Україна
Донецький окружний адміністративний суд
05 лютого 2026 року Справа№200/10160/25
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Троянової О.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Верховного Суду про визнання протиправними дій та стягнення недоотриманої суддівської винагороди
Позивач, ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовною заявою до Верховного Суду про визнання протиправними дій щодо ненарахування та невиплати суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року у розмірі - 789 012 грн 64 коп. (сімсот вісімдесят дев'ять тисяч дванадцять гривень 64 копійок); стягнення, шляхом безспірного списання коштів з бюджетної програми КПКВК 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», недоотриманої суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року у розмірі - 789 012 грн 64 коп. (сімсот вісімдесят дев'ять тисяч дванадцять гривень 64 копійок).
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 26 грудня 2025 року суд прийняв до розгляду позовну заяву та відкрив провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження (в письмовому провадженні) без виклику учасників справи. Відмовлено у задоволенні заяви позивача про поновлення строку звернення з адміністративним позов до адміністративного суду. Задоволено клопотання позивача про розгляд справи за його відсутності в порядку спрощеного провадження.
За правилами частини 1 статті 258 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі - КАС України) суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Сторони про відкриття провадження у справі були повідомлені судом належним чином за допомогою програмного забезпечення «Електронний суд».
В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначив, що працює на посаді судді Верховного Суду з 2019 року, проте у період з 18 квітня 2020 року і по 27 серпня 2020 року йому виплачена сума суддівської винагороди була меншою за встановлений законом розмір, внаслідок обмеження Законом №553-ІХ розміром, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року. Зазначив, що сума обмежень з виплати суддівської винагороди за вказаний період становить 789 012 грн. 64 коп., яку позивач просить стягнути з відповідача, просив задовольнити позов.
Відповідач через канцелярію суду у встановлені судом строки, надав відзив на позовну заяву, відповідно до якого просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог. Зазначив, що Верховний Суд як орган державної влади та головний розпорядник коштів Державного бюджету України не мав правових підстав для невиконання вимог статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» щодо застосування обмежень максимального розміру суддівської винагороди, встановленого Законом України №553-ІХ «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік». Зазначив, що дія вказаних вище положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» втратила чинність 28 серпня 2020 року, і з цього моменту виплата позивачу суддівської винагороди здійснювалася в повному обсязі, відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Суд, розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, встановив.
Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , є громадянином України (паспорт серії НОМЕР_2 , виданий Київським РВ у м. Донецьку ГУ ДМС України в Донецькій області 07 вересня 2012 року) та особою, що претендує на стягнення недоотриманої суддівської винагороди.
Відповідач - Верховний Суд (код ЄДРПОУ 41721784) у розумінні п. 7 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України є суб'єктом владних повноважень, який в даних правовідносинах згідно ст. 43 Кодексу адміністративного судочинства України має адміністративну процесуальну дієздатність.
Указом Президента України від 07 травня 2019 року № 195/2019 позивача призначено суддею Верховного Суду.
Наказом Верховного Суду від 13.05.2019 року №833-к ОСОБА_1 , призначеного на посаду судді Верховного Суду у Касаційний цивільний суд, зараховано до штату Верховного Суду у Касаційний цивільний суд з 13 травня 2019 року. Встановлено посадовий оклад відповідно до статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Суд встановив на підставі довідки від 17.03.2025 року №28/КЦС, виданої Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду, що за період з квітня по серпень 2020 року розмір обмеження суддівської винагороди та інших виплат становить 789 012,64 грн.
Не погоджуючись з діями відповідача щодо ненарахування та невиплати суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року у розмірі - 789 012 грн 64 коп. позивач звернувся до суду з цим позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам суд виходить з такого.
Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Законом, що визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні є Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII (далі - Закон №1402-VIII, в редакції Закону, що діяла на час виникненнч спірних правовідносин).
За приписами статті 4 Закону №1402-VIII судоустрій і статус суддів в Україні визначаються Конституцією України та законом. Зміни до цього Закону можуть вноситися виключно законами про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до частини першої статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з частиною другою статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Частиною третьою статті 135 Закону №1402-VIII передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 55 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Відповідно до частини третьої статті 135 Закону №1402-VIII (яка згідно з Рішенням Конституційного Суду України № 4-р/2020 від 11.03.2020 діє в редакції Закону №1774-VIII) базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Відповідно до частини четвертої статті 135 Закону №1402-VIII до базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти: 1) 1,1 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше сто тисяч осіб; 2) 1,2 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше п'ятсот тисяч осіб; 3) 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
Згідно з частиною п'ятою статті 135 Закону №1402-VIII суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі: за наявності стажу роботи більше 3 років - 15 відсотків, більше 5 років - 20 відсотків, більше 10 років - 30 відсотків, більше 15 років - 40 відсотків, більше 20 років - 50 відсотків, більше 25 років - 60 відсотків, більше 30 років - 70 відсотків, більше 35 років - 80 відсотків посадового окладу.
Відповідно до частини шостої статті 135 Закону №1402-VIII суддям, які обіймають посади заступника голови суду, секретаря, голови судової палати, секретаря Пленуму Верховного Суду, секретаря Великої Палати Верховного Суду, виплачується щомісячна доплата в розмірі 5 відсотків посадового окладу судді відповідного суду, голові суду 10 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.
Частиною сьомою статті 135 Закону №1402-VIII передбачено, що суддям виплачується щомісячна доплата за науковий ступінь кандидата (доктора філософії) або доктора наук із відповідної спеціальності в розмірі відповідно 15 і 20 відсотків посадового окладу судді відповідного суду.
18 квітня 2020 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» №553-IX від 13 квітня 2020 року (далі - Закон №553-IX), пунктом 10 розділу І якого Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року №294-IX (далі - Закон №294-IX) доповнено статтею 29 такого змісту (у редакції, яка діяла до ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 28 серпня 2020 року №10-р/2020): "Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки (частина перша). Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина друга). Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до частини другої цієї статті) (частина третя)".
Рішенням Конституційного Суду України від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин першої, третьої статті 29 Закону №294-IX зі змінами та абзацу дев'ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону №553-IX (пункт 1 резолютивної частини Рішення).
Положення Закону №294-IX зі змінами та Закону №553-IX визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення (пункт 2 резолютивної частини Рішення).
Зі змісту викладених положень чинного законодавства випливає, що суддівська винагорода судді Верховного Суду у Касаційному цивільному суду складається з посадового окладу, розмір якого становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб станом на 01 січня календарного року, що збільшується на коефіцієнт 1,25, та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Водночас, Законом №553-IX до Закону №294-IX унесено зміни, відповідно до яких розмір суддівської винагороди не може перевищувати 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2020 року.
Питання правомірності виплати суддівської винагороди із застосуванням обмеження, установленого статтею 29 Закону №294-IX у редакції Закону №553-IX, вже було предметом оцінки Верховного Суду, який у цій категорії справ сформулював сталу судову практику.
Висновки щодо окресленого питання були викладені в постанові Верховного Суду від 03 березня 2021 року у справі № 340/1916/20.
У справі № 340/1916/20 Верховний Суд зазначив, що розмір суддівської винагороди визначено у статті 135 Закону №1402-VIII, який з огляду як на свою назву, так і сферу правового регулювання (означену в преамбулі) є законом про судоустрій в значенні частини другої статті 130 Конституції України (пункт 54). Зміни до цього Закону в частині, яка регламентує розмір суддівської винагороди у період, про який йдеться у позовній заяві (з квітня по травень 2020 року), не вносилися, тож законних підстав для обмеження її виплати не було (пункт 55).
Отже, для правовідносин у сфері організації судової влади щодо забезпечення суддівської винагороди Закон №1402-VIII є спеціальним, а тому його норми мають пріоритет над іншими нормативно-правовими актами.
Закон про Державний бюджет України не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми, Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
Таким чином, з набранням 18 квітня 2020 року чинності Законом №553-IX, яким Закон №294-IX доповнено статтею 29, не змінилося правове регулювання правовідносин з нарахування та виплати суддівської винагороди, а тому у спірних правовідносинах були відсутні передбачені Конституцією України чи Законом №1402-VIII підстави для обмеження розміру суддівської винагороди.
Аналогічні висновки були викладені у постанові Верховного Суду від 16 лютого 2023 року у справі № 640/16326/20 у подібних правовідносинах.
У справі №640/16326/20 Верховний Суд зазначив, що висловлена у справі №340/1916/20 правова позиція, незважаючи на відмінність періодів, за які стягується суддівська винагорода, та відмінність суб'єктного складу, підлягає застосуванню до спорів між суддями Вищого антикорупційного суду та Вищим антикорупційним судом щодо виплати суддівської винагороди з обмеженням 10 мінімальних заробітних плат (пункт 55).
У пунктах 50-52 вказаної постанови Верховний Суд зазначив, що Закон №553-ІХ не може встановлювати розмір винагороди судді, оскільки ним зміни до Закону №1402-VIII стосовно розміру суддівської винагороди не вносилися, який, між тим, є єдиним нормативно-правовим актом, що визначає розмір суддівської винагороди.
У вказаній справі Верховний Суд також вказав на помилковість доводів про те, що виплата суддівської винагороди з відповідними обмеженнями у спірний період є правомірною, оскільки норми Закону №553-ІХ на час виникнення спірних правовідносин були чинними та втратили чинність лише 28 серпня 2020 року на підставі Рішення Конституційного Суду від 28 серпня 2020 року №10-р/2020 у справі №1-14/2020 (230/20), положення якого не мають ретроспективної дії.
Як зазначив Верховний Суд, питання ретроспективної дії вказаного Рішення Конституційного Суду України є не релевантним, оскільки набрання чинності Законом №553-ІХ та визнання в подальшому Конституційним Судом України його норм неконституційними не змінило правового регулювання правовідносин з нарахування та виплати суддівської винагороди.
Ті самі висновки в подібних правовідносинах були також викладені у постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2022 року у справі №640/23567/20.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Крім того, норми Конституції України є нормами прямої дії, які мають бути застосовані судом при вирішенні спору, особливо тоді, коли закон чи інший нормативно-правовий акт їм суперечить.
Враховуючи те, що відповідно до статті 8 Конституція України має найвищу юридичну силу, наявність в її тексті прямої вказівки на спосіб визначення суддівської винагороди є беззаперечним способом подолання будь-яких колізій у правовому регулюванні правовідносин щодо її нарахування та виплати на користь спеціального закону про судоустрій, яким є Закон №1402-VIII, норми якого жодних обмежень щодо виплати суддівської винагороди у спірний період не містять.
Отже, аналізуючи зазначені норми права, суд зазначає, що будь-які обмеження судової винагороди не можуть бути застосовані до позивача іншими нормативно-правовими актами, окрім Закону України «Про судоустрій і статус суддів», з огляду на таке.
Відповідно до статті 126 Конституції України незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.
Конституційний Суд України в п. 4.1 рішення від 11 березня 2020 року в справі № 4-р/2020 з посиланням в тому числі на норми міжнародного права зазначив, що: «Конституційний Суд України неодноразово висловлював юридичні позиції щодо незалежності суддів, зокрема, їх належного матеріального забезпечення, зміни розміру суддівської винагороди, рівня довічного грошового утримання суддів у відставці (рішення Конституційного Суду України від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року № 19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року № 8-рп/2005, від 18 червня 2007 року № 4-рп/2007, від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, від 19 листопада 2013 року № 10-рп/2013, від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016, від 4 грудня 2018 року № 11 -р/2018, від 18 лютого 2020 року № 2-р/2020).
Конституційний Суд України послідовно вказував: однією з конституційних гарантій незалежності суддів є особливий порядок фінансування судів; встановлена система гарантій незалежності суддів не є їхнім особистим привілеєм; конституційний статус судді передбачає достатнє матеріальне забезпечення судді як під час здійснення ним своїх повноважень (суддівська винагорода), так і в майбутньому у зв'язку з досягненням пенсійного віку (пенсія) чи внаслідок припинення повноважень і набуття статусу судді у відставці (щомісячне довічне грошове утримання); гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом; суддівська винагорода є гарантією незалежності судді та невід'ємною складовою його статусу; зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому (перше речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 1999 року № 6-рп/99, перше речення абзацу шостого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 3 червня 2013 року № 3-рп/2013, друге речення абзацу шостого підпункту 3.2., абзаци двадцять сьомий, тридцять третій, тридцять четвертий підпункту 3.3 пункту З мотивувальної частини Рішення від 4 грудня 2018 року № 11-р/2018).
Відповідно до пункту 62 Висновку Консультативної ради європейських судів для Комітету Міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів від 1 січня 2001 року № 1 (2001) у цілому важливо (особливо стосовно нових демократичних країн) передбачити спеціальні юридичні приписи щодо убезпечення суддів від зменшення винагороди суддів, а також щодо гарантування збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська Комісія) наголосила, що зменшення винагороди суддів за своєю суттю не є несумісним із суддівською незалежністю; зменшення винагороди лише для певної категорії суддів, безсумнівно, порушить суддівську незалежність (пункт 77 Висновку щодо внесення змін до законодавства [України], яке регулює діяльність Верховного Суду та органів суддівського врядування, від 9 грудня 2019 року № 969/2019 (далі - Висновок).
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосудця (ч. 1 ст. 124 Основного Закону України).
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу» через інші законодавчі акти.
Отже, при нарахуванні та виплаті суддівської винагороди відповідач мав керуватися виключно Законом України «Про судоустрій та статус суддів», при цьому застосування статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» прямо суперечить статті 130 Конституції України.
За таких обставин та правового врегулювання суд дійшов висновку про наявність у позивача права на отримання суддівської винагороди у період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року без застосування обмеження, передбаченого статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» в редакції Закону України від 13 квітня 2020 року №553-ІХ, на підставі прямої дії норм Конституції України та Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Отже відповідач протиправно не доплатив позивачу 789 012 грн 64 коп. суддівської винагороди, що пітверджується відомостями, викладеними в довідці №28/КЦС від 17.03.2025 року, виданої Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду.
Щодо обраного позивачем способу захисту порушених прав, суд виходить з такого.
Стосовно стягнення з Верховного Суду шляхом безспірного списання коштів з бюджетної програми КПКВК 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів» на його користь недоотриману суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року у розмірі - 789 012 грн 64 коп., суд зазначає таке.
Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 148 Закону № 1402-VIII Верховний Суд здійснює функції головного розпорядника бюджетних коштів щодо фінансового забезпечення його діяльності.
Суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України (стаття 149 Закону №1402-VIII).
Відповідно до пункту 7 частини 5 статті 22 Бюджетного кодексу України головний розпорядник бюджетних коштів здійснює управління бюджетними коштами у межах встановлених йому бюджетних повноважень, забезпечуючи ефективне, результативне і цільове використання бюджетних коштів.
Отже, з урахуванням наведеного, виплата суддівської винагороди суддям Верховного Суду здійснюється в межах бюджетних призначень, затверджених у кошторисі зокрема на 2020 рік, головним розпорядником яких є Верховний Суд.
У вже згаданій постанові Верховного Суду від 03 березня 2020 року у справі № 340/1916/20 зазначено, що правильне вирішення справи, предметом якої є невиплачена за період з квітня по серпень 2020 року суддівська винагорода у зв'язку із застосуванням обмежень, передбачених статтею 29 Закону №294-IX, залежить від правильного визначення розпорядників бюджетних коштів, від яких залежить фінансування того чи іншого суду (зокрема встановлення статусу ДСА), а також від встановлення ким із розпорядників фактично прийнято рішення про виплату суддівської винагороди з відповідними обмеженнями.
Верховний Суд у постановах від 04 жовтня 2022 року у справі №640/23567/20, від 16 лютого 2023 року у справі № 640/16326/20 зазначив, що належним способом захисту права особи є такий спосіб, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень та сприяє вичерпному поновленню порушеного права особи, а тому у спірних правовідносинах таким способом захисту прав позивача є саме стягнення з ВАКС суми недоотриманої суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року.
При цьому Верховний Суд зазначив, що з урахуванням приписів статті 5 КАС України захистити права позивача без встановлення протиправності дії/бездіяльності відповідача, якими таке право було порушено, неможливо, а відтак у подібних правовідносинах судам належить визнавати протиправними дії Вищого антикорупційного суду щодо нарахування та виплати суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року із застосуванням обмежень її розміру, встановлених статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» та стягнення з Вищого антикорупційного суду суми недоотриманої суддівської винагороди за вказаний період.
Обґрунтовуючи саме такий спосіб захисту порушених прав, Верховний Суд у вказаних постановах виходив з того, що метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Ця мета перекликається зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Європейський Суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13 Конвенції, має бути «ефективним» як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13 Конвенції, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством. Засіб юридичного захисту має бути «ефективним» у теорії права та на практиці.
При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника. Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.
Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулася до суду, відповідно до вимог законодавства.
Так, частиною 1 статті 25 Бюджетного кодексу України визначено, що Казначейство України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
Частиною першою статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05 червня 2012 року №4901-VI передбачено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.
Постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року №845 затверджено «Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевого бюджетів або боржників» (далі - Порядок №845), який визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами).
Відповідно до підпункту 2 пункту 35 Порядку №845 Казначейство здійснює безспірне списання коштів державного бюджету для відшкодування (компенсації): шкоди, заподіяної фізичним та юридичним особам внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових чи службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.
Пунктом 38 Порядку №845 встановлено, що для забезпечення безспірного списання коштів державного бюджету згідно з пунктом 35 цього Порядку в Казначействі відкривається в установленому порядку відповідний рахунок. Безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету.
Отже, враховуючи приписи частини 1 статті 3 Закону №4901-VI, списання коштів за судовими рішеннями, боржником за якими є державний орган, можливе у тому випадку, коли способом захисту порушеного права буде стягнення коштів.
Відповідно до пункту 1 частини 3 статті 148 Закону №1402-VIII функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів здійснює Верховний Суд щодо фінансового забезпечення його діяльності.
В Україні запроваджена і діє бюджетна програма КПКВК 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», метою якої є виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів, а завданням цієї програми є виплата заборгованості за рішеннями судів, винесеними на користь суддів та працівників апаратів судів. При цьому саме в межах бюджетної програми КПКВК 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів» передбачено бюджетні призначення та асигнування на виплату заборгованості за рішеннями судів, винесеними на користь суддів та працівників апаратів судів, яка стягується у безспірному порядку на підставі Закону №4901-VI та Постанови №845.
Крім того, таке стягнення на підставі пункту 9 розділу VI Прикінцеві та перехідні положення Бюджетного кодексу України, Закону №4901-VI, Постанови №845 здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, який відповідно до ч. 4 ст. 6 Закону №1404-VIII «Про виконавче провадження» не є органом примусового виконання.
Отже, відповідно до статті 3 Закону №4901-VI, пункту 25 Постанови №845 у разі наявності у боржника або головного розпорядника бюджетних коштів окремої бюджетної програми для забезпечення виконання рішень суду безспірне списання коштів здійснюється лише за цією бюджетною програмою.
Суд також враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі №580/4201/20, відповідно до яких у віданні ДСА України діє окрема бюджетна програма для забезпечення виконання судових рішень КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів», призначена саме для таких цілей. Приписами пункту 25 Порядку №845 обумовлено, що наявність такої програми означає, що списання коштів здійснюватиметься саме за нею.
Враховуючи приписи частини 1 статті 2, частини 1 статті 3 Закону №4901-VI, списання коштів за судовими рішеннями, боржником за якими є державний орган, можливе у тому випадку, коли способом захисту порушеного права буде стягнення коштів (ДСА України).
В постановах від 23 червня 2021 року у справі №520/13014/2020, від 22 липня 2021 року у справі №460/6542/20, від 05 серпня 2021 року у справі №160/6089/20, а також у низці інших постанов Верховний Суд вказував на те, що позаяк головним розпорядником бюджетних коштів, виділених, зокрема, на виплату суддівської винагороди (суддям місцевих і апеляційних судів) є ДСА України, яка, серед іншого, визначає обсяг видатків розпорядників нижчого рівня на ці потреби, то саме ДСА України як суб'єкт владних повноважень мала б відповідати за погашення заборгованості, яка виникла внаслідок невиплати судді у повному обсязі суддівської винагороди.
При цьому, у додатку № 3 як до Закону №294-IX, так і до Закону України «Про державний бюджет України на 2026 рік» від 03.12.2025 року №4695-IX визначено видатки на забезпечення діяльності Верховного Суду за кодами програмної класифікації видатків та кредитування державного бюджету 0550000 "Верховний Суд", 0551000 "Апарат Верховного Суду", 0551010 "Здійснення правосуддя Верховним Судом".
Отже, суд встановив, що у Верховного Суду як головного бюджетного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпеченння його діяльності відсутня окрема бюджетна програма для забезпечення виконання рішень суду (КПКВК 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів»).
Водночас, окрема бюджетна програма для забезпечення виконання рішень суду (КПКВК 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів») наявна тільки у головного розпорядника бюджетних коштів ДСА України.
Отже, у задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача шляхом безспірного списання коштів з бюджетної програми КПКВК 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів» недоотриманої суддівської винагороди слід відмовити.
Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що належним способом захисту прав позивача буде стягнення з Верховного Суду на користь позивача недоотриманої суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року у розмірі 789 012 грн 64 коп.
Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з нормами частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до вимог пункту 4 частини 1 статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до вимог частин першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Нормами частини другої зазначеної статті встановлено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд, відповідно до положень частини п'ятої статті 77 КАС України, вирішує справу на підставі наявних доказів.
Відповідно до пункту 10 частини 2 статті 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
За наслідками судового розгляду суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Згідно з положеннями статті 139 КАС України розподіл судових витрат не здійснюється.
На підставі вищевикладеного та керуючись статтями Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Верховного Суду про визнання протиправними дій та стягнення недоотриманої суддівської винагороди - задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Верховного Суду щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року у розмірі 789 012 грн. 64 коп. (сімсот вісімдесят дев'ять тисяч дванадцять гривень 64 копійок).
Стягнути з Верховного Суду (код ЄДРПОУ 41721784, юридична адреса: 00011, м. Київ, вул. П. Орлика, 8) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) недоотриману суддівську винагороду за період з 18 квітня 2020 року по 27 серпня 2020 року у розмірі 789 012 грн (сімсот вісімдесят дев'ять тисяч дванадцять гривень) 64 коп.
Рішення прийнято, складено в повному обсязі та підписано 5 лютого 2026 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено до Першого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя О.В. Троянова