П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
05 лютого 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/31444/24
Категорія: 106000000 Головуючий в 1 інстанції: Вовченко О.А.
Місце ухвалення: м. Одеса
Дата складання повного тексту:03.09.2025р.
Колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - Бітова А.І.
суддів - Лук'янчук О.В.
- Ступакової І.Г.
у зв'язку з поданням апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження), справа розглянута за правилами п.3 ч.1 ст. 311 КАС України,
розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою військової частини НОМЕР_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії,
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до військової частини (далі - в/ч) НОМЕР_1 (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог) про:
- визнання протиправною бездіяльності в/ч НОМЕР_1 щодо невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні;
- зобов'язання в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за 1734 днів затримки повного розрахунку при звільненні за період з 29 січня 2020 року по 27 жовтня 2024 року включно, обчислений шляхом множення середньоденного грошового забезпечення на кількість днів затримки виплати розрахунку при звільненні.
Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач вказував, що належну позивачу за період з 01 січня 2016 року індексацію в сумі 140 431,49 грн. відповідач виплатив двома частинами після звільнення позивача: 28 жовтня 2024 року - 77 971,55 грн., 27 вересня 2024 року - 62 459,94 грн. Позивач вказував, що відповідач недоплатив належне позивачу до дня його звільнення грошове забезпечення (індексацію грошового забезпечення) в сумі 140 431,49 грн., а остаточний розрахунок при звільненні здійснив 28 жовтня 2024 року. При цьому при виплаті грошового забезпечення відповідач не виплатив позивачу середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. На звернення про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідач відповідь не надав та таку виплату не здійснив. Позивач вважав бездіяльність відповідача щодо не виплатити йому середнього заробітку на час затримки розрахунку при звільненні протиправною.
Відповідач позов не визнав, вказуючи, що норми Кодексу законів про працю України не розповсюджуються на правовідносини з прохолодження військової служби, проходження військової служби врегульовано нормами спеціального законодавства. Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини працівників, а у даному випадку предметом спору є правовідносини щодо проходження військової служби, які регулюються нормами спеціального законодавства та не можуть підмінюватись нормами Кодексу законів про працю України, тому як позивач був військовослужбовцем, а не працівником. Військовослужбовці не мають правового статусу “працівник», проходження ними військової служби врегульовано спеціальним законодавством, тому чинність КЗпП України на них не поширюється, через це його норми, зокрема норми ст.ст. 116, 117 Кодексу, не можуть поширюватись на військовослужбовців та на правовідносини щодо проходження військової служби. Також, у відзиві вказано, що під час звільнення військовослужбовця, військова частина зобов'язана розрахувати його по всім видам забезпечення, але грошова індексація грошового забезпечення не входить до жодного із видів забезпечення військовослужбовців. На думку відповідача, несвоєчасно виплачена індексація грошового забезпечення не є щомісячним чи одноразовим додатковим видом грошового забезпечення, а відтак не підпадає під дію ст. 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" та ст.ст.116, 117 КЗпП України.
Справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження в порядку письмового провадження.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2025 року адміністративний позов ОСОБА_1 до в/ч НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задоволено частково.
Визнано протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 29 січня 2020 року по 18 січня 2023 року включно.
Зобов'язано в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 19 січня 2023 року по 18 січня 2023 року включно у сумі 142 639,36 грн.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
В апеляційній скарзі в/ч НОМЕР_1 ставиться питання про скасування судового рішення в зв'язку з тим, що воно постановлено з неправильним застосуванням норм матеріального та з порушенням норм процесуального права, з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи.
Доводи апеляційної скарги:
- несвоєчасно виплачена індексація грошового забезпечення не є щомісячним чи одноразовим додатковим видом грошового забезпечення, а відтак не підпадає під дію ст. 2 Закону України "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" та ст.ст. 116, 117 КЗпП України. індексація грошового забезпечення не є складовою заробітної плати, а тому підстави для задоволення позову щодо стягнення середнього заробітку були відсутні. Таким чином, враховуючи природу та суть компенсації за неотримане речове майно, яка не охоплюється поняттям оплати праці та не є формою оплати за виконану роботу, стягнення з відповідача середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки виплати індексації грошового забезпечення законодавством не передбачено;
- Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням №6-113цс16, у частині врахування критеріїв, за якими можна зменшити розмір відшкодування, і вважала, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений, виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, із чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2025 року іншими учасниками справи не оскаржено.
Таким чином, відповідно до правил ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, тобто, в частині задоволених позовних вимог.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги в/ч НОМЕР_1 , перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступного.
Судом першої інстанції встановлені, судом апеляційної інстанції підтверджені, учасниками апеляційного провадження неоспорені наступні обставини.
ОСОБА_1 проходив військову службу:
- в період з 13 жовтня 2015 року до 14 вересня 2016 року у військовій частині НОМЕР_2 Державної прикордонної служби України;
- в період з 14 вересня 2016 року до 14 грудня 2017 року у військовій частині НОМЕР_3 Державної прикордонної служби України;
- в період з 14 грудня 2017 року до 31 січня 2018 року у військовій частині НОМЕР_4 Державної прикордонної служби України;
- в період з 01 лютого 2018 року до 28 січня 2020 року у військовій частині НОМЕР_5 Державної прикордонної служби України.
Військова частина НОМЕР_2 , військова частина НОМЕР_3 , військова частина НОМЕР_4 , військова частині НОМЕР_5 у вказані періоди перебували на фінансовому забезпеченні в НОМЕР_6 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ).
12 грудня 2023 року позивач - ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом (справа №420/35447/23) до в/ч НОМЕР_1 , в якому просив суд:
- визнати протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 яка полягає у не застосуванні при нарахуванні ОСОБА_1 індексації за період з 01 січня 2016 року до 28 лютого 2018 року коефіцієнтів індексації, що відповідають місяцю підвищення тарифної ставки (окладу) січень 2008 року;
- зобов'язати в/ч НОМЕР_1 нарахувати та доплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 до 28 лютого 2018 з урахуванням для обчислення індексації коефіцієнтів місяця підвищення тарифної ставки (окладу) січень 2008 року;
- визнати протиправними дії НОМЕР_6 прикордонного загону Державної прикордонної служби України ( ІНФОРМАЦІЯ_1 військова частина НОМЕР_1 ) щодо не врахування вимог абзаців 4, 5, 6 пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078 при нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 до 28 січня 2020;
- зобов'язати НОМЕР_6 прикордонний загін Державної прикордонної служби України ( ІНФОРМАЦІЯ_1 військова частина НОМЕР_1 ) здійснити перерахунок та доплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 до 28 січня 2020, із врахуванням абзаців 4, 5, 6 пункту 5 постанови Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 № 1078, як різницю між сумою індексації і розміром підвищення доходу, та здійснити виплату такої індексації з урахуванням виплаченої раніше суми.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 10 червня 2024 року по справі №420/35447/23, ухваленим в письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження, задоволений позов ОСОБА_1 :
- визнано протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року до 28 лютого 2018 із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січня 2008 року;
- зобов'язано в/ч НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року до 28 лютого 2018 року включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (базового місяця) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січня 2008 року;
- визнано протиправними дії в/ч НОМЕР_1 щодо не врахування вимог абз.абз.4, 5, 6 п.5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року №1078 (далі - Порядок №1078) при нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 року до 07 травня 2018;
- зобов'язано в/ч НОМЕР_1 здійснити перерахунок та доплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 року до 28 січня 2020 року із застосуванням березня 2018 року, як місяця з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця), із застосуванням щомісячної фіксованої індексації 4489,35 грн. з урахуванням абз.абз.4, 5, 6 п.5 Порядку №1078 з урахуванням виплаченої раніше суми.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 03 вересня 2024 року по справі №420/35447/23 частково задоволено апеляційну скаргу в/ч НОМЕР_1 , рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 червня 2024 року у справі №420/35447/23 змінено виклавши абзаци четвертий та п'ятий резолютивної частини рішення у такій редакції: "Визнати протиправними дії НОМЕР_6 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) щодо не врахування вимог абзаців 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 р. №1078 при нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 до 28 січня 2020. Зобов'язати НОМЕР_6 прикордонного загону Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_1 ) здійснити перерахунок та доплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 березня 2018 до 28 січня 2020 із застосуванням березня 2018 року, як місяця з якого починається обчислення індексу споживчих цін для проведення індексації грошового забезпечення (базового місяця), із застосуванням щомісячної фіксованої індексації 4231,77 грн з урахуванням абзаців 4, 5, 6 пункту 5 Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17.07.2003 р. №1078 з урахуванням виплаченої раніше суми.". В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 червня 2024 року у справі №420/35447/23 залишено без змін.
На виконання рішення суду по справі №420/35447/23 відповідачем виплачено позивачу індексацію грошового забезпечення, а саме:
- 62 459,94 грн - 27 вересня 2024 року;
- 77 971,55 грн - 28 жовтня 2024 року.
Вирішуючи справу, суд першої інстанції виходив з того, що встановлений ст.117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця. Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Оскільки сума невиплаченої суми (62 459,94+77 971,55=140 431,49) є більшою, аніж заробіток за час затримки розрахунку за період з 29 січня 2020 до 18 липня 2022 року (117 601,60 грн.), суд першої інстанції не вбачав підстав для застосування принципу пропорційності та встановлення істотності частки за вищевказаним підходом. Отже, загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача складає 142 639,36 грн. (117 601,60+25 037,76).
Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст. 2, 6-12, 77 КАС України, Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", Кодексу законів про працю України, Постанови Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати" від 08 лютого 1995 року №100.
Колегія суддів відхиляє доводи апелянта, виходячи з наступного.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно положень ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року №2011-ХІІ (далі - Закон №2011-ХІІ).
Статтею 1 Закону №2011-ХІІ встановлено, що соціальний захист військовослужбовців діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Згідно положень ч. 2 та 3 ст. 9 Закону №2011-ХІІ, до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.
Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.
Пунктом 242 "Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України", затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 встановлено, що після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання.
Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Слід зауважити, що питання відповідальності за затримку розрахунку при звільнені військовослужбовців не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Водночас, такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України, оскільки трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішення питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців викладено Верховним Судом у постановах від 10 травня 2019 року у справі №П/811/276/16, від 31 жовтня 2019 року у справі №828/598/17, від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19.
Згідно ч.5 ст. 242 КАС України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно ч.1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст. 116 цього Кодексу.
У відповідності до ч.1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Відповідно ч.1 ст. 117 КЗпП України у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Частиною 2 ст. 117 КЗпП України передбачено, що при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України.
Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Вказане узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі №910/4518/16.
Крім того, Верховний Суд України також неодноразово висловлював таку правову позицію. Зокрема, у постанові від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15, проаналізувавши вимоги статей 116, 117 КЗпП України, дійшов висновку про те, що не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, а саме виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.
Відповідно до правової позиції, висловленої Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17, під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога, індексація тощо).
Враховуючи, що повний розрахунок із позивачем було проведено не у день його виключення зі списків особового складу з 29 січня 2020 року, а 18 січня 2023 року, тобто поза межами строку, встановленого ст. 116 КЗпП України, є підстави для настання відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
За таких обставин, колегія суддів доходить висновку, що позивач має право на отримання такого відшкодування за затримку виплати повного розрахунку при звільненні.
При здійсненні розрахунків та визначенні розміру належної до виплати суми відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні позивача, відповідач має виходити з розміру недоплаченої суми із дотриманням співмірності при визначенні суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Таким чином, з урахуванням принципу справедливості та співмірності ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, наявні підстави для часткового задоволення позовної вимоги щодо виплати позивачеві середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, шляхом стягнення такого.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно ст. 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (див. п.91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц):
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Відповідна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19.
Апелянтом не аргументовано та не підтверджено належними доказами підстави, за яких можливо зменшити розмір відшкодування за період затримки розрахунку при звільненні.
За таких обставин, колегія судді вважає вірним висновок суду першої про часткове задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Інші доводи апеляційної скарги зроблених висновків суду першої інстанції не спростовують, тоді як факти та мотивування яких повністю спростовуються матеріалами справи та обставинами, які повно та об'єктивно були встановлені судом першої інстанції при вирішенні справи.
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, відповідно, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Колегія суддів не змінює розподіл судових витрат відповідно ст. 139 КАС України.
Оскільки дана справа правомірно віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, постанова суду апеляційної інстанції відповідно до ч.5 ст. 328 КАС України в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 308, 311, п.1 ч.1 ст. 315, ст.ст. 316, 321, 322, 325, ч.5 ст. 328 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 вересня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття, оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків передбачених п.2 ч.5 ст. 328 КАС України.
Повне судове рішення складено 05 лютого 2026 року.
Головуючий: Бітов А.І.
Суддя: Лук'янчук О.В.
Суддя: Ступакова І.Г.