10 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 320/43043/25
адміністративне провадження № К/990/54868/25
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Юрченко В.П.,
суддів: Ханової Р.Ф., Васильєвої І.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу №320/43043/25
за позовом Головного управління ДПС у Тернопільській області до ОСОБА_1 третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача - Приватне підприємство "Регіон-Автогаз" про встановлення тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою Головного управління ДПС у Тернопільській області на ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 23.09.2025 (суддя Баб'юк П.М.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26.11.2025 (головуючий суддя Кузьмич С.М., судді: Курилець А.Р., Мікула О.І.),
Головне управління ДПС у Тернопільській області (далі також - позивач, контролюючий орган) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 (далі також - відповідачка), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Приватне підприємство "Регіон-Автогаз", про встановлення керівнику юридичної особи тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України в порядку ст.289-2 КАС України.
Ухвалою Тернопільського окружного адміністративного суду від 23.09.2025, залишеною без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26.11.2025, позовну заяву повернуто позивачеві.
Постановляючи ухвалу про повернення позовної заяви, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що недоліки позовної заяви, які стали підставою для залишення її без руху, не усунуто, а саме - ухвалу суду першої інстанції від 22.09.2025 позивачем не виконано в частині подання обґрунтованої заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду із зазначенням підстав для поновлення строку та доказів на їх підтвердження. Суд першої інстанції також зазначив, що питання строку звернення контролюючого органу до суду з позовною заявою щодо обмеження права керівника платника податків на виїзд за кордон регламентується приписами абзацу другого частини другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України і, відповідно, становить три місяці з дня виникнення підстав, що дають контролюючому органу право на пред'явлення визначених законом позовних вимог, а оскільки 240 календарних днів для сплати Підприємством податкового боргу сплинули ще у грудні 2024 року, тоді як з позовною заявою позивач звернувся до суду лише у серпні 2025, то строк, визначений абзацом другим частини другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, є пропущеним.
Не погодившись із рішенням судів першої та апеляційної інстанцій контролюючий орган подав касаційну скаргу, де посилаючись на порушення судами норм процесуального та матеріального права, просить скасувати ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 23.09.2025 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26.11.2025, а справу №320/43043/25 направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.
Відповідно до частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Контролюючий орган вказує, що судами першої та апеляційної інстанцій при прийнятті оскаржуваних рішень було неправильно застосовано (не застосовано) положення частини першої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням положень пункту 87.13 статті 87 Податкового кодексу України.
Контролюючий орган зазначає, що нормою, визначеною пунктом 87.13 статті 87 Податкового кодексу України, встановлено закінчення строку звернення до суду, а саме - до події погашення такого податкового боргу. У зв'язку із відсутністю факту настання події (погашення податкового боргу), строк на звернення до суду не закінчився та суди помилково прийшли до відповідних висновків.
Відповідачкою відзиву на касаційну скаргу контролюючого органу надано не було, що не перешкоджає її подальшому розгляду.
Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Перевіривши доводи касаційної скарги, в межах касаційного перегляду, визначених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, а також, надаючи оцінку правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях норм матеріального і процесуального права у спірних правовідносинах, Верховний Суд виходить з наступного.
Так, згідно з положеннями пункту 59.1 статті 59 Податкового кодексу України у разі коли у платника податків виник податковий борг, контролюючий орган надсилає (вручає) йому податкову вимогу в порядку, визначеному для надсилання (вручення) податкового повідомлення-рішення.
У разі якщо у платника податків, якому надіслано (вручено) податкову вимогу, сума податкового боргу збільшується (зменшується), погашенню підлягає вся сума податкового боргу такого платника податку, що існує на день погашення. У разі якщо після направлення (вручення) податкової вимоги сума податкового боргу змінилася, але податковий борг не був погашений в повному обсязі, податкова вимога додатково не надсилається (не вручається) (пункт 59.5 статті 59 Податкового кодексу України).
Відповідно до пункту 87.13 статті 87 Податкового кодексу України у разі несплати протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги суми податкового боргу, що перевищує 1 мільйон гривень, контролюючий орган може звернутися до суду за встановленням тимчасового обмеження у праві виїзду керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника за межі України - до погашення такого податкового боргу.
Вимоги абзацу першого цього пункту не застосовується у разі наявності зобов'язання держави щодо повернення юридичній особі або постійному представництву нерезидента-боржника помилково та/або надміру сплачених ним грошових зобов'язань, бюджетного відшкодування податку на додану вартість, якщо загальна сума непогашеної заборгованості держави перед боржником дорівнює або перевищує суму податкового боргу такого боржника.
Тимчасове обмеження у праві виїзду керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника за межі України встановлюється як забезпечувальний захід виконання судового рішення або рішення керівника контролюючого органу про стягнення суми податкового боргу.
Позивач звернувся до суду з цим позовом саме на підставі положень вказаної статті, а також статті 289-2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до частини першої статті 289-2 Кодексу адміністративного судочинства України у разі невиконання у встановлені Податковим кодексом України строки обов'язку щодо сплати грошових зобов'язань юридичною особою або постійним представництвом нерезидента, що призвело до виникнення податкового боргу (заборгованості) у сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, податковим органом подається до суду за основним місцем реєстрації юридичної особи або постійного представництва нерезидента позовна заява про застосування судом тимчасового обмеження керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника у праві виїзду за межі території України.
Згідно з положеннями частини другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень встановлюється тримісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня виникнення підстав, що дають суб'єкту владних повноважень право на пред'явлення визначених законом вимог. Цим Кодексом та іншими законами можуть також встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень.
Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово звертав увагу на те, що наведена норма чітко встановлює момент початку перебігу строку для звернення до адміністративного суду суб'єкта владних повноважень: саме з дня виникнення підстав, які наділяють його правом на подання визначених законом позовних вимог. Такими підставами слід вважати об'єктивно визначені обставини, за наявності яких суб'єкт владних повноважень усвідомлює або повинен усвідомлювати факт порушення публічного інтересу, на захист якого спрямований відповідний адміністративний позов. При цьому слід виходити з того, що строк звернення до суду не може визначатися на розсуд суб'єкта владних повноважень чи пов'язуватися з будь-якими суб'єктивними чинниками, такими як момент прийняття внутрішніх рішень чи отримання додаткових роз'яснень.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Тобто, суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень. При цьому, вжите законодавцем формулювання «на підставі» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним. «У межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх. «У спосіб» означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби. А тому контролюючий орган чи інші суб'єкти владних повноважень не можуть самостійно «розтягувати» строки, визначені законом. Це прямо пов'язано з принципом, що суб'єкт владних повноважень «зв'язаний законом» і діє лише у межах строків, які встановив законодавець.
Встановлення строків звернення до суду з позовом законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених Кодексом адміністративного судочинства України процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
У рішенні Європейського Суду з прав людини від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (заява № 28249/95) зазначено, що «право на суд» не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх «цивільних прав та обов'язків», пункт 1 статті 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети.
Отже, право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства, а запровадження таких строків обумовлене досягненням юридичної визначеності у публічно-правових відносинах. Ці строки обмежують час, протягом якого такі правовідносини можуть вважатися спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Таким чином, законодавець передбачив об'єктивний критерій для обчислення строку звернення до адміністративного суду, який забезпечує належну реалізацію принципів юридичної визначеності, стабільності правовідносин та оперативності у вирішенні публічно-правових спорів. Недотримання цього строку позбавляє суб'єкта владних повноважень можливості реалізувати своє право на судовий захист, якщо не буде встановлено наявності поважних причин для його поновлення. Вказане забезпечує рівність інтересів суб'єктів владних повноважень та інших учасників адміністративного процесу, сприяє дисциплінованості та прогнозованості діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, унеможливлює зловживання процесуальними правами та гарантує ефективний судовий захист прав і законних інтересів усіх учасників правовідносин.
Суд зазначає, що норми статті 289-2 Кодексу адміністративного судочинства України не встановлюють окремих строків звернення до суду, не визначають інших вимог до позовної заяви, відмінних від тих, які передбачені загальними нормами Кодексу адміністративного судочинства України, як і не встановлюють іншої, особливої процедури розгляду таких заяв, що свідчить про те, що звернення в порядку статті 289-2 Кодексу адміністративного судочинства України з позовною заявою про обмеження виїзду керівника платника податків за кордон відбувається в загальному порядку, в тому числі і за загальними строками звернення до суду.
При цьому, правові підстави для звернення до суду згідно зі статтею 289-2 Кодексу адміністративного судочинства України щодо встановлення тимчасового обмеження керівника юридичної особи або постійного представництва нерезидента-боржника у праві виїзду за межі України виникають через 240 днів від дня вручення платнику податків податкової вимоги, а відповідні повноваження повинні бути реалізовані контролюючим органом в межах тримісячного строку, передбаченого частиною другою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України.
Зазначене узгоджується з правовими висновками викладеними Верховним Судом у постановах від 12 вересня 2024 року у справі № 120/2322/24, від 12 вересня 2024 року у справі № 140/26462/23, від 01 липня 2025 року у справі № 120/2450/24, від 24 липня 2025 року у справі № 580/11507/24, від 11 вересня 2025 року у справі № 460/1354/25.
Так, у справі, що розглядається судами попередніх інстанцій встановлено, що контролюючий орган сформував податкову вимогу форми «Ю» №0001837-1305-1900 від 19.03.2024 на суму 1757909,44 грн, яка отримана Підприємством 13.04.2024.
Відповідно граничний 240-денний строк, визначений пунктом 87.13 статті 87 Податкового кодексу України та частиною першою статті 289-2 Кодексу адміністративного судочинства України, завершився у грудні 2024. Саме з грудня 2024 року у контролюючого органу виникло право на пред'явлення відповідних позовних вимог, а відтак з цього моменту почав свій перебіг тримісячний строк звернення до адміністративного суду, передбачений частиною другою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України.
Натомість, контролюючий орган подав позов до суду лише 15.08.2025, що свідчить про те, що він скористався своїм правом звернення до суду значно пізніше визначеного законом тримісячного строку, при цьому жодних поважних причин такого пропуску ним не наведено.
Суди першої та апеляційної інстанцій, постановляючи оскаржувані рішення, виходили з того, що позовна заява у цій справі подана поза межами визначеного законом строку.
Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що аргументи касаційної скарги про неправильність зроблених судами висновків є безпідставними, адже касаційна скарга не містить відомостей про обставини, які б свідчили про неправильне застосування норм матеріального права чи порушення судами норм процесуального права при ухваленні судових рішень, а тому колегія суддів вважає, що висновки судів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.
Відтак, переглянувши судові рішення в межах касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, приходить до висновку, що при ухваленні оскаржуваних рішень, суди першої та апеляційної інстанції не допустили порушень норм матеріального та процесуального права, які могли б бути підставою для скасування судового рішення, а тому касаційну скаргу Головного управління ДПС у Тернопільській області на ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 23.09.2025 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26.11.2025 слід залишити без задоволення.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України).
Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359, Кодексу адміністративного судочинства України, Суд,
Касаційну скаргу Головного управління ДПС у Тернопільській області залишити без задоволення, а ухвалу Тернопільського окружного адміністративного суду від 23.09.2025 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 26.11.2025 у справі №320/43043/25 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
СуддіВ.П. Юрченко Р.Ф. Ханова І.А. Васильєва