Справа № 826/18128/14 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Колеснікова І.С.,
Суддя-доповідач Кобаль М.І.
03 лютого 2026 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Бужак Н.П., Черпака Ю.К.,
при секретарі Литвин С.В.
за участю:
позивача: ОСОБА_1 ,
представника відповідача: Кутєпова О.Є.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора на рішення Київського окружного адміністративного суду від 16 травня 2025 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на публічній службі, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора (далі по тексту - відповідач, Офіс ГП) в якому просив (з урахуванням зміни позовних вимог):
- визнати протиправним та скасувати наказ ГП України №2531-ц від 23 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади старшого прокурора другого наглядового відділу за додержанням законів при провадженні досудового розслідування та підтриманням державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України;
- поновити ОСОБА_1 , з 24 жовтня 2014 року, на публічній службі в органах прокуратури на посаді старшого прокурора другого наглядового відділу за додержанням законів при провадженні досудового розслідування та підтриманням державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України;
- стягнути з Офісу ГП середній заробіток за час вимушеного прогулу, за період з 24 жовтня 2014 року до моменту ухвалення рішення у справі, з урахуванням коефіцієнтів підвищення посадового окладу згідно з п. 10 Порядок обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995. (в редакції чинній до 12.12.2020);
- зобов'язати Офіс ГП проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборон, передбачених Законом України «Про очищення влади».
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 16 травня 2025 року значений позов задоволено повністю.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким в задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Заслухавши суддю-доповідача, позивача та представника відповідача, які з'явились у судове засідання, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.
Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , починаючи з 30.09.2014, обіймав посаду старшого прокурора другого наглядового відділу за додержанням законів при провадженні досудового розслідування та підтриманням державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України.
16.10.2014 набрав чинності Закон України «Про очищення влади».
На підставі довідки про результати вивчення особової справи позивача, наказом Генерального прокурора України від 23.10.2014 № 2531-ц ОСОБА_1 звільнено із займаної посади старшого прокурора другого наглядового відділу за додержанням законів при провадженні досудового розслідування та підтриманням державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України, у зв'язку з припиненням трудового договору, відповідно до п. 7-2 ст. 36 Кодексу законів про працю України (далі по тексту - оскаржуваний наказ).
Рішення про застосування щодо ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону, та винесення оскаржуваного наказу здійснено на підставі довідки від 17.10.2014 року про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України «Про очищення влади» (Т.1 а.с.161).
Так, згідно вказаної довідки, позивач обіймав наступні посади:
- з 25 лютого 2010 року по 15 лютого 2012 року заступника начальника Головного слідчого управління - начальника управління нагляду за розслідуванням кримінальних справ слідчими органів прокуратури Генеральної прокуратури України;
- з 16 лютого 2012 року по 08 жовтня 2013 року заступника начальника Головного слідчого управління Генеральної прокуратури України;
- з 09 березня 2013 року по 22 лютого 2014 року заступника начальника Головного управління наглядової діяльності у кримінальних провадженнях слідчих органів прокуратури Генеральної прокуратури України.
Вважаючи протиправним оскаржуваний наказ та звільнення позивача з роботи, останній звернувся до суду з даним позовом для захисту своїх прав та законних інтересів.
Приймаючи рішення про задоволення адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуваний наказ є таким, що не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, ґрунтується виключно на довідці про результати вивчення особової справи позивача, а тому він не може бути визнаний правомірним та таким, що прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, а отже є протиправним та підлягає скасуванню.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Предметом спору у цій справі є встановлення правомірності прийнятого відповідачем наказу про звільнення позивача з посади, та як наслідок, поновлення законних прав позивача шляхом поновлення останнього на посаді старшого прокурора другого наглядового відділу за додержанням законів при провадженні досудового розслідування та підтриманням державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України, починаючи з 24 жовтня 2014 року та стягнення на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, до моменту фактичного поновлення на службі.
Згідно з частинами першою та другою статтею 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
16.10.2014 року набрав чинності Закон України №1682-VII «Про очищення влади» (далі по тексту - Закон).
Згідно з частиною першою статті 1 вказаного Закону, очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Частиною другою статті 1 Закон України «Про очищення влади» встановлено, що очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Відповідно до частини 3 вказаної статті протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Статтею 2 Закон України «Про очищення влади» встановлено, що заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються щодо:
1) Прем'єр-міністра України, Першого віце-прем'єр-міністра України, віце-прем'єр-міністра України, а також міністра, керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, Голови Національного банку України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, їх перших заступників, заступників;
2) Генерального прокурора України, Голови Служби безпеки України, Голови Служби зовнішньої розвідки України, начальника Управління державної охорони України, керівника центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, керівника податкової міліції, керівника центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту, їх перших заступників, заступників;
3) військових посадових осіб Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів військових формувань, крім військовослужбовців строкової військової служби та військовослужбовців служби за призовом під час мобілізації;
4) членів Вищої ради юстиції, членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, професійних суддів, Голови Державної судової адміністрації України, його першого заступника, заступника;
5) Глави Адміністрації Президента України, Керівника Державного управління справами, Керівника Секретаріату Кабінету Міністрів України, Урядового уповноваженого з питань антикорупційної політики, їх перших заступників, заступників;
6) начальницького складу органів внутрішніх справ, центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції, центрального органу виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері цивільного захисту;
7) посадових та службових осіб органів прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України, Національного банку України;
8) членів Центральної виборчої комісії, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, голів та членів національних комісій, що здійснюють державне регулювання природних монополій, державне регулювання у сферах зв'язку та інформатизації, ринків цінних паперів і фінансових послуг;
9) керівників державних, у тому числі казенних, підприємств оборонно-промислового комплексу, а також державних підприємств, що належать до сфери управління суб'єкта надання адміністративних послуг;
10) інших посадових та службових осіб (крім виборних посад) органів державної влади, органів місцевого самоврядування;
11) осіб, які претендують на зайняття посад, зазначених у пунктах 1 - 10 цієї частини.
Критерії здійснення очищення влади (люстрації) встановлені статтею 3 зазначеного Закону.
Згідно з п. 7 ч. 1 ст. 3 Закону заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції.
Відповідно до п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:
1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;
2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.
Викладене, у свою чергу, свідчить, що звільнення позивача із займаної посади здійснювалося на виконання вимог п. 2 Прикінцевих і перехідних положень Закону.
Питання конституційності положень Закону України «Про очищення влади», у їх взаємозв'язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону, на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.
На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади», 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п'ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.
На час розгляду даної справи, рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено.
Разом з тим, у рішенні від 18.09.2018 року по справі № 800/186/17 Верховний Суд висловив правовий висновок про те, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв'язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов'язані з настанням юридичної відповідальності осіб.
Подібний правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31.01.2019 року по справі № 800/186/17.
Також, у справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов'язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об'єктивні вимоги до неї).
Як підсумок, у справі № 800/186/17 Верховний Суд вказав на те, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцією за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.
Верховний Суд визнав ці висновки застосовними і у справі №817/3431/14 (№К/9901/1400/18), за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі судової палати ухвалив постанову від 03.06.2020, в якій сформулював правову позицію про те, що самого лише факту перебування осіб на визначених в Законі посадах та протягом встановленого цим же Законом строку недостатньо для застосування заборон, визначених частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».
Також, у вказаному судовому рішенні Верховний Суд наголосив на необхідності врахування доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, на чому наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках №788/2014 щодо Закону України «Про очищення влади», як на загальновизнаному міжнародному стандарті.
Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Згідно з частинами 1-2 статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України», чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 №475/97-ВР, який набрав чинності з 11.09.1997, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов'язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Статтею 8 вказаної Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Згідно з частиною другою статті 21 та частиною першою статті 23 Загальної декларації прав людини від 10.12.1948, кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні, кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
Відповідно до частин першої та другої статті 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, прийнятого 16.12.1966 Генеральною Асамблеєю ООН та ратифікованого Україною 12.11.1973, держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Заходи, яких повинні вжити держави-учасниці цього Пакту з метою повного здійснення цього права, включають програми професійно-технічного навчання і підготовки, шляхи і методи досягнення продуктивної зайнятості в умовах, що гарантують основні політичні і економічні свободи людини.
Стаття 24 Європейської соціальної хартії, ратифікованої Україною 14.09.2006, з метою забезпечення ефективного здійснення права працівників на захист у випадках звільнення Сторони зобов'язуються визнати: a) право всіх працівників не бути звільненими без поважних причин для такого звільнення, пов'язаних з їхньою працездатністю чи поведінкою, або поточними потребами підприємства, установи чи служби; b) право працівників, звільнених без поважної причини, на належну компенсацію або іншу відповідну допомогу. З цією метою Сторони зобов'язуються забезпечити, щоб кожний працівник, який вважає себе звільненим без поважної причини, мав право на оскарження в неупередженому органі.
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Статтею 2 Конвенції № 111 від 25.06.1958 «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості» (ратифікована Україною 04.08.1961) передбачено, що кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов'язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.
Відповідно до статті 4 вказаної Конвенції будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обґрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики.
Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14.04.1986 № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13.06.1986, закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися.
Відповідно до статті 27 вказаної Конвенції, держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
Cтаття 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14.04.1986 № 2077-ХІІ визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об'єкта і цілей договору.
Відповідно до пункту b) частини третьої вказаної статті, поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.
Закон України «Про очищення влади» був предметом оцінки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки:
1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014),
2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).
У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:
1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;
2) прецедентного права національних конституційних судів;
3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:
- «Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів» №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006));
- «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» №1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить Керівні принципи щодо відповідності люстраційних законів та подібних адміністративних заходів вимогам держави, що базується на принципі верховенства права (далі - Керівні принципи ПАРЄ).
Крім цього, Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме: особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.
Таким чином, рішення суб'єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників не повинно допускати дискримінацію у праці.
Наведеними вище положеннями Закону України «Про очищення влади» фактично установлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення працівника прокуратури на підставі люстрації у зв'язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої статті 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді та вчинили певне правопорушення, передбачене статтями 1, 2, 3 Закону України «Про очищення влади».
Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути в кожному конкретному випадку.
З урахуванням норм міжнародного права та положень національного законодавства є підстави вважати, що приписами Закону України «Про очищення влади» створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції України, адже в його положеннях простежується дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду в самостійному структурному підрозділі протягом не менше визначеного Законом України «Про очищення влади» строку.
Заборона перебування на посадах, визначених в ч. 1 ст. 3 Закону та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із основних принципів очищення влади, що вказує на ігнорування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує ч. 2 ст. 61 Конституції України.
Приписи пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» та ст. 3 Закону України «Про очищення влади» мають бути застосовані у нерозривній сукупності із положеннями ст. 1 Закону України «Про очищення влади», якою встановлено мету люстрації - недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та передбачено обов'язкові до застосування принципи: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, спірні правовідносини виникли, у зв'язку із звільненням ОСОБА_1 із займаної посади старшого прокурора другого наглядового відділу за додержанням законів при провадженні досудового розслідування та підтриманням державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України, у зв'язку з припиненням трудового договору, відповідно до п. 7-2 ст. 36 Кодексу законів про працю України, з підстав, передбачених застосування щодо ОСОБА_1 заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».
Колегією суддів апеляційної інстанції встановлено, що З матеріалів справи вбачається, що відповідачем не надано належних та допустимих доказів щодо здійснення ОСОБА_1 будь-якими діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.
Таким чином, доводи апелянта про законність звільнення позивача, на підставі п. 2 «Прикінцеві та перехідні положення» та ст. 3 Закону України «Про очищення влади», без врахування мети та принципів люстрації, визначених у ст. 2 наведеного Закону є необґрунтованим та безпідставним, порушують конституційний принцип верховенства права, презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності, внаслідок чого підлягають відхиленню з вищевикладених підстав.
Таким чином, застосовані до позивача в цій справі обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, яка ратифікована Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР. Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.
Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні Європейського суду з прав людини, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.
Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов'язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою. Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але, відповідно до статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14.04.1986 № 2077-ХІІ, держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
17.10.2019 Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24.02.2020 набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»), та стосувалося звільнення п'ятьох державних службовців на підставі приписів Закону України «Про очищення влади».
У вказаному рішенні Європейський суд з прав людини, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників, на підставі Закону України «Про очищення влади», становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.
За оцінкою Європейського суду з прав людини, застосування до заявників заходів на підставі Закону України «Про очищення влади» мало дуже серйозні наслідки для їх здатності встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 209).
У вказаній справі Європейський суд з прав людини визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону України «Про очищення влади», проте продовжив розгляд скарг, призюмуючи, що цілі вказаного Закону можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. Європейський суд з прав людини зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони «необхідні у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.
В основу підходу Європейського суду з прав людини до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією «демократії, здатної себе захистити», що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців («демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована») та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.
Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм критеріям, розробленим практикою Європейського суду з прав людини у справі «Полях та інші проти України», Суд указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом, а тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.
Європейський суд з прав людини зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом України «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_2 був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294).
Європейський суд з прав людини підсумував недоведеність того, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.
Аналіз рішення Європейського суду з прав людини у справі «Полях та інші проти України» та встановленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників дає підстави для висновку колегії суддів апеляційної інстанції, що законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом України «Про очищення влади», суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов'язання, ратифікувавши Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, а тому його застосування становить порушення положень вказаної Конвенції.
Отже, заборона перебування на зазначених у Законі України «Про очищення влади» посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність такої заборони меті й принципам визначеним у частині другій статті 1 вказаного Закону.
Аналогічна правова позиція висловлена і Верховним Судом в ухваленому судовою палатою рішенні від 03.06.2020 у справі №817/3431/14 (№К/9901/1400/18).
У даному випадку, суд апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що відповідно до оскаржуваного наказу, до ОСОБА_1 застосовано найсуворіший захід очищення влади (люстрації), на підставі Закону України «Про очищення влади», законодавчому механізму якого була надана оцінка Європейським судом з прав людини у справі «Полях та інші проти України», а також Верховним Судом у рішенні від 03.06.2020 у справі №817/3431/14 (№К/9901/1400/18).
Таким чином, при вирішення даної справи визначальним є встановлення факту вчинення позивачем конкретних дій, які полягають у сприянні своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини.
Як вбачається з аналізу оскаржуваного наказу № 2531-ц від 23.10.2014 та наданих відповідачем суду заперечень встановлено, що заходи з очищення влади (люстрації) до позивача були застосовані виключно на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі, про перебування позивача на відповідній посаді. Зазначені факти сторонами не заперечувалися під час розгляду справи в суді першої інстанції.
Водночас, складена начальником відділу роботи з кадрами центрального апарату управління кадрового забезпечення Головного управління кадрів та забезпечення діяльності органів прокуратури довідка від 17.10.2014 року про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України «Про очищення влади» (Т.1 а.с.161), не містить відомостей про наявність фактів протиправної поведінки ОСОБА_1 , спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а тому оскаржуваний наказ про звільнення позивача не містить законного обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.
При цьому, як не заперечується відповідачем, встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки.
З огляду на зазначене, оцінюючи пропорційність обмежень, застосованих до позивача, до легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що застосування до позивача так званої «автоматичної» люстрації лише, у зв'язку із встановленням відповідачем, що позивач обіймав сукупно не менше одного року (3 роки 11 місяців) посади, які віднесені до категорії «керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України» є протиправним.
Водночас, відсутність у Законі України «Про очищення влади» процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов'язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб'єктів владних повноважень, визначених частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Також, вказаний обов'язок вбачається з завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З огляду на вищевказані норми чинного законодавства, правові висновки касаційної інстанції та доводи сторін, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуваний наказ є таким, що не відповідає критеріям правомірності, відповідно до норм адміністративного судочинства, та таким, що виданий непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, а тому є протиправним та підлягає скасуванню.
Аналогічна правова позиція викладена в постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 14.07.2022 у справі №826/17617/14 (адміністративне провадження № К/9901/37350/21).
Отже, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що оскаржуваний наказ Генерального прокурора України від 23.10.2014 № 2531-ц про звільнення ОСОБА_1 з органів прокуратури, правомірно скасований судом першої інстанції.
Так, спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Аналогічна позиція викладена у постановах Верхового Суду України від 16.09.2015 року у справі №21-1465а15 та від 02.02.2016 року у справі №804/14800/14.
Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно частини 1, пункту 10 частини 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. У разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Саме по собі визнання протиправним та скасування оскаржуваного наказу Генерального прокурора України від 23.10.2014 № 2531-ц про звільнення ОСОБА_1 з публічної служби не гарантує останньому повний судовий захист його порушеного права.
Таким чином, законним є висновок суду першої інстанції, що для відновлення порушеного права позивача та належного захисту законних прав та інтересів останнього, є необхідним зобов'язання відповідача поновити ОСОБА_1 на публічній службі в органах прокуратури на посаді старшого прокурора другого наглядового відділу за додержанням законів при провадженні досудового розслідування та підтриманням державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів органами внутрішніх справ Головного управління нагляду у кримінальному провадженні Генеральної прокуратури України.
Щодо стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Офісу ГП на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2014 року до моменту фактичного поновлення на службі, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.
Так, ч.1 статті 235 Кодексу законів про працю України встановлено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Частиною другою цієї ж передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 у справі № 21-395а13 зазначив, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку №100.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати.
Відповідно до пункту 2 вказаного Порядку середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Згідно з пунктом 5 Порядку обчислення середньої заробітної плати затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є розрахована згідно з абзацом першим пункту 8 цього Порядку середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника.
Пунктом 8 вказаного Порядку встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. При обчисленні середньої заробітної плати за два місяці, виходячи з посадового окладу чи мінімальної заробітної плати, середньоденна заробітна плата визначається шляхом ділення суми, розрахованої відповідно до абзацу п'ятого пункту 4 цього Порядку, на число робочих днів за останні два календарні місяці, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, згідно з графіком підприємства, установи, організації.
Під час розгляду справи, судом апеляційної інстанції була витребувана у відповідача належна довідка про середньоденну заробітну плату позивача, яка має містити відомості про нарахування заробітної плати позивача за останні два місяці роботи (серпень 2014 року та вересень 2014).
На виконання вимог суду апеляційної інстанції, Офісом ГП надано належну довідку №21-5зп від 07.01.2026 року, яка містить дані середньоденної заробітної плати позивача 792,71 грн., за останні два місяці роботи.
Вказаний розрахунок середньоденної заробітної плати позивача співпадає з обрахунком середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який застосовано судом першої інстанції під час прийняття оскаржуваного рішення.
Верховним Судом у постанові від 22.09.2021, справа № 234/1020/18 викладено правовий висновок про застосування постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 року, у редакції постанови Кабінету Міністрів України № 1213 від 09 грудня 2020 року, а саме: пункту 10 указаної Постанови до правовідносин, які виникли та були чинними до 12 грудня 2020 року. У цій справі зазначив, що суд має враховувати ті матеріальні норми, які регулюють спірні правовідносини, що, зокрема, вимагає вибір відповідної редакції нормативно-правового акта. На дату розгляду справи в суді апеляційної інстанції пункт 10 Порядку № 100 уже було виключено, утім ці норми були чинними на дату звернення позивача до суду з цим позовом та діяли до внесення відповідних змін постановою Кабінету Міністрів України. Ураховуючи наведене, для правильного вирішення справи в частині розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу необхідно встановити, чи здійснювало підприємство у період з часу звільнення позивача до часу її поновлення на роботі підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, адже при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу заробітна плата позивача підлягає коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів за весь час вимушеного прогулу і до виключення пункту 10 з Порядку № 100.
Подібні висновки висловлювались Верховним Судом у постановах від 26 червня 2019 року у справі № 813/5855/15, від 03 жовтня 2019 року у справі № 804/8042/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 826/15725/17, від 15 жовтня 2020 року у справі № 826/17601/14, від 11 лютого 2021 у справі № 814/197/15, від 25 лютого 2021 року у справі № 816/4583/14 та інших.
У даному випадку, період вимушеного прогулу позивача триває з 24.10.2014.
Згідно листа Мінсоцполітики від 04.09.2013 № 9884/0/14-13/13 у грудні 2014 було 23 робочих дні, листопаді - 20, жовтні - 23, відповідно з 24.10.2014 - 6 робочих днів.?
Згідно листа Мінсоцполітики від 09.09.2014 № 10196/0/14-14/13 упродовж 01.01.2015 до 30.11.2015 було 228 робочих днів. Відповідно сумарно за період 24.10.2014 до 30.11.2015 - 277 робочі дні (228+6+20+23).
Тобто, середній заробіток позивача, за період з 24.10.2014 до 30.11.2015 (включно) тривалістю 277 робочих днів та становить 219 580, 67 грн (277 х 792,71).
За період з 01.12.2015 до 11.12.2020 посадові оклади працівників органів прокуратури неодноразово підвищувались.
Згідно листа Офісу Генерального прокурора від 19.03.2025 № 21-529вих зазначено, що станом на дату звільнення позивача (23.10.2024) посадовий оклад за займаною ним посадою становив 2 250 грн.
Згідно пп. 3 п. 1 постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів2 від 09.12.2015 №1013, підвищено на 25 % посадові оклади, в тому числі, працівників прокуратури.
Згідно пункту 6 постанови від 09.12.2015 №1013, вона набирає чинності з дня її опублікування та застосовується з 1 грудня 2015 року.
Тобто, коефіцієнт підвищення посадового окладу позивача з 01.12.2015 склав 1,25 (2812,5/2250), відкоригована таким чином середньоденна заробітна плата склала 990,89 грн. (792,71 грн. х 1,25).
У такому розмірі посадові оклади застосовувались в період з 01.12.2015 до 05.09.2017 включно.
Згідно листа Мінсоцполітики від 09.09.2014 № 10196/0/14-14/13 у грудні 2015 було 23 робочих дні. Згідно листа Мінсоцполітики від 20.07.2015 № 10846/0/14-15/13 упродовж 2016 року - 251 робочий день. Згідно листа Мінсоцполітики 05.08.2016 № 11535/0/14-16/13 - з січня по серпень 2017 - 164 робочих дні, а відповідно за період з 01.09.2017 до 05.09.2017 - 3 робочих дні. Тобто, сумарно за період з 01.12.2015 до 05.09.2017 було 441 робочі дні.
Отже, розмір середнього заробітку позивача за вказаний період становить 436 982, 49 грн. (441 х 990,89).
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 657 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» та, зокрема, викладено в новій редакції додатки 1, 2 і 7 до постанови Кабінет Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505.
Зокрема, згідно з додатком №1 (схема посадових окладів працівників Генеральної прокуратури України) посадовий оклад за посадою прокурор Генеральної прокуратури становив 7140 грн.
Постанова Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 657 вперше офіційно оприлюднена у офіційному друкованому виданні «Урядовий кур'єр» від 06.09.2017 № 165.
При цьому, відповідно до зазначеної постанови від 30 серпня 2017 року в схемах посадових окладів Генеральної прокуратури України станом на 06 вересня 2017 року відсутня посада старшого прокурора відділу.
Разом з тим, згідно з листом від 11 січня 2020 року № 21- 81вих-20 Офіс ГП звернувся до Міністра соціальної політики щодо затвердження Переліку посад працівників прокуратури, що прирівнюються до відповідної групи оплати праці, у відповідь на який листом від 21 січня 2020 року за №904/0/2-20/54 повідомлено про те, що Мінсоцполітики не заперечує проти прирівняння посад, визначених у Переліку, зокрема, й посади старшого прокурора прокуратури у складі управління, відділу Генеральної прокуратури України відповідно до Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року до відповідних груп посад оплати праці прокурора прокуратури, Генеральної прокуратури України, Офісу ГП.
Відповідно до вказаного Переліку посада старшого прокурора прокуратури у складі управління прирівнюється до посади прокурора прокуратури в Генеральній прокуратурі України, а з 02 січня 2020 року (дня, коли розпочав роботу Офіс Генерального прокурора) - до посади прокурора прокуратури в Офісі ГП. Тому, для цілей визначення коефіцієнту збільшення посадового окладу за посадою старшого прокурора відділу застосовуються коефіцієнти за посадою прокурора прокуратури, згідно з додатком №1 до постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року.
Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 10 листопада 2022 року по справі № 826/20537/14.
Тобто, коефіцієнт підвищення посадового окладу ОСОБА_1 , з 06.09.2017, склав 2,54 (7140/2812,5), а відкоригована таким чином середньоденна заробітна плата склала 2 516,86 грн. (990,89 грн. х 2,54).
У такому розмірі посадові оклади застосовувались в період, з 06.09.2017 до 11.12.2020 включно.
Згідно листа Мінсоцполітики від 05.08.2016 № 11535/0/14-16/13 за період 06.09.2017 до 31.12.2017 кількість робочих днів становила - 82, згідно з розрахунку норми робочого часу за листом Мінсоцполітики від 19.10.2017 № 224/0/103-17/214, упродовж 2018 року - 250 робочих днів, згідно листа Мінсоцполітики від 08.08.2018 № 78/0/206-18 кількість робочих днів упродовж 2019 року - 250. Згідно листа Мінсоцполітики від 29.07.2019 № 1133/0/206-19 упродовж 2020 року 251 робочий день, відповідно станом на 11.12.2020 - 237.?
Тобто, сумарно, за період з 06.09.2017 до 11.12.2020, робочих днів - 819 робочих днів.
А отже розмір середнього заробітку позивача сумарно за вказаний період становить 2 061 308,34 грн. (819 х 2516,86).
Як зазначалось, з урахуванням висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 22.09.2021, справа № 234/1020/18 у спірних правовідносинах середній заробіток позивача підлягає корегуванню, за період до 11.12.2020, тобто до дати набрання законної сили постановою Кабінету Міністрів України № 1213 від 09 грудня 2020 року, а з 12.12.2020 - розраховується, виходячи з середньої заробітної плати, чинної на дату звільнення позивача.
Таким чином, за період починаючи з 12.12.2020, при розрахунку використовується середньоденний заробіток у розмірі 792, 71 грн.
Середній заробіток за час вимушеного прогулу з 12.12.2020 по 16.05.2025 становить 903 689,40 (1140 робочих дні х 792, 71 грн).
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що в сукупності загальний середній заробіток за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 , починаючи з 24.10.2014 по 16.05.2025, становить 3 621 560,90 грн. (219 580, 67 + 436 982, 49 + 2 061 308, 34 + 903 689,40).
Щодо позовної вимоги стосовно зобов'язання відповідача надати до Міністерства юстиції України відомості про відсутність підстав для застосування до позивача заборон, визначених частиною 3 статті 1 Закону України «Про очищення влади», колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.
Згідно з частиною 1 статті 7 Закону України «Про очищення влади», відомості про осіб щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.
Наказом Міністерства юстиції України від 16.04.2014 року №1704/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16.10.2014 за №1280/26057, затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», яке визначає порядок формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», а також надання відомостей з нього.
Пунктом 9 вказаного Положення передбачено, що Реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», виконують інші функції, передбачені цим Положенням.
Згідно з пунктом 4 Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 16.04.2014 №1704/5 та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 16.10.2014 за №1280/26057 встановлено, що держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.
Відповідно до пункту 5 розділу ІІ вказаного Положення підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є надходження до Реєстратора обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», від органу, який проводив перевірку; відповідного судового рішення, яке набрало законної сили; відповідних документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру; інші випадки, визначені законом.
Враховуючи, що судовим рішенням, яке набрало законної сили в момент ухвалення даної постанови судом апеляційної інстанції, визнано протиправним оскаржуваний наказ та поновлено ОСОБА_1 на займаній посаді, наявні законні підстави для зобов'язання відповідача поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої статтею 1 Закону України «Про очищення влади».
Подібний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 04.06.2020 у справі №821/4571/14 (№К/9901/1380/18).
Правовими положеннями ч.5 ст. 242 КАС України передбачено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Крім того, колегія суддів апеляційної інстанції наголошує на тому, що будь-які фактори, не звільняють суб'єкта владних повноважень від обов'язку під час прийняття рішення діяти на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано та добросовісно.
З огляду на наведене, суд апеляційної інстанції вважає зазначені в апеляційній скарзі доводи Офісу ГП безпідставними, а висновки суду першої інстанції правильними, обґрунтованими, та такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, з огляду на що, підстави для скасування оскаржуваного судового рішення відсутні.
Отже, враховуючи вищевикладене, колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про протиправність оскаржуваного наказу, та задоволення всіх інших похідних вимог, відповідно до норм чинного законодавства, а тому позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції).
Принцип обґрунтованості рішення суб'єкта владних повноважень має на увазі, що рішенням повинне бути прийнято з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення.
Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року, вказує, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються, а в рішенні від 27.09.2010 по справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» - що ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 1 ст. 6 КАС України).
Верховенство права є найважливішим принципом правової держави. Змістом цього принципу є пріоритет (тобто верховенство) людини, її прав та свобод, які визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України.
Окрім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Як зазначено в п. 4.1 Рішення Конституційного суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визначив окремі ознаки принципу верховенства права у розбудові національних систем правосуддя та здійсненні судочинства, яких мають дотримуватись держави - члени Ради Європи, що підписали Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Колегія суддів апеляційної інстанції бере до уваги правову позицію Європейського суду з прав людини, яка викладена в справі «Пономарьов проти України» (пункт 40 мотивувальної частини рішення від 3 квітня 2008 року), в якому Суд наголосив, що «право на справедливий судовий розгляд», яке гарантовано п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, має розумітися у світлі преамбули Конвенції, у відповідній частині якої зазначено, що верховенство права є спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду.
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що «стаття 6 Конвенції не зобов'язує держав - учасників Конвенції створювати апеляційні чи касаційні суди. Однак там, де такі суди існують, необхідно дотримуватись гарантій, визначених у статті 6» (пункт 22 мотивувальної частини рішення від 20 липня 2006 року).
Аналіз наведених положень дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції дійти висновку, що даний адміністративний позов підлягає задоволенню, а тому доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду.
Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.
Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.
В зв'язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора - залишити без задоволення.
Рішення Київського окружного адміністративного суду від 16 травня 2025 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: Н.П. Бужак
Ю.К. Черпак
Повний текст виготовлено 06.02.2026 року