Єдиний унікальний номер 638/10939/24
Номер провадження 22-ц/818/1276/26
05 лютого 2026 року м. Харків
Харківський апеляційний суд у складі:
головуючого судді Мальованого Ю.М.,
суддів: Пилипчук Н.П., Яцини В.Б.,
за участю:
секретаря судового засідання Шевченко В.Р.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Шевченківського районного суду м. Харкова від 28 жовтня 2025 року в складі судді Щепіхіної В.В. по справі № 638/10939/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння та відшкодування вартості цього майна, -
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про витребування майна з чужого незаконного володіння та відшкодування вартості цього майна.
Позов мотивовано тим, що на підставі договору дарування від 09 жовтня 2013 року він відчужив ОСОБА_3 квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 66,2 кв. м., житловою площею 23,7 кв.м.
Дар сторони оцінили у сумі 529137 грн з розрахунку: 66,2 кв.м. х 1000 у.о. (за курсом 7,993 грн за 1 долар США), що складало 529137 грн без урахування ПДВ.
В подальшому 01 жовтня 2021 року ОСОБА_3 продала квартиру ОСОБА_4 .
Вказував, що на підставі договору дарування відповідачка набула право власності лише на квадратні метри квартири без всього дороговартісного майна, яке знаходилось у цьому житловому приміщенні, а тому й в подальшому спірне майно в приміщені не могло бути відчужено новому власнику.
До теперішнього часу він є одноосібним власником всього майна, яке знаходиться у квартирі АДРЕСА_1 і яке було придбано до шлюбу з ОСОБА_3 протягом 2010-2011 років.
ОСОБА_2 набув належне йому майно без достатньої правової підстави, зберігає і використовує його безпідставно, у зв'язку з чим ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_5 та ОСОБА_3 вартість вказаного майна в сумі 53 880 евро та 10 896 доларів США, що станом на 17 червня 2024 року складає 2 785 516 грн 92 коп. та судові витрати.
27 жовтня 2025 року ОСОБА_1 подано заяву про забезпечення позову шляхом заборони відчуження квартири АДРЕСА_1 .
В обґрунтування поданої заяви зазначено, що ним заявлено до солідарного стягнення у рівних частках вартості належного йому на праві власності цінного рухомого майна, яке знаходиться у квартирі АДРЕСА_1 в сумі 2 785 516 грн 92 коп.
З метою унеможливлення звернення стягнення на належне їй нерухоме майно, ОСОБА_3 прискорено позбулася всіх шести об'єктів нерухомого майна, власником яких вона була до 2024 року. На сьогодні у власності відповідачки немає нерухомості, на яке може бути звернуто стягнення, що є додатковою ознакою зловживання цивільними правами. Подальший продаж квартири разом з цінним рухомим майном унеможливить реальне виконання можливого судового рішення, оскільки не буде майна, на яке може бути звернуто стягнення.
Ухвалою Шевченківського районного суду м. Харкова від 28 жовтня 2025 року у задоволенні заяви ОСОБА_1 , про вжиття заходів забезпечення позову відмовлено.
Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що позивачем не надано суду належних доказів, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Також, заявлений позивачем вид забезпечення позову є неспівмірним із позовними вимогами, оскільки предметом позову є рухоме майно (речі побутового вжитку), однак позивач просить накласти заборони відчуження на нерухоме майно, а саме квартиру.
На вказане судове рішення 31 жовтня 2025 ОСОБА_1 до суду апеляційної інстанції подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, неповне з'ясування обставин по справі, просив ухвалу суду першої інстанції скасувати та вжити заходи забезпечення позову.
Апеляційна скарга мотивована тим, що відповідачі не визнають право власності позивача на майно, яке зберігається в квартирі та вважають правомірними свої дії щодо продажу рухомого майна з боку ОСОБА_3 та його придбання ОСОБА_6 .
Власник квартири є громадянином Туреччини, постійно проживає за межами України, не визнає його право позивача на рухоме майно, яке в квартирі зберігається, вважає себе власником всього майна та відмовляється надати доступ до квартири для проведення товарознавчої експертизи, що неодноразово підтверджувалося його представником у підготовчих судових засіданнях.
ОСОБА_3 також перебуває за межами України та здійснює дії, спрямовані на відчуження майна, що унеможливить стягнення з неї коштів за судовим рішенням.
03 лютого 2025 року через систему «Електронний суд» ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Олійник Оксана Михайлівна, подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив ухвалу суду залишити без змін.
Відзив мотивовано тим, що забезпечення позову шляхом заборони відчуження квартири не є співмірним із заявленими позивачем вимогами.
Належна йому квартира не є предметом спору, її відчуження (з огляду на те, що як стверджує позивач усе майно і досі знаходиться у квартирі), жодним чином не вплине на виконання рішення суду.
Спірна квартира належала матері ОСОБА_1 і він як член сім'ї власника це житло облаштовував. 09 жовтня 2013 року на підставі договору дарування позивач отримав у власність житло з усіма поліпшеннями, про які він зазначає у позові. В цей же день ОСОБА_1 добровільно подарував квартиру своїй на той час дружині - ОСОБА_3 .
Ураховуючи звичайну практику, яка склалася на ринку вторинного нерухомого майна, ОСОБА_3 отримала у дар житло в тому стані (з меблями, сантехнікою, кухнею, тощо), в якому квартира перебувала на той час, тобто з усіма поліпшеннями, про які позивач зазначає у позові.
Жодного застереження у договорі дарування, жодного окремого договору, який би визначав статус меблів, техніки, тощо як майна, переданого ОСОБА_3 у тимчасове користування на умовах повернення та/або компенсації немає.
Відповідно, 01 жовтня 2021 року ОСОБА_3 продала належну їй квартиру, не обтяжену правами інших осіб як на саму квартиру, так і на майно, що в ній знаходиться. Він не знав і не міг знати про претензії колишнього власника житла, а позивач у свою чергу належним чином не врегулював взаємовідносини із дружиною під час дарування їй квартири, зокрема не виокремив у договорі дарування майно, на яке він претендує та вважає своєю власністю.
У судове засідання апеляційного суду сторони-учасники судового розгляду не з'явилися.
Судові повістки-повідомлення про розгляд справи 05 лютого 2026 року, надіслані апеляційним судом на адреси сторін-учасників:
ОСОБА_1 отримано 09 січня 2026 року (т. 1, а.с. 102);
ОСОБА_4 - повернуто на адресу апеляційного суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», що відповідно до пункту 3 частини 8 статті 128 ЦПК України є днем вручення судової повістки (т. 1, а.с. 105-106), крім того про день, час та місце судового засідання учасника повідомлено відповідно до частини 11 статті 128 ЦПК України через оголошення на офіційному веб-сайті Судової влади України (т. 1, а.с. 98);
ОСОБА_7 , яка діє в інтересах ОСОБА_5 , - повернуто на адресу апеляційного суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», що відповідно до пункту 3 частини 8 статті 128 ЦПК України є днем вручення судової повістки (т. 1, а.с. 103-104), крім того про день, час та місце судового засідання учасника повідомлено відповідно до частини 11 статті 128 ЦПК України через оголошення на офіційному веб-сайті Судової влади України (т. 1, а.с. 99);
ОСОБА_3 - повернуто на адресу апеляційного суду з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою», що відповідно до пункту 3 частини 8 статті 128 ЦПК України є днем вручення судової повістки (т. 1, а.с. 107-108), крім того про день, час та місце судового засідання учасника повідомлено відповідно до частини 11 статті 128 ЦПК України через оголошення на офіційному веб-сайті Судової влади України (т. 1, а.с. 100);
ОСОБА_8 , який діє в інтересах ОСОБА_3 , отримано в електронному кабінеті 11 листопада 2025 року (т. 1, а.с. 96).
Апеляційний суд вважає можливим розглянути справу у відсутність осіб, що не з'явилися, явка яких у судове засідання обов'язковою не визнавалась, оскільки відповідно до частини 2 статті 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час та місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід відхилити, виходячи з такого.
Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частин 1, 2 статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Згідно з пунктом 2 частини 1 статті 150 ЦПК України позов забезпечується забороною вчиняти певні дії.
Виходячи з аналізу змісту норм глави 10 ЦПК України «Забезпечення позову» та правової природи заходів забезпечення позову, вони мають такі основні ознаки: 1) заходи забезпечення позову мають тимчасовий характер захисту прав; 2) судове рішення про забезпечення позову не є остаточним рішенням по суті справи; 3) заходи забезпечення позову, крім арешту морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги, мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами.
Як роз'яснив судам Пленум Верховного Суду України в пункті 4 постанови від 22 грудня 2006 року № 9 «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову», розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд (суддя) має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам.
Крім того, пунктами 1- 4 вказаної постанови Пленуму Верховного Суду України судам роз'яснено, що при вирішенні питання про забезпечення позову суд здійснює оцінку обґрунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття заходів до забезпечення позову з урахуванням адекватності вимог заявника, забезпечення збалансованості інтересів сторін, наявності зв'язку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом позовної вимоги, ймовірності утруднення виконання рішення суду в разі невжиття таких заходів.
Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого перебуває справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.
Забезпечення позову по суті - це обмеження суб'єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов'язаних з ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).
Заява про забезпечення позову повинна містити, зокрема, обґрунтування необхідності забезпечення позову (пункт 3 частини 1 статті 151 ЦПК України).
Обґрунтування необхідності забезпечення позову полягає у доказуванні обставин, з якими пов'язано вирішення заяви про забезпечення позову. Крім того, особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна довести відповідність (адекватність) засобу забезпечення позову.
Конструкція пункту 1 частини 1 статті 150 ЦПК України свідчить про те, що позов можна забезпечити накладенням арешту на майно відповідача, яке знаходиться у нього, чи перебуває в інших осіб, або яке підлягає передачі йому.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 381/4019/18 (провадження № 14-729цс19) вказано, що: «співмірність передбачає співвідношення судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він заявляє клопотання накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу. Розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами дійсно виник спір та існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд повинен співвідносити негативні наслідки від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати внаслідок невжиття цих заходів. Необхідність застосування заходів забезпечення випливає з фактичних обставин справи, які свідчать про наявність підстав вважати, що незастосування цього заходу призведе до утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду в разі задоволення позову».
Обґрунтованою підставою для забезпечення позову має бути існування очевидної загрози порушення законних прав та інтересів позивача у справі у разі невжиття заходів забезпечення позову. Відповідно, звертаючись із заявою про забезпечення позову, особа має довести належність їй таких прав та що невжиття заходів забезпечення позову призведе до утруднення чи неможливості виконання майбутнього рішення суду, при цьому існування загрози порушення прав позивача повинно мати очевидний та об'єктивний характер.
Звертаючись до суду ОСОБА_1 вказував, що у квартирі АДРЕСА_1 перебуває цінне рухоме майно, яке придбане ним ще до шлюбу з відповідачкою та є його особистою власністю. З метою недопущення знищення вказаного майна або відчуження третім особам позивач просив суд заборонити відчуження вказаної квартири.
Матеріали справи свідчать, що спір стосується рухомого майна та стягнення його вартості. Між тим, вимоги щодо вжиття заходів забезпечення позову заявлені щодо нерухомого майна квартирі АДРЕСА_1 , яке належить ОСОБА_9 .
Отже, заходи забезпечення позову, які просить вжити позивач, не є співмірними із заявленими позовними вимогами, про що обґрунтовано зазначено судом першої інстанції.
Посилання ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_3 вчинюються дії щодо продажу належного їй майна не є беззаперечною підставою для вжиття заходів забезпечення позову шляхом заборони відчуження майна, оскільки відповідачка не є наразі власником квартири, заборонити відчуження якої просить позивач.
Сам факт заперечення ОСОБА_2 проти позовних вимог ОСОБА_1 не свідчить про те, що останній вчинює дії, що призводять до знищення майна у квартирі або має намір його відчужити. Належних та допустимих доказі таких дій матеріали справи не містять.
Інші доводи апеляційної скарги на висновки суду не впливають, зводяться до необхідності переоцінки доказів, яким судом першої інстанції дана належна оцінка.
Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, ухваленим на підставі норм матеріального та процесуального права, які регулюють спірні правовідносини, тому підстави для його скасування відсутні.
Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).
Оскільки апеляційна скарга задоволенню не підлягає, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції немає.
Керуючись ст. ст. 367, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382, 384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Ухвалу Шевченківського районного суду м. Харкова від 28 жовтня 2025 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повне судове рішення складено 09 лютого 2026 року.
Головуючий Ю.М. Мальований
Судді Н.П. Пилипчук
В.Б. Яцина