вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua
"15" січня 2026 р. м. Київ Справа № 911/3118/25
Суддя Господарського суду Київської області Смірнов О.Г., за участю секретаря судового засідання Дубенко Г.В., розглянувши матеріали позовної заяви
за позовом: Заступника керівника Білоцерківської окружної прокуратури Київської області (09100, Київська обл., м. Біла Церква, вул. Шолом-Алейхема, буд. 38-А)
до відповідача - 1: Білоцерківської міської ради (09100, Київська обл., М. Біла Церква, вул. Ярослава Мудрого, буд. 15)
до відповідача - 2: Фізичної особи-підприємця Парамонова Дениса Юсуповича ( АДРЕСА_1 )
про визнання недійсним договору та зобов'язання повернути земельну ділянку
за участю представників:
від прокурора: Холоденко А.С.
від відповідача -1: Геращенко А.П.
від відповідача - 2: Зіноватний В.В.
Заступник керівника Білоцерківської окружної прокуратури Київської області звернувся до Господарського суду Київської області з позовною заявою за вих. № 50-9018вих-25 від 01.10.2025 до Білоцерківської міської ради, Фізичної особи-підприємця Парамонова Дениса Юсуповича про визнання недійсним договору та зобов'язання повернути земельну ділянку.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.10.2025 наведену вище позовну заяву передано для розгляду судді Смірнову О.Г.
Ухвалою суду від 13.10.2025 позовну заяву Заступника керівника Білоцерківської окружної прокуратури Київської області залишено без руху в порядку ч. 1 ст. 174 ГПК України.
17.10.2025 через систему “Електронний суд» від прокурора надійшли пояснення, відповідно до яких усунуто недоліки, які зумовили залишення позовної заяви без руху.
Ухвалою суду від 21.10.2025 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 20.11.2025 о 10:00.
31.10.2025 через систему “Електронний суд» від відповідача - 1 надійшов відзив, відповідно до якого відповідач - 1 проти позову заперечує, у зв'язку з наступним:
- згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права власності від 04 вересня 2025 року №442087950, державним реєстратором Білоцерківської районної державної адміністрації 23 липня 2025 року (рішення №80045429), здійснено державну реєстрацію права користування (сервітут) на земельну ділянку, кадастровий номер: 3210300000:04:001:0138, правокористувач, сервітуарій: Парамонов Денис Юсупович, вид сервітут: право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм) на частину майна, строк 15 років;
- оскаржуване рішення №7442-72-VIII від 29.05.2025, яким погоджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту та встановлення земельного сервітуту під розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності прийняте відповідно до вимог законодавства, та укладений на його підставі Договір є таким, що відповідає вимогам законодавства;
- при прийнятті оскаржуваного рішення Білоцерківська міська рада діяла в межах своїх повноважень і у спосіб передбачений законом та згідно статті 19 Конституції України і статті 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»;
- передавши ФОП Парамонову Д.Ю. земельну ділянку комунальної власності на підставі договору особистого сервітуту, на думку прокуратури, відповідачі намагалися уникнути передачі цієї земельної ділянки на підставі договору оренди на конкурентних засадах за результатами земельних торгів;
- спірний договір не суперечить статті 404 ЦК України, оскільки перелік сервітутів не є вичерпним, а стаття 99 ЗК України, як спеціальний закон у цих правовідносинах відповідно до статті 9 ЦК України, передбачає земельний сервітут для розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм);
- сторонами у договорі погоджено обсяг і мету обмеженого речового права на земельну ділянку та плату за таке право. Метою земельного особистого строкового сервітуту, є задоволення потреб землекористувача земельної ділянки в ефективному її використанні для розміщення тимчасової споруди; умовою встановлення сервітуту є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, а сервітут, який встановлюється, є найменш обтяжливим для власника земельної ділянки;
- чинним законодавством не передбачено положень, які б позбавляли Білоцерківську міську раду як орган місцевого самоврядування, права на встановлення сервітуту на підставі договору;
- твердження прокурора про те, що у ФОП Парамонова Д.Ю. була можливість задовольнити свої потреби щодо користування земельною ділянкою з метою здійснення підприємницької діяльності у інший спосіб, а саме, отримати земельну ділянку в оренду, є безпідставним;
- на момент укладення спірного договору земельна ділянка відносилась до земель комунальної форми власності, власником якої є Білоцерківська міська рада, і відповідно право розпорядження якою, в тому числі й у вирішенні питань про надання у користування частини земельної ділянки, згідно з Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» входить до повноважень Білоцерківської міської ради.
У зв'язку з наведеним Білоцерківська міська рада просить відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
05.11.2025 через систему “Електронний суд» від відповідача - 2 надійшов відзив.
06.11.2025 через систему “Електронний суд» від прокурора надійшла відповідь на відзив відповідача Білоцерківської міської ради.
06.11.2025 через систему “Електронний суд» від прокурора надійшла відповідь на відзив відповідача Парамонова Д.Ю.
Ухвалою суду від 12.11.2025 відзив з додатками повернуто без розгляду - Фізичній особі-підприємцю Парамонову Денису Юсуповичу.
13.11.2025 через систему “Електронний суд» від відповідача - 2 надійшов відзив, відповідно до якого відповідач - 2 проти позову заперечує, у зв'язку з наступним:
- власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів, зокрема на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм) (ч.1 статті 99 ЗК України). Таким чином, чинне законодавство України передбачає можливість встановлення земельного сервітуту на користь інших заінтересованих осіб в тому числі на право розміщення тимчасових споруд;
- згідно з положеннями статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Тобто, положення ЦК України мають субсидіарний характер до регулювання правовідносин, в тому числі земельних відносин, у разі якщо ці відносини не врегульовані нормами спеціальних нормативно-правових актів (Земельним кодексом України);
- позивач посилається на практику Верховного Суду України, яка є застарілою та не відповідає актуальному регулюванню правовідносин у сфері земельних правовідносин, а тому вона не є релевантним джерелом та не може бути застосована до спірних правовідносин;
- чинне законодавство не передбачає обов'язку виключної передачі в оренду земельних ділянок комунальної власності, а визначає також інші способи землекористування (сервітут, емфітевзис, суперфіцій);
- в матеріалах справи не міститься жодного доказу (акт приймання-передачі земельної ділянки, тощо), що б підтверджував факт прийняття відповідачем-2 земельної ділянки в користування на умовах сервітуту.
- відповідач-2 не отримував спірну земельну ділянку за актом приймання-передачі, то й обов'язку її повернення відповідачу-1 у нього не виникає, а отже у суду є всі правові підстави відмовити у задоволенні позовних вимог в частині зобов'язання відповідача-2 повернути земельну ділянку у зв'язку з обранням неефективного способу захисту;
- у позові не наведено обставини наявності відповідного паспорту прив'язки та розміщення на його підставі тимчасової споруди на земельній ділянці, що спростовує доводи позову щодо невідповідності спірного договору положенням ст. ст. 116, 122 Земельного кодексу України;
- спірний договір цілком відповідає наведеним нормам права, а пред'явлений позов не містить належних доказів щодо неможливості укладення такого договору, зокрема, відповідно до ст. 99 Земельного кодексу України, який є спеціальним актом законодавства.
У зв'язку з наведеним Фізича особа-підприємець Парамонов Денис Юсупович просить відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
13.11.2025 через систему “Електронний суд» від відповідача - 1 надійшли заперечення.
В судовому засіданні 20.11.2025 судом оголошено перерву до 27.11.2025 о 11:45.
20.11.2025 через систему “Електронний суд» від відповідача - 2 надійшли заперечення.
Ухвалою суду від 27.11.2025 оголошено перерву у підготовчому засіданні до 04.12.2025 о 13:45.
В судовому засіданні 04.12.2025 судом закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 18.12.2025 о 14:30.
В судовому засіданні 18.12.2025 судом оголошено перерву до 15.01.2026 о 11:00.
В судове засідання 15.01.2026 з'явилися прокурор, представник відповідача -1 та представник відповідача -2.
У судовому засіданні 15.01.2026 прокурор підтримав заявлені вимоги у повному обсязі та просив суд їх задовольнити. Представники відповідачів заперечили проти задоволення позовних вимог та просили суд відмовити у їх задоволенні.
У судовому засіданні 15.01.2026 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення у справі.
З'ясувавши фактичні обставини справи, докази на їх підтвердження, виходячи з фактів, встановлених у процесі розгляду справи та правові норми, які підлягають застосуванню, враховуючи позицію учасників справи, суд встановив.
Позов мотивовано тим, що Білоцерківською окружною прокуратурою під час досудового розслідування кримінального провадження №42025112030000297 від 07.08.2025, розпочатого за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України, виявлено порушення інтересів держави у сфері земельних правовідносин, пов'язані з передачею частини земельної ділянки у користування на підставі договору особистого строкового сервітуту.
Рішенням Білоцерківської міської ради №744-72-VIII від 29.05.2025 ФОП Парамонову Д.Ю. погоджено розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності за адресою: вул. Шолом-Алейхема, в районі житлового будинку №86 м. Біла Церква, Білоцерківського району, на частині земельної ділянки площею 0,0101 га із земельної ділянки загальною площею 0,2965 га, кадастровий номер 3210300000:04:001:0138, та встановлено особистий строковий сервітут.
На виконання зазначеного рішення 27.06.2025 між Білоцерківською міською радою та ФОП Парамоновим Д.Ю. укладено договір № 10-08/80 про встановлення особистого строкового сервітуту на територію (об'єкт благоустрою), призначену для розміщення та використання для провадження підприємницької діяльності з цільовим призначенням 02.03. - для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку на розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності. Договором визначено строк сервітуту - 15 років та передбачено плату в розмірі 10 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що на 2025 рік становить 22264,61 грн. Умовами договору також заборонено будь-яке будівництво на земельній ділянці, переданій у сервітут.
23.07.2025 державним реєстратором Білоцерківської районної державної адміністрації здійснено державну реєстрацію іншого речового права - сервітуту щодо земельної ділянки кадастровий номер 3210300000:04:001:0138, строком на 15 років, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав №442087950 від 04.09.2025.
Відповідно до Витягу із технічної документації про нормативну грошову оцінку земельних ділянок від 09.06.2025 №НВ-9966315572025 нормативна грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим номером: 3210300000:04:001:0138 становить 2614437,53 грн.
Прокурор зазначає, що згідно повідомлень про відповідність намірів щодо місця розташування тимчасової споруди містобудівній документації, будівельним нормам від 20.03.2025 виданих управлінням містобудування та архітектури Білоцерківської міської ради наявні обмеження на використання земельної ділянки за адресою: Київська обл., м. Біла Церква, вул. Шолом-Алейхема, в району житлового будинку №86 та розміщення на ній тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності.
Вказує, що рішення Білоцерківської міської ради № 7442-72-VIII від 29.05.2025 щодо погодження технічної документації і встановлення сервітуту прийняте з порушенням вимог земельного, містобудівного та цивільного законодавства, а укладений на його підставі договір суперечить закону та порушує інтереси держави і територіальної громади. У зв'язку з цим прокурор просить визнати договір сервітуту недійсним та повернути спірну земельну ділянку територіальній громаді м. Біла Церква в особі Білоцерківської міської ради.
Крім того, прокурором зазначено про те, що у спірному договорі про встановлення земельного сервітуту не зазначено потреб, для яких встановлюється сервітут, а вказано лише мету - для провадження підприємницької діяльності. Отже, на підставі вимог ст.ст. 98,99 ЗК України, ст. 401 ЦК України Парамонов Д.Ю. не є ні власником, ні землекористувачем земельної ділянки та відсутні докази того, що потреби Сервітуарія, а саме здійснення підприємницької діяльності, не могли бути задоволені іншим способом.
Отже, суть правовідносин між сторонами Договору, їх зміст та мета отримання земельної ділянки не відповідає такому правовому інституту, як земельний сервітут, а зміст Договору суперечить зазначеним положенням Цивільному кодексу України, Земельному кодексу України та Закону України «Про оренду землі», і цей Договір не спрямований на реальне настання наслідків, що ним обумовлені.
Прокурором вказано про те, що земельну ділянку фактично було надано в оренду, що зумовлює застосування до спірного договору положень законодавства, яке регулює саме правовідносини, пов'язані із орендою земельних ділянок державної та комунальної форми власності. Тому, у ФОП Парамонова Д.Ю. не виникло права на встановлення спірного земельного сервітуту.
Також останній зазначає, що враховуючи норми чинного законодавства, правом земельного сервітуту було підмінено право оренди земельної ділянки, яке відповідно до ч. 2 ст. 124 та ч. 1 ст. 134 ЗК України набувається на конкурентних засадах за результатами земельних торгів, у зв'язку з чим, прокурор дійшов до висновку про те, що вказаний правочин суперечить вимогам Закону, тому є підстави для визнання його недійсним та повернення земельної ділянки територіальній громаді м. Біла Церква в особі Білоцерківської міської ради.
Надавши правову кваліфікацію правовідносинам сторін, оцінивши та дослідивши надані до матеріалів справи докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення.
Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондується з положеннями ст. 20 ГК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права у спосіб, нею обраний.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з ч. 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Відповідно до ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню. У разі встановлення земельного сервітуту для спорудження лінійного об'єкта енергетичної інфраструктури, іншого об'єкта законом або договором про встановлення земельного сервітуту може бути встановлена умова щодо переходу права земельного сервітуту до нового власника такого об'єкта при переході права власності на нього. У разі встановлення земельного сервітуту для спорудження лінійного об'єкта енергетичної інфраструктури, іншого об'єкта законом або договором про встановлення земельного сервітуту може бути встановлена умова щодо переходу права земельного сервітуту до нового власника такого об'єкта при переході права власності на нього. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений (ч.ч. 1-6 ст. 403 ЦК України).
Статтею 404 ЦК України визначено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЗК України земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами (ч. 1 ст. 3 ЗК України).
Відповідно до ч. 1, 3, 4 ст. 98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.
Статтею 98 ЗК України встановлено, що власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм); в-1) право на будівництво та розміщення об'єктів нафтогазовидобування; в-2) право на розміщення об'єктів трубопровідного транспорту; в-3) право на користування земельною ділянкою для потреб геологічного вивчення, у тому числі дослідно-промислової розробки, корисних копалин з подальшим видобуванням корисних копалин (промислової розробки родовищ) загальнодержавного та місцевого значення та (або) для видобування корисних копалин загальнодержавного та місцевого значення з правом будівництва та розміщення споруд/об'єктів, пов'язаних із зазначеним видом діяльності, за умови що при цьому не порушуються права землевласника, передбачені статтею 98 цього Кодексу; в-4) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; в-5) право на розгортання, експлуатацію електронних комунікаційних мереж; г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; г-1) право розміщення (переміщення, пересування) об'єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; ж-1) право на будівництво та проходження інженерних, кабельних, трубопровідних мереж, необхідних для повноцінного функціонування індустріальних парків; ж-2) право на будівництво, облаштування та утримання інженерно-технічних і фортифікаційних споруд, огорож, прикордонних знаків, прикордонних просік, комунікацій; ж-3) право розміщення (без здійснення капітального будівництва) об'єктів рекреаційної інфраструктури, а також інженерної інфраструктури, необхідної для їх функціонування та обслуговування; з) інші земельні сервітути.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 100 ЗК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки.
За змістом статей 122, 123, 124 ЗК України селищні міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передання в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органів місцевого самоврядування, згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.
Відповідно до ч. 1 ст. 116 ЦК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.
Відповідно до ч. 2, 4 ст. 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення. Розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.
Підстави представництва прокурором інтересів держави в суді.
Відповідно до ст. 131-1 Конституції України та ч. 3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво інтересів держави у виключних випадках, коли ці інтереси порушено або існує загроза їх порушення, а уповноважений орган не здійснює їх належного захисту або відсутній.
Згідно з ч. 4 ст. 53 ГПК України прокурор, звертаючись до суду, зобов'язаний обґрунтувати характер порушення інтересів держави та визначити орган, уповноважений державою діяти у спірних правовідносинах. У разі якщо такий орган не здійснює захист або сам порушує інтереси держави, прокурор набуває статусу позивача.
Конституційний Суд України у рішеннях № 3-рп/99 та № 7-рп/2009 роз'яснив, що інтереси держави охоплюють, зокрема, охорону землі як національного багатства та забезпечення правомірного розпорядження нею. Інтереси територіальної громади є складовою інтересів держави.
Білоцерківська міська рада, як суб'єкт права комунальної власності (ст.ст. 80, 83, 189 ЗК України), наділена повноваженнями щодо контролю за використанням земель та забезпечення їх правомірного обігу. Позивач зазначив, що будучи учасником спірних правовідносин, цей орган допустив порушення інтересів держави та громади, зокрема незаконно передав земельну ділянку шляхом встановлення сервітуту та не вжив заходів для усунення порушень.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2024 у справі № 925/1133/18 зазначила, що прокурор звертається до суду самостійно, якщо уповноважений орган є учасником спірних правовідносин і сам порушує інтереси держави або не здійснює їх захисту.
У справі №911/3118/25, Білоцерківська міська рада - не вжила жодних дій для скасування незаконного, на думку прокурора, рішення, повернення земельної ділянки чи припинення дії сервітуту, чим на думку прокурора унеможливив захист інтересів держави та територіальної громади. За таких умов наявні виключні випадки, передбачені ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», що зумовлюють можливість звернення прокурора до суду як самостійного позивача.
Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно, цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц.
Для виконання вимог ст. 86 ГПК України необхідним є аналіз доказів та констатація відповідних висновків за результатами такого аналізу. Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Водночас 17.10.2019 набув чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України та змінено назву ст. 79 ГПК України з «Достатність доказів» на нову - «Вірогідність доказів» та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування «вірогідність доказів».
Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.
Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.
В контексті викладеного суд вважає, що спірна частина земельної ділянки використовується лише для розміщення тимчасової споруди і не включає об'єкти нерухомого майна, що могло б створити речові права на землю або підставу для оренди та при цьому спірна ділянка комунальної власності залишається у розпорядженні міської ради, а сервітут поширюється лише на 0,0101 га від загальної площі 0,2965 га, що є мінімально необхідною частиною для розміщення тимчасової споруди. Розміщення тимчасової споруди здійснюється на підставі паспорта прив'язки, виданого органом містобудування та архітектури відповідно до законодавства, без необхідності оформлення права власності чи оренди земельної ділянки.
Разом з цим, частина 2 ст. 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», а також Порядок розміщення тимчасових споруд, затверджений Мінрегіонбудом, не встановлюють обов'язку наявності прав на земельну ділянку для встановлення тимчасових споруд. Відповідно, наявність сервітуту не замінює права оренди і не призводить до вибуття земельної ділянки з комунальної власності.
Також доводи прокурора про порушення економічних інтересів держави є необґрунтованими, оскільки встановлення сервітуту не створює об'єкта нерухомого майна, на який може поширюватися плата за оренду. У встановленому договором порядку встановлено плату за користування сервітутом у розмірі 10?% від нормативної грошової оцінки ділянки, що підтверджує економічну компенсацію для територіальної громади, що відповідає інтересам Ради як власника.
Під час розгляду справи суд встановив, що:
- сервітут надано обмеженою площею (0,0101 га від загальної площі 0,2965), для конкретної цілі, строково;
- договір передбачає плату за користування;
- порядок передачі землі у сервітут не підпадає під вимоги конкурсу, встановлені для оренди чи продажу землі (ст. 134 ЗК України);
- немає доказів, що сервітут створює право володіння чи розпорядження земельною ділянкою, а саме право власника земельної ділянки на встановлення такого сервітуту чітко передбачено та регламентовано чинним Земельним Кодексом України.
Сервітут встановлено на незначну частину земельної ділянки площею 0,0101 га від загальної площі 0,2965, що свідчить про його обмежений, мінімально необхідний та найменш обтяжливий характер, передбачений ст. 98- 100 ЗК України. Договір передбачає строкове, платне і чітко визначене за метою користування, не надає сервітутарію права володіння чи розпорядження землею, не допускає будівництва та інших дій, несумісних із природою сервітуту, а тому не може бути ототожнений з орендою земельної ділянки та не підпадає під вимоги ст. 134 ЗК України щодо проведення земельних торгів.
Суд також встановив, що спірний договір відповідає за своєю правовою природою інституту земельного сервітуту, передбаченому на рівні спеціального земельного законодавства, а положення ЦК України мають субсидіарний характер і не спростовують правомірності обраного способу користування землею. Встановлення сервітуту для розміщення тимчасової споруди є прямо передбаченим чинним законодавством, а тимчасова споруда не є об'єктом нерухомості та не створює речового права на землю. Прокурором не подано належних доказів порушення вимог містобудівної документації, порядку видачі паспорта прив'язки, відсутні також докази того, що сервітут використано для прихованої передачі землі у фактичну оренду чи що укладення договору завдало збитків територіальній громаді, навпаки укладення даного договору забезпечує наповнення бюджету громади на спрямоване на покращення інфраструктури обслуговування населення громади та створення додаткових робочих місць.
Таким чином, встановлений сервітут відповідає вимогам земельного законодавства та не спрямований на фактичну передачу земельної ділянки у користування на умовах оренди. Умови договору не передбачають переходу до сервітутарія прав володіння чи розпорядження земельною ділянкою, не змінюють її цільового призначення та не порушують встановленого порядку користування землею, а тому підстави для визнання спірного договору недійсним відсутні.
Разом з цим, вимога про повернення земельної ділянки є похідною від вимоги про недійсність договору, суд зазначає, що оскільки не визнаний недійсним договір сервітуту, тому відсутні правові підстави застосовувати наслідки недійсності правочину, передбачені ст. 216 ЦК України.
При цьому, у матеріалах справи немає доказів, які б підтверджували, що земельна ділянка площею 0,0101 га була передана відповідачу-2 за актом або іншим документом; сервітут не передбачає передачу земельної ділянки у фактичне володіння.
За своєю правовою природою сервітут передбачає лише право обмеженого користування, отже, не породжує обов'язку «повертати» земельну ділянку у тому вигляді, як це передбачено для оренди; земельна ділянка продовжує перебувати у володінні та розпорядженні міської ради.
Будь-яких обмежень щодо можливості власника реалізовувати свої правомочності не встановлено, що підтверджується також правом міської ради вимагати перенесення тимчасової споруди.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Статтею 73 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ст. ст. 74, 76 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно із ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі Трофимчук проти України Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
За викладених обставин, позовні вимоги прокурора задоволенню не підлягають.
Судові витрати прокуратури по сплаті судового збору відповідно до положень ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на Київську обласну прокуратуру.
У судовому засіданні, яке відбулось 15.01.2026, відповідно до частини 1 статті 240 ГПК України, було проголошено скорочений текст рішення, а саме його вступну та резолютивну частини.
Керуючись статтями 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. У задоволенні позову Заступника керівника Білоцерківської окружної прокуратури Київської області до Білоцерківської міської ради, Фізичної особи-підприємця Парамонова Дениса Юсуповича про визнання недійсним договору та зобов'язання повернути земельну ділянку відмовити.
2. Витрати зі сплати судового збору покласти на Київську обласну прокуратуру.
Повний текст рішення складено 09.02.2026.
Суддя О.Г. Смірнов
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.