09 лютого 2026 рокуСправа №160/16629/25
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Конєвої С.О.
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними матеріалами у місті Дніпрі адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та стягнення 99153,90 грн., -
05.06.2025р. (згідно відомостей Нова Пошта) ОСОБА_1 звернувся з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 та просить:
- визнати протиправними дії відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 15.04.2020 по 20.05.2025;
- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 15.04.2020 у межах 180 календарних днів в сумі 99153,90 грн.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що у період з листопада 2013р. по квітень 2020 року він проходив військову службу у в/ч НОМЕР_1 , при звільненні його зі служби 15.04.2020р. йому не була нарахована та виплачена індексація грошового забезпечення, грошове забезпечення із прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020р., така сума грошового забезпечення у розмірі 42514,55 грн. йому була виплачена відповідачем тільки на виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.11.2023р. у справі №160/14002/23 лише 20.05.2025р. Позивач вважає, що разом з виплатою сум індексації, грошового забезпечення із прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020р., відповідач мав обов'язок і нарахувати та виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, що передбачено нормами ст.ст.116, 117 КЗпП України, згідно довідки в/ч НОМЕР_1 від 21.05.2025р. №2599 його середньоденний заробіток становив 550,85 грн., відповідно, сума його середнього заробітку за період з 15.04.2020р. по 20.05.2025р. (з урахуванням обмеження 180 календарних днів) має складати 99153,90 грн. (550,85 грн. х 180). Оскільки таких дій відповідач не вчинив, що на його переконання, є протиправною бездіяльністю відповідача, якою були порушені його права на своєчасне отримання належного грошового забезпечення при звільненні, тому позивач просив стягнути вказану суму з відповідача.
Ухвалою суду від 04.08.2025р. було відкрито адміністративне провадження у даній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами з 02.09.2025р. відповідно до вимог ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України, а також зобов'язано відповідача надати суду відзив на позов та докази в обґрунтування відзиву з дотримання вимог ст.ст.162,261 Кодексу адміністративного судочинства України; у порядку ст.80 КАС України витребувано у відповідача довідку про середній заробіток позивача за два місяці, що передували його звільненню зі служби (лютий, березень 2020р.), оформлену з дотриманням вимог Порядку КМУ №100 від 08.02.1995р.; довідку про розмір нарахованих та виплачених позивачеві сум грошового забезпечення станом на дату звільнення позивача - 15.04.2020р.
Зазначена ухвала суду разом з копією адміністративного позову була отримана відповідачем у системі Електронний суд у його електронному кабінеті, а саме: адміністративний позов з додатками отримано - 06.06.2025р. (у робочий день та час), ухвала суду про відкриття провадження отримано - 06.08.2025р. (у робочий день та час), що є належним повідомленням відповідача про час та місце судового розгляду справи у відповідності до вимог ст.18 Кодексу адміністративного судочинства України про що свідчать довідки про доставку електронних листів, наявних в матеріалах справи.
На виконання вимог згаданої вище ухвали суду, 20.08.2025р. через систему «Електронний суд» відповідачем було подано відзив на позов, у якому відповідач просив у задоволенні позову позивачеві відмовити у повному обсязі посилаючись на таке. Щодо недотримання позивачем процедури досудового врегулювання спору відповідач зазначив, що позивач не надав доказів наявності відмови військової частини щодо нарахування та виплати компенсації втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків їх виплати згідно ст.7 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати», що, відповідно, не дає підстав для застосування судового порядку оскарження бездіяльності відповідача за наведеною статтею, тому звернення з позовною заявою з вимогою про сплату такої компенсації вважає передчасним. Щодо розрахунку суми стягнення, визначеної позивачем відповідач вказав на те, що, заявляючи вимоги про компенсацію частини доходу, позивач зловживає правом з метою незаконного збагачення, і вина у несвоєчасному розрахунку при звільненні в даному випадку саме позивача, що в розумінні статті 5 Закону є додатковою підставою відмови у позові. Щодо неправильного застосування КЗПП до спірних правовідносин в розумінні позивача представник відповідача у відзиві на позов послався на те, що оскільки позивач не є працівником, а військова частина не є власником або уповноваженим органом, відповідно, на позивача не розповсюджуються норми КЗПП, тому відсутні правові підстави для задоволення позовних вимог щодо нарахування і виплати «середнього заробітку за час затримки розрахунку». На переконання відповідача, з цієї ж причини відсутні і правові підстави застосування постанови КМУ №100 від 08.02.1995р., у даному випадку, необхідно застосовувати Порядок №159 та Закон №2050, а норми КЗПП можливі для застосування як аналогія закону лише в тій частині, що не врегульована даним законом (наприклад: щодо обмежувального строку періоду компенсації в 6 місяців). Щодо застосування до спірних правовідносин засад справедливості, пропорційності і розумності, то в цій частині відповідач скопіював правові висновки Верховного Суду, викладені у його постановах від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, від 26.02.2020р. у справі №821/1083/17 та інших. Щодо особливостей виплат бюджетних коштів відповідачем, останній зазначив, що розпорядник бюджетних коштів нижчого рівня (в/ НОМЕР_2 ) не може вплинути на об'єми нарахувань і виплат непередбачених кошторисами бюджетних коштів за минулі роки. За публічними даними у 2023-2024 роках дефіцит бюджету становив 60% та покривався за рахунок іноземної допомоги та з урахуванням не затвердження отримання фінансової допомоги Україні від США стягнення з військової частини в умовах воєнного стану коштів, які не передбачались і не передбачені видатками державного бюджету суперечитиме не тільки засадам здорового глузду, але й підриватиме обороноздатність країни, оскільки непередбачені витрати зменшують цільові витрати на Збройні Сили України в умовах воєнного стану. На переконання відповідача, достеменно розуміючи вказані обставини, представник позивача з корисних мотивів наносить шкоду інтересам оборони України, тому за висновком відповідача під час оцінки вини відповідача щодо затримки спірного розрахунку необхідно додатково врахувати вказані обставини на користь відповідача. Щодо безпідставності позовної вимоги «про визнання бездіяльності військової частини НОМЕР_1 в частині невиплати середнього заробітку» відповідач зробив висновок про те, що ця вимога суперечить як ст.7 Закону №2050, так і ч.2 ст.117 КЗпП України, так як на момент звернення з цим позовом позивачем, судом було частково задоволено позовні вимоги позивача по первісній справі, отже рішення про компенсацію, в розумінні ч.2 ст.117 КЗпП України - має приймати суд.
Також, на виконання ст.80 КАС України відповідачем до суду була надана копія Довідки про середній заробіток позивача за 2 останні місяці до дати його звільнення (лютий, березень 2020р.) без номера, без дати та Довідка - розрахунок позивачеві грошове забезпечення при звільненні без номера та без дати.
Згідно ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
У відповідності до вимог ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Ухвалою суду від 09.02.2026р. через перебування судді Конєвої С.О. у черговій щорічній відпустці, завантаженість суду справами військовослужбовців, що, як наслідок, унеможливлювало розгляд адміністративних справ у зазначений період, у відповідності до ст.121 Кодексу адміністративного судочинства України, строк розгляду даної справи було продовжено до 09.02.2026р.
Враховуючи викладене, дана справа вирішується 09.02.2026р., тобто, у межах строку, визначеного ст.258 Кодексу адміністративного судочинства України.
У відповідності до вимог ч.8 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України при розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи.
Із наявних в матеріалах справи документів, судом встановлені наступні обставини у даній справі.
Громадянин України ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частина НОМЕР_1 у період з 27.11.2013р. по 15.04.2020р., що підтверджується копією паспорту позивача НОМЕР_3 , виданого 27.08.1996р., копіями Витягів з наказів про призначення та звільнення з військової служби від 27.11.2013р. №250 та від 15.04.2020р. №78, наявних у справі.
Згідно відомостей, які містяться у копії Витягу з наказу командира в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) №78, судом було встановлено, що позивача було звільнено з військової служби відповідно до п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу», з 15.04.2020р.
Надалі, на підставі рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.11.2023р. у справі №160/14002/23 відповідачем позивачеві була виплачена індексація грошового забезпечення, грошове забезпечення обчислене із прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020 року у сумі 42514,55 грн. - 20.05.2025р. о 16:57 годині, що підтверджується копією Виписки АТ КБ ПриватБанк по особовому рахунку позивача, доданою самим позивачем до позову.
Вважаючи протиправними дії (згідно предмету позову) та бездіяльність (про що зазначено у самому позові) відповідача щодо не нарахування та не виплати йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 99153,90 грн. згідно до вимог ст.117 КЗпП України за період з 15.04.2020р. по 20.05.2025р., позивач з метою захисту свого порушеного права, звернувся до суду з даним позовом.
Дослідивши матеріали справи, з'ясувавши обставини справи, перевіривши доводи та давши їм належну правову оцінку, проаналізувавши норми чинного законодавства України, оцінивши їх у сукупності, суд приходить до висновку про наявність обґрунтованих правових підстав для задоволення даного адміністративного позову частково.
З приводу бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 15.04.2020р. по 20.05.2025р. згідно до вимог ст.117 КЗпП України, суд зазначає про наступне.
Правове становище осіб, які проходять військову службу, у тому числі і порядок, умови проходження та звільнення зі служби, порядок та умови оплати праці врегульовані Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991р. №2011-ІІ (далі - Закон №2011-ІІ), Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008р. №1153/2008, яке є спеціальним законодавством та має пріоритет у його застосуванні над іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до ст.1-2 Закону №2011-ІІ передбачено, що військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.
У зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.
Абзацом 1 ч.1 ст.9 згаданого Закону №2011-ІІ обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
Пунктом 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008р. №1153/2008, передбачено, що особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Відповідно до ч.2 ст.24 ЗУ "Про військовий обов'язок і військову службу" закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.
Порядок та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України встановлені постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017р. №704.
Разом з тим, наведеними нормами спеціального законодавства не врегульовані правовідносини щодо відповідальності роботодавця (у тому числі і суб'єкта владних повноважень - державного органу) за затримку розрахунку при звільненні особи, а, відповідно, у разі, якщо спеціальними нормами не врегульовані такі спірні правовідносини, підлягають застосуванню загальні норми права, зокрема, норми ст.ст.116,117 КЗпП України, що також передбачено і рішенням Конституційного Суду України від 07.05.2002р. №8-рп/2002 та узгоджується із правовою позицією у подібних правовідносинах, яка викладена у постанові Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №809/366/17, які є обов'язковою для врахування адміністративним судом у порядку, встановленому ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
А виходячи із того, що предметом даного спору є саме бездіяльність відповідача щодо не відшкодування (компенсації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та спірні правовідносини нормами спеціального законодавства не врегульовані, тому слід дійти до висновку, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню саме приписи трудового законодавства, зокрема, ст.ст.47,116,117 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
Так, в силу ч.1 ст.47 КЗпП України передбачено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України.
Частиною 1 статті 116 КЗпП України (у редакції, яка діяла на момент звільнення позивача) встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначеній у цій статті строк виплатити неоспорювану ним суму (частина друга статті 116 КЗпП України).
Відповідно до ч.1 ст.117 КЗпП України (у редакції, яка діяла на момент звільнення позивача) у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування і в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (частина друга статті 117 КЗпП України).
В той же час, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 1 липня 2022 року №2352-ІХ текст статті 117 КЗпП України було викладено в такій редакції:
«У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті».
Вказаний Закон №2352-ІХ та нова редакція статті 117 КЗпП України набрали законної сили з 19 липня 2022 року.
Верховний Суд сформував усталену практику у правозастосуванні ст.117 КЗпП України в редакції до 19.07.2022р., при вирішенні спорів щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Так, Верховний Суд зауважував, що якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягнення балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене ст.117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі, й після прийняття судового рішення.
За правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у його постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, з огляду на мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, тощо (п.91 постанови).
У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що зменшення судом розміру означеного середнього заробітку, передбаченого статтею 117 КЗпП України, має залежати від розміру недоплаченої суми, належної працівникові при звільненні.
Такий підхід та відповідні правові висновки були викладені і у постанові Великої Палати Верховного Суду у справах №821/1083/17 та Верховного Суду у справах №480/3105/19, №823/1823/18.
Разом з цим, як уже зазначалося вище, з 19 липня 2022 року стаття 117 КЗпП України діє у редакції, викладеній згідно з Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 1 липня 2022 року №2352-ІХ, тому і підхід до правозастосування вказаної норми змінився.
Відповідно до статті 117 КЗпП України у чинній її редакції час затримки розрахунку при звільненні, який підлягає компенсації середнім заробітком, обмежений шістьма місяцями.
Так, спірний період стягнення середнього заробітку охоплюється періодом з 15 квітня 2020 року по 20 травня 2025 року
Тому такий період умовно варто поділити на 2 частини: до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 1 липня 2022 року №2352-ІХ (до 19 липня 2022 року) і після цього.
А отже, період з 30.06.2019р. до 18.07.2022р. (до набранням чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 1 липня 2022 року №2352-ІХ) регулюється редакцією статті 117 КЗпП України до внесення у неї змін Законом України №2352-ІХ, тобто, без обмеження строком виплати у 6 місяців.
До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.
Проте, період з 19 липня 2022 року по 20 травня 2025 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 КЗпП України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.
До цього періоду застосовувати практику Верховного Суду, зокрема, викладену у постановах Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц та від 30.11.2020р. у справі №480/3105/19 (застосування принципу співмірності та зменшення такої виплати) недоречно, адже вона була сформована за попереднього нормативного регулювання спірних правовідносин.
Аналогічні висновки були висловлені і у постановах Верховного Суду від 28 червня 2023 року у справі №560/11489/22, від 29 січня 2024 року у справі №560/9586/22, від 22 лютого 2024 року у справі №560/831/23, від 29 лютого 2024 року у справі №460/42448/22, від 10 квітня 2024 року у справі №360/380/23 та від 19 вересня 2024 року у справі №420/573/23.
Водночас, пізніше, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 08.10.2025р. у справі №489/6074/23 вказала, що установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку (…але не більше як за шість місяців) не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення (пункт 93 постанови).
Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливості неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин (пункт 94 постанови).
Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу ( пункт 97 постанови).
Велика Палата Верховного Суду також у пункті 98 згаданої постанови зазначила, що Закон №2352-ІХ не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.
Відтак, у вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від правових висновків, викладених у постанові від 06.12.2024р. у справі №440/6856/22 та сформулювала такий правовий висновок.
«105. Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом №2352-ІХ, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.
106. Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період компенсації не може перевищувати шести місяців».
Тобто, із аналізу наведених правових висновків Великої Палати Верховного Суду слідує, що при розгляді справ про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, судами має братися до уваги співмірність заявлених до стягнення суми до відшкодування та те, що розмір такого відшкодування судом може бути зменшено і після 19 липня 2022 року.
Відтак, ці правові висновки підлягають застосуванню адміністративним судом до правовідносин у даній справі в обов'язковому порядку в силу ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України.
Так, із наявних в матеріалах справи копій документів, судом встановлено, що 15.04.2020р., тобто у день звільнення позивача, йому було нараховане та виплачене грошове забезпечення у загальній сумі 241 361,35 грн. (188553,80+52807,55), що підтверджується змістом копії Довідки відповідача про остаточний розрахунок при звільненні позивача №2599 від 21.05.2025р., доданої позивачем до позову та копією Довідки-розрахунку щодо нарахованого та виплаченого грошового забезпечення позивача при звільненні, без номера, без дати, наданої відповідачем на вимогу суду, наявних у справі.
Спірні правовідносини у цій справі виникли у зв'язку з невиплатою відповідачем позивачеві при звільненні станом на 15.09.2020 року індексації грошового забезпечення, грошового забезпечення, обчисленого із прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020р., що становила загальну суму 42514,55 грн.
На виконання рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.11.2023р. у справі №160/14002/23 відповідачем позивачеві була виплачена індексація грошового забезпечення, грошове забезпечення, обчислене з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020р. у сумі 42514,55 грн. - 20.05.2025р. о 16:57 год., що підтверджується копією Виписки АТ КБ ПриватБанк по особовому рахунку позивача, доданого самим позивачем до позову.
Таким чином, із аналізу встановлених вище обставин слідує, що станом на дату звільнення позивача (15.04.2020р.) позивач мав право на отримання грошового забезпечення при звільненні у загальній сумі 283 875,90 грн. (із розрахунку 241361,35 грн. - виплачена сума при звільненні + 42514,55 грн. - невиплачена сума індексації грошового забезпечення, грошового забезпечення, обчислене із прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020р.).
Окрім того, слід зазначити що спірний період у цих правовідносинах охоплює з 16.04.2020 року (наступний день після звільнення позивача) по 20.05.2025р. (день фактичної виплати індексації повної суми грошового забезпечення, грошового забезпечення, обчислене із прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020р. на виконання рішення суду у справі №160/14002/23).
З огляду на наведене, суд вважає, що визначення позивачем у позові початку перебігу такого періоду з 15.04.2020 року (останній оплачуваний день роботи позивача), є безпідставним та необґрунтованим.
Враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що відповідач у даних правовідносинах допустив затримку розрахунку при звільненні позивача (протиправну бездіяльність) у період з 16.04.2020р. по 20.05.2025р., що є підставою для відповідальності відповідача, передбаченої статтею 117 КЗпП України, у вигляді стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні.
При цьому, як уже зазначалося вище, при проведенні розрахунку середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, норми статті 117 КЗпП України, у редакції чинній до 19.07.2022р., підлягають застосуванню до періоду з 16.04.2020р. по 18.07.2022р. включно (без обмеження строком виплати у 6 місяців), а норми статті 117 КЗпП України, у редакції чинній після 19.07.2022р., підлягають застосуванню судом до періоду з 19.07.2022р. по 20.05.2025р. (з обмеженнями 6-ма місяцями, а саме: періодом з 19.07.2022р. по 18.01.2023р.).
Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995р. (далі - Порядок №100).
Абз.3 п.2 Порядку №100 передбачено, що середньомісячна заробітна плата обчислюється, виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Положеннями пункту 8 Порядку №100 передбачено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Таким чином, виходячи із аналізу наведених норм, можна дійти висновку, що середньомісячна заробітна плата обчислюється за останні два місяці роботи працівника до його звільнення, у відповідності до вимог абз.3 п.2, п.8 Порядку №100, якими, у даному випадку, з урахуванням того, що позивача було звільнено з військової служби - 15.04.2020р., є лютий та березень 2020р.
Так, на вимогу суду відповідачем було надано копію Довідки про середній заробіток позивача за останні два місяці перед звільненням без номера, без дати, а також аналогічну копію Довідки відповідача за №2599 від 21.05.2025р. було додано позивачем до позову, зі змісту яких видно, що грошове забезпечення позивача становить за лютий 2020р. - 16525,65 грн., за березень 2020р. - 16525,65 грн., а відповідно, середньоденне грошове забезпечення позивача складає 550,86 грн. (16525,65+16525,65/60 днів), про що свідчить зміст наведеної довідки, наявної у справі.
Наведений розрахунок позивачем не оспорюється (таких доказів позивачем суду не надано).
Також, судом встановлено, що період затримки (прострочення) виплати позивачеві індексації грошового забезпечення, грошового забезпечення, обчисленого з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020 року у сумі 42514,55 грн. становив з 16.04.2020р. (наступний день після звільнення) по 18.07.2022р. включно (з урахуванням приписів ст.117 КЗпП України у редакції, чинній до 19.07.2022р.), що складає 824 календарних днів затримки розрахунку при звільненні.
Таким чином, середній заробіток позивача, виходячи із розрахунку 550,86 грн. (середньоденна зарплата) х 824 (дні затримки), складає 453 908,64 грн.
Аналіз вказаних обставин свідчить про те, що зазначена сума середнього заробітку позивача (453 908,64 грн.) за спірний період з 16.04.2020р. по 18.07.2022р. перевищує недоотриману позивачем при звільненні суму грошового забезпечення - суму індексації, грошового забезпечення (42514,55 грн.) у 10 разів.
Як уже зазначалося вище, Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (пункт 71 постанови від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст.117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (постанови ВП Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, від 08.10.2025р. у справі №489/6074/23, а також постанова Верховного Суду від 03.11.2025р. у справі №400/4999/24).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2025р. у справі №489/6074/23 у пункті 106 зазначила, що, розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст.117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Враховуючи наведене та те, що розмір середнього заробітку позивача за період з 16.04.2020р. по 18.07.2022р. (824 календарні дні затримки) становить 453 908,64 грн. згідно наведеного вище судом розрахунку, що у 10 разів перевищує недоотриману позивачем суму грошового забезпечення та індексації, яка становила 42514,55 грн., суд за таких обставин вважає за необхідне застосувати критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до ст.117 КЗпП України, виходячи із середнього заробітку затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, з огляду на таке.
Як вбачається із матеріалів справи, позивачеві на день звільнення зі служби - 15.04.2020р. було нараховане та виплачене грошове забезпечення при звільненні у загальному розмірі 241 361 грн. 35 коп. згідно відомостей, які містяться у Довідці відповідача №2599 від 21.05.2025р. та у Довідці-розрахунку без дати, без номера.
В той же час, індексація грошового забезпечення, грошове забезпечення, обчислене з прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 01.01.2020 року, що становила суму 42514,55грн., на виплату якої позивач мав право на дату звільнення зі служби - 15.04.2020р., відповідачем позивачеві виплачена не була.
Відтак, з урахуванням наведеного, суд приходить до висновку, що на день звільнення позивача - 15.04.2020р. останньому мало бути нараховано та виплачено грошове забезпечення у загальному розмірі 283 875,90 грн. (188553,80+52807,55+42514,55 грн.).
Відсоткове співвідношення спірної суми у даній справі до загальної суми виплати розраховується наступним чином: 42514,55 грн. (індексація ГЗ, грошове забезпечення - виплачені за рішенням суду)/283875,90 грн. (загальна сума ГЗ на яку позивач мав право 15.04.2020р.) х 100%, що становить 14,97%.
Відтак, виходячи з принципів співмірності, розумності та пропорційності, суд вважає, що належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача, слід здійснити обчислення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні наступним чином.
824 календарні дні (дні затримки) х 550,86 (середньоденний заробіток) х 14,97% = 67950,12 грн., що становить 14,97% суми виплати, яка мала бути нарахована на день звільнення зі служби.
Разом з тим, з урахуванням правових позицій Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 26.06.2019р. у справі №761/9584/15-ц, від 08.10.2025р. у справі №489/6074/23, від 03.11.2025р. у справі №400/4999/24 щодо інших критеріїв зменшення розміру відшкодування, судом також враховано: розмір простроченої заборгованості (42514,55 грн.); загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат (283875,90 грн.); а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум в судовому порядку (справа №160/14002/23).
У даному випадку, суд вважає, що про порушення своїх прав у межах спірних правовідносин позивач мав обов'язок дізнатись у момент його звільнення зі служби, а саме: 15.04.2020 року.
В той же час, зі змісту копії рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 21.11.2023р. у справі №160/14002/23 судом встановлено що до суду із зазначеним адміністративним позовом ОСОБА_1 (позивач у справі) звернувся тільки 21.06.2023р., тобто, зі спливом 38 повних місяців після звільнення.
Між тим, приписами ч.1 ст.233 КЗпП України (до набрання чинності Законом №2352-ІХ) було визначено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
В даному випадку, законодавцем встановлено загальний строк звернення до суду за вирішенням трудового спору, пропуск якого, на переконання суду, може бути врахований у якості понижуючого коефіцієнту при нарахуванні суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
В свою чергу, за відповідний період, що становить 38 повних місяців, які позивач зволікав зі зверненням до суду у справі №160/14002/23 до повного вирішення спірного питання стосовно невиплачених сум при звільненні, вищевказаний тримісячний строк сплинув 11 разів, тому суд приходить до висновку, що при вирішенні питання зменшення середнього заробітку за час затримки виплати середнього заробітку, слід застосувати понижуючий коефіцієнт 11.
Відповідний правовий висновок узгоджується і правовим висновком, викладеним Верховним Судом у його постанові від 03.11.2025р. у справі №400/4999/24.
Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що сума обрахованої частини середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.04.2020р. по 18.07.2022р. повинна складати - 6177,28 грн. (67950,12/11).
Що стосується періоду з 19.07.2022 року по 20.05.2025р., який регулюється вже чинною редакцією ст.117 КЗпП України, то судом враховується те, що за приписами чинної ст.117 КЗпП України встановлено, що виплата середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку здійснюється за період, але не більш ніж за шість місяців.
У зв'язку із наведеним, у даному випадку вказаний період затримки повного розрахунку позивача з 19.07.2022р. по 20.05.2025р. обмежено періодом з 19.07.2022р по 18.01.2023р. (не більш ніж 6 місяців).
Відтак, сума середнього заробітку за період з 19.07.2022р. по 20.05.2025р. (фактично по 18.01.2023р.) становить 9214,39 грн. (550,86 (середньоденний заробіток) х 184 календарні дні/11 (понижуючий коефіцієнт).
За викладених обставин, суд приходить до висновку, що загальна сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача за період з 16.04.2020 року по 20.05.2025р року становить 15391,67 грн. (6177,28 +9214,39 грн.).
При цьому, слід зазначити, що застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду, яке реалізується у кожній справі індивідуально на підставі обставин справи, які в кожній з них є різними.
Аналогічний підхід при обчисленні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні висловлений і Верховним Судом у його постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 та у постанові від 04 листопада 2021р. у справі №806/403/17.
Окрім того, судом враховується і те, що Збройні Сили України ( у тому числі і ТЦК та СП) фінансуються за рахунок коштів Державного бюджету України, станом на момент розгляду цієї справи через вторгнення російської федерації на територію суверенної України у державі введений воєнний стан, тривають воєнні дії, а тому з урахуванням вищенаведеного, суд приходить до висновку, що відшкодування (компенсація) відповідачем позивачеві середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні у загальному розмірі 15391,67 грн. за період з 16.04.2020р. по 20.05.2025р. (з урахуванням обмежненням у 6-ма місяцями), є пропорційним, розумним, співмірним та достатнім способом захисту порушеного права позивача.
Таким чином, у наведеній частині позовні вимоги щодо визнання протиправною бездіяльності відповідача щодо не нарахування та не виплати позивачеві середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за згаданий вище період підлягають задоволенню частково.
За приписами ч.1 ст.73 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи - ч.1 ст.75 наведеного Кодексу.
Згідно ч.1 ст.76 Кодексу, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмету доказування.
Відповідно до ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Частина 2 ст. 77 КАС України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
Разом з тим, у ході судового розгляду справи правомірність бездіяльності відповідача у спірних правовідносинах з урахуванням встановлених судом обставин та аналізу чинного законодавства, належними, достатніми та допустимими доказами, відповідачем не доведена.
Є безпідставними та необґрунтованими посилання відповідача у відзиві на позов з приводу заперечень, які стосуються компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, передбаченої Законом №2050 та Порядком №159, оскільки представник відповідача проявив у цій частині повне нерозуміння до предмету позову, так як зміст позову позивача таких позовних вимог не містить.
З приводу аргументів представника відповідача про те, що на дані правовідносини не розповсюджуються норми КЗПП України, на які відповідач посилається у відзиві на позов, суд зазначає про таке.
Так, у даному випадку, національним судом, зокрема, Великою Палатою Верховного Суду було прийнято постанову від 08.10.2025р. у справі №489/6074/23, було визначено право військовослужбовців, яким не була своєчасно виплачена індексації грошового забезпечення при звільненні зі служби (тобто, мала місце затримка розрахунку при звільненні) на звернення до суду з позовами про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні, що передбачено ст.117 КЗпП України.
Вказані правові висновки були підтримані і у подальшому Верховним Судом у його постанові від 03 листопада 2025р. у справі №400/4999/24.
Наведені правові висновки, є обов'язковими для застосування адміністративними судами при розгляді аналогічних справ у подібних правовідносинах в силу ч.5 ст.242 КАС України.
А оскільки правовідносини у цій справі є подібними до правовідносин, які наведені у згаданих вище постановах Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду, тому згадані правові висновки є обов'язковими для врахування судом при розгляді цієї справи.
Окрім того, наведені правові висновки є обов'язковими і для виконання і відповідачем в силу ст.14 КАС України та ст.129-1 Конституції України.
А відтак, посилання представника відповідача на те, що норми ст.117 КЗпП України не розповсюджуються на дані правовідносини, з урахуванням наведених правових висновків національного суду вищої інстанції, є неспроможними.
Всі інші аргументи представника відповідача уважно вивчені судом, проте не заслуговують на увагу, оскільки висновків суду не спростовують.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно до ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
З урахуванням вимог ч.2 ст.2 вказаного Кодексу, перевіривши правомірність бездіяльності відповідача у не проведенні нарахування та виплати позивачеві середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.04.2020р. по 18.01.2023р.(з обмеженням законом 6-ма місяцями), суд приходить до висновку, що вказана бездіяльність (пасивна поведінка) відповідача є протиправною, необґрунтованою, вчиненою без врахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), у зв'язку із чим відповідачем були порушені права та інтереси позивача у наведеній частині, які підлягають судового захисту шляхом визнання вищенаведеної бездіяльності відповідача протиправною.
Окрім того, з урахуванням вищенаведених обставин у даній справі, за якими судом встановлено протиправну бездіяльність відповідача, як суб'єкта владних повноважень, у даних правовідносинах, з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів позивача, слід стягнути з відповідача на користь позивача, згідно проведеного судом вище обрахування, середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні за період з 16.04.2020р. по 18.01.2023р. (з обмеженням законом 6-ма місяцями) у загальному розмірі 15391,67 грн.
Приймаючи до уваги все вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню частково.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить із того, що відповідно до ч.3 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
За таких обставин підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень - Військової частини НОМЕР_1 на користь позивача судові витрати по сплаті судового збору понесені ним згідно квитанції №0.0.4449958622.1 від 10.07.2025р. пропорційно до розміру задоволених позовних вимог у сумі 605 грн. 60 коп. виходячи із розрахунку 1211,20/2 з урахуванням вимог ч.3 ст.139 наведеного Кодексу.
Керуючись ст.ст. 2-10, 11, 12, 47, 72-77, 78, 94, 122, 132, 134, 139, 193, 241-246, 250, 251, 257-262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та стягнення 99153,90 грн. - задовольнити частково.
Визнати бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.04.2020 року по 18.01.2023 року включно (з обмеженням законом 6-ма місяцями) - протиправною.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_1 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_5 ) - середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 16.04.2020р. по 18.01.2023р. у загальному розмірі 15391 грн. 67 коп. (п'ятнадцять тисяч триста дев'яносто одна гривня 67 копійок).
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Рішення суду може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення, або протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення відповідно до вимог ст. 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
Рішення суду набирає законної сили у строки, визначені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя С.О. Конєва