09 лютого 2026 року м. Київ №320/33880/24
Суддя Київського окружного адміністративного суду Лисенко В.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , у якому просить суд:
- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення перерахунку, нарахування та виплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з березня 2018 по вересень 2021 року, а також щодо невиплати середнього заробітку за час несвоєчасного розрахунку при звільненні;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 провести перерахунок, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 року по 18.09.2021 року;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати - за період з 01.03.2018 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення з одночасною компенсацією утриманих сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримаються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44;
- зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час несвоєчасного розрахунку при звільненні у сумі 233 095 грн. 92 коп.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивачу у означений період індексація грошового забезпечення не була нарахована та виплачена. Також зазначає, що індексація грошового забезпечення є складовою частиною грошового забезпечення і відповідно до Закону підлягає обов'язковому нарахуванню та виплаті. Також позивач зазначає про те, що після його звільнення зі служби відповідачем також не було здійснено повний та своєчасний розрахунок з позивачем, зокрема не виплачено належні суми індексації грошового забезпечення, у зв'язку з чим відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України у позивача виникло право на отримання середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні. Крім того, унаслідок порушення встановлених строків виплати грошового забезпечення позивач має право на компенсацію втрати частини доходів відповідно до Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», а також на компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб згідно з пунктом 2 Порядку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44. Таким чином, бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення перерахунку, нарахування та виплати індексації грошового забезпечення, а також щодо невиплати середнього заробітку за час несвоєчасного розрахунку при звільненні є протиправною та порушує права позивача, що є підставою для задоволення заявлених позовних вимог у повному обсязі.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду відкрито провадження у справі, суд ухвалив здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження, встановленими ст. ст. 257-262 КАС України без повідомлення (виклику) учасників справи.
Відповідач не скористався правом подачі відзиву на позовну заяву.
Розглянувши подані сторонами документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та відзив, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив таке.
Позивач проходив військову службу за контрактом у військовій частині НОМЕР_2 та у військовій частині НОМЕР_1 (далі - Відповідач) в період з 20.01.2012 року по 18.09.2021 року.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 08.02.2023 року у справі №320/12772/21 адміністративний позов задоволено: зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 01.03.2018 із застосуванням базового місяця - січень 2008 року; зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення на весь час затримки виплати - за період з 01.01.2016 по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення.
На підставі судового рішення у справі №320/12772/21 позивачу було виплачено 148 253,77 коп.
05 червня 2024 року індексацію грошового забезпечення позивачу було виплачено не у повному обсязі. Відповідно до виписки з банківської карти позивача, йому було виплачено 67 318 гривень 31 коп. з належних до виплати 83625 гривень 23 коп.
При цьому, 26 червня 2024 року з призначенням платежу «компенсація частини доходу», позивачу було виплачено 80 935 грн. 46 коп., з яких 18 996 грн.69 коп. залишок невиплаченої індексації грошового забезпечення, а також 64 628 грн. 54 коп. - компенсація втрати частини доходів громадян у зв'язку з порушенням строків їх виплати (з відрахованими Відповідачем ПДФО - 18% та військовим збором - 1,5 %).
Фактично, за період з 01.01.2016 року по 01.03.2018 позивачу було виплачено індексації грошового забезпечення з встановленням «базового місяця» - січень 2008 року.
Станом на 01 лютого 2018 року сума індексації складала 4258 грн. 75 коп., виходячи з розміру прожиткового мінімуму встановленого на січень 2018 року у розмірі 1762 грн., помноженого на коефіцієнт інфляції, який досягнув рівня 241,70%.
Протягом січня 2008 - травня 2018 року розмір посадового окладу Позивача був встановлений в межах 685-720 гривень, що відповідає критеріям VI- VII Додатку 6 до постанови Кабінету Міністрів України від 7 листопада 2007 р. № 1294 Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб, (втратила чинність 01.03.2018 року).
Зміна тарифних ставок (окладів) військовослужбовців відбулась 01.03.2018 року у зв'язку з набранням чинності постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року №704 "Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб" (далі - Постанова №704), якою затверджено нову тарифну сітку розрядів і коефіцієнтів посадових окладів військовослужбовців з числа осіб рядового, сержантського і старшинського складу, офіцерського складу (крім військовослужбовців строкової військової служби), осіб рядового і начальницького складу.
Відповідно до пункту 4 Постанови №704 визначено, установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня 2018 р., на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14. Як вже зазначалось вище, прожитковий мінімум для працездатних осіб на 01 січня 2018 року становив 1762 (одну тисячу сімсот шістдесят дві) гривні.
Тарифний коефіцієнт згідно додатку до Постанови №704 за тарифним розрядом 6 становив 1,65, а за тарифним розрядом 7 складав 1,7. Отже, посадові оклади військовослужбовців з числа осіб сержантського складу за 6 розрядом складали 2910 гривень, а за 7 розрядом - 2 995,40 гривень, відповідно. Слід зауважити, що саме 6 та 7 тарифні розряди відповідають посаді Позивача під час проходження служби у військовій частині НОМЕР_1 , командиру відділення. Таким чином, підвищення посадового окладу Позивача у березні 2018 року склало близько 2200 гривень, що значно менше від суми індексації за лютий 2018 року (4258,75 грн.)
На підставі вказаного, позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає таке.
Щодо позовної вимоги про виплату індексації грошового забезпечення за період з 01.03.2018 до 18.09.2021, суд зазначає таке.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спірні правовідносини врегульовані Конституцією України, Законами України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII (далі - Закон № 2011-XII), «Про індексацію грошових доходів населення» від 03.07.1991 № 1282-ХІІ (далі - Закону № 1282-ХІІ), Порядком проведення індексації грошових доходів населення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 (далі - Порядок № 1078), постанови Кабінету Міністрів України від 07.11.2007 № 1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова № 1294), постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» (далі - Постанова № 704).
У статті 1 Закону № 2011-ХІІ закріплено, що соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ, до складу грошового забезпечення входять: грошовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця. Грошове забезпечення підлягає індексації відповідно до Закону.
Абзацом 2 частини 4 статті 9 Закону № 2011-ХІІ встановлено, що порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.
Згідно з частиною другою статті 6 цього ж Закону, Порядок проведення індексації грошових доходів населення визначається Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до пункту 1 Постанови № 1294 грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу складається з посадового окладу, окладу за військовим (спеціальним) званням, щомісячних (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премії) та одноразових додаткових видів грошового забезпечення.
У свою чергу схема посадових окладів осіб офіцерського складу Збройних Сил України затверджена Постановою № 1294, яка набрала чинності з 01.01.2008.
У подальшому після прийняття Постанови № 704, якою затверджено схему тарифних розрядів за основними типовими посадами осіб офіцерського складу Збройних Сил, базовим місяцем для нарахування військовослужбовцям індексації став березень 2018 року.
Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затверджений наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260 та набрав чинності 20.07.2018.Пункт 2 розділу І Порядку № 260 у первинній редакції передбачав, що грошове забезпечення включає: щомісячні основні види грошового забезпечення; щомісячні додаткові види грошового забезпечення; одноразові додаткові види грошового забезпечення.
До щомісячних основних видів грошового забезпечення належать: посадовий оклад; оклад за
військовим званням; надбавка за вислугу років.
До щомісячних додаткових видів грошового забезпечення належать: підвищення посадового окладу; надбавки; доплати; премія.
До одноразових додаткових видів грошового забезпечення належать: винагороди; допомоги.
На підставі наказу Міністерства оборони України від 01.06.2020 №180 «Про затвердження Змін до Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам» були внесені зміни до переліку щомісячних додаткових та щомісячних одноразових видів грошового забезпечення.
Цей наказ набрав чинності 30.06.2020. Відтоді, пунктом 2 розділу І Порядку № 260 установлено, що до щомісячних додаткових видів грошового забезпечення належать: підвищення посадового окладу; надбавки; доплати; винагорода військовослужбовцям, які обіймають посади, пов'язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту; премія.
Стосовно одноразових додаткових видів грошового забезпечення, то пункт 2 розділу І Порядку № 260 саме у зазначеній редакції передбачав, що до них належать: винагороди (крім винагороди військовослужбовцям, які обіймають посади, пов'язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту); допомоги.
У статті 1 Закону №1282-ХІІ законодавець навів визначення таких понять:
- індексація грошових доходів населення - встановлений законами та іншими нормативно-правовими актами України механізм підвищення грошових доходів населення, що дає можливість частково або повністю відшкодовувати подорожчання споживчих товарів і послуг;
- індекс споживчих цін - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання;
- поріг індексації - величина індексу споживчих цін, яка надає підстави для проведення індексації грошових доходів населення.
Перелік об'єктів індексації установлений частиною першою статті 2 Закону № 1282-ХІІ, згідно з якою індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані ними в гривнях на території України і які не мають разового характеру.
До таких об'єктів індексації в силу абзацу 4 частини першої статті 2 Закону №1282-ХІІ належить оплата праці (грошове забезпечення).
Межі індексації, визначені частиною шостою статті 2 Закону №1282-ХІІ, згідно з якою індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення.
Статтею 3 Закону № 1282-ХІІ передбачено, що індекс споживчих цін обчислюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики, і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.
Підстави для проведення індексації визначені статтею 4 Закону №1282-ХІІ.
У первинній редакції частина перша статті 4 цього Закону передбачала, що індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 101 відсотка.
Надалі до цієї норми були внесені зміни Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 24 грудня 2015 року №911-VIII, який набрав законну силу 1 січня 2016 року.
Тож з 01.01.2016 за правилами частини першої статті 4 Закону № 1282-ХІІ індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.
Інші положення статті 4 цього Закону з 2005 року й дотепер залишилися незмінними.
Зокрема, частина друга статті 4 Закону № 1282-ХІІ передбачає, що обчислення індексу споживчих цін для індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком, починаючи з місяця введення в дію цього Закону.
Згідно з частиною третьою статті 4 Закону № 1282-ХІІ для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений у частині першій цієї статті.
Відповідно до частини четвертої статті 4 Закону №1282-ХІІ підвищення грошових доходів населення у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому опубліковано індекс споживчих цін.
У статті 9 Закону № 1282-ХІІ визначено, що індексація грошових доходів населення здійснюється за місцем їх отримання за рахунок відповідних коштів.
Правила обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації та сум індексації грошових доходів населення, що поширюється на підприємства, установи та організації незалежно від форми власності і господарювання, а також на фізичних осіб, що використовують працю найманих працівників визначає Порядок № 1078.
Положення вказаного Порядку визначають норми аналогічні тим, що закріплені Законом № 1282-ХІІ та наведені судом вище.
Відповідно до пункту 1-1 Порядку № 1078 підвищення грошових доходів громадян у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін. Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 101 відсотка (з 01.01.2016 - 103 відсотка).
Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.
Обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошових доходів населення провадиться наростаючим підсумком починаючи з березня 2003 року - місяця опублікування Закону України від 6 лютого 2003 року №491-IV «Про внесення змін до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення».
Для проведення подальшої індексації грошових доходів населення обчислення індексу споживчих цін починається за місяцем, у якому індекс споживчих цін перевищив поріг індексації, зазначений в абзаці другому цього пункту.
За змістом абзацу 5 пункту 2 Порядку №1078 індексації підлягають грошові доходи громадян, одержані в гривнях на території України, які не мають разового характеру, зокрема грошове забезпечення військовослужбовців.
Пунктом 4 Порядку № 1078 установлено, що індексації підлягають грошові доходи населення у межах прожиткового мінімуму, встановленого для відповідних соціальних і демографічних груп населення. У межах прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, індексується, зокрема, оплата праці (грошове забезпечення).
Частина грошових доходів, яка перевищує прожитковий мінімум, встановлений для відповідних соціальних і демографічних груп населення, індексації не підлягає.
Питання про те, як саме визначається сума індексації, регулювалося абзацом 6 пункту 4 Порядку №1078, а з 15.03.2018 врегульоване абзацом 5 цього ж пункту, норми яких є тотожними і передбачають, що сума індексації грошових доходів громадян визначається як результат множення грошового доходу, що підлягає індексації, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків.
Пункт 5 Порядку №1078 застосовується з 1 грудня 2015 року у новій редакції на підставі постанови Уряду №1013 від 9 грудня 2015 року.
Абзац 1 пункту 5 Порядку № 1078 у вказаній редакції передбачав, що у разі підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків.
Цей же абзац діяв з 15 березня 2018 року до 1 квітня 2021 року у редакції постанови Уряду № 141 від 28 лютого 2018 року і встановлював, що у разі підвищення тарифних ставок (окладів), стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначених у пункті 2 цього Порядку, значення індексу споживчих цін у місяці, в якому відбувається підвищення, приймається за 1 або 100 відсотків.
Абзац 2 пункту 5 Порядку № 1078 застосовується з 1 грудня 2015 року дотепер у редакції постанови Уряду № 1013 від 9 грудня 2015 року і передбачає, що обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення зазначених грошових доходів населення.
Абзац 3 пункту 5 Порядку № 1078 застосовувався з 1 грудня 2015 року у редакції постанови Уряду № 1013 від 9 грудня 2015 року і передбачав, що сума індексації у місяці підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу.
Цей же абзац з 15 березня 2018 року дотепер діє у редакції постанови Уряду №141 від 28 лютого 2018 року та передбачає, що сума індексації у місяці підвищення грошових доходів, зазначених у абзаці першому цього пункту, не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалася у місяці підвищення доходу.
Абзац 4 пункту 5 Порядку № 1078 застосовується з 1 грудня 2015 року дотепер у редакції постанови Уряду № 1013 від 9 грудня 2015 року і встановлює таке правило: якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалась у місяці підвищення доходу, сума індексації у цьому місяці визначається з урахуванням розміру підвищення доходу і розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходу.
Абзац 5 пункту 5 Порядку № 1078 застосовувався з 1 грудня 2015 року до 1 квітня 2021 року у редакції постанови Уряду № 1013 від 9 грудня 2015 року і передбачав, що у разі зростання заробітної плати за рахунок інших її складових без підвищення тарифних ставок (окладів) сума індексації не зменшується на розмір підвищення заробітної плати. У разі коли відбувається підвищення тарифної ставки (окладу), у місяці підвищення враховуються всі складові заробітної плати, які не мають разового характеру.
Абзац 6 пункту 5 Порядку № 1078 діяв з 1 грудня 2015 року у редакції постанови Уряду № 1013 від 9 грудня 2015 року і передбачав, що до чергового підвищення тарифних ставок (окладів), пенсій або щомісячного довічного грошового утримання, стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, до визначеної суми індексації додається сума індексації, яка складається внаслідок перевищення величини індексу споживчих цін порогу індексації, зазначеного у пункті 1-1 цього Порядку.
Цей же абзац з 15 березня 2018 року до 1 квітня 2021 року діяв у редакції постанови Уряду № 141 від 28 лютого 2018 року і передбачав, що до чергового підвищення тарифних ставок (окладів), стипендій, виплат, що здійснюються відповідно до законодавства про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, крім щомісячних страхових виплат потерпілим на виробництві (з урахуванням виплат на необхідний догляд за потерпілим) та членам їх сімей, до визначеної суми індексації додається сума індексації, яка складається внаслідок перевищення величини індексу споживчих цін порогу індексації, зазначеного у пункті 1-1 цього Порядку.
Пункт 10-2 Порядку № 1078 був викладений у новій редакції на підставі постанови Уряду № 1013 від 9 грудня 2015 року.
У цій редакції пункт 10-2 Порядку № 1078 застосовувався з 1 грудня 2015 року до 1 квітня 2021 року та передбачав, що для працівників, яких переведено на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі або організації, а також переведено на роботу на інше підприємство, в установу або організацію або в іншу місцевість та у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці у разі продовження такими працівниками роботи, для новоприйнятих працівників, а також для працівників, які використали відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустку без збереження заробітної плати, передбачені законодавством про відпустки, обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації здійснюється з місяця, наступного за місяцем підвищення тарифної ставки (окладу), за посадою, яку займає працівник.
Згідно з пунктом 6 Порядку № 1078, виплата сум індексації грошових доходів здійснюється за рахунок джерел, з яких провадяться відповідні грошові виплати населенню, зокрема підприємства, установи та організації, що фінансуються чи дотуються з державного бюджету, підвищують розміри оплати праці (грошового забезпечення) у зв'язку з індексацією за рахунок власних коштів і коштів державного бюджету. У разі коли грошовий дохід формується з різних джерел і цим Порядком не встановлено черговість його індексації, сума додаткового доходу від індексації виплачується за рахунок кожного джерела пропорційно його частині у загальному доході. Проведення індексації грошових доходів населення здійснюється у межах фінансових ресурсів бюджетів усіх рівнів, бюджету Пенсійного фонду України та бюджетів інших фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування на відповідний рік.
Відповідно до пункту 11 Порядку № 1078 підвищення грошових доходів громадян у зв'язку з індексацією здійснюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, в якому офіційно опубліковано індекс споживчих цін. Індексація грошових доходів населення проводиться у разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який встановлюється в розмірі 103 відсотка (застосовується з 01.01.2016 року у зв'язку із змінами, внесеними згідно з постановою КМУ № 77 від 11.02.2016 року; до 01.01.2016 року поріг індексації встановлювався в розмірі 101 відсотка). Індекс споживчих цін обчислюється Держстатом і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.
Системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що на підприємства, установи, організації незалежно від форм власності покладено обов'язок проводити індексацію заробітної плати (грошового забезпечення) у разі перевищення величини індексу споживчих цін встановленого порогу індексації.
При цьому, звільнення особи з військової служби жодним чином не скасовує її право на отримання відповідних виплат, що не були нею одержані під час проходження служби за незалежних обставин.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 07.08.2019 у справі № 825/694/17.
Таким чином, індексація грошового забезпечення є однією з основних державних гарантій щодо оплати праці. За вимогами вказаних нормативно-правових актів проведення індексації у зв'язку зі зростанням споживчих цін (інфляцією) є обов'язковою для всіх юридичних осіб роботодавців, незалежно від форми власності та виду юридичної особи. Тобто, сума індексація грошового забезпечення є складовою частиною грошового забезпечення і відповідно до Закону, підлягає обов'язковому нарахуванню та виплаті.
Також, системний аналіз викладених правових норм надає підстави стверджувати, що Порядок проведення індексації грошових доходів населення передбачає можливість виплати двох видів індексації грошового доходу, умовно кажучи, «поточної» та «індексації-різниці».
Право на поточну індексацію виникає у випадку, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який з 01.01.2016 установлений у розмірі 103 відсотка (абзац 2 пункту 1-1, абзац 6 пункту 5 Порядку №1078).
Сума цієї індексації визначається як результат множення грошового забезпечення, що підлягає індексації в межах прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб, на величину приросту індексу споживчих цін, поділений на 100 відсотків (абзац 2, 5 пункт 4 Порядку №1078).
Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 23.03.2023 у справі № 400/3826/21.
З огляду на викладене, суд звертає увагу на те, що розмір грошового забезпечення позивача змінився в березні 2018 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 704, якою встановлені нові розміри окладів військовослужбовців.
У свою чергу, повертаючись до означених вище видів індексації та суті спору в цій справі, суд зазначає, що індекс споживчих цін, обчислений наростаючим підсумком з квітня 2018 року, перевищив поріг індексації у жовтні 2018 року, був опублікований Держстатом у листопаді 2018 року і з грудня 2018 року у позивача з'явилося право на індексацію, яка надалі виплачувалася йому до звільнення з військової служби. Це саме «поточна індексація», яка не є предметом спору в цій справі.
Аналогічний правових підхід викладено в постанові Верховного Суду від 23.03.2023 у справі № 400/3826/21.
Далі, щодо «фіксованої» суми індексації, яка безпосередньо становить предмет спірних правовідносин у цій справі, слід зазначити, що Закон України «Про індексацію грошових доходів населення» і Порядок № 1078 такого поняття не містять.
Цей термін застосовувався у Додатку 4 до Порядку №1078 у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 13 червня 2012 року №526, де були наведені приклади обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації.
Проте постановою Уряду № 1013 від 09.12.2015 цей Додаток був викладений у новій редакції і з 1 грудня 2015 року у цьому Додатку, як і в цілому Порядку №1078, поняття фіксованої суми індексації не згадується.
З 01.12.2015 в абзацах 3, 4, 5, 6 пункту 5 Порядку № 1078 фактично йде мова про поняття індексації-різниці, право на яку виникає тільки тоді, коли у місяці підвищення тарифних ставок (окладів) розмір доходу менший суми можливої індексації, визначеної в цьому місяці.
Абзаци 3, 4 пункту 5 Порядку № 1078 у редакціях, які застосовувалися з 01.12.2015 до 01.04.2021, передбачали обставини, за наявності яких у місяці підвищення доходу індексація (не)нараховується, а саме:
- сума індексації у місяці підвищення тарифних ставок (окладів) не нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу перевищує суму індексації, що склалася у місяці підвищення доходу (абзац 3);
- сума індексації у місяці підвищення тарифних ставок (окладів) нараховується, якщо розмір підвищення грошового доходу не перевищує суму індексації, що склалася у місяці підвищення доходу (абзац 4).
Якщо у місяці підвищення тарифних ставок (окладів) сума цієї індексації нараховується, то абзац 6 пункту 5 Порядку №1078 додатково указує, що ця сума індексації-різниці виплачується до наступного підвищення тарифних ставок (окладів) і до неї надалі додається поточна індексація, яка складається, коли величина індексу споживчих цін перевищує поріг індексації у розмірі 103 відсотки.
Водночас системний аналіз пункту 1, абзаців 4, 6 пункту 5 Порядку №1078 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) надає підстави зробити висновок, що нарахування й виплата індексації-різниці має щомісячний фіксований характер, гарантується законом і є обов'язковими для підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності і господарювання, а також для фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників.
Аналогічні правові висновки викладені в постанові Верховного Суду від 23.03.2023 у справі № 400/3826/21.
При цьому, з огляду на те, що індексація грошового забезпечення є однією із основних державних гарантій щодо оплати праці, а також з огляду на правила й умови нарахування суми індексації-різниці, які встановлені абзацами 3, 4, 6 пункту 5 Порядку №1078, повноваження військової частини щодо виплати цієї суми не є дискреційними.
З урахуванням того, що 01.03.2018 набрала чинності постанова КМУ № 704, якою були встановлені нові розміри окладів військовослужбовців, та з огляду на правила пунктів 5, 10-2 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, березень 2018 року став місяцем підвищення доходу позивача, за яким слід здійснювати обчислення індексу споживчих цін для проведення подальшої індексації його грошового забезпечення.
Тому в березні 2018 року як місяці підвищення доходу відповідачу належало вирішити питання, чи має позивач право на отримання суми індексації-різниці.
Втім, як убачається з матеріалів справи, відповідач не нараховував і не виплачував позивачу вказаний вид індексації за період з 01.03.2018 по 18.09.2021.
Судом встановлено, що підвищення посадового окладу позивача у березні 2018 року склало близько 2200 гривень, що значно менше від суми індексації за лютий 2018 року (4258,75 грн.). При цьому, підвищення грошового забезпечення в цілому було також менше за суму індексації грошового забезпечення, стягнуту за лютий 2018 року.
Оскільки станом на березень 2018 року величина приросту індексу споживчих цін становила 253,3 %, у березні 2018 року прожитковий мінімум складав 1762,00 грн, то сума можливої індексації грошового забезпечення позивача в березні 2018 році, якби не відбулося чергового підвищення тарифних ставок (окладів) військовослужбовців, мала становити 4463,15 грн (1762,00 грн х 253,30% / 100 = 4463,15 грн).
Отже розмір підвищення доходу позивача не перевищував суму можливої індексації, а був меншим за таку суму.
З огляду на викладене, відповідачем порушено право позивача на отримання індексації-різниці його грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 18.09.2021 включно.
Отже, враховуючи зазначене вище, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для зобов'язання відповідача нарахувати і виплатити позивачу індексації грошового забезпечення за періоди з 01.03.2018 по 18.09.2021, виходячи з місяця підвищення доходів березня 2018 та виходячи з величини, що розраховується як різниця між сумою індексації і розміром підвищення доходів, відповідно до вимог абзаців 3, 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 №1078, з урахуванням вимог абзаців 4, 5, 6 пункту 5 Порядку № 1078 та з урахуванням виплачених сум.
Водночас суд зазначає, що здійснити остаточний розрахунок конкретного розміру індексації-різниці за спірний період не вбачається можливим, оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів щодо фактичних виплат грошового забезпечення позивачу за лютий та березень 2018 року, зокрема відомостей про розмір виплаченої індексації за лютий 2018 року та складові грошового забезпечення у березні 2018 року. За таких обставин визначення точного розміру індексації-різниці належить до повноважень відповідача як суб'єкта владних повноважень під час виконання судового рішення з урахуванням вимог Порядку № 1078 та фактично виплачених сум.
Щодо позовних вимог в частині нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення відповідно до Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року №159, суд враховує наступне.
Верховний Суд викладав правові висновки щодо застосування норм Закону України від 19.10.2000 року №2050-ІІІ "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" (далі - Закон №2050-ІІІ), зокрема у постанові від 15.10.2020 року у справі №240/11882/19, правовідносини у якій в частині цих позовних вимог є подібними до правовідносин у справі, що розглядається.
Ухвалюючи постанову у справі № 240/11882/19 Верховний Суд виходив із аналізу норм Закону №2050-ІІІ відповідно до статті 2 якого компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі №2050-ІІІ слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру, серед іншого, заробітна плата (грошове забезпечення).
Відповідно до статті 3 Закону №2050-ІІІ сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується дохід, до уваги не береться).
Згідно зі статтею 4 Закону №2050-ІІІ виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць.
Системний аналіз вищенаведених норм дає підстави для висновку, що індексація є складовою заробітної плати та у разі несвоєчасної виплати сум індексації грошових доходів громадян провадиться їх компенсація відповідно до діючого законодавства.
На належності сум індексації та компенсації працівникам втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати до складових належної працівникові заробітної плати, як коштів, які мають компенсаторний характер та спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати, наголошував і Конституційний Суд України у рішенні від 15.10.2013 року №9-рп/2013.
У справі №240/11882/19 Верховний Суд зауважив, що використане у статті 3 Закону №2050-ІІІ формулювання, що компенсація обчислюється як добуток "нарахованого, але не виплаченого грошового доходу" за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
З покликанням на аналогічні висновки, сформульовані у постановах Верховного Суду України від 11.07.2017 року №21-2003а16, Верховного Суду від 22.06.2018 року у справі №810/1092/17 та від 13.01.2020 року у справі №803/203/17, Верховний Суд у справі №240/11882/19 висновував, що зміст і правова природа спірних правовідносин у розумінні положень статей 1-3 вказаного Закону №2050-ІІІ дають підстави вважати, що право на компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати особа набуває незалежно від того, чи були такі суми їй попередньо нараховані, але не виплачені.
Застосовуючи цей висновок у справі №240/11882/19, з урахуванням наявності факту невиплати позивачу сум індексації грошового забезпечення за заявлений у цій справі період у зв'язку з бездіяльністю власника або уповноваженого ним органу щодо нарахування та виплати громадянину індексації заробітної плати, Верховний Суд дійшов висновку, що така особа має право на компенсацію втрати доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати за умови зобов'язання власника або уповноваженого ним органу здійснити донарахування належних громадянину сум доходів.
Подібна правова позиція уже була висловлена Верховним Судом також у постановах від 20.12.2019 року у справі №822/1731/16, від 13.03.2020 року у справі №803/1565/17, від 21.01.2020 року у справі №826/15879/18, від 29.04.2021 року у справі №240/6583/20, від 21.03.2023 року у справі №620/7687/21.
Щодо позовних вимог про виплату позивачу середнього заробітку за час несвоєчасного розрахунку при звільненні, суд зазначає таке.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей.
Водночас питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців із військової служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства.
У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України (далі КЗпП України).
Так, Верховний Суд України у постанові від 17 липня 2015 року у справі №21-8а15 вказав, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальну законі.
Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, Верховний Суд, зокрема у постановах від 20.01.2021 у справі №200/4185/20-а, від 31.03.2021 у справі №340/970/20, від 24.06.2021 у справі №480/2577/20, дійшов висновку про можливість застосування норм ст.ст.116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби.
Згідно з ч.1 ст.47 Кодексу законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу.
Згідно зі ст.116 цього Кодексу, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.
У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.
За приписами ст.117 КЗпП України (у редакції, чинній на момент звільнення позивача з військової служби), передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом ч. 1 ст. 117 КЗпП України (на час виникнення спірних правовідносин) обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина 1 ст. 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина 2 ст. 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17 підсумувала, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Як встановлено судом, відповідач порушив право позивача на своєчасне отримання належних грошових виплат при звільненні.
Після звільнення з військової служби на виконання рішення Київського окружного адміністративного суду від 08.02.2023 у справі №320/12772/2 відповідачем було донараховано позивачу грошове забезпечення у розмірі 67 318,31 грн (індексація грошового забезпечення), яка була виплачена на банківський рахунок позивача 05.06.2024.
Суд зазначає, що при визначенні розміру середнього заробітку за час несвоєчасного розрахунку при звільненні не підлягає врахуванню сума компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати індексації грошового забезпечення, оскільки така компенсація не є складовою обов'язкових виплат, що підлягають здійсненню роботодавцем у день звільнення. Зазначена компенсація має самостійний правовий характер, спрямований на відшкодування негативних наслідків порушення строків виплати доходів, та нараховується лише за наявності факту прострочення відповідних виплат, а відтак не може бути включена до бази для обчислення середнього заробітку відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України.
Крім того, суд критично оцінює доводи позивача щодо розміру належної до виплати індексації грошового забезпечення.
Як убачається з наданої до матеріалів справи квитанції банківської установи, фактична сума індексації грошового забезпечення, виплачена позивачу, становить 67 318,31 грн, що спростовує твердження позивача про повну суму у розмірі 83 625,23 грн.
Вказаний платіжний документ є належним та допустимим доказом у розумінні процесуального закону, у зв'язку з чим суд бере до уваги саме підтверджену документально суму виплати та відхиляє доводи позивача в частині необґрунтованого завищення розміру заявлених вимог.
Наведене свідчить про те, що відповідач провів фактичний розрахунок з позивачем щодо виплати його доходів з порушенням строку, встановленого положеннями ст.116 КЗпП України.
У постанові Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі №823/615/16 зазначено, що з огляду на неврегулювання питання щодо порядку виплати грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей при вирішенні вказаного питання підлягають застосуванню приписи Кодексу законів про працю України, зокрема, його стаття 117, яка передбачає, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 10 квітня 2019 року у справі №820/1363/17, від 6 березня 2018 року у справі №804/3722/17.
У постанові Верховного Суду від 6 серпня 2019 року у справі №826/9793/18 встановлено, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Суд зазначає, що питання про застосування приписів статті 117 Кодексу законів про працю України у вимірі правовідносин, подібних до тих, які розглядаються в цій справі, не завжди мало однакову правову оцінку суду касаційної інстанції. Водночас треба зазначити, що після постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, яку ухвалено в часі пізніше, ніж постанову від 04.12.2019 у справі № 825/742/16, викладена в ній позиція (зокрема щодо наявності передбачених статтею 117 Кодексу законів про працю України підстав для стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, якщо навіть остаточний розрахунок відбувся на підставі/виконання судового рішення) не піддавалася зміні (відступу).
У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду, з-поміж іншого, зазначила, що статтею 116 Кодексу законів про працю України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов'язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 Кодексу законів про працю України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З метою забезпечення єдності судової практики у цій категорії спорів суд також має дотримуватися правової позиції Великої Палати Верховного Суду, яка викладена у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, як таку, що ухвалена пізніше і якою змінені підходи до застосування приписів статей 116, 117 Кодексу законів про працю України. На такому підході наголосила Велика Палата Верховного Суду, зокрема у постанові від 30.01.2019 у справі №755/10947/17, в якій зазначено, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 28.06.2023 у справі №560/11489/22, від 15.02.2024 у справі №420/11416/23, від 25.04.2024 у справі №460/49364/22, від 13.01.2025 у справі №380/864/23, від 29.04.2025 у справі №560/526/23 та від 13.11.2025 у справах №380/1710/24 та №580/481/24.
Суд зазначає, що на момент звільнення позивача з військової служби, жодною нормою права не було обмежено строк, коли особа після виплати належних їй при звільненні сум може звернутися до роботодавця або безпосередньо до суду щодо незгоди з їх розміром, що, водночас, у подальшому вплине на її право на виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
В ухвалі від 11 жовтня 2023 року у справі № 607/1662/21 Велика Палата Верховного Суду вказала, що висновки, які містяться в рішеннях судової палати, мають перевагу над висновками колегії суддів, висновки об'єднаної палати - над висновками палати чи колегії суддів, а висновки Великої Палати - над висновками об'єднаної палати, палати й колегії суддів.
Отже, висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 04.12.2019 у справі №825/742/16 та від 28.11.2022 у справі №380/693/20, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин як такі, що суперечать позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 26.02.2020 у справі № 821/1083/17, що ухвалена пізніше, і якою змінені підходи до застосування положень статей 116, 117 Кодексу законів про працю України та яка має перевагу над висновками колегії суддів, палати чи об'єднаної палати.
Таким чином, відповідно до вимог статті 117 КЗпП України позивач має право на виплату середнього заробітку.
Щодо розрахунку суми стягнення середнього заробітку за весь час затримки виплати індексації грошового забезпечення суд ураховує таке.
Законом України від 01.07.2022 № 2352-ІХ Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин було внесено зміни до ст. 117 КЗпП України. Згідно з новою редакцією вказаної статті 117 КЗпП України, у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника.
Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
Згідно зі ст.27 Закону України Про оплату праці, порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Обчислення середнього заробітку працівників здійснюється відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100, з наступними змінами та доповненнями (далі - Порядок №100).
Згідно з абз.1 п.2 розділу ІІ Порядку №100, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Абзацом 3 п.2 розділу ІІ Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Згідно з підпунктом "б" п.4 розділу ІІІ Порядку №100, при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо).
Відповідно до п.8 розділу IV Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам визначений Наказом Міністерства оборони України №260 від 07.06.2018 Про затвердження Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам.
Згідно з п.7 розділу І цього Порядку, середньоденний розмір грошового забезпечення визначається шляхом ділення суми грошового забезпечення, належного військовослужбовцю за повний календарний місяць, на кількість календарних днів місяця, за який здійснюється виплата. У постанові Верховного Суду від 4 травня 2018 року у справі №808/858/16 суд зазначив, що аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать, в разі невиконання такого обов'язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постанові від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19, ст.117 КЗпП України покладено обов'язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, у справі, яка розглядається суд, встановивши право позивача на виплату середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні, зобов'язаний визначити суму такого відшкодування, а не зобов'язувати відповідача провести її нарахування та виплату.
Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд в постановах від 31.03.2021 у справі № 120/2617/20-а, від 20.05.2021 у справі № 380/3007/20 та від 29.10.2021 у справі № 380/5499/20.
Як встановлено судом, позивача було звільнено з військової служби 18.09.2021, а остаточний розрахунок з ним було проведено лише 05.06.2024.
Верховний суд у складі Судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 06.12.2024 у справі №440/6856/22 дійшов висновку, що якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 Кодексу законів про працю України, у редакції Закону № 3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 Кодексу законів про працю України (у попередній редакції № 3248-IV); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 Кодексу законів про працю України (у новій редакції Закону № 2352-IX).
Вказаний висновок було також підтримано постановою Великої Палати Верховного Суду від 12.11.2025 у справі №306/2708/23.
Таким чином, суд дійшов висновку, що за змістом спірних правовідносин слід зобов'язати відповідача нарахувати і виплатити середній заробіток за час несвоєчасного розрахунку при звільненні: за період з 19.09.2021 (наступний день після звільнення) по 18.07.2022 та з 19.07.2022 по 18.01.2023 (шестимісячний строк згідно з новою редакцією КЗпП України).
Як видно з картки грошового забезпечення позивача, позивачу було нараховано грошове забезпечення за останні два місяці роботи в такому розмірі: за липень 2021 року 14776,98 грн, за серпень 2021 року 14776,98 грн. Відтак середньоденний заробіток становить 476,68 грн (29553,96 грн/62 дні).
Тому, сума середнього заробітку, що підлягає до відшкодування, вирахувана шляхом множення середньоденного заробітку (476,68 грн) на число календарних днів за період з 19.09.2021 (наступний день після звільнення) по 18.07.2022 (303 днів), становить 144 434,04 грн. Сума, що підлягає відшкодуванню за період з 19.07.2022 по 18.01.2023 (шість місяців) (184 дні) становить 87 709,12 грн. Загальна сума середнього заробітку за час несвоєчасного розрахунку при звільненні складає 232 143,16 грн.
Разом з тим, надаючи правову оцінку розміру середнього заробітку, який належить виплатити позивачу за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд враховує таке.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення Цивільного кодексу України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин, а у цьому випадку спорів щодо проходження і звільнення з публічної служби.
Згідно із пунктом 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Хоча законодавство не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні, у таких правовідносинах працівник має діяти добросовісно, утримуючись від дій, які могли б порушити права інших осіб (частина друга статті 13 Цивільного кодексу України), та, не зловживаючи правом в інших формах (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України).
Оскільки відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена у часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним.
У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27.04.2016 у справі №6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені ст.116 Кодексу законів про працю України.
У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з ч.6 ст.13 Закону України Про судоустрій і статус суддів, суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі №161/12771/15-ц).
Указані висновки узгоджуються з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, наведеною в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, згідно з якою під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Синтаксичний розбір текстуального змісту норми статті 117 КЗпП України дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми.
Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду дійти висновку, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності і цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку.
Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Аналогічний висновок викладено Касаційним адміністративним судом Верховного Суду в постановах від 30.11.2020 у справі № 480/3105/19 та від 18.11.2021 у справі №200/5415/20-а.
При цьому, принцип співмірності за вказаних правовідносин підлягає застосуванню щодо середнього заробітку за час несвоєчасного розрахунку при звільнення як за період до 18.07.2022, так і після вказаної дати, який згідно із нормами статті 117 КЗпП України обмежений шістьма місяцями, оскільки Закон № 2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08.10.2025 у справі №489/6074/23.
Враховуючи обов'язковість вищевикладених висновків Верховного Суду, суд застосовує до обставин цієї справи критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю України.
Зокрема, істотність частки суми простроченої заборгованості за період з 19.09.2021 по 05.06.2024 в порівнянні із сумою, що розрахована позивачу до виплати як середній заробіток складає 67 318,31 грн/232 143,16 грн (частка виплаченої заборгованості по заробітній платі/сума середнього грошового забезпечення за 991 днів) х 100% = 29%.
З огляду на очевидну неспівмірність можливих до нарахування та виплати сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат за період з 19.09.2021 по 05.06.2024 на суму 136 993, 07 грн (476,68 грн х 991 днів х 29%) (за час затримки розрахунку при звільненні позивача).
Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року по справі № 806/345/16, від 18 липня 2018 року у справі № 825/325/16, від 04 квітня 2018 року у справі №524/1714/16-а, у постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року у справі №6-39цс11.
Відповідно до частини другої статті 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи вищевикладене, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд дійшов висновку, що розмір стягнення у сумі 136 993,07 грн буде достатнім та справедливим з урахуванням усіх обставин справи.
Крім того, суд зауважує, що стягуючи з відповідача на користь позивача суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, слід зазначити про відрахування податків, зборів та інших обов'язкових платежів, оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є обов'язком роботодавця та працівника, а не суду, тому розрахунки, наведені в судовому рішенні, є тією сумою коштів, з яких в подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов'язкових платежів.
Аналогічна правова позиція зазначена в пунктах 39-41 постанови Верховного Суду від 08.11.2018 у справі №805/1008/16-а.
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Суд враховує, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Відповідно до частин 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Згідно з ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до частини першої статті 245 КАС України, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.
Отже, перевіривши обґрунтованість доводів сторін та оцінивши зібрані у справі докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору, судові витрати у справі відсутні.
Керуючись статтями 9, 14, 73, 74, 75, 76, 77, 78, 90, 143, 242- 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо непроведення перерахунку, нарахування та виплати індексації грошового забезпечення ОСОБА_1 за період з березня 2018 по вересень 2021 року, а також щодо невиплати середнього заробітку за час несвоєчасного розрахунку при звільненні.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ - НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 ) провести перерахунок, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_4 , АДРЕСА_2 ) індексацію грошового забезпечення за період з 01.03.2018 по 18.09.2021.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ - НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_4 , АДРЕСА_2 ) компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати на суму невиплаченої індексації грошового забезпечення за весь час затримки виплати - за період з 01.03.2018 року по день фактичної виплати індексації грошового забезпечення з одночасною компенсацією утриманих сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримаються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 №44.
Стягнути з військової частини НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ - НОМЕР_3 , АДРЕСА_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_4 , АДРЕСА_2 ) середній заробіток за час несвоєчасного розрахунку при звільненні у сумі 136 993 (сто тридцять шість тисяч дев'ятсот дев'яносто три) грн 07 коп.
Відмовити у задоволенні решти позовних вимог.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Суддя Лисенко В.І.