28 січня 2026 року
м. Черкаси
Справа № 705/6673/23
Провадження № 22-ц/821/77/26, № 22-ц/821/76/26
категорія: 307020000
Черкаський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Василенко Л. І.,
суддів: Карпенко О. В., Новікова О. М.,
секретаря - Кукушкіної А. О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в м. Черкаси апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Мазуренко Юлії Вікторівни на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 02 вересня 2025 року та апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Мазуренко Юлії Вікторівни на ухвалу Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 30 вересня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя та визнання права власності на спадкове майно, у складі: головуючого судді Піньковського Р. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із даним позовом.
Свої вимоги мотивував тим, що у віці 65 років помер його батько ОСОБА_4 , після смерті якого відкрилася спадщина, яка складається з рухомого та нерухомого майна.
Зазначає, що спадщину прийняли спадкоємці першої черги за законом, тобто він та відповідачі ОСОБА_2 , як дружина померлого, та ОСОБА_3 , як донька померлого від іншого шлюбу, тобто його сестра по батькові.
За життя покійний батько та ОСОБА_2 , перебуваючи з 25 лютого 1991 року у зареєстрованому шлюбі, набули у власність нерухоме майно, зокрема магазин по АДРЕСА_1 .
Свідоцтво про право власності посвідчує, що в цілому магазин з підвалом належить ОСОБА_2 , тобто майно придбавалось за спільні кошти його покійного батька ОСОБА_4 , який перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , проте офіційно оформлено на відповідача у справі ОСОБА_2 , у зв'язку з чим він позбавлений можливості отримати частку у спадщині на дане майно після смерті батька.
Так, для ведення господарської діяльності ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_2 було створено ТОВ «Слов'яни», яке згідно статуту, зареєстрованого Уманським райвиконкомом за № 22790511 від 08.02.1995, як ТОВ «Слов'яни».
Засновниками Товариства були ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , які внесли свої кошти в статутний капітал Товариства для придбання в подальшому у власність магазину по АДРЕСА_1 , оскільки дане приміщення магазину перебувало у державній власності.
В подальшому, на підставі договору купівлі-продажу від 18.02.1999 ТОВ «Слов'яни» купило, а Фонд державного майна України в м. Умані продав цегляний магазин «Слов'яни», розташований за вищевказаною адресою.
30.01.2001 згідно рішення засновників ТОВ фірми «Слов'яни» було вирішено задовольнити прохання ОСОБА_2 про вихід її з числа засновників ТОВ «Слов'яни» та, у зв'язку з неспроможністю виплатити грошову компенсацію, вирішено передати ОСОБА_2 частину магазину площею 87,2 кв. м та підвал площею 101,1 кв. м на загальну суму 17300 грн.
07.02.2001 ОСОБА_2 звернулася до міського голови із заявою про те, що в зв'язку з виходом із засновників ТОВ «Слов'яни» Фірма не в змозі сплатити їй раніше внесені нею кошти на покупку магазину, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , тому взамін за гроші віддає частково магазин за адресою: АДРЕСА_1 та просить видати свідоцтво про право власності магазину площею 87,2 кв. м, в т.ч. 1/2 коридору, площею 4,75 кв. м та підвалу площею 101,1кв. м.
22.02.2001 було винесено рішення про оформлення права власності на магазин по АДРЕСА_1 та вирішено видати свідоцтво про право власності на ім'я ОСОБА_2 на магазин по АДРЕСА_1 , площею 87,2 кв. м з підвалом площею 101,1 кв. м.
27.07.2001 Уманським міськвиконкомом ОСОБА_2 видано свідоцтво 561 про право власності на магазин з підвалом, яке належним чином зареєстровано в Уманській дільниці ЧОБТІ.
Вважає, що даний магазин з підвалом є об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та його покійного батька ОСОБА_4 , оскільки дане майно було придбано за час їх перебування у шлюбі, за кошти, які належали їм спільно і які ОСОБА_2 вклала в статутний капітал ТОВ фірми «Слов'янни», а взамін при виході із засновників ТОВ фірми «Слов'яни» отримала магазин з підвалом по АДРЕСА_1 , площею 87,2 кв. м з підвалом площею 101,1 кв. м.
Посилаючись на положення ст. 22 КпШС України, вищевказане майно, яке було придбано ОСОБА_2 за час перебування в шлюбі з його батьком, останній має право на 1/2 частку такого майна.
В зв'язку зі смертю батька на його майно відкрилась спадщина, яку прийняли він та відповідачі і тому кожен з них має право на спадкування 1/3 частки батькового майна, а оскільки покійний батько мав право на 1/2 частку магазину з підвалом, але на своє ім'я не реєстрував право власності, то вони, як спадкоємці першої черги за законом, мають право кожен на 1/6 частку спірного магазину з підвалом.
Просив суд визнати магазин з підвалом по АДРЕСА_1 , площею 87,2 кв. м, підвал площею 101,1 кв. м об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_4 .
Визнати за ним, ОСОБА_1 , спадкоємцем першої черги за законом після смерті ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на 1/6 частку спадкового майна магазину з підвалом по АДРЕСА_1 , площею 87,2 кв. м, підвал площею 101,1 кв. м, яке було придбано в період проживання його батька в шлюбі з ОСОБА_2 .
Стягнути з відповідача ОСОБА_2 на його користь судові витрати.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 02 вересня 2025 року позов задоволено.
Визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на 1/6 частку спадкового майна магазину з підвалом по АДРЕСА_1 , площею 87,2 кв. м, підвал площею 101,1 кв. м.
Стягнуто із ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 1073,60 грн та витрати на правову допомогу у розмірі 20000 грн в рівних частках з кожного.
Рішення мотивовано тим, що презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно відповідачем ОСОБА_2 не спростована.
Суд першої інстанції, встановивши, що після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на майно, в тому числі і на належне останньому на праві спільної сумісної власності подружжя, визначено коло спадкоємців, що не заперечується іншими спадкоємцями, їх частки згідно вищенаведених приписів законодавства відповідають 1/3 частці спадкового майна кожному зі спадкоємців, неможливість оформлення прав на спадкове майно у позасудовому порядку шляхом звернення до нотаріуса в зв'язку із наявним спором між спадкоємцями щодо складових спадкового майна, дійшов висновку про достатність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Ухвалою Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 30 вересня 2025 року виправлено описку у вступній та резолютивній частині рішення Уманського міськрайонного суду в цивільній справі № 705/6673/23 провадження №2/705/378/25 від 02 вересня 2025 року, вказавши вірно в тексті вступної та резолютивної частин рішення, проголошеного 02.09.2025, а саме викласти третій абзац резолютивної частини рішення наступним чином:
«Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 1073,60 грн та витрати на правову допомогу у розмірі 20000 грн в рівних частках з кожного.».
Ухвала суду мотивована тим, що в резолютивній частині рішення, проголошеного за результатом розгляду справи, допущено описку, а саме, у третьому абзаці резолютивної частини невірно вказано порядок стягнення з відповідачів на користь позивача судових витрат, а саме зазначено, що судові витрати підлягають стягненню з відповідачів на користь позивача «солідарно», тоді як вірним є стягнення судових витрат з відповідачів на користь позивача «в рівних частках з кожного», що відповідатиме повному тексту судового рішення.
Суд дійшов висновку, що вказана описка є суто технічною, допущена помилково, тому така описка підлягає виправленню оскільки вона не змінює суті рішення, але має значення для його виконання.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Не погоджуючись із рішенням суду, представник ОСОБА_2 - адвокат Мазуренко Ю. В. оскаржила його в апеляційному порядку та просить суд скасувати рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 02 вересня 2025 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Скасувати ухвалу Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 30 вересня 2025 року.
Постановити окрему ухвалу по фактам систематичного порушення чинного законодавства України допущених Уманським міськрайонним судом Черкаської області при відкритті провадження, розгляді цивільної справи № 705/6673/23.
Довести до відома судді Уманського міськрайонного суду Черкаської області Піньковського Р. В. про порушення закону з метою недопущення аналогічних порушень у майбутньому та вжиття з цього приводу відповідних заходів реагування та контролю.
Довести до відома Вищої ради правосуддя про порушення вимог закону суддею Уманського міськрайонного суду Черкаської області Піньковським Р. В. для відповідного реагування.
Апеляційна скарга мотивована тим, що оскаржуване рішення постановлено судом першої інстанції з перевищенням визначеної законодавством компетенції, з грубим порушенням вимог матеріального та процесуального права, внаслідок неправильного і неповного встановлення обставин справи, які мають значення для справи, з врахуванням предмету і підстав заявлених позивачем двох самостійних позовних вимог, з грубим порушенням вимог матеріального права, без врахування особливостей правового режиму спільної сумісної і спільної часткової власності та неможливості виділу судом частки у праві власності на майно із правовим режимом «спільна сумісна власність» і не визначенні перед цим спадкової маси, тобто частки майна у праві власності на нерухомий об'єкт, який входить до спадкової маси.
Зауважує, що судом в оскаржуваному рішенні містяться посилання на норми СК України, однак правовідносини щодо набуття у власність нерухомого майна, яке є предметом позову, мали місце у 2001 році до набрання чинності даним нормативним актом. Тому такі посилання суду в обґрунтування ухваленого рішення є безпідставними. При цьому і позивачі відповідач ОСОБА_2 у відзиві на позов посилалися на норми КпШС України і вказували на необхідність їх застосування до правовідносин.
Зазначає, що одна вимога немайнового характеру взагалі не знайшла свого відображення в тексті рішення, хоча в резолютивній та описовій частині рішення є посилання на задоволення позову повністю і про це свідчить розподіл судових витрат. Зокрема, судовий збір стягнутий із відповідачів спочатку солідарно, а потім в рівних частинах з кожного.
Вважає, що провадження у справі відкрито з істотним порушенням вимог процесуального законодавства, а саме позивачем не було сплачено судовий збір, проте провадження було відкрито.
Вказує, що на момент звернення до суду із позовом права ОСОБА_1 відповідачами - іншими спадкоємцями за законом взагалі порушені не були матеріали позову - докази долучені до позовної заяви і витребувані матеріали спадкової справи не містять доказів на підтвердження порушення прав позивача діями відповідачів, тому позов є передчасним.
Крім того, судом були створені нерівні умови для сторін при розгляді справи і має місце надання безпідставних переваг стороні позивача при неодноразовому і систематичному порушенні прав сторони відповідача - власник майна позбавлена права власності на спірний об'єкт, і як власник, і як спадкоємець.
Також в рішенні суду не відображено наявність ухвали суду від 08.12.2023 про накладення арешту на майно і не визначена подальша доля арешту нерухомого майна, яке було предметом позовних вимог.
Зазначає, що відповідач ОСОБА_2 не повідомлялась про дату та час проведення призначених судом судових засідань і судовими повістками не викликалась до Уманського міськрайонного суду Черкаської області в якості сторони по даній цивільній справі.
Щодо ухвали суду про виправлення описки наголошує, що вона постановлена у позапроцесуальний спосіб, адже суд фактично вніс зміни в резолютивну частину оскаржуваного рішення. Ухвала постановлена не уповноваженим складом суду, без протоколу у письмовому провадженні.
Фактичні обставини справи встановлені судом першої інстанції
Згідно Свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 , виданого Уманським міським відділом РАГС Черкаської області, батьком позивача по справі ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є ОСОБА_4 , актовий запис про народження № 447 (т.1 а.с. 8).
Відповідно до Свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданого Уманським відділом державної реєстрації актів цивільного стану в Уманському районі Черкаської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), батько позивача ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , про що 04 травня 2023 року складено актовий запис № 645 (т.1 а.с. 10).
Згідно з витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі, сформованим 17.05.2023 за № 72495319 спадкова справа після смерті ОСОБА_4 відкрита 17.05.2023 за № 155/2023 приватним нотаріусом Уманського районного нотаріального округу Черкаської області Шелудько В. П.(т.1 а.с. 11).
З витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу, сформованого 08.08.2023 за № 00040863216 вбачається, що ОСОБА_2 , на час смерті ОСОБА_4 , перебувала з останнім у шлюбі, який було зареєстровано 25.02.1991, актовий запис про шлюб № 114 (т.1 а.с. 12).
Відповідно до Свідоцтва про народження серії НОМЕР_3 , виданого повторно Уманським відділом державної реєстрації актів цивільного стану в Уманському районі Черкаської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), актовий запис про народження № 801 від 06.08.1991, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , є рідною донькою померлого ОСОБА_4 (т.1 а.с. 9).
Згідно з постановою приватного нотаріуса Уманського районного нотаріального округу Черкаської області Шелудько В. П. від 13.11.2023, ОСОБА_1 відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на магазин з підвалом, що розташований по АДРЕСА_1 , який не належав померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 . У вказаній постанові нотаріусом встановлено, що із документів спадкової справи вбачається, що майно, на яке заявник просить видати свідоцтво про право на спадщину, не належить померлому ОСОБА_4 , так як набуте лише в період зареєстрованого шлюбу з власником нерухомого майна (т.1 а.с. ).
З відповіді на адвокатський запит представника позивача КП «Черкаське обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації» 03.07.2023 за вих. № 73, вбачається, що магазин за адресою: АДРЕСА_1 належав ТОВ фірма «Слов'яни» на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Уманською держнотконторою 18.02.1999 за № 1р-1083. Засновниками ТОВ фірми «Слов'яни» були: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_2
ОСОБА_6 та ОСОБА_2 вийшли з Товариства фірми «Слов'яни» з вищевказаним нерухомим майном (магазином загальною площею 275,6 кв. м) на підставі протоколу засідання засновників та акту прийому-передачі.
На підставі рішення Уманського виконавчого комітету від 22.02.2001 за № 94 видано свідоцтва про право власності 27.02.2001 ОСОБА_2 за АДРЕСА_2 та ОСОБА_6 за № 560 попередньо розділивши між собою. ОСОБА_2 належить торгова зала 1 пл. 67,9 кв. м, кладова 2 пл. 14,6 кв. м, коридор І пл. 9,5 кв. м в загальному користуванні (т.1 а.с. 13, 19-21, 23, 27).
Відповідно до свідоцтва про право власності на магазин з підвалом № 561 від 22.02.2001, ОСОБА_2 на праві приватної власності належить магазин з підвалом по АДРЕСА_1 (т.1 а.с. 23).
Згідно з договором купівлі-продажу цегляного магазину «Слов'яни», загальною площею 275,6 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , покупцем зазначеного приміщення є ТОВ фірма «Слов'яни» в особі директора Даценка В. С. (т.1 а.с. 14-15).
07.02.2001 ОСОБА_2 подала на ім'я міського голови заяву про видачу їй свідоцтва на право власності магазину площею 87,2 кв. м, в т.ч. 1/2 коридору площею 4,75 кв. м та підвалу 101,1 кв. м та згідно свідоцтва № НОМЕР_4 від 22.02.2001 про право власності магазин з підвалом, розташований в АДРЕСА_1 , належить ОСОБА_2 (т.1 а.с. 17-18).
Згідно з повідомленням начальника Уманського відділку КП «ЧООБТІ» від 25.07.2023 за вих. № 1587, на адвокатський запит представника позивача, станом на 01.01.2013 в Уманському відділку КП «Черкаське обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації» за ОСОБА_2 зареєстровано право власності, в тому числі на магазин за адресою: АДРЕСА_1 , що також підтверджується копією технічного паспорту вказаного приміщення, із зображенням поверхового плану, експлікації та відміткою Уманського КП «ЧООБТІ» про реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на належне їй згідно свідоцтва приміщення магазину (т. 1 а.с 22-25).
Відповідно до матеріалів витребуваної спадкової справи після смерті ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідач ОСОБА_3 08.05.2023 подала до нотаріуса заяву про відмову від прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_4 на користь її мами - ОСОБА_2 , але, у зв'язку із неналежним її оформленням, нотаріусом було направлено лист, у якому роз'яснено порядок оформлення заяви про відмову від прийняття спадщини (т.1 а.с. 56-92).
Згідно з протоколом засідання засновників ТОВ фірми «Слов'яни» від 14.11.2000, у відповідності до якого ОСОБА_2 було введено в склад засновників Товариства та визначено, що розмір її частки становить 24%, який було збільшено до 33 %, згідно доповнення до установчого договору ТОВ фірми «Слов'яни» (т. 1 а.с. 103-104).
ОСОБА_2 надано пакет документів щодо прийняття нею спадщини після смерті її батьків та визнання за нею права власності на певне спадкове майно, в період з 2006 по 2015 роки (т.1 а.с. 105-115).
Мотивувальна частина
Позиція Черкаського апеляційного суду
Згідно з ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення та ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Мотиви, з яких виходить Черкаський апеляційний суд, та застосовані норми права
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1 ст. 367 ЦПК України).
За правилами ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин, суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Частиною 1 ст. 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Позивач ОСОБА_1 звернувся в суд з даним позовом, як спадкоємець ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 та просив визнати за ним право власності на спадкове майно, а саме 1/6 частини магазину з підвалом по АДРЕСА_1 .
У ч. 1 ст. 1216 ЦК України зазначено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (ч. 1 ст. 1217 ЦК України).
У ч. 1 ст. 1218 ЦК України передбачено, що до складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
У ч. 1 ст. 1261 ЦК України визначено коло осіб, які відносяться до першої черги спадкоємців за законом, а саме це діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними (ч. 1 ст. 1267 ЦК України).
Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 у встановлений законом строк звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті його батька, а також із заявою про видачу йому свідоцтва про право на спадщину за законом на спадкове майно, а саме приміщення магазину по АДРЕСА_1 .
Постановою приватного нотаріуса Уманського районного нотаріального округу від 13 листопада 2023 року відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину на спірне майно та роз'яснено, що згідно документів спадкової справи зазначене майно не належить спадкодавцю ОСОБА_4 .
На ряду з цим, спадкоємцями першої черги за законом після смерті ОСОБА_4 , які прийняли спадщину, крім позивача, є його дружина, відповідач ОСОБА_2 та дочка - відповідач ОСОБА_3 , яка згідно матеріалів спадкової справи відмовилася від прийняття спадщини, але нотаріусом така відмова не була прийнята до уваги, оскільки вона була оформлена неналежним чином.
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 вказувала, що спірне приміщення магазину є її особистою власністю.
Судом встановлено, що шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 було зареєстровано 25.02.1991, актовий запис про шлюб № 114.
Згідно зі свідоцтвом про право власності від 27.02.2001 за № НОМЕР_4 ОСОБА_2 належить магазин з підвалом по АДРЕСА_1 .
Отже, спірні правовідносини потребують визначення спадкової маси, встановлення правового режиму спірного майна та підстав для визнання права власності на 1/6 вказаного майна за позивачем.
Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Відповідно до п. 1 р. VII «Прикінцевих положень» СК України, цей Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набуття ним чинності.
Статтею 22 КпШС України було передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Відповідно до ст. 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
У разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них (ст. 28 КПШС України).
Вказані норми узгоджуються з нормами чинного сімейного законодавства України. Зокрема, відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Подібні положення містить і норма ст. 368 ЦК України.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 СК України).
За ст. ст. 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності. У разі поділу такого майна частки майна дружини та чоловіка є рівними.
У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом (ч. 2 ст. 372 ЦК України).
Отже, як в силу ст. 22 КпШС України, так і в силу ст. 60 СК України діє презумпція спільності майна подружжя.
Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (див., зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21)).
Зазначена правова позиція узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду в постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
У постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 522/19610/15 зазначено: «статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Той із подружжя, який порушує питання про спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують».
На ряду з цим, згідно з п. 1, п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Згідно зі ст. ст. 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір.
У відповідності до ч. 1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Щодо доводів ОСОБА_2 про те, що приміщення магазину отримане у власність як компенсація її корпоративних прав в ТОВ фірма «Слов'яни», апеляційний суд дійшов наступного висновку.
Згідно з ч. 5 ст. 147 ЦК України частка у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю переходить до спадкоємця фізичної особи або правонаступника юридичної особи - учасника товариства, якщо статутом товариства не передбачено, що такий перехід допускається лише за згодою інших учасників товариства. Розрахунки із спадкоємцями (правонаступниками) учасника, які не вступили до товариства, здійснюються відповідно до положень ст. 148 цього Кодексу.
У постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, Верховний Суд зазначив, що проведений аналіз свідчить, що висновки, викладені в рішенні Конституційного Суду України, слід розуміти так: статутний капітал приватного підприємства - юридичної особи або майно приватного підприємства - єдиного майнового комплексу можуть бути об'єктами права спільної сумісної власності подружжя (якщо вони не є об'єктами права особистої власності одного з подружжя).
Іншими словами, п. 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України охоплює два різні випадки: перший - коли майно передано у власність юридичної особи, зареєстрованої як приватне підприємство. Тоді частка в статутному капіталі такої юридичної особи (але не її майно) може належати на праві приватної спільної сумісної власності подружжю; другий - коли йдеться про єдиний майновий комплекс, тобто про підприємство в розумінні статті 191 ЦК України, яке не передане як вклад юридичній особі, а використовується одним з подружжя без створення юридичної особи, зокрема, як фізичною особою - підприємцем. Тоді майно, яке входить до складу підприємства як єдиного майнового комплексу (але не частка в статутному капіталі майнового комплексу, бо майновий комплекс не може мати статутного капіталу), може належати на праві спільної сумісної власності подружжю.
У постанові Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 756/10797/15-ц (провадження № 61-40676св18) міститься правовий висновок, згідно з яким грошові кошти, внесені одним з подружжя, який є учасником господарського товариства, у статутний капітал цього товариства за рахунок спільних коштів подружжя, стають власністю цього товариства, а право іншого з подружжя на спільні кошти трансформується у право вимоги на виплату частини вартості такого внеску. При цьому одним із визначальних є факт набуття подружжям таких грошових коштів у шлюбі.
Так, магазин за адресою: АДРЕСА_1 , належав ТОВ фірма «Слов'яни» на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого Уманською держнотконторою 18.02.1999 за № 1р-1083.
Засновниками ТОВ фірми «Слов'яни» були: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_2
ОСОБА_6 та ОСОБА_2 вийшли з Товариства фірми «Слов'яни» з вищевказаним нерухомим майном (магазином загальною площею 275,6 кв. м) на підставі протоколу засідання засновників та акту прийому-передачі.
На підставі рішення Уманського виконавчого комітету від 22.02.2001 за № 94, ОСОБА_2 видано свідоцтво про право власності на магазин з підвалом № 561 від 22.02.2001.
Отже, є правильними висновки суду першої інстанції в тій частині, що ОСОБА_2 набула право власності на вищевказаний магазин, перебуваючи в шлюбі із спадкодавцем ОСОБА_4 , корпоративні права якої набувались під час шлюбу, а отже за спільні кошти ОСОБА_4 з ОСОБА_2 , тому до моменту виходу ОСОБА_2 зі складу учасників, ОСОБА_4 мав право на компенсацію половини вартості частки у статутному капіталі Товариства. Після заміни зобов'язання зі сплати коштів на зобов'язання з передачі нерухомого майна, ОСОБА_2 набула магазин за адресою: АДРЕСА_1 у спільну сумісну власність із ОСОБА_4 .
Щодо коштів, які ОСОБА_2 отримані в спадщину після її батьків слід зазначити наступне.
В процесі розгляду справи ОСОБА_2 надано суду пакет документів щодо прийняття нею спадщини після смерті її батьків та визнання за нею права власності на певне спадкове майно, в період з 2006 по 2015 роки.
Таким майном є земельні ділянки, що підтверджується Свідоцтвом про право на спадщину за законом від 08.05.2015.
Інших доказів в підтвердження факту набуття частки в Товаристві за особисті кошти, які б підлягали судом оцінці, ОСОБА_2 не надала, тому апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанції, що ОСОБА_2 не доведено, що її статутні внески, як співзасновника ТОВ фірма «Слов'яни», були її особистою власністю.
Щодо доводів скаржника про неналежний спосіб захисту та що одна вимога немайнового характеру взагалі не знайшла свого відображення в тексті рішення, хоча в резолютивній та описовій частині рішення є посилання на задоволення позову повністю, то слід зазначити наступне.
У постанові КЦС Верховного Суду від 14.08.2024, у справі № 522/3974/20 викладено правовий висновок згідно якого визначення судом частки співвласника у праві спільної власності на нерухоме майно за померлим не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, що свідчить, у тому числі, про неефективність способу захисту права особи відповідно до положень ст. 16 ЦК України. У такому випадку спадкоємець не позбавлений можливості захисту своїх прав шляхом подання позову про визнання права власності в порядку спадкування. Аналогічний правовий висновок неодноразово було викладено Верховним Судом у постановах від 20 червня 2018 року у справі № 640/13903/16-ц (провадження № 61-15147св18); від 20 червня 2018 року у справі № 266/5267/18 (провадження № 61-6647св19); від 20 березня 2019 року у справі № 550/1040/16-ц (провадження № 61-28423св18); від 22 квітня 2020 року у справі № 601/2592/18 (провадження № 61-17859св19); від 22 квітня 2020 року у справі № 127/23809/18 (провадження № 61-11210св19); від 27 травня 2020 року у справі № 361/7518/16-ц (провадження № 61-43734св18), від 16 вересня 2020 року у справі № 464/1663/18 (провадження № 61-9410св19), що свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах. […] Крім того, вказаний спосіб захисту не є ефективним у розумінні положень ст. 16 ЦК України та не призведе до відновлення порушених прав позивача, за захистом якого вона звернулася до суду».
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч. 1, ч. 3 ст. 13 ЦПК України).
У даній справі, ОСОБА_1 звернувся із позовом про визнання права власності на спадкове майно, що є належним способом захисту.
Верховний Суд також зауважив, що при розгляді справ про визнання права власності на майно в порядку спадкування, встановлення належності спірного майна до складу спадщини є передусім питаннями доведення відповідних обставин, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення.
Суд першої інстанції у мотивувальній частині рішення вірно встановив, що спірне майно набуте відповідачем ОСОБА_2 , під час перебування у шлюбі із ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та є об'єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , при цьому ОСОБА_2 не довела, що спірне майно придбане за її особисті кошти.
Тому враховуючи позицію Верховного Суду, суд першої інстанції вірно вирішив спір по суті, а наведені в апеляційній скарзі доводи не призвели до ухвалення незаконного рішення.
Що стосується вимог апеляційної скарги про постановлення окремої ухвали відносно Уманського міськрайонного суду Черкаської області.
Відповідно до змісту ст. 385 ЦПК України, суд апеляційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених ст. 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.
Питання про постановлення окремих ухвал регламентується ст. 262 ЦПК України.
Частинами 1, 5, 6 цієї статті передбачено, що суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу. В окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги якого порушено, і в чому саме полягає порушення. Окрема ухвала надсилається відповідним юридичним та фізичним особам, державним та іншим органам, посадовим особам, які за своїми повноваженнями повинні усунути виявлені судом недоліки чи порушення, чи запобігти їх повторенню.
Право суду постановляти окрему ухвалу також ґрунтується на положеннях ч. 1 ст. 68 Конституції України, яка передбачає, що кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Отже, окрема ухвала суду - це ухвала, якою суд реагує на виявлені під час розгляду справи порушення закону і причини та умови, що сприяли вчиненню порушення. Окрема ухвала є формою профілактичного впливу судів на правопорушення.
Підставою для окремої ухвали є виявлення порушення закону і встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню порушення
Тобто, окрема ухвала може бути постановлена лише у разі, якщо під час судового розгляду встановлено склад правопорушення. Юридична кваліфікація правопорушення судом не здійснюється.
Водночас, суд може в окремій ухвалі зазначити, елементи якого складу правопорушення слід перевірити. Якщо суд не встановив такого порушення, підстав для окремої ухвали немає.
Причини та умови, що сприяли вчиненню порушення можуть полягати у неналежному виконанні посадовими особами обов'язків, перевищенні влади чи зловживанні нею, порушенні строків розгляду звернень, невжитті заходів реагування на заяви громадян тощо.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2020 року в справі № 438/610/14-ц (провадження № 14-577цс19) вказано, що «суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу (ч. 1 ст. 262 ЦПК України).
Постановлення окремої ухвали є процесуальною дією суду, вчинення якої не залежить від наявності клопотань учасників справи. Суд постановляє окрему ухвалу лише тоді, якщо встановить порушення певним органом чи іншою особою вимог законодавства або недоліки в їхній діяльності під час вирішення спору».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2018 в справі № 761/32388/13-ц (провадження № 61-3251св18) зазначено, що «при вирішенні питання про постановлення окремої ухвали суд має виходити з того, що мають бути виявлені порушення закону. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є дискреційними повноваженнями суду і є його правом, а не обов'язком».
У п. 24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2023 у справі № 990/131/22 (провадження № 11-137заі23, зазначено, що в суду є право, коли він встановив порушення закону, постановити окрему ухвалу. Інститут окремої ухвали направлений на реагування суду у тих випадках, коли порушення закону настільки очевидне, зухвале та систематичне, що не дозволяє суду бути інертним до таких порушень і спонукає до ефективних дій, втіленням яких має бути окрема ухвала.
Дослідивши матеріали справи та доводи скаржника щодо необхідності винесення апеляційним судом окремої ухвали, на переконання суду, є необґрунтованими та не підтвердженими належними доказами.
Доводи скаржника про те, що відповідач ОСОБА_2 не повідомлялась про дату та час проведення призначених судом судових засідань і судовими повістками не викликалась до Уманського міськрайонного суду Черкаської області в якості сторони по даній цивільній справі не заслуговує на увагу.
Зокрема, із матеріалів справи вбачається, що відповідач ОСОБА_2 неодноразово повідомлялась про час та місце розгляду справи шляхом направлення судових повісток рекомендованим повідомленням (т. 1 а.с. 96).
ОСОБА_2 скористалась своїм правом на подачу відзиву на позовну заяву, подавала клопотання та брала участь у судових засіданнях 14.02.2024, (т.1 а.с. 97-101, 123-125, 132-135, 137, ).
На ряду з цим, інтереси ОСОБА_2 в суді першої інстанції представляла адвокат Мазуренко Ю. В., яка також брала участь у судових засіданнях, подавала до суду заяви та клопотання та повідомлялась про час та місце розгляду справи, як безпосередньо в суді, так і за допомогою електронної пошти (т.1 а.с. 124-125, 133-134, 137,145, 149, 153-154, 159, 163, 173, 178-179, 181, 191, 195-196).
Даючи оцінку іншим доводам, викладеним у апеляційній скарзі по суті спору, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справах «Серявін та інші проти України», «Трофимчук проти України», «Проніна проти України»). Отже, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо наведення обґрунтування рішення, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Щодо ухвали Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 30 вересня 2025 року.
Згідно з ч. 1, ч. 6 ст. 259 ЦПК України суди ухвалюють рішення, постанови іменем України негайно після закінчення судового розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом. У виняткових випадках залежно від складності справи складання повного рішення (постанови) суду може бути відкладено на строк не більш як на десять днів, а якщо справа розглянута у порядку спрощеного провадження - не більш як на п'ять днів з дня закінчення розгляду справи.
Відповідно до ч. 1, ч. 8 ст. 268 ЦПК України рішення суду (повне або скорочене) проголошується у судовому засіданні, яким завершується розгляд справи, публічно, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Під час проголошення повного рішення суду суд може оголосити лише його вступну та резолютивну частини та негайно вручити копії такого рішення учасникам справи, які були присутні у судовому засіданні. Після проголошення рішення суд, який його ухвалив, не може сам скасувати або змінити це рішення, крім випадків, визначених цим Кодексом.
Апеляційний суд зауважує, що повне рішення має відповідати скороченому, його вступна та резолютивна частини змінені бути не можуть.
Відповідно до ст. 269 ЦПК України суд може з власної ініціативи або за заявою учасників справи виправити допущені в рішенні чи ухвалі описки чи арифметичні помилки. Питання про внесення виправлень вирішується судом без повідомлення учасників справи, про що постановляється ухвала.
Вирішуючи питання про виправлення описок чи арифметичних помилок, допущених в судовому рішенні, суд не вправі змінювати зміст судового рішення, він лише усуває неточності щодо встановлених фактичних обставин справи (наприклад, дати події, номера і дати документа, найменування сторін, прізвища, імені, по батькові особи, займаної посади тощо), або виправляє помилки, що мають технічний характер (тобто виникли при виготовленні тексту судового рішення). Отже, виправлення допущених у судовому рішенні описок, арифметичних чи технічних помилок допускається, якщо при цьому не зачіпається суть ухваленого судом рішення.
У постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 362/2179/17 (провадження № 51-3635км19), від 13 липня 2022 року в справі № 761/14537/15-ц (провадження № 61-3069св21), від 13 липня 2022 року в справі № 761/14537/15-ц вказано, що ухвала про внесення виправлень у судове рішення чи відмову у внесенні виправлень має особливу правову природу, обумовлену її похідним характером, оскільки вона не вирішує будь-яких питань по суті, окрім як щодо виправлення допущених у судовому рішенні відповідного суду описок і очевидних арифметичних помилок або відмови у внесенні таких виправлень. Зміст ухвали про внесення виправлень у судове рішення завжди підпорядкований змісту судового рішення, до якого вносяться зміни, а тому оцінка правомірності постановлення такої ухвали з точки зору її змісту у випадку її оскарження в апеляційному чи касаційному порядку має здійснюватися одночасно з оцінкою змісту виправленого судового рішення. Отже, оскарження ухвали про внесення виправлень у судове рішення має здійснюватися в тому ж порядку, що і виправлене судове рішення, у тому числі з урахуванням інстанції суду, який прийняв таке рішення. Дотримання відповідного порядку оскарження може бути поєднано з наявністю відповідних обмежень права на оскарження тих чи інших судових рішень, крім випадків, коли суд, постановляючи ухвалу про внесення виправлень у судове рішення, вийшов за межі наданих йому законом повноважень.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» суд, вирішуючи питання про виправлення описок чи арифметичних помилок, допущених у судовому рішенні (рішенні або ухвалі), не має права змінювати зміст судового рішення, він лише усуває такі неточності, які впливають на можливість реалізації судового рішення чи його правосудності.
Суд вправі здійснити технічну заміну елементу, яка є очевидною й такою, що в подальшому може ускладнити виконання судового рішення.
Виправленню підлягають лише ті описки, що мають істотний характер. До таких належать: написання прізвищ та імен, адрес, зазначення дат і строків, зокрема, у резолютивній частині судового рішення, оскільки будь-яка описка має істотне значення і може ускладнити виконання рішення. Таким чином, описка трактується як явна неточність або незрозуміле формулювання.
У постанові Верховного Суду від 11 листопада 2020 року у справі № 300/765/15-ц (провадження № 61-7654св20) вказано, що судове рішення повинно бути точним. Помилки у тексті судового рішення, зумовлені арифметичними помилками або граматичними помилками (описками), що стосуються істотних обставин або ускладнюють виконання рішення, можуть бути усунуті судом, який ухвалив рішення або ухвалу.
Постановляючи оскаржувану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що в резолютивній частині рішення, проголошеного за результатом розгляду справи, допущено описку, а саме, у третьому абзаці резолютивної частини невірно вказано порядок стягнення з відповідачів на користь позивача судових витрат, а саме зазначено, що судові витрати підлягають стягненню з відповідачів на користь позивача «солідарно», тоді як вірним є стягнення судових витрат з відповідачів на користь позивача «в рівних частках з кожного», що відповідатиме повному тексту судового рішення.
Судові витрати - це передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв'язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв'язку з вирішенням конкретної справи (п. 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц).
Порядок розподілу та відшкодування судових витрат, в тому числі витрат на професійну правничу допомогу, регламентується виключно Законом, а саме - ЦПК України.
Розподіл витрат на професійну правничу допомогу у цивільній справі здійснює суд, який ухвалював судове рішення у справі, відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України.
З аналізу вказаних норм ЦПК України вбачається, що солідарне стягнення витрат на професійну правничу допомогу чинним ЦПК України не передбачено.
Солідарне зобов'язання є інститутом цивільного права і на нього поширюється дія норм ЦК України, який визначає це поняття через «солідарну вимогу» та «солідарний обов'язок» (ст. 541-544 ЦК України).
Солідарне зобов'язання є різновидом цивільно-правових зобов'язань із множинністю осіб, які характеризуються тим, що у разі солідарної вимоги кредиторів (солідарних кредиторів) кожний з них має право пред'явити боржникові вимогу в повному обсязі, а в разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників, так і від будь-кого з них окремо.
Солідарна відповідальність у зобов'язальному праві це - відповідальність кількох боржників перед кредитором, при якій кредиторові надається право на свій розсуд вимагати виконання зобов'язання у повному обсязі або частково від усіх боржників разом або від кожного з них окремо.
При цьому, як солідарне зобов'язання, так і солідарна відповідальність виникають лише у випадках, встановлених договором або законом.
Судове рішення не може бути підставою виникнення солідарності, оскільки, судовим рішенням підтверджуються права осіб, а не створюються заново. Судове рішення не може створювати й солідарну відповідальність там, де вона не випливає з самого правовідношення, яке зумовило виникнення спору.
Відтак, судом першої інстанцій у цій справі помилково ототожнено інститут розподілу судових витрат (витрат на професійну правничу допомогу), закріплений в ЦПК України, з солідарним обов'язком та відповідальністю, які є інститутами цивільного права і виникають лише у випадку передбаченому законом або договором (ст. 541 ЦК України).
Отже, якщо позов задоволено, то судові витрати, за наявності у справі двох і більше відповідачів, розподіляються між відповідачами у визначених частках. Солідарне стягнення суми судових витрат, до яких належать витрати на професійну правничу допомогу, законом не передбачено. Такий же висновок викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду від 07 березня 2024 року у справі № 903/135/23 (903/148/23), від 20 лютого 2024 року у справі № 922/2200/23, від 16 січня 2024 року у справі № 903/87/23, від 21 грудня 2021 року у справі № 910/15496/20, від 14 вересня 2021 року у справі № 914/159/13, а також і у постанові Верховного Суду від 05 березня 2024 року у справі № 903/135/23 (903/134/23), на яку посилається скаржник.
Таким чином, у суду відсутні правові підстави для розподілу витрат на професійну правничу допомогу шляхом їх солідарного стягнення з відповідачів у випадку задоволення позову. Такий розподіл здійснюється відповідно до вимог Закону, зокрема ст. ст. 137, 141 ЦПК України.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до вимог ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Враховуючи викладене, оскаржувана ухвала підлягає скасуванню та відповідно рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 02 вересня 2025 року в частині розподілу судових витрат з новим розподілом судових витрат.
Частинами 1 та 2 ст. 15 ЦПК України передбачено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Право на професійну правничу допомогу гарантовано ст. 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України у рішенні від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009.
Так, у рішенні Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 зазначено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо.
Згідно зі ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Частиною 1 ст. 134 ЦПК України визначено, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести в зв'язку із розглядом справи.
З матеріалів справи вбачається, що в позовній заяві ОСОБА_1 було зазначено про витрати на правничу допомогу у розмірі 20000 грн.
На підтвердження витрат на правничу допомогу було надано суду до судових дебатів наступні докази: договір про надання правничої допомоги, розрахунок-опис витрат на правничу допомогу у справі № 705/6673/23, де визначено гонорар адвоката у розмірі 20000 грн, квитанцію до прибуткового касового ордера № б/н від 19.07.2023, докази направлення заяви про долучення доказів витрат на правничу допомогу Діденко А. В. та Діденко Н. В. (т. 1 а.с. 184-189).
Згідно з ч. 1, ч. 2 ст. 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Відповідно до ч. 3 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Водночас, згідно із ч. 4 ст. 137 ЦПК України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 137 ЦПК України).
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 137 ЦПК України).
У п. 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі ст. 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).
Суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.
Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі її витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи, зокрема, на складність справи, витрачений адвокатом час.
Наявні в матеріалах справи докази не є безумовною підставою для відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в зазначеному розмірі з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.
Схожі висновки викладено в постановах Верховного Суду від 02 липня 2020 року у справі № 362/3912/18 (провадження № 61-15005св19), від 31 липня 2020 року у справі № 301/2534/16-ц (провадження № 61-7446св19), від 30 вересня 2020 року у справі № 201/14495/16-ц (провадження № 61-22962св19), від 23 травня 2022 року у справі № 724/318/21 (провадження № 61-19599св21).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на тому, що не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19), від 16 листопада 2022 року у справі№ 922/1964/21 (провадження № 12-14гс22).
Щодо співмірності витрат на правову допомогу слід також ураховувати позицію Верховного Суду від 01 вересня 2020 року у справі № 640/6209/19, відповідно до якої розмір відшкодування судових витрат повинен бути співрозмірним із ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також суд має враховувати критерії об'єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв'язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.
Враховуючи викладене, апеляційний суд дійшов висновку, що адвокатам Мельником О. Ф. надано докази в підтвердження витрат на правничу допомогу.
Разом з тим, при визначенні розміру судових витрат, що підлягають відшкодуванню, апеляційний суд враховує затрачений сторонами час, співмірність наданої правничої допомоги та гонорару, а також складність справи та доходить висновку, що із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню витрати на правову допомогу у розмірі 14000 грн, по 7000 грн з кожного та сплачений судовий збір у розмірі 1073,60 грн, по 536,80 грн з кожного.
Керуючись ст. ст. 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Мазуренко Юлії Вікторівни на рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 02 вересня 2025 року - задовольнити частково.
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Мазуренко Юлії Вікторівни на ухвалу Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 30 вересня 2025 року - задовольнити.
Ухвалу Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 30 вересня 2025 року - скасувати.
Рішення Уманського міськрайонного суду Черкаської області від 02 вересня 2025 року - в частині розподілу судових витрат скасувати.
Ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір у розмірі 1073,60 грн, по 536,80 грн з кожного, та витрати на правову допомогу у розмірі 14000 грн, по 7000 грн з кожного.
В решті рішення - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення, в порядку та за умов визначених ЦПК України.
Повний текст постанови складено 06 лютого 2026 року.
Головуючий Л. І. Василенко
Судді: О. В. Карпенко
О. М. Новіков