05 лютого 2026 року
м. Київ
cправа № 922/4754/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий), Власова Ю.Л., Малашенкової Т.М.,
за участю секретаря судового засідання - Ксензової Г.Є.,
представників учасників справи:
позивача - товариства з обмеженою відповідальністю "Євроінвест" - адвоката Колодочка Г.В. (дов. № 1 від 02.01.2025),
відповідача - акціонерного товариства "Українські енергетичні машини" - Бакуліна А.С. (в порядку самопредставництва),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Євроінвест" (далі - ТОВ "Євроінвест")
на рішення Господарського суду Харківської області від 31.03.2025 (суддя Лаврова Л.С.) та
постанову Східного апеляційного господарського суду від 19.08.2025 (головуючий суддя Слободін М.М., судді: Гребенюк Н.В., Шутенко І.А.)
у справі № 922/4754/24
за позовом ТОВ "Євроінвест"
до акціонерного товариства "Українські енергетичні машини" (далі - АТ "Українські енергетичні машини")
про стягнення індексу інфляції та 3% процентів річних.
За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд
ТОВ "Євроінвест" звернулося до суду з позовом до АТ "Українські енергетичні машини" про стягнення:
- інфляційних втрат у розмірі 1 245 697,99 грн та 3% річних у розмірі 392 167,95 грн, нарахованих на заборгованість, що стягнута рішенням Господарського суду Харківської області від 04.11.2020 у справі № 922/2129/20;
- інфляційних втрат у розмірі 8 643,38 грн та 3% річних у розмірі 2 741,64 грн, нарахованих на заборгованість, що стягнута додатковим рішенням Господарського суду Харківської області від 23.11.2020 у справі № 922/2129/20.
У порядку частини другої статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частини десятої статті 238 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) позивач просить зобов'язати орган, що здійснюватиме примусове виконання:
- нарахувати відповідачу інфляційні втрати за весь період прострочення оплати боргу, що не був врахований в рішенні суду, починаючи з 15.11.2024 і до дати повного погашення боргу, за наведеною позивачем формулою та стягувати ці інфляційні втрати з відповідача, якщо буде мати місце примусового виконання рішення;
- нараховувати відповідачу 3% річних за весь період прострочення оплати боргу, що не був врахований в рішенні суду, починаючи з 04.12.2024 і до дати повного погашення боргу, за наведеною позивачем формулою та стягувати цей відсоток з відповідача на користь позивача, якщо буде мати місце примусове виконання рішення.
Просить також стягнути з відповідача суму судового збору у розмірі 24 738,76 грн та витрати на правничу допомогу у розмірі 7 000,00 грн.
Позов обґрунтовано тим, що позивач за договором про відступлення права вимоги набув до відповідача право вимоги заборгованості за договором № 238-10/348-ВК від 17.12.2018 у сумі 1 923 971,02 грн, що стягнуті рішенням Господарського суду Харківської області від 04.11.2020 та додатковим рішення Господарського суду Харківської області від 23.11.2020 у справі № 922/2129/20. Оскільки на час звернення з позовом до суду ці судові рішення не виконані, відповідачу на підставі статті 625 ЦК України на визначені судовими рішеннями суми заборгованості нараховано до стягнення 3% річних та інфляційні втрати.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 31.03.2025: позов задоволено частково; стягнуто з відповідача на користь позивача 911 721,83 грн інфляційних втрат та 13 675,83 грн судового збору.
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 19.08.2025 зазначене рішення Господарського суду Харківської області від 31.03.2025 скасовано частково та викладено резолютивну частину рішення у новій редакції, згідно з якою: позов задоволено частково; стягнуто з відповідача на користь позивача:
- інфляційні втрати у розмірі 941 732,85 грн, 3% річних у розмірі 3 376,79 грн, інфляційній втрати у розмірі 16 692,64 грн (нараховані на суму судового збору), нараховані на заборгованість, що стягнута за рішенням Господарського суду Харківської області від 04.11.2020 у справі № 922/2129/20;
- 3% річних у розмірі 1 646,25 грн, інфляційні втрати у розмірі 8 031,19 грн, нараховані на заборгованість, що стягнута за додатковим рішенням Господарського суду Харківської області від 23.11.2020 у справі № 922/2129/20;
- судовий збір за подання позову у розмірі 11 657,75 грн.
У решті позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з відповідача на користь позивача 1 075,64 грн судового збору за подання апеляційної скарги.
Не погоджуючись із рішенням і постановою судів попередніх інстанцій в частині незадоволених вимог на загальну суму 335 723,41 грн, ТОВ "Євроінвест" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, з посиланням на пункти 1, 4 частини другої статті 287 та пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України зазначає про неправильне застосування судами норми матеріального права, визначеної статтею 625 ЦК України, без урахування висновків щодо її застосування, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, від 07.07.2020 у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19), від 19.06.2019 № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19).
Окрім того, з посиланням на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник зазначає про відсутність висновків Верховного Суду щодо правильної математичної формули нарахування інфляційних збитків і відсотків річних, застосування якої призводило б до повного відновлення простроченого грошового зобов'язання від знецінення до цінності тотожній тій, що воно мало до початку прострочення, що призвело до безпідставного ненарахування судами інфляційних збитків на раніше нараховані інфляційні збитки і відсотки річних та ненарахування відсотків річних на інфляційні збитки нараховані за наступний заявлений період прострочення.
Просить скасувати рішення і постанову судів попередніх інстанцій в частині незадоволених вимог на загальну суму 335 723,41 грн, а справу передати на новий розгляд.
За узагальненими доводами скаржника висновки місцевого та апеляційного суду є необґрунтованими, а рішення судів такими, що ухвалені в результаті неповного дослідження зібраних у справі доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Від АТ "Українські енергетичні машини" надійшов відзив на касаційну скаргу ТОВ "Євроінвест", в якому відповідач, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваної позивачем постанови апеляційного суду, просить залишити її без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, враховуючи підстави відкриття касаційного провадження, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників учасників справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Господарського суду Харківської області від 04.11.2020 у справі № 922/2129/20 стягнуто з державного підприємства "Завод "Електроважмаш" (далі - ДП "Електроважмаш") на користь приватного акціонерного товариства "Юнікон" (далі - АТ "Юнікон"): 1 518 285,74 грн основного боргу, 284 652,90 грн пені, 29 557,00 грн 1% річних, 49 977,21 грн інфляційних втрат, а також 27 798,17 грн судового збору. Рішенням зобов'язано орган (особу), що здійснюватиме примусове виконання цього рішення, нарахувати починаючи з 08.08.2020 і до моменту виконання цього рішення проценти (1% річних) за визначеною формулою.
Додатковим рішенням Господарського суду Харківської області від 23.11.2020 у справі № 922/2129/20 з ДП "Завод "Електроважмаш" на користь АТ "Юнікон" стягнуто 13 700 грн витрат на професійну правничу допомогу адвоката.
Зазначені рішення та додаткове рішення Господарського суду Харківської області у справі № 922/2129/20 набрали законної сили 08.12.2020 та 24.12.2020 відповідно і на їх виконання Господарський суд Харківської області видав відповідні накази.
За результатами розгляду заяви АТ "Юнікон" про заміну сторони у виконавчому провадженні Господарський суд Харківської області ухвалою від 20.09.2021:
- замінив боржника у виконавчому провадженні ВП № 66265884 з виконання наказу Господарського суду Харківської області від 10.12.2020 року у справі № 922/2129/20 з ДП "Завод Електроважмаш" на його правонаступника - акціонерне товариство "Завод Електроважмаш" (далі - АТ "Завод Електроважмаш");
- замінив боржника у виконавчому провадженні ВП № 66265902 з виконання наказу Господарського суду Харківської області від 24.12.2020 у справі № 922/2129/20 з ДП "Завод Електроважмаш" на його правонаступника - АТ "Завод Електроважмаш".
У подальшому, 10.01.2023 АТ Юнікон" (первісний кредитор) і ТОВ "Євроінвест" (новий кредитор) уклали договір про відступлення права вимоги, відповідно до умов пунктів 1.1 та 1.2.10 якого, первісний кредитор відступає новому кредитору належні первісному кредитору, а новий кредитор набуває права вимоги первісного кредитора до покупця - ДП "Завод Електроважмаш", правонаступником якого є АТ "Завод Електроважмаш", заборгованості за договором № 238-10/348-ВК від 17.12.2018 у сумі 1 923 971,02 грн (один мільйон дев'ятсот двадцять три тисячі дев'ятсот сімдесят дві гривні 02 копійки), що стягнуті рішенням Господарського суду Харківської області від 04.11.2020 та додатковим рішення Господарського суду Харківської області від 23.11.2020 у справі № 922/2129/20.
Розглянувши заяву ТОВ "Євроінвест" про заміну сторін у виконавчих провадженнях, Господарський суд Харківської області 29.08.2024 постановив ухвалу, якою здійснив заміну сторін виконавчих проваджень ВП № 66265884 та ВП № 66265902. Станом на день подачі позовної заяви позивач є кредитором, а відповідач боржником, однак рішення Господарського суду Харківської області від 04.11.2020 та додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 23.11.2020 залишилися невиконаними.
У зв'язку із цим позивач звернувся із відповідним позовом до суду про стягнення із відповідача 3% річних та інфляційних втрат, нарахованих на суми, стягнуті рішенням Господарського суду Харківської області від 04.11.2020 та додатковим рішення Господарського суду Харківської області від 23.11.2020 у справі № 922/2129/20.
За наслідками дослідженням наведеного позивачем у позовній заяві розрахунку інфляційних втрат та відсотків річних судами попередніх інстанцій з'ясовано, що позивач, вважаючи порушеними свої права на отримання коштів, які підлягають стягненню за судовими рішеннями, включає у наведений розрахунок загальної суми боргу за рішенням Господарського суду Харківської області від 04.11.2020 у справі № 922/2129/20 у розмірі 1 923 971,02 грн включає суму основного боргу, пеню, 1% річних, інфляційні втрати, витрати на сплату судового збору і визначає таку суму базою для нарахування інфляційних втрат та 3% річних.
З наданого позивачем розрахунку також вбачається, що нарахування інфляційних втрат здійснено позивачем з дати ухвалення судових рішень у справі № 922/2129/20, а саме, за судовим рішенням від 04.11.2020 - за період з 04.11.2020 до 15.11.2024, 3% річних за період з 04.11.2020 до 25.12.2024; за додатковим рішенням від 23.11.2020 збитки від інфляції розраховано за період з 23.11.2020 до 15.11.2024, 3% річних з 04.11.2020 до 25.12.2024.
Частково задовольняючи позовні вимоги місцевий господарський суд виходив з того, що рішенням Господарського суду Харківської області від 04.11.2020 вже визначено нарахування починаючи з 08.08.2020 року і до моменту виконання цього рішення процентів (1% річних) на суму основного боргу, простроченого відповідачем. Розмір відсотків визначено виходячи з умов пункту 9.5 договору № 238-10/348-ВК від 17.12.2018. Таким чином, нарахування відсотків річних на суму основного боргу уже передбачено судовим рішенням у справі № 922/2129/20, а тому повторне нарахування відсотків річних на суму основної заборгованості є неправомірним. Також суд дійшов висновку щодо неправомірності нарахування позивачем 3% річних на суму загального боргу, в яку включено інфляційні втрати за майбутні періоди (на інфляційні втрати). На суми річних та інфляційних втрат, які за своєю суттю є мірою відповідальності відповідача перед кредитором не можуть бути повторно застосовані повторні стягнення 3% річних та втрат від інфляції. Враховуючи викладене, здійснивши власний перерахунок, суд першої інстанції виснував, що за рішенням від 04.11.2020 у справі № 922/2129/20 на основну заборгованість у розмірі 1 518 285,74 грн з дати набрання рішенням законної сили - 08.12.2020 до дати, заявленої в позовній заяві - 15.11.2024, підлягають нарахуванню інфляційні втрати в розмірі 911 721,83 грн.
Водночас, суд першої інстанції виходив з того, що 3% річних та збитки від інфляції не можуть бути нараховані на суму витрат на професійну правничу допомогу, оскільки такі суми не є заборгованістю, яка утворилась внаслідок невиконання боржником зобов'язань за договорами, а є процесуальним засобом відшкодування пронесених судових витрат.
Отже, за узагальнюючим висновком місцевого господарського суду, правомірним у даному випадку може бути нарахування інфляційних втрат виключно на суму основного боргу.
Щодо ж до клопотання відповідача про зменшення розміру заявлених до стягнення відсотків річних та інфляційних втрат, то суд першої інстанції зазначив, що заходи відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання, передбачені статтею 625 ЦК України, не є неустойкою чи штрафними санкціями, а тому не можуть бути зменшені судом на підставі статті 551 ЦК України та статті 233 Господарського кодексу України.
Також суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотання позивача про застосування у даній справі приписів частини десятої статті 238 ГПК України, оскільки зазначена норма не стосується нарахування інфляційних втрат, стягнення яких є предметом позову у цій справі та продовження нарахування яких не передбачено цією процесуальною нормою.
Змінюючи рішення місцевого господарського суду, суд апеляційної інстанції погодився із позицією суду першої інстанції про те, що розрахунок заявлених до стягнення сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, у межах строку прострочення має здійснюватися саме з дати набрання чинності судовими рішеннями. Щодо нарахування позивачем 3% річних на загальну суму заборгованості за судовим рішенням від 04.11.2020 апеляційний суд зазначив, що в контексті спірних правовідносин грошовим зобов'язанням є сплата коштів за умовами договору № 238-10/348-ВК від 17.12.2018, що підтверджено судовим рішенням, і таке грошове зобов'язання не припинилось після ухвалення рішення у справі № 922/2129/20, з відповідача підлягає стягненню відсоток річних у розмірі, який встановлено та погоджено саме умовами договору № 238-10/348-ВК від 17.12.2018 - 1%. Водночас рішенням Господарського суду Харківської області від 04.11.2020 визначено нарахування починаючи з 08.08.2020 і до моменту виконання цього рішення проценти (1% річних) на суму основного боргу, простроченого відповідачем, тобто нарахування відсотків на суму основного боргу уже передбачено судовим рішенням у справі № 922/2129/20, а тому повторне нарахування відсотків річних на суму основної заборгованості є неправомірним, у зв'язку із чим апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції в цій частині вимог. Щодо нарахування інфляційних втрат, дослідивши наданий позивачем розрахунок інфляційних втрат, а також розрахунок, здійснений судом першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду, здійснивши власний розрахунок інфляційних втрат дійшла висновку, що у позивача наявне право на нарахування інфляційних втрат на стягнуті згідно судовим рішенням суми основного боргу у розмірі 1 518 285,74 грн та інфляційних втрат у розмірі 49 977,21 грн, а тому правомірним є нарахування інфляційних втрат за період з грудня 2020 року по 15.11.2024 (кінцевий період, визначений позивачем до стягнення), що в такому разі становить 941 732,85 грн. При цьому судом апеляційної інстанції встановлено, що позивачем здійснено нарахування та заявлено до стягнення інфляційні втрати та відсотки річних з урахуванням суми неустойки (пені), яка стягнута судовим рішенням від 04.11.2020 у справі № 922/2129/20. Однак стягнення неустойки є самостійною мірою цивільно-правової відповідальності, тому на неї не можуть нараховуватись проценти річних та інфляційні втрати, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України (правова позиція з даного питання викладена в постанові Верховного Суду від 31.01.2018 у справі № 915/14/17). В свою чергу, апеляційний суд не погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суми судового збору у розмірі 27 798,17 грн (стягнутого за рішенням суду від 04.11.2020) та витрат на правову допомогу у розмірі 13 700,00 грн (стягнутої за додатковим рішенням від 23.11.2020), а тому з урахуванням розміру судового збору та витрат на правничу допомогу, належних періодів (зокрема дата набрання рішенням та додатковим рішенням законної сили і визначено періоду позивачем), дійшов висновку, що стягненню з відповідача на користь позивача підлягають 3% річних у розмірі 3 376,79 грн, інфляційні втрати у розмірі 16 692,64 грн, що нараховані на суму судового збору за рішенням від 04.11.2020, а також 3 % річних у розмірі 1 646,25 грн, інфляційні втрати у розмірі 8 031,19 грн, що нараховані на заборгованість, стягнену додатковим рішенням від 23.11.2020 у справі № 922/2129/20.
Щодо позовних вимог про нарахування інфляційних втрат та 3% річних до повного погашення боргу в порядку частини десятої статті 238 ГПК України, то апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для її застосування.
Натомість скаржник не погоджується із висновками судів в частині незадоволених вимог на загальну суму 335 723,41 грн та зазначає про неправильне застосування судами статті 625 ЦК України, зокрема:
- без урахування висновків щодо її застосування, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, від 07.07.2020 у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19), від 19.06.2019 № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19);
- за відсутності висновку Верховного Суду щодо правильної математичної формули нарахування інфляційних збитків і відсотків річних, застосування якої призводило б до повного відновлення простроченого грошового зобов'язання від знецінення до цінності тотожній тій, що воно мало до початку прострочення, що призвело до безпідставного ненарахування судами інфляційних збитків на раніше нараховані інфляційні збитки і відсотки річних та ненарахування відсотків річних на інфляційні збитки нараховані за наступний заявлений період прострочення;
- та при неповному дослідженні зібраних у справі доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, та необґрунтованості судових рішень в оскаржуваній частині.
Надаючи оцінку цим доводам скаржника, Верховний Суд виходить з такого.
Предметом спору у цій справі є вимоги позивача про стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних, нарахованих на суми, стягнуті судовими рішеннями, у тому числі: основну заборгованість з урахуванням інфляційних втрат, відсотки річних, неустойку (пеню), суми стягнутих судових витрат (судового збору та витрат на правову допомогу).
Оскільки відповідач не виконав грошове зобов'язання, підтверджене (визначене) судовими рішеннями, позивач вважає, що має право нарахувати інфляційні втрати та 3% річних на всі наведені вище суми за період прострочення виконання грошового зобов'язання.
Згідно із частиною першою статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України).
Частиною першою статті 530 ЦК України передбачено, що, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). А відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
У частині першій статті 612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
До того ж у силу вимог частини першої статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Вимагати сплати суми боргу з урахуванням індексу інфляції, а також трьох процентів річних є правом кредитора, яким останній наділений у силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу. Такий висновок наведено у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 року у справі № 905/600/18.
Верховний Суд виходить з того, що у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення. Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань (такий висновок викладений, зокрема, у пункті 45 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц).
За змістом статей 11, 526, 530, 599, 611, 612, 625 ЦК України наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України за час прострочення.
При цьому, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов'язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3% річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення.
У цих висновках Суд звертається до сталої правової позиції Верховного Суду у застосуванні норм права щодо визначення періоду нарахування інфляційних втрат, яка неодноразово викладена, зокрема, в постановах: від 03.10.2019 у справі № 905/587/18, від 04.10.2019 у справі № 915/880/18, від 29.07.2020 у справі № 308/14267/14-ц, від 13.05.2021 у справі № 910/4391/19, від 15.12.2021 у справі № 910/4908/21, від 01.09.2022 у справі № 910/9544/19, від 20.02.2023 у справі № 910/15411/21, а також постанові Великої Палати Верховного Суду від 24.04.2024 у справі № 657/1024/16-ц.
Щодо нарахування позивачем 3% річних на загальну суму заборгованості за судовим рішенням від 04.11.2020 у справі № 922/2129/20 суди попередніх інстанцій зазначили, що в контексті спірних правовідносин грошовим зобов'язанням є сплата коштів за умовами договору № 238-10/348-ВК від 17.12.2018, що підтверджено судовим рішенням, і таке грошове зобов'язання не припинилось після ухвалення рішення у справі № 922/2129/20, з відповідача підлягає стягненню відсоток річних у розмірі, який встановлено та погоджено саме умовами договору № 238-10/348-ВК від 17.12.2018 - 1%. Водночас рішенням Господарського суду Харківської області від 04.11.2020 визначено нарахування починаючи з 08.08.2020 і до моменту виконання цього рішення проценти (1% річних) на суму основного боргу, простроченого відповідачем, тобто нарахування відсотків на суму основного боргу уже передбачено судовим рішенням у справі № 922/2129/20, а тому повторне нарахування відсотків річних на суму основної заборгованості є неправомірним.
Касаційна скарга не містить доводів на спростування зазначених висновків судів.
З наданого позивачем розрахунку вбачається, що нарахування інфляційних втрат здійснено позивачем з дати ухвалення судових рішень у справі № 922/2129/20, а саме, за судовим рішенням від 04.11.2020 - за період з 04.11.2020 до 15.11.2024, 3% річних за період з 04.11.2020 до 25.12.2024; за додатковим рішенням збитки від інфляції розраховано за період з 23.11.2020 до 15.11.2024, 3% річних з 04.11.2020 до 25.12.2024.
Як убачається зі змісту рішення суду першої інстанції, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог лише в частині стягнення інфляційних втрат, нарахованих позивачем на основну заборгованість у розмірі 1 518 285,74 грн, стягнуту за рішенням від 04.11.2020 у справі № 922/2129/20, з дати набрання рішенням законної сили - 08.12.2020 до дати, заявленої в позовній заяві - 15.11.2024 (за перерахунком суду першої інстанції така сума складає 911 721,83 грн).
Апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про те, що розрахунок заявлених до стягнення сум, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, у межах строку прострочення має здійснюватися саме з дати набрання чинності судовими рішеннями. У розгляді заявлених позовних вимог погодився також із висновком місцевого господарського суду щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та відсотки річних з урахуванням суми неустойки (пені), яка стягнута судовим рішенням від 04.11.2020 у справі № 922/2129/20, оскільки стягнення неустойки є самостійною мірою цивільно-правової відповідальності і на неї не можуть нараховуватись проценти річних та інфляційних втрат, передбачені частиною другою статті 625 ЦК України.
Водночас, суд апеляційної інстанцій зазначив, що у позивача наявне право на нарахування інфляційних втрат, окрім як на стягнуту суму основної заборгованості у розмірі 1 518 285,74 грн, також і на суму стягнутих інфляційних втрат у розмірі 49 977,21 грн, а тому, за наслідками здійсненого апеляційним судом перерахунку, суд визнав правомірним нарахування інфляційних втрат за період з грудня 2020 року по 15.11.2024 (кінцевий період, визначений позивачем до стягнення) у розмірі 941 732,85 грн.
Суд апеляційної інстанції також не погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму судового збору у розмірі 27 798,17 грн (стягнутого за рішенням суду від 04.11.2020) та суму витрат на правову допомогу у розмірі у розмірі 13 700,00 грн (стягнутої за додатковим рішенням від 23.11.2020), а тому з урахуванням розміру судового збору та витрат на правничу допомогу, належних періодів (зокрема дат набрання рішенням та додатковим рішенням законної сили і визначеного позивачем періоду), дійшов висновку, що стягненню з відповідача на користь позивача підлягають 3% річних у розмірі 3 376,79 грн, інфляційні втрати у розмірі 16 692,64 грн, що нараховані на суму судового збору за рішенням від 04.11.2020, а також 3 % річних у розмірі 1 646,25 грн, інфляційні втрати у розмірі 8 031,19 грн, що нараховані на заборгованість, стягнену додатковим рішенням від 23.11.2020 у справі № 922/2129/20.
Проте, Верховний Суд виходить з того, що у постанові від 20.08.2025 у справі № 910/10616/24 Верховний Суд виснував, що моментом початку прострочення відповідачем грошового зобов'язання у спірних правовідносинах є наступний день після набрання судовим рішеннями законної сили.
Таку ж правову позицію застосував Верховний Суд у постановах від 11.11.2025 у справі № 922/4758/24, яка прийнята після подання касаційної скарги у справі, що переглядається, і колегія суддів, з огляду на положення частини четвертої статті 300 ГПК України, у цій справі не вбачає підстав відступати від неї за доводами касаційної скарги, адже скаржник вважає, що момент обрахування інфляційних втрат та 3% річних має починатися з дати ухвалення судового рішення.
Перевіряючи довід скаржника щодо правильності обрахунку розміру інфляційних втрат та 3% річних в частині визначення дати (події) з якої необхідно здійснювати ці нарахування, Верховний Суд, ураховуючи положення частини четвертої статті 300 ГПК України, а також встановлені судами обставини щодо дати набрання чинності судовими рішеннями у справі № 922/2129/20, визнає, що при розрахунку заборгованості інфляційних втрат на суми основного зобов'язання, а також при розрахунку заборгованості інфляційних втрат та 3% річних та суму судових витрат за рішеннями суду у справі № 922/2129/20, судом апеляційної інстанції помилково взято день набрання рішенням та додатковим рішення законної сили (08.12.2020 та 24.12.2020 відповідно), а не наступний за ним день.
Під час здійснення власного перерахунку інфляційних втрат, нарахованих на основну суму заборгованості (з урахуванням стягнутої судовим рішенням суми інфляції у розмірі 1 518 285,74 грн), на суму судового збору у розмірі 27 798,17 грн, а також на суму витрат на правничу допомогу у розмірі 13 700 грн стягнутих судовими рішеннями у справі № 922/2129/20, Верховний Суд висновує, що їх розмір відповідає розрахунку, здійсненим судом апеляційної інстанції.
Водночас, розрахунок 3% річних на суму судового збору у розмірі 27 798,17 грн за період з 09.12.2020 до 25.12.2024 складає 3 372,24 грн. Розрахунок 3% річних на суму витрат на правничу допомогу у розмірі 13 700 грн за період з 25.12.2020 до 25.12.2024 складає 1 644 грн.
У контексті доводів касаційної скарги щодо нарахування інфляційних втрат та 3% річних на нараховані раніше відсотки річні, відсотків річних на інфляційні збитки, а також відсотків річних та інфляційні збитки на пеню, Верховний Суд виходить з того, що передумовою для нарахування пені, 3% річних та інфляційних втрат є несвоєчасне виконання боржником грошового зобов'язання (частина друга статті 625 ЦК України), внаслідок чого у боржника виникає обов'язок сплатити кредитору, зокрема, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов'язанням унаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.
Верховний Суд послідовно наголошував на тому, що за змістом наведеної норми Закону нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суму боргу входять до складу грошового зобов'язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов'язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (такий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц (на яку посилається скаржник), у постановах Верховного Суду від 04.10.2019 у справі № 915/880/18, від 26.09.2019 у справі № 912/48/19, від 18.09.2019 у справі № 908/1379/17 та у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18).
Отже, у розумінні наведених приписів, позивач, як кредитор, вправі вимагати стягнення в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних до повного виконання грошового зобов'язання.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19 звернула увагу на те, що інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов'язання. Тому зобов'язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимогою. Такі ж висновки містяться у постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 у справі № 366/203/21, від 09.11.2023 у справі № 420/2411/19 та від 02.07.2025 у справі № 903/602/24.
Велика Палата Верховного Суду у пункті 64 постанови від 04.06.2019 у справі №916/190/18 (на яку також посилається скаржник) зробила такий висновок: "Чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу".
Схожий висновок зроблений Великою Палатою Верховного Суду у пунктах 98, 99 постанови від 10.09.2025 у справі № 369/13444/20, в якій зазначено: "Чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з ухваленням судового рішення щодо нього чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність актів правосуддя про стягнення заборгованості не припиняє зобов'язань сторін. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов'язання та підстав виникнення відповідного боргу.
Ухвалення судового рішення щодо стягнення заборгованості за договором не є підставою заміни зобов'язання за договором - новим зобов'язанням за рішенням суду, а вказує лише на охоронний характер таких правовідносин, яким надано захист судовим рішенням. Таке судове рішення не змінює обсягу прав та обов'язків сторін зобов'язання, а лише підтверджує їх наявність та надає можливість примусового виконання цивільного зобов'язання у процедурах виконавчого провадження".
Верховний Суд також враховує, що у постанові Верховного Суду від 15.11.2019 у справі № 905/1753/18 викладений правовий висновок, відповідно до якого, враховуючи, що грошове зобов'язання відповідача виникло до ухвалення судового рішення по суті спору у справі № 905/1524/15 та не припинилося в наслідок набрання ним законної сили, нарахування 3 % річних, інфляційних втрат та пені згідно зі статтею 625 ЦК України необхідно здійснювати на суму основного боргу, стягнуту цим судовим рішенням до її повної сплати боржником, без урахування стягнутих цим рішенням сум відсотків річних, інфляційних втрат.
Окрім того, Верховний Суд враховує, що Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 18.12.2025 повернула справу № 922/4734/24 Верховному Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду для розгляду, з огляду на те, що, зокрема, необхідність відступу від висновків Великої Палати Верховного Суду, яку обґрунтовує Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, не пов'язана з відсутністю, суперечливістю, неповнотою, невизначеністю (неясністю, нечіткістю) та неефективністю правового регулювання охоронюваних прав, свобод й інтересів, а зводиться до незгоди з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в постанові від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19.
З урахуванням наведеного, Суд відхиляє як необґрунтовані доводи скаржника щодо нарахування інфляційних втрат та 3% річних на нараховані раніше відсотки річні, відсотків річних на інфляційні збитки, а також відсотків річних та інфляційні збитки на пеню, оскільки правова природа обов'язку сплатити відповідачем вказані суми у вигляді виключної відповідальності за порушення ним строків грошового зобов'язання із прийняттям рішення суду у справі № 922/2129/20 не змінилася.
З-поміж іншого скаржник у касаційній скарзі посилається на постанову об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.06.2020 у справі № 905/21/19, в якій об'єднана палата відступила від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 21.05.2019 у справі № 916/2889/13 та від 14.01.2020 у справі № 924/532/19 про можливість розрахунку інфляційних збитків за поточний період без урахування інфляційної складової основного боргу за попередній місяць, оскільки це порушує принципи індексації доходів населення, визначені Законом України "Про індексацію грошових доходів населення", Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 1078 від 17.07.2003 та Методикою розрахунку базового індексу споживчих цін, затвердженого наказом Державного комітету статистики України № 265 від 27.07.2007, з дотриманням певної математичної послідовності розрахунку, закладеної у цих нормативних актах.
Водночас, Верховний Суд звертає увагу, що в оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції, врахувавши порядок нарахування втрат від інфляції, який викладено у постанові об'єднаної палати від 26.06.2020 у справі № 905/21/19, а також відсутність доказів погашення відповідачем заборгованості на виконання рішення суду у справі № 922/2129/20, дійшов висновку, що нарахування у цій справі інфляційних втрат має бути здійснено з урахуванням суми основного боргу та інфляційної складової, стягнутої у межах справи № 922/2129/20, оскільки такий порядок розрахунку є можливим та узгоджується із практикою Верховного Суду.
З урахуванням наведеного, колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про зміну рішення суду першої інстанції в частині стягнутої суми інфляційних втрат.
Окрім того, скаржник у касаційній скарзі посилається на правову позицію Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладену в постанові від 23.01.2019 у справі № 320/7215/16-ц, предметом розгляду в якій були, серед іншого, позовні вимоги про стягнення інфляційних втрат та 3% річних на присуджену за рішенням суду суму судових витрат, яка не сплачена відповідачами.
У цій постанові у справі № 320/7215/16-ц Верховний Суд зазначив, що за змістом статей 524, 533-535 та 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов'язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.
Однак, як убачається зі змісту оскаржуваної постанови, суд апеляційної інстанції не погодився із висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для нарахування інфляційних втрат та 3% річних на суми судового збору та витрат на правову допомогу, стягнутими за рішенням і додатковим рішенням у справі № 922/2129/20. Колегія суддів апеляційного суду зазначила про те, що суд першої інстанції не врахував, що на підставі судового рішення між сторонами виникло грошове зобов'язання у зв'язку зі стягненням грошових коштів, невиконання якого зумовлює застосування положень частини другої статті 625 ЦК України. Таким чином, у разі ухилення боржника від своєчасного виконання рішення суду про стягнення витрат на правничу допомогу та судового збору, на нього покладається обов'язок сплатити також компенсацію у вигляді інфляційних втрат та відсотків річних, адже відбувається знецінення грошових коштів, які підлягають сплаті кредитору.
Стосовно доводів скаржника щодо неврахуванням висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19), Верховний Суд виходить з того, що у наведеній справі нарахування 3% річних здійснювалося на суму основної заборгованості та інший розмір відсотків річних не був визначений умовами договору, а тому правозастосування частини другої статті 625 ЦК України судами попередніх інстанцій у цій справі, яка розглядається, не суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду наведеним у постанові від 07.07.2020. Крім того, спірним питанням у наведеній справі було нарахування інфляційних втрат на суму основної заборгованості, еквівалент якої в договорі визначений в іноземній валюті, що свідчить про неподібність правовідносин в цій частині зі справою, що переглядається, за змістовим критерієм.
З урахуванням наведеного вище Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у вказаних ним постановах у справах №№ 916/190/18, 296/10217/15-ц, 703/2718/16-ц, оскільки, по-перше, висновки, викладені судом апеляційної інстанції у справі, що розглядається, жодним чином їм не суперечать, а, по-друге, в наведених скаржником справах, суди встановили різні фактичні обставини та прийняли відповідні рішення, що не свідчить про різне застосування одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.
Доводів протилежного касаційна скарга не містить.
Верховний Суд виходить з того, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України скаржник повинен обґрунтувати у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права та як саме ці норми права судами були застосовано неправильно, ураховуючи предмет, підставу позову, доводи та заперечення учасників справи.
Суд наголошує, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
З урахуванням наведеного, Верховним Судом не встановлено за доводами касаційної скарги неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм права в цій частині з міркувань, викладених у цій постанові, а тому у Суду відсутні підстави для формування правового висновку з окреслених скаржником питань.
При цьому, Верховний Суд враховує, що у справах №№ 922/4758/24 (постанова Верховного Суду від 11.11.2025), 922/4740/24 (постанова Верховного Суду від 18.11.2025) та № 922/4734/24 (постанова Верховного Суду від 27.01.2026) у подібних правовідносинах між тими ж самими учасниками справи, Верховний Суд не формував правового висновку з означеного скаржником питання.
Щодо решти наведених скаржником у касаційній скарзі постанов Верховного Суду, колегія суддів зазначає, що вони не містять висновків щодо можливості нарахування відсотків річних і інфляційних втрат за запропонованою скаржником методикою, а аналіз змісту цих постанов свідчить про те, що зміст правовідносин, а також питання, які були спірними у цих справах, є відмінними від справи, яка переглядається.
Зокрема, у справі № 918/329/16 спірним було питання застосування позовної давності до вимог про стягнення відсотків річних та інфляційних втрат; у справах № 646/14523/15-ц та № 522/12406/22 спірним був період прострочення грошового зобов'язання, яке підлягає виконанню за рахунок коштів Державного бюджету України.
У постанові Верховного Суду від 31.07.2024 у справі № 161/11703/22, на яку посилається скаржник, відсутні висновки щодо застосування частини другої статті 625 ЦК України за методикою, яку пропонує позивач, а спірним у наведеній справі було застосування вказаної норми закону до порушеного грошового зобов'язання за кредитним договором, складовою якого є, зокрема, нараховані проценти за користування коштами, строк сплати яких визначено договором. Питання трансформації правовідносин сторін у наведеній справі теж не були спірними і судами, в тому числі і касаційним, застосовано до грошового зобов'язання, яке виникло за кредитом, пункт 18 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України у спірних правовідносинах.
Верховний Суд також зауважує, що посилання скаржника на трансформацію грошового зобов'язання, яке виникло на підставі договору у зв'язку із стягненням боргу в судовому порядку, не узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, як містяться у постанові від 04.06.2029 у справі № 916/190/18, на яку посилається скаржник, а також не відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду щодо правової природи грошового зобов'язання, розмір якого підтверджений рішенням суду, які містяться у постанові від 19.06.2019 у справі № 703/2718/16-ц на, яку також посилається скаржник.
З урахуванням наведеного, доводи касаційної скарги в цій частині відхиляються Верховним Судом.
У касаційній скарзі скаржник також посилається на те, що висновки місцевого та апеляційного суду є необґрунтованими, а рішення судів такими, що ухвалені в результаті неповного дослідження зібраних у справі доказів, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України та пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України).
Верховний Суд відхиляє зазначені доводи касаційної скарги, адже вони зводяться не до недослідження судами попередніх інстанцій зібраних у справі доказів, а до надання власної суб'єктивної оцінки обставинам справи, що не є тотожним з означеними скаржником підставами касаційного оскарження.
Доводи АТ "Українські енергетичні машини", викладені у відзиві, беруться до уваги Касаційним господарським судом у тій частині, яка узгоджується з викладеними у цій постанові міркуваннями.
Враховуючи спірний характер правовідносин сторін наведена міра обґрунтування цього судового рішення є достатньою у світлі конкретних обставин справи, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Суд зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
З урахуванням положень пункту 3 частини першої статті 308, статті 311, частини четвертої статті 300 ГПК України Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана постанова суду апеляційної інстанцій - зміні в частині нарахованих 3% річних на суму судового збору, стягнену рішенням Господарського суду Харківської області від 04.11.2020, а також в частині 3% річних, нарахованих на суму витрат на правничу допомогу, стягнену за додатковим рішенням Господарського суду Харківської області від 23.11.2020 у справі № 922/2129/20, а в іншій оскаржуваній частині - залишенню без змін.
Оскільки за наслідками розгляду касаційної скарги постанова суду апеляційної інстанції підлягає зміні у бік зменшення задоволених позовних вимог, то судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.
Керуючись 129, 300, 308, 309, 311, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Євроінвест" задовольнити частково.
2. Постанову Східного апеляційного господарського суду від 19.08.2025 у справі № 922/4754/24 змінити в частині розміру задоволених позовних вимог.
Стягнути з акціонерного товариства "Українські енергетичні машини" та користь товариства з обмеженою відповідальністю "Євроінвест" 3% річних у розмірі 3 372,24 грн, що нараховані на заборгованість, стягнену рішенням Господарського суду Харківської області від 04.11.2020 у справі № 922/2129/20 та 3% річних у розмірі 4 171,34 грн, що нараховані на заборгованість, стягнену додатковим рішенням Господарського суду Харківської області від 23.11.2020 у справі № 922/2129/20.
3. У іншій оскаржуваній частині постанову Східного апеляційного господарського суду від 19.08.2025 у справі № 922/4754/24 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Булгакова
Суддя Ю. Власов
Суддя Т. Малашенкова