вул. Герасима Кондратьєва, 159, м. Суми, 40602, E-mail: inbox@adm.su.court.gov.ua
06 лютого 2026 року Справа № 480/3336/25
Сумський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Павлічек В.О.,
розглянувши в порядку письмового провадження в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу №480/3336/25 за позовом ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді,-
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до Департаменту патрульної поліції, в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту патрульної поліції по особовому складу №673 о/с від 17.04.2025 року про звільнення зі служби в поліції капітана поліції ОСОБА_1 - командира роти №4 батальйону управління патрульної поліції в Сумській області з 17.04.2025 року відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію»;
- поновити ОСОБА_1 з 17 квітня 2025 року на службі в поліції на посаді командира роти №4 батальйону управління патрульної поліції в Сумській області.
Позовні вимоги обґрунтовуються тим, що його перебування у Збройних Силах України, пов'язане не з переходом на роботу в інше міністерство чи відомство, а у зв'язку із мобілізацію на час дії правового режиму воєнного стану, введеного на території України, з огляду на що у відповідача були відсутні підстави для його звільнення, оскільки в силу законодавства він має гарантії збереження місця роботи і посади на час військової служби.
Ухвалою суду від 02.05.2025 відкрито провадження у справі №480/3336/25, визначено розгляд справи проводити в порядку спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін.
Представник відповідача надав суду відзив на позов в якому проти позовних вимог заперечує та зазначає, що служба позивача у поліції припинена у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій) відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію», оскільки наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 10.04.2025 року №100 позивача призначено на посаду командира 2 інженерного відділення 3 інженерного взводу 4 інженерної роти військової частини НОМЕР_1 та зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .
Відповідач зазначає, що проходження служби в поліції регламентовано спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про Національну поліцію», яким у тому числі встановлено принцип безперервності (поліція забезпечує безперервне та цілодобове виконання своїх обов'язків), правовий статус поліцейського, соціальні гарантії, порядок та вичерпні підстави звільнення зі служби, переміщення, відрядження, відсторонення поліцейських. Водночас, спеціальним законодавством не передбачено правових норм збереження місця роботи та посади за поліцейськими, у разі їх прийняття на військову службу за контрактом або мобілізацією.
Представник позивача/позивач, своїм правом щодо надання відповіді на відзив, не скористалися.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, відзив на позовну заяву, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.
Як встановлено судовим розглядом, ОСОБА_1 проходив службу в поліції на посаді командира роти №4 батальйону управління патрульної поліції в Сумській області.
10 квітня 2025 року позивач призваний у Збройні сили України на підставі Указу Президента України «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 року та у відповідності до наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 10.04.2025 року № 100 позивача призначено на посаду командира 2 інженерного відділення 3 інженерного взводу 4 інженерної роти військової частини НОМЕР_1 та зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .
17 квітня 2025 року Департаментом патрульної поліції прийнято наказ №673 о/с по особовому складу, яким на підставі п.8 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій)) капітана поліції ОСОБА_1 , командира роти №4 батальйону управління патрульної поліції в Сумській області з 17 квітня 2025 року звільнено зі служби в поліції, підставою зазначено наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 10.04.2025 року №100.
Не погодившись із вказаним наказом позивач звернувся до суду із даним позовом.
Частиною 1 ст. 8 Закону України "Про Національну поліцію" визначено, що поліція діє виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.
Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України "Про Національну поліцію" поліцейським є громадянин України, який склав Присягу поліцейського, проходить службу на відповідних посадах у поліції і якому присвоєно спеціальне звання поліції.
Положення ст. 18 Закону України "Про Національну поліцію" зобов'язують поліцейського неухильно дотримуватися положень Конституції України, Законів України та інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, та Присяги поліцейського, професійно виконувати свої службові обов'язки відповідно до вимог нормативно-правових актів, посадових (функціональних) обов'язків, наказів керівництва, поважати і не порушувати прав і свобод людини.
Частинами 1, 2 ст. 59 Закону України "Про Національну поліцію" визначено, що служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень. Час проходження служби в поліції зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.
Відповідно до ч. 1 ст. 48 Закону України "Про Національну поліцію" призначення та звільнення з посад поліцейських здійснюється наказами посадових осіб, зазначених у статті 47 цього Закону.
Згідно з ч. 1 ст. 60 Закону України "Про Національну поліцію" проходження служби в поліції регулюється цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Пунктом 8 ч. 1 ст. 77 Закону України "Про Національну поліцію" передбачено, що поліцейський звільняється зі служби в поліції, а служба в поліції припиняється, зокрема, у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій).
Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб, який в подальшому було продовжено.
Із матеріалів справи встановлено, що 10.04.2025 ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 під час мобілізації був призваний та перебуває на військовій службі.
Відповідно до наказу начальника ІНФОРМАЦІЯ_2 № 105 від 10.04.2025, виключено з військового обліку ІНФОРМАЦІЯ_2 військовозобов'язаних у зв'язку з призовом на військову службу та направлення їх до військових частин: ОСОБА_1 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 10.04.2025 року № 100 ОСОБА_1 призначено на посаду командира 2 інженерного відділення 3 інженерного взводу 4 інженерної роти військової частини НОМЕР_1 та зараховано до списків особового складу військової частини НОМЕР_1 .
У зв'язку з викладеними обставинами відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 77 (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій) Закону України «Про Національну поліцію», позивача звільнено зі служби в поліції.
Так, спірні правовідносини врегульовано Законом України «Про Національну поліцію», Кодексом законів про працю України (згідно з пунктом 4 розділу ХІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 580-VIII до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом акти законодавства застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону).
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство може застосовуватися у випадках, коли норми спеціального законодавства не регулюють спірних відносин або коли про це зазначено у спеціальному законі.
Втім слід враховувати, що порядок звільнення зі служби в поліції у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій), питання збереження робочого місця за поліцейським, що призваний на військову службу під час мобілізації, не врегульовані спеціальним законодавством.
Отже, при вирішенні даного спору застосуванню підлягають також норми трудового законодавства.
Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 36 КЗпП підставою припинення трудового договору є переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду.
Переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, відповідно до частини першої статті 32 КЗпП, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.
У той же час, згідно з п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП підстави припинення трудового договору є призов або вступ працівника або роботодавця - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до ч. 3 ст. 119 цього Кодексу.
Припинення трудового договору і прийняття на роботу мають бути оформлені наказами чи розпорядженнями відповідних власників підприємств або уповноважених ними органів про звільнення працівника з попереднього місця роботи та про прийняття його на нове місце роботи в порядку переведення, відповідно до п. 5 ст. 36 КЗпП у погоджений сторонами строк.
Таким чином, для переведення працівника на інше підприємство необхідна згода працівника та погодження між власниками відповідних підприємств або уповноважених ними органів. У разі відсутності зазначених умов переведення на інше підприємство відбутися не може.
У той же час, спірні правовідносини склались з приводу звільнення позивача на підставі п. 8 ч. 1 ст. 77 (у зв'язку з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій) Закону України «Про Національну поліцію», з огляду на прийняття позивача на військову службу до Збройних Сил України на виконання Указу Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 "Про загальну мобілізацію".
У розумінні ст. 1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 року № 2232-XII військовий обов'язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов'язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.
Згідно зі ст. 2 Закону № 2232 військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.
У свою чергу ч. 2 ст. 39 Закону № 2232-XII передбачено, що громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 53 і частиною другою статті 57 Закону України "Про освіту", частиною другою статті 44, частиною першою статті 54 і частиною третьою статті 63 Закону України "Про фахову передвищу освіту", частиною другою статті 46 Закону України "Про вищу освіту".
Отже, статтею 119 КЗпП України встановлені гарантії для працівників на час виконання державних або громадських обов'язків.
Так, зокрема, частиною третьою вказаної статті визначено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
У свою чергу ч. 6, ч. 7 ст. 119 КЗпП встановлено, що гарантії, визначені у частині третій цієї статті, не поширюються на осіб рядового та начальницького складу служби цивільного захисту, а в частині збереження місця роботи, посади - також на осіб, які займали виборні посади в органах місцевого самоврядування та строк повноважень яких закінчився. Гарантії, передбачені частинами другою і третьою цієї статті, не поширюються на осіб, які визнані винними у вчиненні кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби (військових кримінальних правопорушень) під час особливого періоду і вирок стосовно яких набрав законної сили.
Отже, ч. 3 ст. 119 КЗпП передбачає гарантії для працівників на час виконання ними, у даному випадку, конституційного обов'язку щодо захисту Батьківщини.
На підставі викладеного суд вказує, що з моменту призову (прийняття) на військову службу за громадянами України, які були призвані (прийняті) на військову службу під час мобілізації на строк до її закінчення зберігаються місце роботи та посада на підприємстві, установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, у яких вони працювали на час призову.
Крім того суд зазначає, що призов (прийняття) на військову службу під час мобілізації не є тотожним з переходом у встановленому порядку на роботу до інших міністерств і відомств (організацій) у розумінні п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію», на підставі якого позивача звільнено зі служби в поліції.
Таким чином, оскільки позивач був призваний та перебуває на військовій службі на підставі Указу Президента України від 24.02.2022 № 69/2022 "Про загальну мобілізацію" у зв'язку з введенням в Україні воєнного стану, враховуючи передбачені ч. 3 ст. 119 КЗпП гарантії, останній має право на збереження на період проходження служби місця роботи та посади у Департаменті патрульної поліції.
За наведених обставин суд доходить висновку, що звільнення позивача на підставі п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію» у період проходження ним служби у Збройних Силах України за призовом під час мобілізації є протиправним, у зв'язку з чим оскаржуваний наказ Департаменту патрульної поліції від 17.04.2025 № 673 о/с підлягає скасуванню.
Відповідно до ч. 1 ст. 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Отже, позивач підлягає поновленню на службі в Департаменті патрульної поліції на посаді командира роти №4 батальйону управління патрульної поліції в Сумській області з 17.04.2025.
Щодо стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн., суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (п.1 ч. 3 ст. 132 КАС України).
Частинами 1, 2 ст. 134 КАС України визначено, що витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. При цьому даною статтею передбачено цілі розподілу, визначення розміру та розмір судових витрат.
Так, згідно з ч. 3 ст. 134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Водночас частинами 4, 5 ст. 134 КАС України встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
При цьому, суд зауважує, що при розгляді судом питання про відшкодування витрат на правничу допомогу учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань і саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони (саме така позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі №755/9215/15-ц).
Суд зазначає, що у відзиві на позовну заяву представник відповідача заперечує проти стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 15000,00 грн, зокрема, зазначивши, що заявлена сума 15000,00 грн є неспівмірною, оскільки справа, по якій адвокатом надано послуги, є незначної складності. Крім того, справа розглядалась в порядку спрощеного письмового провадження без повідомлення сторін.
Відповідно до ч. 7, 9 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
З матеріалів справи судом встановлено, що на підтвердження понесених витрат на правову допомогу представником позивача надано договір про надання правничої допомоги від 23.04.2025 року (далі по тексту - Договір).
Відповідно до п. 3.2 Договору, сторони домовились, що Клієнт зобов'язаний попередньо сплатити Адвокатові фіксовану суму гонорару у сумі 15000,00грн.
Також на підтвердження понесених витрат на правову допомогу представником позивача надано детальний опис наданих послуг та платіжну інструкцію №2.120990841.1 від 24.04.2025, відповідно до якої позивачем було сплачено гонорар у розмірі 15 000,00 грн.
Відповідно до ст. 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" від 5 липня 2012 року № 5076-VI, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.
Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.
При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов'язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Cуд також має враховувати чи пов'язані ці витрати з розглядом справи, чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес тощо.
Визначаючись із відшкодуванням понесених витрат на правничу допомогу, суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.
Велика Палата Верховного Суду вказала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
Аналогічна позиція суду викладена у постанові Верховного Суду від 17 серпня 2022 року по справі №580/3324/19.
Крім того, Верховним Судом у додатковій постанові від 08 березня 2023 року у справі № 873/52/22 зазначено, що суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.
Разом з тим ч. 2 ст. 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі “Баришевський проти України», від 10 грудня 2009 року у справі “Гімайдуліна і інших проти України», від 12 жовтня 2006 року у справі “Двойних проти України», від 30 березня 2004 року у справі “Меріт проти України», заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
При цьому суд зазначає, що адміністративна справа №480/3336/25 в силу пункту 2 частини 6 статті 12 КАС України є справою незначної складності та дана справа розглядалася в порядку спрощеного позовного провадження. Отже, підготовка до вказаної справи не вимагала великого обсягу юридичної та технічної роботи, а також не потребувала значних витрат часу та коштів, які заявлені позивачем, як витрати на правову допомогу.
Враховуючи заперечення відповідача щодо неспівмірності розміру судових витрат на правничу допомогу заявленим позовним вимогам, складність справи, а також враховуючи, що дана справа розглядалася в порядку спрощеного позовного провадження, суд, виходячи з критерію пропорційності, співмірності та реальності, вважає, що витрати на правничу допомогу в розмірі 15 000,00 грн. є завищеними та підлягають стягненню з відповідача частково, в сумі 7500,00 грн.
Керуючись ст.ст. 90, 139, 143, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді - задовольнити.
Визнати протиправним та скасувати наказ Департаменту патрульної поліції по особовому складу №673 о/с від 17.04.2025 року про звільнення зі служби в поліції капітана поліції ОСОБА_1 - командира роти №4 батальйону управління патрульної поліції в Сумській області з 17.04.2025 року відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 77 Закону України «Про Національну поліцію».
Поновити ОСОБА_1 на службі в Департаменті патрульної поліції на посаді командира роти №4 батальйону управління патрульної поліції в Сумській області з 17.04.2025 року.
Допустити до негайного виконання постанову в частині поновлення ОСОБА_1 на службі в Департаменті патрульної поліції на посаді командира роти №4 батальйону управління патрульної поліції в Сумській області.
Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту патрульної поліції (вул. Федора Ернста, 3,м. Київ,03048, код ЄДРПОУ 40108646) витрати на правничу допомогу у розмірі 7 500,00 грн. (сім тисяч п'ятсот гривень 00 коп.).
Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя В.О. Павлічек