ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
02 лютого 2026 рокум. ОдесаСправа № 916/1550/25
Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючої судді Принцевської Н.М.;
суддів Діброви Г.І., Ярош А.І.;
(Південно-західний апеляційний господарський суд, м. Одеса, пр-т Шевченка,29)
секретар судового засідання (за дорученням головуючої судді): Романенко Д.С.;
представники сторін:
від Департаменту комунальної власності Одеської міської ради - не з'явився;
від Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" - не з'явився;
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна"
на рішення Господарського суду Одеської області від 05.11.2025
у справі №916/1550/25
за позовом Департаменту комунальної власності Одеської міської ради
до Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна"
про виселення та стягнення 107646,45 грн,
(суддя першої інстанції: Литвинова В.В., дата та місце ухвалення рішення: 05.11.2025, Господарський суд Одеської області, м. Одеса, пр-т Шевченка,29),
У квітні 2025 року Департамент комунальної власності Одеської міської ради (далі - Позивач) звернувся до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" (далі - Відповідач), у якій Позивач просив суд:
- виселити Приватне акціонерне товариство "ВФ Україна" з частини крівлі будівлі ЦТП № 64 загальною площею 2,0 кв.м., яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. Сім'ї Глодан (Ільфа і Петрова), 57, на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради;
- стягнути з Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради неустойку на прострочення повернення об'єкта оренди у розмірі 107 646,45 грн.
В обґрунтування позову Позивач зазначав, що оскільки Відповідач не повернув орендоване майно за актом приймання-передачі після закінчення строку Договору, то відповідно з останнього підлягає стягненню 107646,45 грн неустойки на підставі ст. 785 Цивільного кодексу України, нарахованої за період з 02.05.2021 по 31.03.2025.
При цьому, 30.10.2025 Відповідач подав клопотання про закриття провадження у справі, посилаючись на те, що Актом приймання передачі (повернення) майна з оренди від 06.10.2025, повернуто орендодавцю об'єкт оренди - частина крівлі будівлі частини крівлі будівлі ЦТП № 64 загальною площею 2,0 кв.м., яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. м. Одеса, вул. Сім'ї Глодан (Ільфа і Петрова), 57, за Договором оренди № ТГО-296/13 від 18.07.2013. На підставі зазначеного, Порядку розміщення об'єктів і споруд електронних комунікацій на земельних ділянках та інших об'єктах нерухомого майна державної та комунальної власності під час воєнного стану, від 13.05.2025 №555, Акту приймання передачі (повернення) майна з оренди від 06.10.2025, Договору розміщення об'єктів та/або споруд електронних комунікацій, щодо спірного об'єкту за адресою: м. Одеса вул. Сім'ї Глодан (Ільфа і Петрова), 57, від 07.10.2025, пункту 2 частини першої статті 231 Господарського процесуального кодексу України, відсутності предмету спору за позовною вимогою - виселення, просив суд закрити провадження по справі №916/1550/25 в частині вимог про виселення.
Рішенням Господарського суду Одеської області від 05.11.2025 у даній справі позовні вимоги задоволено частково; закрито провадження в частині позовних вимог про виселення Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" з частини крівлі будівлі ЦТП № 64 загальною площею 2,0 кв.м., яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. Сім'ї Глодан (Ільфа і Петрова), 57, на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (65039, м. Одеса, вул. Артилерійська, 1, код ЄДРПОУ 26302595), у зв'язку з відсутністю предмету спору; повернуто з Державного бюджету Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 3028 грн судового збору, який сплачено платіжною інструкцією № 198 від 11.04.2025; стягнуто з Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 89 705,38 грн неустойки та 2523,33 грн судового збору; в решті позову - відмовлено.
У своєму рішенні, суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з Відповідача неустойки за несвоєчасне повернення орендованого майна.
При цьому, частково задовольняючи позовну заяву, судом зроблено висновок, що Позивачем безпідставно враховано суму ПДВ (розмір ПДВ становить 20%) при розрахунку суми неустойки. А тому, судом здійснено власний розрахунок неустойки, виходячи з орендної плати без урахування 20% ПДВ.
З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення неустойки підлягають частковому задоволенню в сумі 89 705,38 грн.
Не погоджуючись з таким рішенням, Приватне акціонерне товариство "ВФ Україна" звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою у якій просить скасувати Господарського суду Одеської області від 05.11.2025 у справі №916/1550/25 в частині індексації розміру стягненої неустойки, в іншій частині рішення залишити без змін. Застосувати до спірних правовідносин, зокрема щодо застосування ч.2 ст. 785 Цивільного кодексу України щодо індексації неустойки викладену у постановах Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.04.2021 по справі №910/11131/19 та від 27.05.2025 №904/8325/21.
Як зазначає Апелянт, з моменту припинення договору оренди та до часу повернення орендарем майна, орендодавець має право здійснити нарахування неустойки відповідно до положень частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України у розмірі подвійної плати за найм речі, тобто орендної плати. При цьому розмір такої неустойки має розраховуватися виходячи із розміру орендної плати станом на день припинення договору оренди майна.
Апелянт стверджує, що розмір неустойки не може перевищувати 47 145,70 грн, із розрахунку: 1003,10 грн (оплата за травень 2021 року з урахуванням інфляції), враховуючи період часу 02.05.2021 року по 31.03.2025 року 1003,10 грн х 47 місяців (травень 2021 - березень 2025) = 47 145,70 грн.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 26.11.2025 означену апеляційну скаргу залишено без руху; встановлено Апелянту строк для усунення недоліків апеляційної скарги шляхом надання Південно-західному апеляційному господарському суду доказів сплати судового збору протягом 10 днів з дня вручення копії ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.
02.12.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" надійшла заява про усунення недоліків апеляційної скарги, до якої Апелянтом надано докази сплати судового збору у розмірі 3633,60 грн.
Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.12.2025 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" на рішення Господарського суду Одеської області від 05.11.2025 у справі №916/1550/25; призначено розгляд справи №916/1550/25 на 02.02.2026 року об 11-00 год.; витребувано у Господарського суду Одеської області матеріали справи №916/1550/25.
10.12.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №916/1550/25.
12.12.2025 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Департаменту комунальної власності Одеської міської ради надійшов відзив на апеляційну скаргу.
У своєму відзиві Позивач висловлює незгоду з доводами апеляційної скарги, вважає її необґрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає.
Позивач вважає, що судом зроблено вірний висновок про включення до розрахунку неустойки індексу інфляції.
У розумінні ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення. При цьому, плата за оренду згідно умов п. 2 Договору визначається шляхом коригування розміру орендної плати за минулий місяць на щомісячний індекс інфляції, а отже визначення розміру неустойки, виходячи з подвійної плати за оренду комунального майна та із врахуванням щомісячного індексу інфляції, є обґрунтованим та таким, що узгоджується як з умовами Договору, так і з приписами ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України.
Крім того, Позивач зазначає, що згідно з п. 4.6. Договору у випадку припинення його дії у зв'язку із закінченням строку чи дострокового розірвання, орендар сплачує орендну плату по день підписання акта приймання-передачі приміщення.
Позивач вважає, що урахування індексу інфляції при визначенні розміру неустойки є правомірним, справедливим і таким, що повністю відповідає чинному законодавству України. Це пояснюється тим, що коригування орендної плати на індекс інфляції є невід'ємним елементом методики визначення орендної ставки за кожен місяць користування майном, прямо передбаченим статтею 17 Закону України “Про оренду державного та комунального майна» №157-ІХ. Оскільки відповідно до ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України неустойка обчислюється виходячи з подвійної плати за найм, то такою платою може бути лише фактична, актуалізована й скоригована на інфляцію сума, визначена відповідно до методики. Інакше кажучи, індекс інфляції - це не додатковий елемент санкції, а складова самої базової орендної плати, з якої відповідно і вираховується розмір неустойки.
На думку Департаменту, включення індексу інфляції до розрахунку неустойки відповідає прямим вимогам Закону та Методики, є логічним продовженням конструкції ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України, яка передбачає застосування фактичної орендної плати як бази розрахунку, забезпечує дотримання принципів добросовісності, справедливості й недопущення необґрунтованого збагачення та відновлює порушений баланс прав сторін і компенсує орендодавцю ті втрати, які виникли через прострочення та бездіяльність орендаря.
Додатково Позивач звертає увагу суду, що тривале неправомірне користування майном без сплати орендної плати у належному, скоригованому на інфляцію розмірі суперечить не лише статті 785 Цивільного кодексу України, але й принципам справедливості, добросовісності та рівності учасників цивільних правовідносин (статті 3, 13, 509 Цивільного кодексу України). Відповідач, фактично користуючись комунальним майном у власних інтересах, не ніс тягаря належних платежів, що унеможливлювало отримання Департаментом доходів, на які той обґрунтовано розраховував.
Позивач просить апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
02.02.2026 у судове засідання представники сторін не з'явились. Про день, час та місце розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином. При цьому, Відповідачем разом з апеляційною скаргою було заявлено клопотання про розгляд справи без участі представника Апелянта.
Відповідно до положень п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Також, відповідно до рішень Європейського суду з прав людини, що набули статусу остаточного, зокрема "Іззетов проти України", "Пискал проти України", "Майстер проти України", "Субот проти України", "Крюков проти України", "Крат проти України", "Сокор проти України", "Кобченко проти України", "Шульга проти України", "Лагун проти України", "Буряк проти України", "ТОВ "ФПК "ГРОСС" проти України", "Гержик проти України" суду потрібно дотримуватись розумного строку для судового провадження.
Розумним, зокрема, вважається строк, що є об'єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.
З урахуванням практики Європейського суду з прав людини критеріями розумних строків є: правова та фактична складність справи; поведінка заявника, а також інших осіб, які беруть участь у справі, інших учасників процесу; поведінка органів державної влади (насамперед суду); характер процесу та його значення для заявника (справи "Федіна проти України" від 02.09.2010, "Смірнова проти України" від 08.11.2005, "Матіка проти Румунії" від 02.11.2006, "Літоселітіс проти Греції" від 05.02.2004 та інші).
Враховуючи викладене, а також зважаючи на те, що явка представників сторін судом обов'язковою не визнавалась, участь в засіданні суду є правом, а не обов'язком учасників справи, колегія суддів апеляційного господарського суду, з урахуванням ст. 120, ст. 202, ст. 270, ч. 2 ст. 273 Господарського процесуального кодексу України, вважає за необхідне розглянути справу за відсутності представників учасників справи, за наявними у справі матеріалами.
Відповідно до ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши апеляційну скаргу та відзив на неї, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, судова колегія апеляційної інстанції встановила наступне.
Як встановлено судовою колегією, постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.01.2023 залишено без змін рішення від 19.10.2022 у справі №916/1822/22, яким було відмовлено в задоволенні позову.
У справі №916/1822/22 розглядався позов Департаменту комунальної власності Одеської міської ради за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача: Комунального підприємства “Теплопостачання міста Одеси» до відповідача: Приватного акціонерного товариства “ВФ Україна» про стягнення заборгованості з орендної плати у розмірі 6788,93 грн за Договором від 18.07.2013 № ТГО-296/13 (той самий Договір що і в даній справі) та неустойки за прострочення виконання зобов'язань з повернення об'єкта оренди у розмірі 40526,08 грн.
Судами у справі № 916/1822/22 було встановлено, що Договір № ТГО-296/13 припинив свою дію у зв'язку з закінченням його строку 01.05.2021.
Відповідно до ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Сторонами у даній справі не оспорюється момент припинення Договору № ТГО-296/13 від 18.07.2013 саме з 01.05.2021.
Як вбачається з матеріалів справи, Приватним акціонерним товариством “ВФ Україна» за Актом повернення з оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності від 06.10.2025 було повернуто об'єкт оренди балансоутримувачу переданого орендарю за Договором оренди № ТГО-296/13 від 18.07.2013 (а.с. 125, Т.2), що сторонами даної справи також не оспорюється.
У справі що розглядається (№916/1550/25), через неповернення Відповідачем орендованого майна за Актом приймання-передачі після закінчення строку Договору, Позивач звернувся до Господарського суду Одеської області та просив стягнути 107646,45 грн неустойки на підставі ст. 785 Цивільного кодексу України, нарахованої за період з 02.05.2021 по 31.03.2025.
Як зазначалось раніше, рішенням Господарського суду Одеської області від 05.11.2025 у справі №916/1550/25 позовні вимоги задоволено частково; закрито провадження в частині позовних вимог про виселення Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" з частини крівлі будівлі ЦТП № 64 загальною площею 2,0 кв.м., яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. Сім'ї Глодан (Ільфа і Петрова), 57, на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (65039, м. Одеса, вул. Артилерійська, 1, код ЄДРПОУ 26302595), у зв'язку з відсутністю предмету спору; повернуто з Державного бюджету Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 3028 грн судового збору, який сплачено платіжною інструкцією № 198 від 11.04.2025; стягнуто з Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради 89 705,38 грн неустойки та 2523,33 грн судового збору; в решті позову - відмовлено.
Частково задовольняючи позовну заяву, судом зроблено висновок, що Позивачем безпідставно враховано суму ПДВ (розмір ПДВ становить 20%) при розрахунку суми неустойки. А тому, судом здійснено власний розрахунок неустойки, виходячи з орендної плати без урахування 20% ПДВ. З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги про стягнення неустойки підлягають частковому задоволенню в сумі 89 705,38 грн.
Враховуючи те, що Апелянтом оскаржується рішення суду першої інстанції в частині розміру присудженої до стягнення з Відповідача неустойки, апеляційний перегляд рішення Господарського суду Одеської області від 05.11.2025 в іншій частині Південно-західним апеляційним господарським судом не здійснюється, оскільки за умовами ст.269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Так, оцінюючи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права, перевіривши дотримання судом норм процесуального права, в контексті встановлених обставин, судова колегія не погоджується з висновками суду першої інстанції в частині присудженої до стягнення з Відповідача неустойки з огляду на наступне.
Зі змісту частини четвертої статті 291 Господарського кодексу України (який діяв станом на момент виникнення спірних правовідносин) вбачається, що правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України.
Згідно зі ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди). Особливості найму (оренди) державного і комунального майна встановлюються Законом України "Про оренду державного та комунального майна".
Відповідно до ст. 785 Цивільного кодексу України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за найм речі за час прострочення.
Аналіз частини першої статті 759 та частини першої статті 785 Цивільного кодексу України дозволяє дійти висновку, що договір найму (оренди) зумовлює право наймача (орендаря) користуватися орендованим майном впродовж строку дії договору із сплатою наймодавцю (орендодавцю) орендної плати, погодженої умовами договору оренди; припинення договору найму зумовлює обов'язок наймача негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Невиконання наймачем обов'язку щодо поверненні речі є підставою для виникнення права наймодавця на застосування до наймача особливого виду майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, який полягає у сплаті наймачем, який прострочив виконання обов'язку щодо повернення речі, неустойки у вигляді подвійної плати за користування річчю за час прострочення відповідно до частини другої статті 785 Цивільного кодексу України.
Особливий статус зазначеної неустойки обумовлений тим, що зобов'язання наймача (орендаря) з повернення об'єкта оренди виникає після закінчення дії договору оренди, і наймодавець (орендодавець) в цьому випадку позбавлений можливості застосовувати щодо недобросовісного наймача інші засоби стимулювання до виконання, окрім використання права на стягнення неустойки в розмірі подвійної плати за користування орендованим майном. При здійсненні оцінки правомірності заявлених вимог про стягнення неустойки в порядку частини другої статті 785 Цивільного кодексу України обов'язковим для суду є врахування обставин невиконання орендарем зобов'язання щодо неповернення майна в контексті його добросовісної поведінки як контрагента за договором оренди, та її впливу на обставини неповернення майна орендодавцеві зі спливом строку дії орендних правовідносин.
Такий висновок узгоджується з правовою позицією Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеною у постанові від 24.10.2019 у справі №904/3315/18, Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 13.12.2019 у справі №910/20370/17.
Зі змісту статей 610, 611, 612 Цивільного кодексу України вбачається, що невиконання зобов'язання у погоджений сторонами в договорі строк є порушенням зобов'язання, що зумовлює застосування до боржника наслідків, встановлених договором або законом, зокрема, неустойки згідно з частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України. Законодавцем у частині першій статті 614 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.
Для застосування наслідків, передбачених частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, необхідна наявність вини (умислу або необережності) в особи, яка порушила зобов'язання, відповідно до вимог статті 614 Цивільного кодексу України. Тобто судам необхідно встановити обставини, за яких орендар мав можливість передати майно, що було предметом оренди, але умисно цього обов'язку не виконав.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові 02.09.2014 у справі №3-85гс14, а також Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду у постанові 11.04.2018 у справі №914/4238/15, постанові 24.04.2018 у справі №910/14032/17, постанові 09.09.2019 у справі №910/16362/18 та від 06.02.2020 у справ №915/1429/19.
Як зазначалось раніше, судом першої інстанції було здійснено власний розрахунок неустойки, виходячи з орендної плати без урахування 20% ПДВ. Так, суд дійшов висновку, що загальний розмір неустойки, що підлягає стягненню з Відповідача становить 89705,38 грн.
Попри це, судова колегія зазначає, що суд першої інстанції припустився помилки зазначаючи про правомірність включення у розрахунок Позивача до неустойки орендну плату з урахуванням інфляції за кожний місяць після припинення договору оренди.
Відповідно п. 2.1. Договору № ТГО-296/13 від 18.07.2013 орендна плата визначається на підставі ст. 19 Закону України “Про оренду державного та комунального майна», Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України 04.10.1995 року з наступними змінами та доповненнями, рішень Одеської міської ради і виконкому Одеської міської ради.
За орендоване нерухоме майно орендар, зобов'язується сплачувати орендну плату, що становить за перший, після підписання Договору оренди, місяць 402,70 грн (без урахування податку на додану вартість та індексу інфляції) та є базовою ставкою орендної плати за місяць. Орендна плата з урахуванням податку на додану вартість складає 483,24 грн, ПДВ 80,54 грн. Розмір орендної плати за кожний наступний місяць визначається шляхом коригування розміру орендної плати за минулий місяць на щомісячний індекс інфляції, що друкується Мінстатом України. Податок на додану вартість розраховується відповідно до вимог чинного законодавства (п. 2.2. Договору № ТГО-296/13 від 18.07.2013).
Правова природа плати за користування річчю (орендної плати) безпосередньо пов'язана із правомірним користуванням річчю протягом певного строку, і обов'язок здійснення такого платежу є істотною ознакою орендних правовідносин, що випливає зі змісту регулятивних норм статей 759, 762, 763 Цивільного кодексу України, статей 283, 284, 286 Господарського кодексу України. Із припиненням договірних (зобов'язальних) відносин за Договором у наймача (орендаря) виникає новий обов'язок - негайно повернути наймодавцеві річ.
Після спливу строку дії Договору невиконання чи неналежне виконання обов'язку з негайного повернення речі свідчить про неправомірне користування майном, яке було передане в найм (оренду). Тому права та обов'язки наймодавця і наймача, що перебували у сфері регулятивних правовідносин, переходять у сферу охоронних правовідносин та охоплюються правовим регулюванням за частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, яка регламентує наслідки невиконання майнового обов'язку щодо негайного повернення речі наймодавцеві.
Ураховуючи наведені положення законодавства можна дійти висновку про те, що з моменту припинення договору оренди та до часу повернення орендарем майна, орендодавець має право здійснити нарахування неустойки відповідно до положень частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України у розмірі подвійної плати за найм речі, тобто орендної плати.
При цьому розмір такої неустойки має розраховуватися виходячи із розміру орендної плати станом на день припинення договору оренди майна (аналогічні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 27.05.2025 у справі №904/8325/21).
З урахуванням викладеного, апеляційний господарський суд доходить висновку, що користування майном після припинення Договору є таким, що здійснюється не відповідно до його умов - неправомірне користування майном, у зв'язку з чим вимога щодо орендної плати за користування майном за умовами Договору, що припинився (у разі закінчення строку, на який його було укладено тощо), суперечить змісту правовідносин за Договором найму (оренди) та регулятивним нормам Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.
Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма статті 762 Цивільного кодексу України ("Плата за користування майном") і охоронна норма частини другої статті 785 Цивільного кодексу України ("Обов'язки наймача у разі припинення договору найму") не можуть застосовуватися одночасно, адже орендар не може мати одночасно два обов'язки, які суперечать один одному: сплачувати орендну плату, що здійснюється за правомірне користування майном, і негайно повернути майно (аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.04.2021 у справі №910/11131/19).
Положеннями статті 549 Цивільного кодексу України та статті 230 Господарського кодексу України визначено загальне поняття штрафних санкцій, яке у господарському судочинстві включає неустойку, штраф, пеню, яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил господарської діяльності, невиконання господарського зобов'язання.
За приписами статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Частиною першою статті 230 Господарського кодексу України визначено поняття штрафних санкцій. Ними визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Водночас неустойка за частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України має спеціальний правовий режим, який обумовлений тим, що зобов'язання наймача (орендаря) з повернення об'єкта оренди є майновим і виникає після закінчення дії Договору.
Узагальнюючи наведені висновки стосовно наслідків припинення Договору у разі, якщо орендар не повертає майно після припинення строку дії Договору, зокрема у вигляді подальшого неправомірного користування майном, та права орендодавця застосувати передбачений законом спосіб захисту порушеного права - стягнення з орендаря неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення (частина друга статті 785 Цивільного кодексу України), судова колегія звертає увагу на відмінності між орендною платою (платою за користування майном) та неустойкою, передбаченою частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, які полягають у тому, що обов'язок орендаря сплачувати орендну плату за користування орендованим майном зберігається до припинення Договору (до спливу строку дії Договору оренди), оскільки орендна плата є платою орендаря за користування належним орендодавцю майном та відповідає суті орендних правовідносин, що полягають у строковому користуванні орендарем об'єктом оренди на платній основі.
При цьому, неустойка, стягнення якої передбачено частиною другою статті 785 Цивільного кодексу України, є самостійною формою майнової відповідальності у сфері орендних правовідносин, яка застосовується у разі (після) припинення Договору - якщо наймач не виконує обов'язку щодо негайного повернення речі, і є належним способом захисту прав та інтересів орендодавця після припинення Договору, коли користування майном стає неправомірним. Для притягнення орендаря, що порушив зобов'язання, до зазначеної відповідальності необхідна наявність вини (умислу або необережності) відповідно до вимог статті 614 Цивільного кодексу України.
Колегія суддів звертає увагу, що частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення неустойки відповідно до статті 785 Цивільного кодексу України, суд першої інстанції помилково відхилив твердження Відповідача про те, що Позивачем розрахунок неустойки зроблено із застосуванням індексу інфляції, який нараховується, у свою чергу, на орендну плату.
Проте, як встановлено колегією суддів, суд першої інстанції інстанцій, частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення неустойки відповідно до статті 785 Цивільного кодексу України, не звернув увагу на те, що Позивачем розрахунок неустойки зроблено із застосуванням індексу інфляції, який нараховується, у свою чергу, на орендну плату за кожен місяць користування майном після припинення дії Договору оренди.
Як встановлено судовою колегією, та вірно зазначено Апелянтом, орендна ставка без ПДВ за квітень 2021 року становить 1003,10 грн.
З матеріалів справи вбачається, що Позивачем було розраховано суму неустойки з урахуванням подвійної орендної плати з урахуванням ПДВ та щомісячної індексації на індекс інфляції та заявлено до стягнення 107646,45 грн.
Апелянт, не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції в частині індексації розміру неустойки та стягнення з Відповідача 89705,38 грн, наводить власний розрахунок неустойки, відповідно до якого за 47 місяців (травень 2021- березень 2025) остання становить 47145,70 грн.
Разом з тим, з таким розрахунком неможливо погодитись, оскільки Апелянт не враховує, що розмір неустойки становить подвійну орендну плату, що за розрахунками суду складає 94 291,40 грн за час прострочення (1003,10 грн х 2 = 2006,20 грн х 47 місяців).
Крім того, судова колегія звертає увагу, що із наданого Позивачем розрахунку вбачається, що Відповідачем здійснено часткову оплату у розмірі 41319,31 грн на рахунок КП «Теплопостачання м. Одеси» та 3820,32 грн на рахунок Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, що сторонами у даній справі не заперечується. Більш того, при розрахунку суми позову, Позивач виключає із загальної суми заборгованості (152786,08 грн) означену часткову оплату.
Судова колегія звертає увагу, що суд першої інстанції зазначаючи про безпідставність включення до розрахунку неустойки 20% ПДВ, виключає їх із суми 107646,46 грн з врахуванням часткових оплат, а не з 152786,08 грн, як це зазначено у розрахунку, що становило б з врахуванням індексу інфляції 127 321,73 грн, а враховуючи часткові оплати Відповідачем - 82 182,10 грн, а не 89 705,38 грн, як розраховано судом першої інстанції.
Отже, з огляду на помилковість включення до розрахунку суми неустойки щомісячної індексації на індекс інфляції, а також помилковість розрахунку суду першої інстанції, колегією суддів здійснено власний розрахунок неустойки відповідно до якого за 47 місяців прострочення (травень 2021- березень 2025) розмір неустойки становить 94 291,40 грн (1003,10 грн х 2 = 2006,20 грн х 47 місяців), а враховуючи часткові оплати Відповідачем у розмірі 41319,31 грн на рахунок КП «Теплопостачання м. Одеси» та 3820,32 грн на рахунок Департаменту комунальної власності Одеської міської ради, стягненню з Відповідача підлягає настойка у розмірі 49 151,77 грн.
За наведених вище обставин, які були встановлені у ході апеляційного провадження у даній справі, колегія суддів апеляційного господарського суду, проаналізувавши застосування місцевим господарським судом норм матеріального та процесуального права, доходить висновку, що доводи апеляційної скарги знайшли своє часткове підтвердження, а тому апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення суду першої інстанції частково скасувати з наведених вище мотивів.
Статтею 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
У справі “Трофимчук проти України» Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
За умовами статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Отже, рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
Пунктом 2 ч. 1 ст. 275 Господарсько процесуального кодексу України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.
Підстави для часткового скасування судового рішення визначені статтею 277 Господарсько процесуального кодексу України, відповідно до якої такими підставами є 1) нез'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" на рішення Господарського суду Одеської області від 05.11.2025 у справі №916/1550/25 та часткового скасування зазначеного рішення з ухваленням нового рішення, яким позовні вимоги Департаменту комунальної власності Одеської міської ради слід задовольнити частково.
Згідно з частиною чотирнадцятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до ст.129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати за розгляд апеляційної скарги покладаються на сторони пропорційно задоволеним вимогам апеляційної скарги.
Керуючись ст. 129 269, 270, 271, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" на рішення Господарського суду Одеської області від 05.11.2025 у справі №916/1550/25 - задовольнити.
2. Рішення Господарського суду Одеської області від 05.11.2025 у справі №916/1550/25 - скасувати частково.
3. Викласти резолютивну частину рішення Господарського суду Одеської області від 05.11.2025 у справі №916/1550/25 в наступній редакції:
“1. Позовні вимоги задовольнити частково.
2. Закрити провадження в частині позовних вимог про виселення Приватного акціонерного товариства “ВФ УКРАЇНА» (01601, м. Київ, вул. Лейпцизька, 15, код ЄДРПОУ 14333937) з частини крівлі будівлі ЦТП № 64 загальною площею 2,0 кв.м., яка розташована за адресою: м. Одеса, вул. Сім'ї Глодан (Ільфа і Петрова), 57, на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (65039, м. Одеса, вул. Артилерійська, 1, код ЄДРПОУ 26302595), у зв'язку з відсутністю предмету спору.
3. Повернути з державного бюджету Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (код 26302595, м. Одеса, вул. Артилерійська, 1) 3028 грн судового збору, який сплачено платіжною інструкцією № 198 від 11.04.2025.
4. Стягнути з Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" (код 14333937, м. Київ, вул. Лейпцизька, 15) на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (код 26302595, м. Одеса, вул. Артилерійська, 1) 49 151,77 грн неустойки та 1 382,59 грн судового збору.
3. В решті позову - відмовити.».
4. Стягнути з Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (код 26302595, м. Одеса, вул. Артилерійська, 1) на користь Приватного акціонерного товариства "ВФ Україна" (код 14333937, м. Київ, вул. Лейпцизька, 15) судовий збір за подання апеляційної скарги у сумі 3633,60 грн.
5. Доручити Господарському суду Одеської області видати відповідні накази із зазначенням всіх необхідних реквізитів.
6. Матеріали справи №916/1550/25 повернути до Господарського суду Одеської області.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені статтями 286-289 Господарсько процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено та підписано 09.02.2026 року.
Головуюча суддя: Н.М. Принцевська
Судді: Г.І. Діброва
А.І. Ярош