).

Отже, у разі ствердження особи щодо наявності у оспорюваного правочину ознак фраудаторного правочину, особа (позивач тощо) при зверненні до суду за захистом порушеного права із вимогами про визнання недійсним правочину не обмежена конкретною нормою права (ЦК України тощо) для кваліфікації та визначення правової підстави для заперечення цього правочину в судовому порядку.

Таким чином, наявні підстави для визнання недійсним правочину, оформленого актом приймання-передачі майнової частки ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», укладеним між ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» та ТОВ “ПАРУС 36» від 14.02.2020, серія та номер: 394,395, як фраудаторного на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини третьої статті 3 ЦК України), недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), частин першої та третьої статті 203 ЦК України.

Крім того, згідно з підпунктом 1-1 пункту 50 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 р. № 1127 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 23 серпня 2016 р. № 553), для державної реєстрації права власності у зв'язку з передачею майна у власність фізичним та юридичним особам, що вийшли із складу засновників (учасників) юридичної особи, подається акт приймання-передачі майна або інший документ, що підтверджує факт передачі такого майна. Справжність підписів на акті приймання-передачі майна або іншому документі, що підтверджує факт передачі такого майна, засвідчується відповідно до Закону України “Про нотаріат».

Як вбачається зі змісту акту приймання-передачі майнової частки від 14.02.2020, на його підставі ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» передало, а ТОВ “ПАРУС 36» прийняло частку майна ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» в розмірі 129649/1000000 частки загальної площі будівлі, розташованої за адресою: м. Дніпро, вул. Академіка Белелюбського, 36.

Оскільки нормами Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачено можливість здійснення державної реєстрації права власності виключно на підставі акту приймання-передачі майна або іншого документу, що підтверджує факт передачі такого майна, то здійснення державної реєстрації права власності на підставі акту приймання-передачі майнової частки не відповідає вимогам законодавства, які ставляться до переліку документів, на підставі яких здійснюється державна реєстрація права власності у зв'язку з передачею майна у власність фізичним та юридичним особам, що вийшли із складу засновників (учасників) юридичної особи.

Поміж іншого, за результатами дослідження змісту акту приймання-передачі майнової частки ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», укладеного між ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» та ТОВ “ПАРУС 36» від 14.02.2020, серія та номер: 394,395, на підставі якого було здійснено державну реєстрацію права власності ТОВ “ПАРУС 36» на спірне нерухоме майно, судом першої інстанції було встановлено, що даний акт містить недостовірні відомості щодо дати виходу ТОВ “ПАРУС 36» зі складу учасників ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», а саме в акті датою виходу зазначено 23.01.2019 у той час, як дії з виходу ТОВ “ПАРУС 36» зі складу учасників ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» вчинялись у січні 2020 року. Суд зауважує, що станом на січень 2019 року ТОВ “ПАРУС 36» не було створене та зареєстроване як юридична особа.

Зазначені обставини також унеможливлювали державну реєстрацію права власності на нерухоме майно на підставі згаданого акту.

Щодо доводів скаржника, викладених в апеляційній скарзі, колегія суддів зазначає наступне.

Як слідує зі змісту мотивувальної частини оскаржуваного рішення, судом першої інстанції при його ухваленні не застосовувались норми статті 42 КУзПБ, як помилково вважає відповідач-1. Господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання недійсним правочину, оформленого Актом приймання-передачі майнової частки від 14.02.2020, як фраудаторного, саме на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини третьої статті 3 ЦК України), недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), частин першої і третьої статті 203 ЦК України, що відповідає нормам чинного законодавства України та усталеній практиці правозастосування Верховного Суду.

Відповідно судом не беруться до уваги твердження скаржника про те, що позов про визнання недійсним правочину подано поза межами строку, визначеного ч. 2 ст. 42 КУзПБ.

Згідно з правовим висновком, наведеним Верховним Судом у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 22.05.2024 у справі № 924/408/21 (924/287/23):

“58. Верховний Суд неодноразово зазначав, що інститут визнання недійсними правочинів боржника в межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника. Визнання недійсними правочинів боржника в межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливого справедливого задоволення вимог кредиторів.

59. Стаття 42 КУзПБ визначає спеціальні підстави для заявлення вимог про визнання недійсними правочинів за участю боржника, вчинених ним після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство.

60. Однак згідно з усталеною правовою позицією Верховного Суду викладеною, зокрема, в постановах від 28.10.2021 у справі № 911/1012/13, від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16, укладення боржником договору поза межами відповідного "підозрілого періоду" (одного або трьох років, що передували відкриттю справи про банкрутства), визначеного, відповідно, статтею 20 Закону про банкрутство або статтею 42 КУзПБ, не виключає можливості звернення зацікавлених осіб (арбітражного керуючого або кредитора) з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами Цивільного кодексу України , Господарського кодексу України чи інших законів ».

За змістом правового висновку, наведеним Верховним Судом у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 02.06.2021 у справі № 904/7905/16:

“139. КУзПБ є частиною цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норми ЦК України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.

140. Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України, статтею 20 ГК України. Загальні вимоги щодо недійсності правочину встановлені статтею 215 цього Кодексу. 141. Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України, для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці, що підтверджується висновками, які містяться у постановах Верховного Суду України від 25.12.2013 у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 у справі № 6-806цс16, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 17.06.2020 у справі № 910/12712/19, від 20.01.2021 у справі № 910/8992/19 (910/20867/17), від 16.03.2021 у справі № 910/3356/20, від 18.03.2021 у справі № 916/325/20, від 19.02.2021 у справі N 904/2979/20 тощо.

142. Тому в кожній справі про визнання правочину недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків».

Як передбачено ст. 61 КУзПБ, ліквідатор з дня свого призначення під час здійснення своїх повноважень, зокрема, подає до суду заяви про визнання недійсними правочинів (договорів) боржника.

В свою чергу, у постанові від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19) Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, наголосив, що кредитор (кредитори) та арбітражний керуючий є тими зацікавленими особами у справі про банкрутство, які мають право звертатися з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів, у межах справи про банкрутство і таке звернення є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість відновлення порушених прав кредиторів та боржника.

У постанові від 06.02.2025 у справі № 911/899/22 (911/1842/23) (п.п. 105 106), Верховний Суд виснував, що у правовідносинах банкрутства оспорювання правочинів боржника, вчинених на шкоду кредитора, врегульовано спеціальними нормами ст. 42 КУзПБ, що не виключає можливості визнання недійсним договору, спрямованого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України). При розгляді таких позовів судам слід враховувати, що звернення заінтересованої особи, зокрема ліквідатора у справі про банкрутство, до суду з позовом про визнання недійсним правочину боржника з відчуження активів спрямоване на усунення несприятливих наслідків для цієї особи (недопущення їх виникнення у майбутньому), пов'язаних із вчиненням такого правочину.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц кваліфікує правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам, як фраудаторні правочини, зробивши такий правовий висновок:

"Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)".

Велика Палата Верховного Суду у зазначеній вище справі вказує, що позивач має право звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України) і послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постанові від 03.03.2020 у справі №910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 04.08.2020 у справі №04/1410/5026/2337/2011.

Водночас критеріями, для кваліфікації договору як фраудаторного є, зокрема: відчуження майна за наявності значної непогашеної заборгованості; відчуження майна боржником після пред'явлення до нього позову про стягнення такої заборгованості (хоча є і виключення з цього правила, головне довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати); майно відчужено на підставі безвідплатного правочину (з цього правила є також виключення, зокрема, якщо ціна за оплатним договором занижена тощо); майно відчужене на користь пов'язаної особи (родичу або на користь власної юридичної особи); після відчуження майна у боржника відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором.

Узагальнюючи наведене вище, Верховний Суд у своїй постанові від 07.10.2020 у справі №755/17944/18 визначив перелік обставин, які можуть свідчити, що певний правочин є фраудаторний. До таких обставин було віднесено, зокрема:

- момент укладення договору (наприклад, відразу після пред'явлення позову від кредитора);

- контрагент, з яким боржник укладає договір (наприклад, близькі родичі або пов'язані особи);

- ціна майна (наприклад, така, що не відповідає ринковій).

Такий перелік обставин не є вичерпним. Залежно він конкретної ситуації, суд може врахувати й інші обставини.

Подібна правова позиція висловлена також у постанові судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19).

Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.09.2022 у справі №910/16579/20 викладено правовий висновок, що учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів (п. 10.39).

Укладення фраудаторних правочинів є характерним для боржників у процедурах банкрутства, позаяк неплатоспроможність боржника означає ситуацію, коли не вистачає коштів для задоволення всіх вимог кредиторів і, діючи недобросовісно, боржник намагається створити переваги для задоволення вимог «дружнього» кредитора на шкоду іншим своїм кредиторам, порушивши встановлену законом черговість або пропорційність задоволення вимог окремого класу кредиторів (п. 10.40).

Задоволення боржником вимог окремого кредитора поза межами конкурсної процедури банкрутства з використанням пов'язаних (або непов'язаних) із боржником осіб підтверджує неправомірну і недобросовісну мету боржника щодо створення йому преференції у виконанні зобов'язань та порушення імперативно встановленої у банкрутстві черговості задоволення вимог певних класів кредиторів боржника (п. 10.41).

Отже, правочини за участю боржника, які допомагають реалізувати цю мету, мають ознаки фраудаторності, незалежно від того, чи такий правочин є двостороннім (одностороннім) чи багатостороннім (у якому буде задіяно низку учасників, об'єднаних єдиною неправомірною метою). Для класифікації правочину як фраудаторного має значення фактична участь боржника у ньому як одного з учасників вольових дій, направлених на виведення майна боржника з метою незадоволення вимог одного або декількох його кредиторів у легальній судовій процедурі (п. 10.42).

Таким чином, в силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин.

Відтак, саме згадані вище критерії і є вирішальними та необхідними для з'ясування при доведенні фраудаторності, а отже й недійсності договору з настанням відповідних наслідків, адже це свідчитиме про укладення правочину внаслідок недобросовісної поведінки та зловживання цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Однак, слід враховувати, що кожен окремий критерій сам по собі не спричиняє фраудаторність, і вони повинні розглядатися комплексно, а презумпція правомірності правочину може бути спростована тільки вагомими доказами, які у своїй сукупності засвідчують шкідливість вчиненого правочину, вживання права на зло. Колегія суддів зауважує, що дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (див. постанову Верховного Суду від 24.07.2019 у справі №405/1820/17).

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховним Судом зазначено, що серед інших ознак фіктивності правочину слід виокремити такі: 1) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 2) майно відчужене на користь близького родича (пов'язаної особи); 3) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов'язаннями перед кредитором. За висновками Верховного Суду, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, може ставитися під сумнів.

Як вбачається з матеріалів справи, дійсно укладення оспорюваного правочину мало місце в період незадовільного фінансового стану товариства і неможливості розрахунків з кредиторами, оскільки за ТОВ "ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ" обліковувалась заборгованість перед АТ "ПОЛТАВАОБЛЕНЕРГО", заборгованість по розрахункам з вітчизняними постачальниками на суму 75 838,50 грн та по розрахункам з іноземними постачальниками на суму 12 641 464,61 грн, а також заборгованість з виплати вартості частки колишнім учасникам, у тому числі ОСОБА_5 , яка і стала підставою для відкриття провадження у справі № 908/1877/24 про банкрутство.

Контрагент, з яким вчинено оспорюваний договір - є пов'язаною з учасником (засновником) ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» особою, а саме: 13.01.2020 ОСОБА_1 було створено ТОВ “ПАРУС 36» (відповідач-1) зі статутним капіталом у розмірі 18 000,00 грн, у якому частка ОСОБА_1 становила 18 000,00 грн, що дорівнює 100 %. Фактично створення такої юридичної особи не переслідувало іншої мети, а ніж виведення з її допомогою майна боржника у непередбачений Законом спосіб, про що свідчить наступне.

Натомість вже за рішенням єдиного учасника ТОВ “ПАРУС 36» ОСОБА_1 № 1 від 21.01.2020 було вирішено вийти зі складу учасників ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ».

Тобто строки перебування створеної учасником (засновником) ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» юридичної особи у складі учасників ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» трохи більше 1 тижня не мало під собою будь-якого розумного підґрунтя, а було направлене на заволодіння майном боржника в обхід процедури банкрутства.

Наслідком чого стало те, що 14.02.2020 на підставі Акту приймання-передачі майнової частки ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», укладеного між ТОВ “ПАРУС 36» та ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», серія та номер: 394,395, виданого 14.02.2020, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Іванютін-Сандомирським Леонідом Олеговичем, було здійснено державну реєстрацію права власності на 129649/1000000 часток будівлі АДРЕСА_1 за ТОВ “ПАРУС 36» в рахунок виплати вартості частки учасника у зв'язку з виходом з ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ».

Підсумовуючи наведене, слід дійти висновків про те, що фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, отже, такий правочин може бути визнаний недійсним в порядку позовного провадження у межах справи про банкрутство відповідно до статті 7 КУзПБ на підставі пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України як такий, що вчинений всупереч принципу добросовісності, та частин третьої, шостої статті 13 ЦК України з підстав недопустимості зловживання правом.

У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсними правочинів боржника на підставі загальних засад цивільного законодавства та недопустимості зловживання правом є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника (постанова Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19)).

Усе вищевикладене свідчить, що так званий "підозрілий період" встановлений у статті 42 КУзПБ (три роки, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство), надає можливість арбітражному керуючому та кредиторам оспорити правочини із додаткових, специфічних підстав, які характерні виключно для правовідносин, що виникають між боржником і кредитором у процесі відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом, однак не виключає можливості арбітражного керуючого оскаржувати на підставі загальних засад цивільного законодавства правочини, вчинені боржником поза межами “підозрілого періоду». Наведений підхід та його обґрунтування є усталеним під час розгляду справ про банкрутство і застосування норм права у подібних правовідносинах.

У справі, що розглядається, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що обставини з вибуття спірного майна з власності ТОВ "ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ" свідчать про недобросовісність дій відповідачів, вчинених з метою виведення майнових активів ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» на підконтрольну відповідачу-2 юридичну особу, що спричинило несприятливі наслідки для боржника у вигляді протиправного зменшення його активів.

Отже, оскільки у справі, що розглядається, підставою позову ліквідатора ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» було визначено порушення саме вимог п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України щодо дотримання принципу добросовісності, ч. 3 ст. 13 ЦК України щодо недопустимості зловживання правом, ч. 3 ст. 203 ЦК України, що було враховано судом першої інстанції, то доводи апелянта про вчинення правочину поза межами підозрілого періоду є неспроможними, оскільки не відповідають чинному правовому регулюванню та актуальному правозастосуванню.

Крім того, за змістом апеляційної скарги апелянт стверджує, що судом першої інстанції нібито не враховано, що заборгованість перед АТ “ПОЛТАВОБЛЕНЕРГО» була відсутня і виникла внаслідок відмови від договору від 22.01.2021, а у власності боржника на день виходу ТОВ “ПАРУС 36» зі складу учасників було наявне нерухоме майно - 637671/1000000 часток будівлі, наявність якого начебто надавала можливість здійснювати розрахунки із кредиторами та підтверджувала той факт, що станом на 14.02.2020 боржник не перебував у стані неплатоспроможності або загрози неплатоспроможності, що, на думку апелянта, свідчить про вибірковість дій арбітражного керуючого та використання ним своїх повноважень на зло.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду, викладеного в постанові від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19), фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов'язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов'язку.

Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов'язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (див. висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі № 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі №922/3796/16, від 04.08.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі №904/4262/17, від 22.04.2021 у справі № 908/794/19 (905/1646/17)).

В оскаржуваному рішенні від 18.03.2025 суд першої інстанції встановив, що відчуження спірного нерухомого майна було здійснене у період незадовільного фінансового стану товариства і неможливості розрахунків з кредиторами, оскільки за ТОВ "ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ" обліковувалась заборгованість перед АТ "ПОЛТАВАОБЛЕНЕРГО", заборгованість по розрахункам з вітчизняними постачальниками на суму 75 838,50 грн та по розрахункам з іноземними постачальниками на суму 12 641 464,61 грн, а також заборгованість з виплати вартості частки колишнім учасникам, у тому числі ОСОБА_5 , яка в подальшому і стала підставою для відкриття провадження у справі № 908/1877/24 про банкрутство.

Так, у Протоколі загальних зборів учасників ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» № 1/01-20 від 29.12.2019 учасниками загальних зборів, серед яких був і ОСОБА_1 , засвідчено, що ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» не отримало прибутку, у зв'язку з чим вже не мало змоги направити будь-які прибуткові кошти на поточні розрахунки з кредиторами та виплатити учасникам товариства дивіденди.

Тобто учасниками ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» за результатами здійсненого аналізу фінансового становища було встановлено відсутність прибутків та коштів на розрахунки з кредиторами, що свідчить про очевидну неплатоспроможність ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», а вже у січні 2020 року ОСОБА_1 було вчинено дії щодо зменшення розміру своєї частки у статутному капіталі банкрута, внесення її частини у статутний капітал ТОВ “ПАРУС 36» і подальшого виходу ТОВ “ПАРУС 36» зі складу засновників банкрута, в результаті чого ТОВ “ПАРУС 36» було передано частину нерухомого майна банкрута в рахунок нібито виплати вартості частки учасника у зв'язку з виходом з товариства.

Крім того, судом першої інстанції під час ухвалення оскаржуваного рішення було враховано дані зі звіту за результатами проведення аналізу фінансово-господарської діяльності ТОВ "ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ" від вересня 2024 року, який міститься в матеріалах справи № 908/1877/24, результати якого підтверджують, що протягом 2020 року власний капітал зменшився на 131 тис.грн. (141 тис. гри., станом на 31.12.2019 та 11 тис.грн. станом на 31.12.2020), розмір зобов'язань збільшився (13 575 тис. грн., станом на 31.12.2019 та 22 991 тис.грн. станом на 31.12.2020) зі значними коливаннями показників забезпечення зобов'язань кредиторів у бік їх погіршення (станом на 31.12.2020 всі показники погіршилися у порівнянні з попереднім роком), що може свідчити про навмисне погіршення фінансово-господарського стану підприємства та доведення до банкрутства в період з 31.12.2019 по 31.12.2020. І саме у зазначений період ОСОБА_1 як генеральним директором та засновником ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», а також єдиним засновником та директором ТОВ “ПАРУС 36», були вчинені дії з відчуження спірного майна на користь ТОВ “ПАРУС 36» в рахунок виплати частки у ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», що вказує на необґрунтованість аргументів скаржника у відповідній частині скарги.

Безпідставними також є доводи апелянта про відсутність заборгованості перед ПАТ "Полтаваобленерго" (код ЄДРПОУ 00131819) станом на дату відчуження спірного нерухомого майна, адже, як вбачається зі змісту рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 01.06.2021 у справі № 904/3425/21, що набрало законної сили:

« 05.12.2017 між ПАТ "Полтаваобленерго" (позивач, замовник) та ТОВ "ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ" (відповідач, підрядник) було укладено договір № 4520 на виконання проектних робіт, яким було встановлено, що строк виконання всього обсягу робіт по договору - до 29.12.2018. Відповідач надав позивачеві рахунок на оплату № 6 від 19.01.2018 на суму 107 208,79 грн, який позивачем оплачено в повному обсязі, однак відповідач роботи у встановлені договором строки не виконав».

Обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (ч. 4 ст. 75 ГПК України).

Тобто станом на дату відчуження спірного нерухомого майна за ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» вже більше року обліковувалась заборгованість перед АТ “ПОЛТАВАОБЛЕНЕРГО» з повернення безпідставно набутих коштів попередньої оплати, обов'язок з повернення якої виник з наступного дня після спливу строку виконання робіт, а не з моменту направлення вимоги у 2021 році або набрання рішенням суду законної сили, що підтверджується також тим, що Господарський суд Дніпропетровської області у рішенні від 01.06.2021 у справі № 904/3425/21 нараховував пеню за порушення зобов'язання саме з 30.12.2018 - наступного дня після спливу строку виконання робіт.

Крім того, провадження у справі № 908/1877/24 про банкрутство ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» було відкрито за заявою ОСОБА_2 , який набув права вимоги до ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» на підставі Договору відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 04.12.2020, укладеного з ОСОБА_5 .

Первісний кредитор ОСОБА_5 була учасником ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» і на підставі заяви від 25.11.2019 добровільно вийшла зі складу учасників Товариства, у зв'язку з чим 11.12.2019 звернулася до ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» із заявою, якою просила повідомити вартість належної їй частки в статутному капіталі та виплатити їй відповідну вартість належної частки.

Листом № 1-00/30 від 09.01.2020 ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» повідомило ОСОБА_5 , що згідно зі звітом про оцінку вартості частки в статутному капіталі товариства станом на 09.12.2019 ринкова вартість частки складала 10915773,00 грн і що зазначена вартість частки у вказаному розмірі буде виплачена їй не пізніше 10.12.2020.

Однак вартість її частки так і не була виплачена, і в рахунок її вартості майно не передавалось, що й стало підставою для звернення нового кредитора із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство.

Отже, станом на дату відчуження спірного майна у ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» була заборгованість з виплати вартості частки перед ОСОБА_5 , яка подала заяву про вихід з Товариства майже двома місяцями раніше, ніж ТОВ “ПАРУС 36» (апелянт), що підтверджується ухвалою Господарського суду Запорізької області від 23.07.2024 у справі № 908/1877/24 про відкриття провадження у справі про банкрутство ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ».

Зі звіту про оцінку вартості частки в статутному капіталі ТОВ "ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ" номінальною вартістю 18 000,00 грн, складеного 24.01.2020 незалежним оцінювачем, який міститься в матеріалах справи, також вбачається наявність заборгованості ТОВ "ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ" перед учасниками, які вийшли до дати оцінки (700 779,00 грн, 11 968,00 грн та 5 613 240,00 грн), на яку було зменшено суму власного капіталу для розрахунку ринкової вартості частки, та які фактично є кредиторами ТОВ "ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ" станом на дату вчинення спірного правочину.

Також відповідно до бухгалтерської звітності ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» станом на 01.02.2020 у банкрута обліковувалась заборгованість по розрахункам з вітчизняними постачальниками на суму 75 838,50 грн, а також заборгованість по розрахункам з іноземними постачальниками на суму 12 641 464,61 грн, що підтверджується матеріалами справи.

Усе вищевикладене підтверджує обґрунтованість висновків суду першої інстанції, що відчуження 129649/1000000 частини будівлі АДРЕСА_1 в рахунок виплати вартості частки ТОВ “ПАРУС 36» на підставі оспорюваного Акту приймання-передачі майнової частки ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» від 14.02.2020, серія та номер: 394,395, є фраудаторним правочином, укладеним на шкоду кредиторам у період неплатоспроможності товариства, вчиненим з порушенням вимог п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України щодо дотримання принципу добросовісності, ч. 3 ст. 13 ЦК України щодо недопустимості зловживання правом, ч.ч. 1, 3 ст. 203 ЦК України, що є підставою для визнання його недійсним.

Не спростовують висновків Господарського суду Запорізької області у рішенні від 18.03.2025 і твердження апелянта про наявність у власності боржника 637671/1000000 часток будівлі, наявність якого нібито надавала можливість здійснювати розрахунки із кредиторами, оскільки такі не впливають на кваліфікацію спірного правочину як фраудаторного за сукупністю встановлених судом обставин.

З урахуванням всього обсягу заборгованості ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», що існувала станом на дату відчуження спірного нерухомого майна, її розмір перевищував вартість 637671/1000000 часток будівлі, яка залишилась у власності боржника, про яку зазначає апелянт (15 383 351,84 грн), тому доводи ТОВ “ПАРУС 36» про достатність майна боржника для розрахунків з кредиторами на момент відчуження спірного нерухомого майна на користь ТОВ “ПАРУС 36» не підтверджуються матеріалами справи, а факт визнання ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» банкрутом лише засвідчує недостатність активів для погашення кредиторських вимог.

В свою чергу, у постанові від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19) Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду зазначив, що, проаналізувавши документи та фактичні обставини ще на стадії розпорядження майном або у процедурі ліквідації, арбітражний керуючий зобов'язаний самостійно визначитися з наявністю підстав для подання заяви (позову) про визнання недійсними правочинів боржника для збільшення ліквідаційної маси, відновлення порушених прав кредиторів і погашення їх вимог.

Відтак, колегія суддів відхиляє посилання скаржника на вибірковість дій арбітражного керуючого з оскарження правочинів боржника як безпідставні, адже наведене не є предметом розгляду у справі про визнання недійсним правочину і витребування майна та не стосується предмету та підстав заявленого ліквідатором позову, який спрямований на оскарження правочинів боржника, вчинених з порушенням норм чинного законодавства України, з метою подальшого наповнення ліквідаційної маси і максимально можливого задоволення грошових вимог кредиторів боржника у справі про банкрутство.

Так само, суд відхиляє аргументи апеляційної скарги, що арбітражний керуючий не вжив ніяких заходів для встановлення обґрунтованості вимог ФОП Сухіна Іллі Володимировича, який протоколом загальних зборів від 29.12.2020 був призначений заступником генерального директора боржника, з огляду на їх необґрунтованість та відсутність будь-якого зв'язку з обставинами, які підлягають доказуванню під час розгляду даної справи.

Більше того, Верховним Судом сформовано сталу практику про те, що обов'язок надання правового аналізу поданих кредиторських вимог, підстав виникнення грошових вимог кредиторів до боржника, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог покладений саме на господарський суд, який здійснює розгляд справи про банкрутство (див. постанови Верховного Суду від 29.03.2018 у справі № 925/1165/16, від 07.08.2019 у справі № 922/1014/18, від 09.08.2018 у справі № 921/184/16-г/10, від 26.02.2019 у справі №908/710/18, від 05.03.2019 у справі № 910/3353/16, від 17.04.2019 у справі № 43/75-15/7-б).

Також, апелянт в обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що оскільки з 29.12.2020 ОСОБА_1 припинив виконання повноважень генерального директора боржника та новопризначений генеральний директор ОСОБА_7 не звертався із заявою про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність боржника, як це передбачено статтею 34 КУПБ, то обставини такої неплатоспроможності були відсутні до липня 2024 року.

Частиною 6 статті 34 КУзПБ передбачено, що боржник зобов'язаний у місячний строк звернутися до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство у разі виникнення неплатоспроможності, зокрема якщо задоволення вимог одного або кількох кредиторів призведе до неможливості виконання грошових зобов'язань боржника в повному обсязі перед іншими кредиторами або якщо розмір грошових зобов'язань боржника, строк виконання яких настав, перевищує вартість активів боржника, та в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Якщо органи управління боржника допустили порушення цих вимог, вони несуть солідарну відповідальність за незадоволення вимог кредиторів.

Тобто факт незвернення керівника боржника в місячний строк до господарського суду із заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство не є доказом відсутності обставин неплатоспроможності боржника до моменту ініціювання кредитором провадження у справі про банкрутство, оскільки такі обставини існують об'єктивно та не залежать від суб'єктивних чинників, зокрема, волевиявлення на звернення чи не звернення з заявою про відкриття провадження у справі про банкрутство, натомість встановлення порушення вимог ч. 6 ст. 34 КУзПБ тягне за собою притягнення до солідарної відповідальності за незадоволення вимог кредиторів, а отже безпосередньо не впливає на наявність та (або) відсутність підстав для визнання недійсними правочинів боржника.

Також, апелянт зазначає, що право учасника товариства на отримання вартості частки при виході зі складу учасників належить останньому на підставі положень статуту та закону, та не може вважатись таким, що набуто внаслідок зловмисної домовленості, тому передання на користь ТОВ “ПАРУС 36» спірного нерухомого майна в рахунок виплати вартості частки відповідає вимогам чинного законодавства та інтересам як відповідачів, так і боржника.

Разом з тим, судом встановлено, що з 2012 року по жовтень 2020 року одним із засновників ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» був ОСОБА_1 , який з 26.05.2017 по 30.12.2020 також обіймав посаду генерального директора.

Станом на 28.12.2019 розмір внеску ОСОБА_1 у статутний капітал ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» становив 60 367,00 грн.

14.02.2020 на підставі оскаржуваного Акту приймання-передачі майнової частки ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», укладеного між ТОВ “ПАРУС 36» та ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», від 14.02.2020 було здійснено державну реєстрацію права власності на 129649/1000000 частини будівлі АДРЕСА_1 за ТОВ “ПАРУС 36» в рахунок виплати вартості частки ТОВ “ПАРУС 36» як учасника у зв'язку з виходом з ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ».

Тобто відчуження частини нерухомого майна банкрута було здійснене в надзвичайно стислі строки на користь новоствореного підприємства ТОВ “ПАРУС 36», до складу якого увійшов єдиний учасник (засновник) ОСОБА_1 , який був засновником і генеральним директором позивача - банкрута ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», тобто посадовою особою виконавчого органу банкрута з відповідним обсягом повноважень та обізнаністю про незадовільний фінансовий стан товариства, що свідчить про відчуження спірного нерухомого майна між пов'язаними підприємствами, керівництво якими здійснювала одна і та ж особа, що підтверджує недобросовісність при вчиненні таких дій

У спосіб зменшення ОСОБА_1 розміру своєї частки у статутному капіталі банкрута частини своєї частки, внесення її частини у статутний капітал ТОВ “ПАРУС 36» і подальшого виходу ТОВ “ПАРУС 36» зі складу засновників банкрута, було виведено частину нерухомого майна банкрута на підконтрольне ОСОБА_1 підприємство, в той час як отримання частини майна банкрута було можливе у випадку виходу учасника з товариства (на підставі ч. 9 ст. 24 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю»), що передбачало б необхідність виходу ОСОБА_1 з ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», чого ним здійснено не було, або ж у випадку ліквідації ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» і отримання майна або його вартості після розрахунку з усіма кредиторами, що також не мало місце у даній справі.

Згідно правового висновку Верховного Суду у постанові від 29.02.2024 у справі №908/2828/19 (910/16579/20) КУзПБ не передбачає задоволення вимог конкурсних кредиторів до боржника поза процедурами банкрутства.

Як обґрунтовано зазначено судом першої інстанції, відповідачами не надано доказів на підтвердження мети відчуження спірного майна шляхом внесення ОСОБА_1 як учасником і генеральним директором ТОВ "ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ" своїх корпоративних прав у статутний капітал ТОВ "ПАРУС 36", у якому він є єдиним засновником і директором, виходу ТОВ "ПАРУС 36" зі складу учасників ТОВ "ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ" на підставі рішення, прийнятого одноособово ОСОБА_1 протягом тижня з дня внесення частки у статутний капітал, та подальшого отримання ТОВ "ПАРУС 36" у власність спірного нерухомого майна в рахунок виплати вартості частки у статутному капіталі ТОВ "ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ".

Водночас, доводи скаржника про неправомірне встановлення судом першої інстанції наявності обставин зловмисної домовленості, оскільки, на його думку, право учасника товариства на отримання вартості частки при виході зі складу учасників належить останньому на підставі положень статуту та закону, та не може вважатись таким, що набуто внаслідок зловмисної домовленості, є безпідставними, оскільки судом першої інстанції взагалі не встановлювались обставини зловмисної домовленості під час відчуження майна на користь ТОВ “ПАРУС 36», що підтверджується змістом мотивувальної частини рішення Господарського суду Запорізької області від 18.03.2025 у справі № 908/1877/24 (908/3444/24).

Поміж іншого, в апеляційній скарзі зазначається, що судом першої інстанції не було відхилено оцінку ринкової вартості частки ТОВ “ПАРУС 36» у статутному капіталі боржника, однак судом першої інстанції обґрунтовано не взято до уваги доводи відповідача-2 про те, що ринкова вартість частини нерухомого майна на момент виходу ТОВ "ПАРУС 36" зі складу учасників товариства становить 3 127 688,39 грн та є ринковою, оскільки як вбачається зі звіту про оцінку вартості частки в статутному капіталі ТОВ "ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ" номінальною вартістю 18 000,00 грн, складеного 24.01.2020 фізичною особою - підприємцем, незалежним оцінювачем Стрижаком Д. Є., здійснювалась оцінка не безпосередньо об'єкта нерухомого майна, розташованого за адресою: м. Дніпро, вул. Академіка Белелюбського, буд. 36, а оцінка саме вартості частки у статутному капіталі ТОВ "ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ", яка розраховується як вартість чистих активів, тобто під час оцінки враховується вартість майна та інших потенційних активів за вирахуванням зобов'язань товариства, що об'єктивно не може відображати оцінку ринкової вартості спірної частини об'єкта нерухомого майна. Крім того, ринкова оцінка об'єкта нерухомості завжди включає в себе такі критерії як поверховість розташування, стан та призначення приміщень тощо, чого в наведеній оцінці оцінювачем зроблено не було, а розрахунок частини нерухомого майна було зроблено відповідачем-2 грубим арифметичним підрахунком поділу загальної площі на частину нерухомого майна.

Що ж до посилання скаржника на те, що у разі визнання недійсним акту про передачу майна та набрання законної сили відповідним рішенням, саме відповідач опиниться у становищі, коли він буде позбавлений можливості задовольнити свої законні вимоги з виплати останньому вартості частки у статутному капіталі внаслідок перебування Товариства на стадії ліквідації та спливу строку заявлення вимог кредиторів у рамках провадження справи про банкрутство, то такі є безпідставними, позаяк відповідно до ч. 4 ст. 45 КУзПБ для кредиторів, вимоги яких заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, усі дії, вчинені у судовому процесі, є обов'язковими так само, як вони є обов'язковими для кредиторів, вимоги яких були заявлені протягом встановленого строку. Вимоги кредиторів, заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, задовольняються в порядку черговості, встановленої цим Кодексом. Кредитори, вимоги яких заявлені після завершення строку, визначеного частиною першою цієї статті, є конкурсними, однак не мають права вирішального голосу на зборах та комітеті кредиторів.

Із наведених норм КУзПБ вбачається, що визнання недійсним правочину і витребування від ТОВ “ПАРУС 36» майна на користь боржника не позбавляє ТОВ “ПАРУС 36» права звернутися до Господарського суду Запорізької області в межах справи № 908/1877/24 про банкрутство ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» з грошовими вимогами до боржника, незважаючи на сплив 30-денного строку на заявлення вимог конкурсними кредиторами у справі про банкрутство.

Натомість усе вищезазначене не спростовує встановлених судом обставин щодо наявності підстав для визнання фраудаторним правочину, оформленого актом приймання-передачі майнової частки ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», укладеним між ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» та ТОВ “ПАРУС 36» від 14.02.2020, серія та номер: 394,395.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Тлумачення змісту ст. 216 ЦК України свідчить, що недійсний правочин не створює для сторін тих прав і обов'язків, які він мав створювати, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов'язані з його недійсністю. Такі юридичні наслідки під час виконання сторонами недійсного правочину поєднуються з реституційними, які полягають у поверненні в натурі кожною стороною одна одній, одержаного ними на виконання цього правочину. Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.

Частинами першою, другою статті 1212 ЦК України визначено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України, положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином.

Системне тлумачення абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України та пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України свідчить, що: а) законодавець не передбачив можливість здійснення односторонньої реституції; б) правила абзацу першого частини першої статті 216 ЦК України застосовуються тоді, коли відбувається саме двостороння реституція; в) в тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України (висновок щодо застосування норм права, викладений у постановах Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 396/29/17, від 12.06.2020 у справі № 906/775/17, від 13.05.2021 у справі №910/6360/20).

Ураховуючи наведене, для повернення виконаного за недійсним правочином у разі, коли тільки одна із сторін здійснила його виконання, правила статті 216 ЦК України не застосовуються, а повернення виконаного здійснюється на підставі положень глави 83 “Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави» ЦК України.

Наведений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/14.

У постанові від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на свої попередні висновки про те, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна.

Задоволення віндикаційного позову щодо такого майна, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за кінцевим набувачем, який є відповідачем (постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146)), незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387, 388 ЦК України), чи в порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України), чи в порядку примусового виконання обов'язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 38)).

У зв'язку з тим, що суд встановив наявність достатніх правових та фактичних підстав для визнання правочину, оформленого актом приймання-передачі майнової частки ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ», укладеним між ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» та ТОВ “ПАРУС 36» від 14.02.2020, серія та номер: 394,395, недійсним, то й правомірно задоволено вимогу позивача про витребування у відповідача-1 ТОВ “ПАРУС 36» 129649/1000000 часток майна, розташованого за адресою: місто Дніпро, вулиця Академіка Белелюбського, буд. 36, яке було набуте ТОВ “ПАРУС 36» на підставі акту приймання-передачі майнової частки ТОВ “ІНСТИТУТ ДНІПРОВНІПІЕНЕРГОПРОМ» від 14.02.2020.

Доводи апеляційної скарги обґрунтованості цих висновків суду не спростовують.

Частиною першою статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства визначено справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (п.5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (п.14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц та пункт 40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права або інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (висновки, наведені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 910/3907/18).

Банкрутство за своєю правовою природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого регламентовано до 21.10.2019 Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», з 21.10.2019 - КУзПБ.

Розгляд та захист порушених справ у межах справи про банкрутство має певні характерні особливості, що відрізняються від позовного провадження. Передусім це зумовлено специфікою провадження у справах про банкрутство, яка полягає у застосуванні специфічних способів захисту її суб'єктів, особливостях процедури, учасників стадій та інших елементів, які відрізняють це провадження від позовного.

До таких засобів віднесено інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство, закріплений у ст. 20 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (ст. 42 Кодексу України з процедур банкрутства), який є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності.

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.

Визнання недійсними угод боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.

Частина третя статті 12 КУзПБ зобов'язує арбітражного керуючого під час реалізації своїх прав та обов'язків діяти добросовісно, розсудливо та з метою, з якою ці права та обов'язки надано (покладено).

У процедурі ліквідації арбітражний керуючий зобов'язаний самостійно визначитися з наявністю підстав для подання заяви (позову) про визнання недійсними правочинів боржника для збільшення ліквідаційної маси, відновлення порушених прав кредиторів і погашення їх вимог.

Подання заяв про визнання недійсними правочинів боржника в разі встановлення арбітражним керуючим наявності фраудаторних правочинів боржника, вчинених у підозрілий період, - це обов'язок арбітражного керуючого, який спрямований на виявлення та повернення майна боржника у справі про банкрутство, та є свідченням безсумнівної повноти дій ліквідатора у ліквідаційній процедурі.

Недійсність договору як приватно - правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

Натомість провадження у справі про банкрутство, на відміну від позовного провадження, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, має на меті задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. Досягнення цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника, інших осіб; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів, інших осіб.

Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимальне та справедливе задоволення вимог кредиторів.

Інститут визнання недійсними правочинів боржника в межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад контрагентів боржника (постанова Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 21/89б/2011(913/45/20).

Кредитор (кредитори) та арбітражний керуючий є тими зацікавленими особами у справі про банкрутство, які мають право звертатися з позовами про захист майнових прав та інтересів з підстав, передбачених нормами ЦК України, ГК України чи інших законів, у межах справи про банкрутство, і таке звернення є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість відновлення порушених прав кредиторів та боржника (постанова Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду від 24.11.2021 у справі № 905/2030/19 (905/2445/19)).

Таким чином, законодавство у сфері банкрутства містить спеціальні та додаткові, порівняно із нормами ЦК України, підстави для визнання оспорюваних правочинів недійсними, і застосовуються тоді коли боржник перебуває в особливому правовому режимі, який врегульовано законодавством про банкрутство.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, наведеної у постанові від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19, у процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus).

Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду у постанові від 07.09.2022 у справі № 910/16579/20 «у разі невідповідності фраудаторного правочину загальним принципам цивільного права та його вчинення з виходом за межі цивільних прав суди можуть визначити юридичну кваліфікацію такого правочину із застосуванням загальних положень ЦК України».

Враховуючи у даному випадку сукупність встановлених обставин, підтверджених відповідними доказами, з огляду на положення ст.ст. 74-80, 86 ГПК України та норми законодавства, які застосовуються у спірних правовідносинах, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про наявність правових підстав для задоволення позову.

Порушень або неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, апеляційним судом під час перегляду справи в апеляційному порядку не встановлено.

З огляду на все вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи скаржника, наведені ним в апеляційній скарзі, свого підтвердження не знайшли, не спростовують мотивів та висновків Господарського суду Запорізької області від 18.03.2025, у зв'язку з чим, відхиляються як необґрунтовані, внаслідок чого відсутні підстави для зміни чи скасування оскаржуваного судового рішення.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на її заявника.

Керуючись ст.ст. 123, 129, 236, 269, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю “ПАРУС 36» на рішення Господарського суду Запорізької області від 18.03.2025 у справі № 908/1877/24(908/3444/24) залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Запорізької області від 18.03.2025 у справі №908/1877/24(908/3444/24) залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю “ПАРУС 36».

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, порядок і строки оскарження визначені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови підписано 10.02.2026

Головуючий суддя В.Ф. Мороз

Суддя Ю.Б. Парусніков

Суддя А.Є. Чередко

Попередній документ

133981802

Наступний документ

133981804

Інформація про рішення:

№ рішення:	133981803
№ справи:	908/1877/24
Дата рішення:	17.12.2025
Дата публікації:	12.02.2026
Форма документу:	Постанова
Форма судочинства:	Господарське
Суд:	Центральний апеляційний господарський суд
Категорія справи:	Господарські справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи про банкрутство, з них:

Стан розгляду справи:

Стадія розгляду:	Призначено склад суду (05.02.2026)
Дата надходження:	05.02.2026
Предмет позову:	визнання правочину недійсним, визначення розміру статутного капіталу товариства та розмірів часток його учасників

Розклад засідань:

Минулі засідання (23)

23.07.2024 12:00	Господарський суд Запорізької області
03.09.2024 10:30	Господарський суд Запорізької області
19.09.2024 10:30	Господарський суд Запорізької області
10.10.2024 11:15	Господарський суд Запорізької області
20.02.2025 11:15	Господарський суд Запорізької області
20.02.2025 11:45	Господарський суд Запорізької області
04.03.2025 13:30	Господарський суд Запорізької області
04.03.2025 14:00	Господарський суд Запорізької області
11.03.2025 14:00	Господарський суд Запорізької області
18.03.2025 14:30	Господарський суд Запорізької області
24.09.2025 11:00	Центральний апеляційний господарський суд
24.09.2025 11:30	Центральний апеляційний господарський суд
30.09.2025 11:15	Господарський суд Запорізької області
14.10.2025 15:00	Господарський суд Запорізької області
29.10.2025 14:50	Центральний апеляційний господарський суд
29.10.2025 15:00	Центральний апеляційний господарський суд
11.11.2025 13:30	Господарський суд Запорізької області
12.11.2025 14:45	Центральний апеляційний господарський суд
12.11.2025 15:00	Центральний апеляційний господарський суд
02.12.2025 12:30	Господарський суд Запорізької області
17.12.2025 14:45	Центральний апеляційний господарський суд
17.12.2025 14:50	Центральний апеляційний господарський суд
06.01.2026 12:00	Господарський суд Запорізької області