Справа № 138/1673/25
Провадження № 22-ц/801/271/2026
Категорія: 44
Головуючий у суді 1-ї інстанції Київська Т. Б.
Доповідач:Береговий О. Ю.
05 лютого 2026 рокуСправа № 138/1673/25м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Берегового О.Ю. (суддя-доповідач),
суддів: Оніщука В.В., Панасюка О.С.,
за участю секретаря судового засідання Козюми Д.О.,
учасники справи:
позивач: ОСОБА_1 ,
відповідач: Військова частина НОМЕР_1 ,
розглянув цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до військової частини НОМЕР_1 про відшкодування моральної шкоди, за апеляційною скаргою представника Військової частини НОМЕР_1 Лобачова Г.І. на рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 14 листопада 2025 року, ухвалене місцевим судом під головуванням судді Київської Т.Б., дата складення повного тексту рішення 14 листопада 2025 року,
встановив:
В червні 2025 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про відшкодування моральної шкоди.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 маючи намір скористатись своїм правом на зміну громадянства, звернувся до територіального підрозділу ДМС України з метою оформлення документів для виїзду громадян України за кордон на постійне проживання.
На підставі зазначеного звернення позивачу було оформлено дозвіл для виїзду за кордон на постійне проживання.
Позивач проживав у Республіці Польща де у нього були стосунки та плани щодо одруження, зачаття дитини, створення повноцінної сім'ї, він там працював та жив. Крім того, він бажає набути громадянство зазначеної країни. Також, він неодноразово перетинав державний кордон України, з метою підтримання зв'язків з рідними та здійснення необхідних ділових візитів, пов'язаних з виконанням трудових обов'язків.
Проте, ДПС України обмежено таке його право шляхом відмови у перетині державного кордону України. Відмовляючи у перетині кордону працівники ДПС мотивували це тим, що позивач не надав достатньої кількості документів, а також усно повідомили, що діють на підстав внутрішнього наказу голови Адміністрації ДПС України від 30.05.2024.
06.04.2024 начальником 4 групи ІПК відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » ухвалено рішення про відмову у перетині ним кордону.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 16.12.2024, яке залишено без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22.05.2025, його права були визнані порушеними, а дії прикордонника протиправними. Рішення про відмову у перетині державного кордону було скасовано.
Зазначеним рішенням адміністративного суду визнано дії ДПС України протиправними. Такі дії відповідача спричинили позивачу моральні страждання, постійний стресовий стан та емоційне виснаження. Протиправність дій відповідача змушують його звертатись до суду та витрачати власні ресурси, час, кошти та сили, що в умовах загального кризового фону особливо тяжко позначається на психоемоційному стані та здоров'ї. Маючи усі законні підстави для виїзду за кордон, позивач позбавлений можливості возз'єднатись із найближчими йому людьми, що перебувають у Польщі. Зазначені обставини створюють глибокий внутрішній конфлікт, оскільки позивач змушений залишатись в умовах постійної небезпеки, у той час як його рідні переживають за його життя. Їхня тривога, дзвінки під час обстрілів і емоційне напруження впливають не лише на їхнє здоров'я, а й посилюють його моральні страждання. Його позбавляють можливості організувати життя в безпечному середовищі. Крім того, вказані дії відповідача спричинили шкоду його здоров'ю, оскільки він був вимушений звертатись до різних спеціалістів, у тому числі, психіатрів, кардіологів тощо. При цьому, навіть за наявності рішення суду в якому встановлено протиправність дій відповідача, останній продовжує відмовляти у перетині державного кордону з тих самих підстав, оцінку яким було надано вже судом.
Вказані обставини стали підставою для звернення ОСОБА_1 до суду із цим позовом в якому він просив стягнути з відповідача на його користь завдану моральну шкоду у розмірі 200000,00 грн.
Рішенням Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 14 листопада 2025 року позов задоволено частково, стягнуто з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_2 завдану моральну шкоду у розмірі 2000,00 грн, в задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Зазначене рішення вмотивовано тим, що протиправність дій відповідача встановлено рішенням Вінницького окружного адмінсуду, залишеним без змін апеляційною інстанцією. Це порушення права на виїзд за кордон саме по собі спричинило моральну шкоду та змусило його відновлювати свої права через суд. Водночас позивачем не було доведено що саме ця відмова стала причиною його захворювань, звернень до лікарів та призначеного лікування.
Також, місцевий суд вказав, що зазначене порушення не є триваючим, оскільки у жовтні 2025 року позивач безперешкодно перетинав кордон.
Крім того, суд зазначив, що позивачем не підтверджено належними та допустимими доказами й наявність сім'ї, роботи та сталих його зв'язків у Польщі.
З урахуванням порушення одноразового характеру, відновлення порушеного права рішенням адміністративного суду та недоведеності тяжких наслідків, суд визнав вимоги обґрунтованими лише частково у сумі 2 000,00 грн моральної шкоди.
Не погоджуючись з таким рішенням суду представник Військової частини НОМЕР_1 Лобачов Г.І. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права та невідповідність висновків суду першої інстанції дійсним обставинам справи, просив оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги відповідач покликається на те, що суд попередньої інстанції проігнорував чинні норми законодавства, а також висновки викладені в правових позиціях Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду в аналогічній категорії справ. Вважає, що місцевий суд прийшов до помилкового висновку щодо доведеності задання позивачу моральної шкоди та посилався на відсутність доказів протиправності діянь відповідача.
24 грудня 2025 року від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому він заперечує аргументи викладені в ній та просить суд залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду без змін та винести окрему ухвалу стосовно в.о. командира Військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_3 .
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційних скарг.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, заперечення викладені в відзиві, законність та обґрунтованість судового рішення в межах апеляційного оскарження, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення, з огляду на таке.
Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Рішення суду першої інстанції відповідає цим вимогам.
Судом встановлено, що рішенням про відмову в перетині державного кордону України від 08.06.2024 начальника 4 групи ІПК відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » (тип Б) ІНФОРМАЦІЯ_2 лейтенанта ОСОБА_4 , відмовлено у виїзді з України ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , громадянину України, паспорт серії НОМЕР_2 , місце проживання Республіка Польща, м.Люблін. Причиною для відмови стало, зокрема, що вказаний громадянин України не має права на перетин державного кордону України для виїзду за кордон в умовах правового режиму воєнного стану згідно п.2.1-2.19 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою КМУ №57 віл 27.01.1995 (а.с.60-61).
Не погодившись із вказаним вище рішенням, позивач оскаржив його до Вінницького окружного адміністративного суду та його позов було задоволено. Так, відповідно до постанови Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22.05.2025 вказане рішення окружного адміністративного суду було залишено без змін (а.с.55-59). Враховуючи викладене, рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 16.12.2024 набрало законної сили 22.05.2025. Крім того, позивачем надано до суду ухвалу Верхового Суду у складі колегії судді Касаційного адміністративного суду від 01.07.2025, якою відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою військової частини НОМЕР_1 .
В ході судового розгляду даної цивільної справи представник відповідача вказані обставини підтвердив.
Зі змісту вказаної вище постанови апеляційного суду слідує, що 08.06.2024 позивач прибув на міжнародний пункт пропуску «Могилів-Подільський-Отач» та надав для перетину державного кордону паспорт громадянина України для виїзду за кордон з відміткою "Взятий на постійний консульський облік в Генеральному консульстві України в Любліні" та відміткою про "Постійне проживання Республіка Польща", витяг з реєстру територіальної громади, з якого вбачається, що позивач знятий з місця реєстрації у зв'язку з вибуттям на постійне місце проживання в Республіку Польща, а також довідку на військовослужбовця (військовозобов'язаного), який виїжджає за кордон від 28.07.2023 №2/2469, виданою ІНФОРМАЦІЯ_4 , з якого вбачається що 28.07.2023 позивач був знятий з військового обліку у зв'язку з вибуттям на постійне місце проживання до Республіки Польща, а тимчасове посвідчення військовозобов'язаного залишене на зберігання у другому відділі цього ІНФОРМАЦІЯ_4 . В той же час, з аналізу норм Порядку №1487 та Порядку №206 слідує, що військові квитки військовозобов'язаних, які виїжджають за кордон на строк більш як три місяці, здаються до військового комісаріату за місцем військового обліку та замість військових квитків, прийнятих на зберігання, видається довідка військовозобов'язаного, який виїжджає за кордон. Таким чином, оскільки під час проходження прикордонного контролю 08.06.2024 позивач надав документ (довідку), який підтверджує факт зняття його з військового обліку у зв'язку із вибуттям за межі України на постійне місце проживання або на строк більше трьох місяців та вилучення його військово-облікового документу в передбаченому законом порядку, а тому у відповідача були відсутні законні підстави для відмови позивачу у перетинанні державного кордону на виїзд з України.
Таким чином, встановлено протиправність рішення відповідача від 08.06.2024 щодо відмови у перетині державного кордону України позивачем.
Також, позивачем надано суду лист в/ч НОМЕР_1 в якому йому було роз'яснено, що судове рішення про протиправність дій відповідача 08.06.2024 не є документом, що надає позивачу право на перетин державного кордону України. Крім того, роз'яснено, що рішення про надання дозволу на виїзд з України приймається безпосередньо у пункті пропуску через державний кордон України (а.с.37-38).
У своєму позові позивач стверджує ту обставину, що внаслідок триваючої протиправності дій відповідача, йому була завдана моральна шкода.
На підтвердження обставин про які зазначено у позові суду надано ряд медичних документів.
Так, відповідно до консультації кардіолога від 08.10.2024 при зверненні позивача до спеціаліста, йому було встановлено діагноз - соматоформна вегетативна дисфункція. Тривожний розлад. Також рекомендовано лікування, а саме: дієта з обмеження харчової солі та жирів тваринного походження, предуктал ОД 1 таб 1 р добу 1 місяць, ритмокор 1 капс 2 р добу 10 днів, наділі стреснол 1 капс 2 р добу 14 днів. Разом з тим, з вказаного висновку також слідує, що у позивача скарга на самопочуття не було та вказано, що самопочуття задовільне. Внаслідок об'єктивного огляду встановлено, що загальний його стан задовільний (а.с.51-52).
Згідно консультації кардіолога від 16.04.2025 при зверненні позивача до спеціаліста, йому було повторно встановлено діагноз - соматоформна вегетативна дисфункція. Тривожний розлад. Рекомендовано лікування, а саме: дієта з обмеження харчової солі та жирів тваринного походження, оноріо 5 мг таб вранці, маскібрен (біфрен) 250 мг 1 капс 2 р добу 2-3 тижні надалі новопасит 1 капс 2 р добу 1 місяць, магнеквін 1 таб на ніч 4 тижні. Крім того, з вказаного висновку також слідує, що позивач скаржився на напади серцебиття, відчуття перебоїв в роботі серця - на фоні тривожності, порушення сну, втому та слабкість. При цьому, з анамнезу захворювання слідує, що самопочуття позивача погіршилось близько 1 місяця на фоні психо-емоційних навантажень (а.с.53-54).
Позивачем, крім іншого, надано до суду довідку про консультацію психіатра від 09.08.2025, зі змісту якої слідує, що йому встановлено діагноз F41.0. та рекомендовано таблетки есциталопрам 5 мг вранці протягом 3 місяців (а.с.111-112).
Діагноз F41.0 в Міжнародному класифікаторі хвороб (МКХ-10) означає панічний розлад, який характеризується повторними, непередбачуваними нападами інтенсивної тривоги (паніки).
В матеріалах справи наявні квитанції від 08.10.2024, 08.07.2024, 21.08.2024, а також скриншоти оплат з назвами «аптека» (а.с.44-50).
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
У відповідності до статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 56 Конституції України, кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
На підставі наведеної норми права відшкодуванню за рахунок держави підлягає шкода у випадку встановлення факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади.
Згідно з частинами першою та другою статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Загальні підстави покладення обов'язку відшкодувати завдану моральну шкоду передбачені нормою статті 1167 ЦК України, відповідно до якої шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану органом державної влади, зокрема органами дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду, визначені статтею 1176 ЦК України. Ці підстави характеризуються особливостями суб'єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює посадових чи службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, органи досудового розслідування, прокуратури або суду, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України, в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 цього Кодексу).
Так, статтею 1174 ЦК України передбачено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність держави за дії чи бездіяльність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності наявність вини посадових осіб та органів державної влади не є обов'язковою. Втім, цими нормами не заперечується обов'язковість наявності та доказування інших елементів складу цивільного правопорушення.
Необхідною підставою для притягнення держави до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії (бездіяльність) органу державної влади, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою, і довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про стягнення шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.
Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17.
Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. За змістом статей 1173, 1174 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом з тим, обов'язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв'язку між ними покладається на позивача. Відсутність однієї із складової цивільно-правової відповідальності є підставою для відмови у задоволенні позову. Отже, визначальним у вирішенні такої категорії спорів є доведення усіх складових деліктної відповідальності на підставі чого суди першої та апеляційної інстанцій встановлюють наявність факту заподіяння позивачу посадовими особами органів державної влади моральної шкоди саме тими діями (бездіяльністю), які встановлені судом (суддею).
Причинний зв'язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов'язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв'язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов'язку відшкодувати заподіяну шкоду. Причинно-наслідковий зв'язок між діянням особи та заподіянням шкоди полягає в тому, що шкода є наслідком саме протиправного діяння особи, а не якихось інших обставин. Проста послідовність подій не повинна братися до уваги. Об'єктивний причинний зв'язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об'єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння. Заподіювач шкоди відповідає не за будь-яку шкоду, а тільки за ту шкоду, яка завдана його діями.
Аналогічний висновок викладений в постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2024 року в справі № 761/4079/20 (провадження № 61-1552св24).
Для покладення відповідальності за дії посадових осіб та органів державної влади чи місцевого самоврядування наявність їх вини не є обов'язковою. Проте цими приписами встановлена обов'язковість інших трьох елементів складу цивільного правопорушення, встановлення яких є необхідним для покладення відповідальності за завдану шкоду на державу або орган місцевого самоврядування: неправомірність (протиправність) дії посадових або службових осіб державного органу; шкода; причинно-наслідковий зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Тягар доведення наявності цих умов покладається на позивача (див. близькі за змістом висновки у пункті 8.49.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 01 березня 2023 року у справі № 925/556/21).
Кожен, чиї права та свободи було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Суд першої інстанції, з урахуванням положення статей 23, 1167, 1173 ЦК України, правильно визначив складові деліктного зобов'язання: наявність протиправної поведінки органу влади, наявність шкоди, причинно-наслідковий зв'язок між ними.
Ухвалюючи оскаржуване рішення суд урахував протиправне рішення про відмову у перетині державного кордону України яке порушувало одне з основоположних прав людини та для відновлення якого позивач був змушений звернутися до суду, витратити час, кошти та інші ресурси.
Крім того, суд дослідив медичні документи (консультації кардіолога, довідку психіатра з діагнозом F41.0), які підтверджують наявність у позивача тривожного та панічного розладів, призначення медикаментозного лікування.
Водночас, суд першої інстанції обґрунтовано зазначив про відсутність доведеної наявності причинно-наслідкового зв'язку зазначених діагнозів та лікування із рішенням відповідача про відмову у перетині кордону.
Із зазначеним висновком погоджується колегія суддів, оскільки він відповідає обставинам справи та підтверджений належними та допустимими доказами.
Щодо доводів апелянта про відсутність протиправності в діях посадових осіб відповідача, апеляційний суд зазначає таке.
З матеріалів справи вбачається, що рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 16.12.2024, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 22.05.2025, визнано протиправним та скасоване рішення начальника 4 групи ІПК відділу інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_1 » від 08.06.2024 про відмову позивачу у перетині державного кордону України.
Ухвалою Верховного Суду від 01.07.2025 відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою військової частини НОМЕР_1 .
Отже, факт протиправності дій посадових осіб відповідача доведений та встановлений зазначеними вище судовими рішеннями, які набрали законної сили.
Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Тому доводи апелянта, спрямовані на повторне обґрунтування правомірності відмови у перетині кордону, посилання на воєнний стан, Закон України «Про правовий режим воєнного стану», Порядок № 1455 тощо, не можуть бути предметом повторної оцінки у цьому цивільному провадженні, оскільки ці обставини були предметом дослідження адміністративними судами, та їх висновки є преюдиційними.
Що стосується доводів апелянта, що «сам факт порушення прав не може автоматично тягнути відшкодування шкоди», апеляційний суд зазначає, що суд першої інстанції ухвалюючи оскаржуване рішення крім наявності порушеного права позивача, керувався конкретними доказами у справі та встановив необхідні обставини у їх сукупності, а саме: характер порушеного права, наслідки для позивача, необхідність судового захисту порушеного права, тривалість порушення прав позивача, наслідки такого порушення для особи позивача та їх причинно-наслідковий зв'язок.
Такий підхід, відповідає правовим висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17, від 19.09.2024 у справі №461/1180/20-ц.
Крім того, апеляційний суд зазначає, що саме на позивача покладено обов'язок доведення факту моральної шкоди, її характеру та розміру.
Разом з тим, із оскаржуваного рішення суду першої інстанції вбачається, що саме обмеженість доказів щодо обсягу та тяжкості моральної шкоди стала підставою для суттєвого зменшення задоволення заявленої суми із 200 000,00 грн до 2000,00грн.
Зазначене свідчить про те, що суд першої інстанції критично оцінив надані докази та визначив мінімальний розмір компенсації, що виходить із засад розумності, справедливості та співмірності.
Також, апеляційний суд зазначає, що факт перетину позивачем державного кордону у жовтні 2025 року, не спростовує та не виключає факту спричинення такими діями моральної шкоди ОСОБА_2 викликаною незаконною відмовою у перетині державного кордону 08.06.2024.
З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції повністю та всебічно з'ясував обставини справи, правильно застосував норми матеріального права (статті 23, 1167, 1173 ЦК України, стаття 56 Конституції України), не допустив порушення процесуального права, а визначений розмір моральної шкоди у 2000,00 грн відповідає характеру встановленого порушення та засадам розумності й справедливості.
Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32).
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no. 2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41).
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов'язки сторін, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.
Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.
Що ж стосується заявленого позивачем у відзиві клопотання на необхідність винесення судом окремої ухвали щодо в.о. командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_3 , то апеляційний суд зазначає наступне.
Відповідно до положень ст. 385 ЦПК України суд апеляційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених ст. 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.
У частині першій статті 262 ЦПК України передбачено, що суд, виявивши при вирішенні спору порушення законодавства або недоліки в діяльності юридичної особи, державних чи інших органів, інших осіб, постановляє окрему ухвалу, незалежно від того, чи є вони учасниками судового процесу.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2018 в справі № 761/32388/13-ц (провадження № 61-3251св18) зазначено, що «при вирішенні питання про постановлення окремої ухвали суд має виходити з того, що мають бути виявлені порушення закону. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є дискреційними повноваженнями суду і є його правом, а не обов'язком».
Правовими підставами постановлення окремої ухвали є виявлені під час розгляду справи порушення матеріального або процесуального права, встановлення причин та умов, що сприяли вчиненню таких порушень.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2019 року у справі № 800/500/16 (провадження № 11-1156заі18) зазначено, що окрема ухвала суду є процесуальним засобом необхідного належного реагування (судового впливу) на порушення законності, а також на причини та умови, що цьому сприяли, які виявлені ним саме під час судового розгляду. Постановлення такої ухвали є правом, а не обов'язком суду.
Окрім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 18.12.2024 у справі № 921/357/20 (провадження №12-48гс24) звертає увагу на те, що суд не постановляє окремих ухвал за клопотаннями сторін (аналогічний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.02.2022 у справі №750/3192/14).
Судом під час розгляду апеляційної скарги не було встановлено підстав для постановлення окремої ухвали, в зв'язку з чим клопотання представника позивача про постановлення окремої ухвали підлягає залишенню без задоволення.
Керуючись ст. 367, 368, 374, 375, 376, 381-384 ЦПК України,
постановив:
Апеляційну скаргу представника Військової частини НОМЕР_1 Лобачова Г.І. залишити без задоволення.
Рішення Могилів-Подільського міськрайонного суду Вінницької області від 14 листопада 2025 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду шляхом подачі касаційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Головуючий О.Ю. Береговий
Судді В.В. Оніщук
О.С. Панасюк