28 січня 2026 року
м. Київ
справа № 344/822/18
провадження № 61-6301св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Луспеника Д. Д.,
суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Івано-Франківська міська рада, ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Злагода-2006», нотаріус Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори Антонюк Леся Іванівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 06 лютого 2025 року у складі судді Антоняка Т. М. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 10 квітня 2025 року у складі колегії суддів: Девляшевського В. А., Луганської В. М., Мальцевої Є. Є.,
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку «Злагода 2006» (далі - ОСББ «Злагода 2006»), нотаріус Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори Антонюк Леся Іванівна (далі - державний нотаріус Антонюк Л. І.), про усунення перешкод у користуванні спільною сумісною власністю об'єднання багатоквартирних будинків.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 28 жовтня 2015 року вона придбала квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
Будинок, у якому розташована квартира позивачки, є пам'яткою архітектури, у ньому передбачено використання індивідуального пічного опалення з відповідними димарнями, які проходять через горище будинку, однак вона позбавлена можливості їх обслуговувати через відсутність доступу до горища будинку, яке є допоміжним приміщенням та належить їй на праві спільної сумісної власності разом з іншими співвласниками багатоквартирного будинку.
Такі перешкоди виникли у зв'язку з тим, що ОСОБА_2 незаконно реконструювала квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , зокрема на горищі багатоквартирного будинку у 1996 з'явилася квартира АДРЕСА_3 і два вентиляційні канали димоходів відповідачки опинилися всередині цієї квартири.
Працюючи паспортистом житлово-експлуатаційної контори, ОСОБА_2 придбала квартиру та здійснила її реконструкцію, а саме: розширила квартиру за рахунок спільного коридору, змінила опалення та здійснила інші будівельні роботи, що порушують права позивачки як співвласниці будинку та створюють загрозу руйнування будинку, зокрема задимлення її квартири при ввімкненні пічного опалення.
Відповідачка оформила право власності на квартиру, незважаючи на судові рішення щодо незаконності здійсненого нею переобладнання.
Посилаючись на наведене, ОСОБА_1 , з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просила усунути перешкоди у користуванні горищем будинку за адресою: АДРЕСА_4 , шляхом:
визнання недійсним та скасування рішення МВК від 17 січня 1997 року № 8-р у частині надання у власність ОСОБА_3 квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 ;
скасування державної реєстрації права власності на згадану квартиру за ОСОБА_3 ;
визнання недійсним та скасування рішення Виконавчого комітетуІвано-Франківської міської ради від 15 листопада 2012 року № 709 «Про оформлення права власності на нерухоме майно» в частині оформлення права власності на квартиру АДРЕСА_5 за ОСОБА_2 ;
скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на зазначену квартиру;
визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2 , від 15 вересня 2003 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , посвідчений державним нотаріусом Антонюк Л. І., зареєстрований у реєстрі за № 1-1724.
Короткий зміст судових рішень
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області
від 06 лютого 2025 року, залишеним без змін постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 10 квітня 2025 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, мотивоване тим, що ОСОБА_3 приватизувала квартиру за адресою: АДРЕСА_2 , на законних підставах, а тому відсутні підстави для визнання недійсним та скасування рішення МВК від 17 січня 1997 року № 8-р у частині надання у власність ОСОБА_3 зазначеної квартири.
ОСОБА_2 , як нова власниця квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , здійснила її реконструкцію відповідно до вимог чинного законодавства, а отже, рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 15 грудня 2012 року № 709 «Про оформлення права власності на нерухоме майно» є законним.
Здійснена ОСОБА_2 реконструкція квартири не порушила прав інших співвласників будинку, зокрема щодо доступу до горища.
Відмовляючи у задоволенні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_6 від 15 вересня 2003 року № 1-1724, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачка не довела порушення її прав у зв'язку з укладенням зазначеного правочину.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи
У травні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області в якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення її позову.
Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 12 квітня 2023 року у справі № 725/6193/21, від 25 травня 2021 року у справі № 461/9578/15-ц, від 22 листопада 2023 року у справі № 465/6549/16-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 1304/8585/12, від 13 вересня 2019 року у справі № 344/4760/15-а, від 24 січня 2025 року у справі № 560/5184/24 пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України)).
Посилається на порушення судами норм процесуального права (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Касаційна скарга обґрунтована тим, що вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що процедура переведення нежитлового приміщення на горищі будинку на АДРЕСА_4 у житлове - квартиру АДРЕСА_3 відбулася з порушеннями.
Згідно з поповерховим планом зазначеного будинку від 1947 року, приміщення, яке надалі стало квартирою АДРЕСА_3 , було мезоніном, з 1969 року - мансардою, а з 1982 року - квартирою АДРЕСА_3 , однак жодних документів, які б свідчили про переведення нежитлового (господарського) приміщення під квартиру АДРЕСА_3 , не існує, тобто таке переведення є самовільним, оскільки горище є допоміжним приміщенням та належить на праві спільної сумісної власності співвласникам багатоквартирного будинку.
Суди попередніх інстанцій помилково не взяли до уваги аргументів позивачки про те, що попередня власниця квартири АДРЕСА_6 ОСОБА_3 безпідставно проживала у зазначеній квартирі, оскільки після отримання ордера на вселення від 02 серпня 1982 року № 004820 вона мала укласти з Виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради договір найму житлового приміщення, однак такого договору вона не укладала та, відповідно, надалі не мала права приватизувати зазначену квартиру.
Крім того, суди не звернули уваги на те, що ордер на вселення від 02 серпня 1982 року № 004820 було видано на ім'я ОСОБА_5 , справа № 20412 на приватизовану квартиру АДРЕСА_6 , яку розпочато 18 грудня 1996 року, сформовано на ім'я ОСОБА_5 . Свідоцтво про право власності на житло від 23 січня 1997 року видане на ім'я ОСОБА_5 ; у заяві про оформлення у приватну власність квартири № 7 від 18 грудня 1996 року № 21420, остання вказувала - ОСОБА_6 ; у довідці про склад сім'ї від 12 грудня 1996 року зазначено ОСОБА_5 , у договорі купівлі-продажу квартири № 7 від 15 вересня 203 року зазначено анкетні дані - ОСОБА_5 ; у реєстрі Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори нотаріус вказав прізвище продавця ОСОБА_5 , а паспорт виданий на ім'я ОСОБА_6 .
Зазначені розбіжності у прізвищі та імені ОСОБА_6 виключають можливість правильно ідентифікувати особу та встановити належність правовстановлюючих документів на квартиру АДРЕСА_6 .
Державний нотаріус Антонюк Л. І. при складанні та посвідченні зазначеного договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_6 не перевірила правильність прізвища продавця чим порушила вимоги статей 43, 49 Закону України «Про нотаріат», пункту 10 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року № 18/5, яка була чинною на час посвідчення договору.
Суди попередніх інстанцій не надали належної оцінки доводам заявниці про те, що в архівних матеріалах щодо посвідчення договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_6 , які були надані Першою Івано-Франківською державною нотаріальною конторою, відсутня довідка-характеристика бюро технічної інвентаризації на зазначену квартиру та або/витяг про реєстрацію прав на нерухоме майно, а також копія паспорта ОСОБА_7 , а отже, у нотаріуса не було підстав для посвідчення зазначеного договору.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов помилкового висновку про те, що реконструкція квартири АДРЕСА_6 відбулася з дотриманням вимог чинного законодавства, а тому немає підстав для визнання недійсним та скасування рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 15 листопада 2012 року № 709 «Про оформлення права власності на нерухоме майно» в частині оформлення
ОСОБА_2 права власності на квартиру АДРЕСА_6 , оскільки реконструкція зазначеної квартири здійснена з порушенням державних будівельних норм України та за відсутності згоди всіх мешканців будинку та ОСББ.
Факт відсутності обов'язкової згоди всіх співвласників багатоквартирного будинку на проведення реконструкції квартири АДРЕСА_3 та дозволу Виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів на переобладнання (перепланування) також підтверджується рішеннями судів, зокрема постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 серпня 2014 року у справі № 47479/11/9104, у якій суд встановив, що реконструкція (переобладнання/перепланування) ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_6 проведена з порушенням статті 152 Житлового кодексу України (далів - ЖК України),
статті 382 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та Закону України
«Про планування і забудову територій», у редакціях, які були чинними на час виникнення спірних правовідносин.
Вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що будинок АДРЕСА_4 є пам'яткою архітектури місцевого значення відповідно до розпорядження Виконавчого комітету Івано-Франківської обласної ради народних депутатів від 26 травня 1981 року № 238-р, а отже, реконструкція квартири АДРЕСА_3 , яка розташована у зазначеному будинку, здійснена відповідачкою з порушенням статей 6, 61-1, 24, 26 Закону України «Про охорону культурної спадщини».
Крім того, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, помилково застосував позовну давність до вимог про скасування рішень Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, визнання недійсним договору купівлі -продажу від 15 вересня 2003 року та скасування державної реєстрації права власності на житло, оскільки позивачка стала власницею та почала проживати у квартирі АДРЕСА_7 з 28 жовтня 2015 року, а з позовом до суду вона звернулася 19 січня 2019 року, тобто в межах загальної позовної давності.
У червні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2 , у якому вона просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відзив мотивовано тим, що ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні горищем у будинку АДРЕСА_4 , однак її змінені вимоги стосуються виключно квартири АДРЕСА_3 у зазначеному будинку, яка не є спільною сумісною власністю, а є окремим майном, тобто метою позивачки є позбавлення ОСОБА_2 права власності на житло.
ОСОБА_2 здійснювала ремонт і перепланування не горища будинку, а власної квартири, яка знаходиться у правому крилі горищного простору житлового будинку і є єдиною у цьому просторі.
Придбавши квартиру на законних підставах, вона вирішила зробити у ній ремонт з метою покращення житлових умов, що не суперечить вимогам частини другої статті 383 ЦК України. Однак під час проведення ремонтних робіт в одній із зовнішніх дерев'яних стін квартири було знайдено склад боєприпасів, які надалі були знешкоджені відповідними службами. Зважаючи на те, що наявність металевих предметів було виявлено у всіх стінах і стелі квартири, відповідачка змушена була розібрати й інші дерев'яні конструкції квартири: стелю, підлогу та іншу дерев'яну стіну, суміжну з тупиковою частиною горища, яка знаходилася на перекритті над кімнатою у квартирі АДРЕСА_8 . У зв'язку з чим було перенесено зовнішню стіну квартири на несучу стіну квартири АДРЕСА_8 , яку вимурували із газоблоків, а надалі її знищила власниця квартири АДРЕСА_8 ОСОБА_8 . Спори із сусідами у ОСОБА_2 були саме у зв'язку з перенесенням цієї стіни.
Рішенням Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 24 лютого 2010 року № 95 було зобов'язано ОСОБА_2 привести горище у будинку АДРЕСА_4 до попереднього стану, яке вона виконала, що підтверджується листом Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю від 09 серпня 2010 року № Б-15/258. Таким чином, спірну стіну було встановлено на попередньому місці, як було визначено технічним паспортом квартири від 05 грудня 1996 року та документами про право власності.
В адміністративній справі (№ 47479/11/9104), на яку посилається ОСОБА_1 , ОСОБА_2 була позивачкою. Вирішення питання щодо визнання нечинним пункту 1.6 рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 14 квітня 2010 року в частині зобов'язання ОСОБА_2 розробити містобудівне обґрунтування для проведення реконструкції квартири та зобов'язання Виконавчого комітету прийняти рішення про надання їй дозволу на переобладнання власної квартири з встановленням санвузла та зміщенням зовнішньої стіни кімнати (2) у квартирі на несучу цегляну стіну між коридором та житловою кімнатою квартири АДРЕСА_8 , було для неї актуальним станом на 2010 рік. Однак Львівський апеляційний адміністративний суд розглядав справу надто довго, з лютого 2011 року до серпня 2014 року, в той час коли у 2012 році всі спори, які виникли між ОСОБА_2 та Виконавчим комітетом, ОСББ «Злагода-2006», а також колишньою власницею квартири АДРЕСА_8 ОСОБА_8 , були вирішені.
Здійснена ОСОБА_2 реконструкція не порушила прав інших співвласників будинку, що підтверджується протоколом засідання правління ОСББ «Злагода-2006» від 16 лютого 2018 року та результатами письмового опитування співвласників будинку.
Крім того, висновком експерта, складеним за результатами проведення експертного будівельно-технічного дослідження від 15 серпня 2019 року
№ 595/19-28 підтверджується, що після проведення перепланування (реконструкції) квартири АДРЕСА_3 доступ до приміщень горища, як і до димоходів не змінено.
У червні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від Івано-Франківської міської ради, у якому вона просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Відзив мотивовано тим, що відповідно до вимог Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та Положення Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992 року № 56 «Про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян» ОСОБА_6 (як наймач квартири) звернулася із заявою до керівника органу приватизації щодо оформлення передачі у приватну власність квартири АДРЕСА_6 , до якої вона додала довідку про склад сім'ї та займані приміщення, а також розпорядження органу приватизації від 02 січня 1997 року № 20412 «Про розрахунок вартості надлишкової загальної площі квартири (будинку), що приватизується». В органу приватизації були відсутні правові підстави для відмови у задоволенні заяви ОСОБА_3 .
Рішення МВК від 17 січня 1997 року № 8-р в частині надання ОСОБА_3 у власність квартири АДРЕСА_6 жодним чином не порушує прав позивачки.
При оформленні права власності на квартиру АДРЕСА_6 ОСОБА_2 надала належний пакет документів, зокрема: заяву на ім'я міського голови про прийняття рішення про оформлення права власності, копію технічного паспорта (старого); копію технічного паспорта (нового); копію містобудівних умов та обмежень; копію декларації про готовність об'єкта до експлуатації; копію паспорта та ідентифікаційного коду; копію договору купівлі-продажу квартири; копію свідоцтва про право власності на квартиру; довідку фінансового управління та копію свідоцтва про одруження, а тому Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради не мав правових підстав для відмови у оформленні права власності ОСОБА_2 на зазначену квартиру.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 15 травня 2025 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 06 лютого 2025 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 10 квітня 2025 рокупередано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 21 травня 2025 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав, визначених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України; витребувано матеріали справи № 344/822/18 з Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області; надано учасникам справи строк для подання відзиву.
У червні 2025 року матеріали справи № 344/822/18 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 14 січня 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню таких підстав.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло
від 23 січня 1997 року, виданого Агентством по приватизації державного житлового фонду на підставі рішення МВК від 17 січня 1997 року № 8-р,
ОСОБА_3 була власницею квартири, загальною площею 38,74 кв. м, розташованої за адресою: АДРЕСА_2
(т. 3 а.с. 269).
15 вересня 2003 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір купівлі-продажу квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений державним нотаріусом Антонюк Л. І.
Відповідно до листа Івано-Франківського філіалу Державного науково-
дослідного та проектно-вишукувального інституту «НДІПРОЕКТРЕКОНСТРУКЦІЯ»
від 26 жовтня 2009 року № 155/09 ОСОБА_2 на її звернення щодо заміни зовнішньої дерев'яної стіни в кімнаті (нумерація кімнати згідно з інвентарною справою) квартири АДРЕСА_3 на стінку полегшеної конструкції, а саме з піногазоблоків, для покращення показників теплозвукоізоляції, повідомлено, що працівниками Івано-Франківського філіалу ДП «НДІПРОЕКТРЕКОНСТРУКЦІЯ» встановлено, що зовнішня стіна, що межує з горищем у кімнаті 2, площею 15 кв. м, дерев'яна, каркасного типу, оббита з двох сторін дошками товщиною 20 мм і оштукатурена по дранці. Каркас заповнений дерев'яною стружкою. Дерев'яна стінка розміщена на перекритті над кімнатою 1 квартири АДРЕСА_8 , що розташована поверхом нижче. При заміні зазначеної стінки на стінку з піногазоблоків можлива деформація існуючого перекриття. Рекомендовано, враховуючи невідомий технічний стан перекриття над квартирою АДРЕСА_8 , при проведенні ремонтно-будівельних робіт по реконструкції квартири АДРЕСА_3 стінку перенести на несучу стіну квартири АДРЕСА_8 і викласти з піногазоблоків відповідної товщини з доведенням до відповідних норм теплозвукоізоляції. Проектну документацію щодо реконструкції квартири АДРЕСА_3 виконати в ліцензованій проектній організації і погодити в установленому порядку (т. 1 а.с. 28).
24 лютого 2010 року Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради, розглянувши матеріали інспекції Держархбудконтролю в Івано-Франківській області щодо самовільно виконаних робіт з приводу реконструкції та самозахоплення горищного приміщення загального користування будинку АДРЕСА_9 , без відповідних дозвільних документів, зобов'язано
ОСОБА_2 в місячний термін привести горище будинку АДРЕСА_4 до попереднього стану (т. 1 а.с. 29).
Постановою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області
від 21 січня 2011 року (справа № 2а-337/11) позов ОСОБА_2 до Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради про визнання нечинним рішення та зобов'язання вчинити дії задоволено.
Визнано нечинним пункт 1.6 рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 14 квітня 2010 року № 191 в частині зобов'язання ОСОБА_2 розробити містобудівне обґрунтування для проведення реконструкції власної квартири.
Зобов'язано Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради прийняти рішення про надання дозволу ОСОБА_2 на переобладнання власної квартири, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 із встановленням санвузла та зміщенням зовнішньої стіни кімнати 2 квартири на несучу цегляну стіну між коридором та житловою кімнатою квартири АДРЕСА_8 .
12 вересня 2012 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Івано-Франківській області було зареєстровано декларацію про готовність об'єкта до експлуатації № ІФ1431216502, що стосується реконструкції квартири за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1 а.с. 35-38).
Постановою Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 07 листопада 2012 року кримінальну справу стосовно ОСОБА_8 за статтею 356 Кримінального кодексу України, порушену 05 березня 2010 року Івано-Франківським міським судом в порядку статті 27 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) за скаргою потерпілої ОСОБА_2 , закрито на підставі пункту 6 статті 6 КПК України у зв'язку з примиренням підсудної з потерпілою (т. 1, а. с. 47).
Згідно з рішенням Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради
від 15 листопада 2012 року № 709 «Про оформлення права власності на нерухоме майно» за ОСОБА_2 оформлено право власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею
41,3 кв. м (т. 1 а.с. 156).
22 березня 2013 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво про право власності,
серія НОМЕР_1 , на зазначену квартиру та здійснила державну реєстрацію права власності у Державному реєстрі прав на нерухоме майно (т.1 а.с. 26).
Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 серпня 2014 року (справа № 47479/11/9104) апеляційні скарги Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради, ОСББ «Злагода-2006» задоволено частково.
Постанову Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області
від 21 січня 2011 року у справі № 2а-337/11 в частині зобов'язання Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради прийняти рішення про надання дозволу ОСОБА_2 на переобладнання власної квартири АДРЕСА_6 , із встановленням санвузла та зміщенням зовнішньої стіни кімнати 2 квартири на несучу цегляну стіну між коридором та житловою кімнатою квартири АДРЕСА_8 скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
У решті постанову Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 січня 2011 року залишено без змін.
28 жовтня 2015 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_11 укладений договір купівлі-продажу квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 5, 6).
Згідно з висновком експерта, складеним за результатами проведення експертного будівельно-технічного дослідження від 15 серпня 2019 року № 595/19-28, здійснене ОСОБА_2 перепланування (реконструкція) приміщень квартири АДРЕСА_6 , відповідає проектному планувальному рішенню, зазначеному на поверховому плані мансардного поверху, виготовленого Архітектурно планувальним бюро управління архітектури та містобудування Івано-Франківського міського Виконавчого комітету.
Після здійснено перепланування (реконструкції) приміщень квартири АДРЕСА_3 , раніше облаштований доступ до приміщень горища не змінено. Також додатково облаштовано отвір у вигляді відкидного люку у міжповерховому перекритті в частині приміщень горища, де розташовані димові (вентиляційні) канали із приміщення нижче розташованої квартири АДРЕСА_8 (т. 2 а.с. 214).
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині першій статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Таким чином, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Отже, суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Аналогічний правовий висновок Верховний Суд виклав у постанові від 12 червня 2018 року у справі № 826/4406/16.
Щодо визнання недійсним та скасування рішення МВК від 17 січня 1997 року № 8-р у частині, надання у власність ОСОБА_3 квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 ; скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_6 на зазначену квартиру
Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.
Державний житловий фонд - це житловий фонд місцевих Рад народних депутатів та житловий фонд, який знаходиться у повному господарському віданні чи оперативному управлінні державних підприємств, організацій, установ.
Згідно з пунктом 1 статті 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» до об'єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків та одноквартирні будинки (надалі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.
Кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз (пунктом 5 статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).
Приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд.
Передача займаних квартир (будинків) здійснюється в спільну сумісну або часткову власність за письмовою згодою всіх повнолітніх членів сім'ї, які постійно мешкають в даній квартирі (будинку), в тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, з обов'язковим визначенням уповноваженого власника квартири (будинку).
Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.
Передача квартир (будинків) у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до статті 5 цього Закону оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення (стаття 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).
У частині другій статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов'язані брати участь у загальних витратах, пов'язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і та інше) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.
У Рішенні Конституційного Суду України у справі про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків від 02 березня 2004 року
№ 4-рп/2004 вказано, що в аспекті конституційного звернення і конституційного подання положення частини першої статті 1, положення пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» треба розуміти так: допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на надбудову поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів України, які визначають правовий режим власності.
У Рішенні Конституційного Суду України від 09 листопада 2011 року у справі
№ 14-рп/2011 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» Конституційний Суд України вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям «мешканці» треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб'єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об'єкт - допоміжні приміщення.
Із матеріалів справи відомо, що 16 грудня 1996 року ОСОБА_3 (як наймач квартири) звернулася із заявою до керівника органу приватизації щодо оформлення передачі у приватну власність квартири АДРЕСА_6 , до якої додала довідку про склад сім'ї та займані приміщення, розпорядження органу приватизації від 02 січня 1997 року № 20412 «Про розрахунок вартості надлишкової загальної площі квартири (будинку), що приватизується» (т. 2 а.с 266-268).
Розпорядженням міського голови від 17 січня 1997 року № 8-р «Про приватизацію квартир державного житлового фонду» визнано право власності за ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_6
(т. 2 а.с. 275).
На підставі зазначеного розпорядження ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право власності на житло від 23 січня 1997 року, видане Агентством по приватизації державного житлового фонду (т. 3 а.с. 269).
Установивши, що ОСОБА_3 , як наймач квартири АДРЕСА_6 , була у ній зареєстрована та проживала, надала органу приватизації належний перелік документів, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний, дійшов обґрунтованого висновку про те, що вона законно брала участь у приватизації, яка здійснена відповідно до вимог чинного на той час законодавства, а тому відсутні правові підстави для визнання недійсним та скасування рішення МВК від 17 січня 1997 № 8-р в частині надання у власність ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_6 та, відповідно, скасування державної реєстрації права власності на зазначену квартиру.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що процедура переведення нежитлового приміщення на горищі будинку на АДРЕСА_4 , у житлове - квартиру АДРЕСА_3 відбулася з порушеннями, зокрема, згідно з поповерховим планом зазначеного будинку від 1947 року, приміщення, яке надалі стало квартирою АДРЕСА_3 , було мезоніном, з 1969 року - мансардою, а з 1982 року - квартирою АДРЕСА_3 , однак жодних документів, які б свідчили про переведення нежитлового (господарського) приміщення під квартиру АДРЕСА_3 не існує, тобто таке переведення є самовільним, оскільки горище є допоміжним приміщенням та належить на праві спільної сумісної власності співвласникам багатоквартирного будинку; помилково не взяли до уваги аргументів позивачки про те, що попередня власниця квартири АДРЕСА_6 ОСОБА_3 безпідставно проживала у зазначеній квартирі.
Колегія суддів Верховного Суду відхиляє такі доводи заявниці, оскільки, звертаючись до суду з позовом, наявність правових підстав для визнання недійсним та скасування рішення МВК від 17 січня 1997 року № 8-р у частині, надання у власність ОСОБА_3 квартири АДРЕСА_6 та, відповідно, скасування державної реєстрації права власності на зазначену квартиру позивачка такими доводами не обґрунтовувала.
На час звернення ОСОБА_3 до органу приватизації із відповідною заявою, квартира АДРЕСА_6 , вже була сформована як окремий об'єкт цивільних прав. Обставин вчинення ОСОБА_3 будь-яких дій, спрямованих на самовільне зайняття горищного поверху позивачка не довела і суди зазначеного не встановили.
У контексті наведеного, слід звернути увагу на важливість принципу «належного управління». Він вимагає, щоб у випадках, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, коли це питання стосується основних прав людини, таких як право власності, органи державної влади діяли своєчасно, належним чином і, перш за все, послідовно (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Рисовський проти України», № 29979/04, §§ 70-71, 20 жовтня 2011 року).
Принцип належного управління, як правило, не повинен перешкоджати органам влади виправляти випадкові помилки, навіть ті, що виникають внаслідок їхньої власної недбалості (рішення ЄСПЛ у справі «Moskal v. Poland», № 10373/05, § 73, 15 вересня 2009 року). Однак необхідність виправлення старої «помилки» не повинна непропорційно перешкоджати новому праву, яке було набуте особою, яка покладається на законність дій органу державної влади добросовісно (рішення ЄСПЛ у справі «Pincova and Pinc v. the Czech Republic», № 36548/97, § 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державним органам, які не впроваджують або не дотримуються власних процедур, не повинно бути дозволено отримувати користь від своїх неправомірних дій або уникати своїх зобов'язань (рішення ЄСПЛ у справі «Lelas v. Croatia», № 55555/08, § 74, 20 травня 2010 року). Ризик будь-якої помилки, допущеної державним органом влади, має нести сама держава, і ці помилки не повинні виправлятися за рахунок відповідних осіб (рішення ЄСПЛ «Pincova and Pinc», згадане вище, § 58; Gashi v. Croatia, № 32457/05, § 40, 13 грудня 2007 року; та Trgo v. Croatia, № 35298/04, § 67, 11 червня 2009 року).
Щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу від 15 вересня 2023 року
У статтях 3, 6, 203, 626, 627 ЦК України визначено загальні засади цивільного законодавства, зокрема поняття договору і свободи договору, та сформульовано загальні вимоги до договорів як різновиду правочинів, у тому числі вільне волевиявлення учасника правочину.
У статті 626 ЦК України закріплено поняття договору, яким є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору (частина третя статті 626 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У частині першій статті 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
З укладенням договору купівлі-продажу у кожної зі сторін виникають права та обов'язки, які становлять його зміст. Обов'язком продавця є передання майна у власність (у господарське відання або оперативне управління) покупця, а покупець набуває право вимагати передання йому цього майна. У свою чергу, покупець зобов'язаний прийняти від продавця придбане майно і сплатити за нього обумовлену ціну, а продавець, відповідно, має право вимагати від покупця прийняти продане майно (якщо він у цьому заінтересований) і сплатити за нього належну грошову суму.
Відповідно до частин першої-п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді, коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу.
Тлумачення змісту статей 215, 216 ЦК України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину.
Із матеріалів справи відомо, що 15 вересня 2003 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір купівлі-продажу квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений державним нотаріусом Антонюк Л. І.
Позивачка набула право власності на квартиру АДРЕСА_10 у зазначеному будинку на підставі договору купівлі-продажу від 28 жовтня 2015 року, укладеного між нею та ОСОБА_10 .
Підставою для звернення до суду з позовом ОСОБА_1 зазначає вчинення ОСОБА_2 перешкод у користуванні горищем будинку АДРЕСА_4 , яке є спільною сумісною власністю співвласників зазначеного будинку. Водночас, як встановили суди попередніх інстанцій, майно, яким фактично користується відповідачка і яке входить до площі її квартири, не належить позивачці, не перебуває та не перебувало у її користуванні; фактично вимоги ОСОБА_1 стосуються виключно квартири АДРЕСА_3 , на яку вона не має жодного права і яка не є спільною сумісною власністю співвласників багатоквартирного будинку.
Таким чином, ураховуючи, що порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу ОСОБА_1 має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину, в той час, коли вона набула право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , тобто стала співвласником багатоквартирного будинку, через 12 років після укладення договору купівлі-продажу квартири від 15 вересня 2003 року, стосовно якої позивачка не має жодних прав, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що у зв'язку з укладенням оспорюваного правочину права позивачки не порушено; заявлені нею позовні вимоги не мають на меті відновлення її прав, а отже задоволенню не підлягають.
Щодо визнання недійсним та скасування рішення Виконавчого комітетуІвано-Франківської міської ради від 15 листопада 2012 року № 709 «Про оформлення права власності на нерухоме майно» в частині оформлення права власності на квартиру АДРЕСА_5 , за ОСОБА_2 ; скасування державної реєстрації права власності ОСОБА_2 на зазначену квартиру
Суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 28 вересня 2011 року № 586 «Про затвердження адміністративних регламентів в Центрі надання адміністративних послуг м. Івано-Франківська» (зі змінами від 26 липня 2012 року № 506) встановлено, що для прийняття відповідного рішення фізичним особам та юридичним особам на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об'єкти нерухомого майна необхідно подати пакет документів: письмову заяву, належним чином завірену копію паспорта громадянина України та ідентифікаційного коду (для фізичних осіб) або належним чином завірену копію свідоцтва про реєстрацію юридичної особи та належним чином завірені копії установчих документів юридичної особи; належним чином завірену копію технічного паспорта; належним чином завірену копію декларації про готовність об'єкта до експлуатації або свідоцтва про відповідність збудованого об'єкта проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил, або рішення виконкому про акти затвердження державної комісії приймання в експлуатацію об'єктів та присвоєння поштової адреси; оригінал або належним чином завірену копію акта готовності об'єкта до експлуатації або оригінал чи належним чином завірену копію акта державної комісії про приймання в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта; належним чином завірену копію правовстановлюючого документа на земельну ділянку; належним чином завірену копію правовстановлюючого документа про право власності на нерухоме майно до реконструкції; рішення МВК про присвоєння поштової адреси; довідка з містобудівного кадастру та інші документи, які додатково можуть посвідчити право власності на новозбудовані, перебудовані або реконструйовані об'єкти нерухомого майна.
12 вересня 2012 року Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Івано-Франківській області було зареєстровано декларацію про готовність об'єкта до експлуатації № ІФ1431216502, що стосується реконструкції квартири за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1 а.с. 35-38).
Згідно з рішенням Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради
від 15 листопада 2012 року № 709 «Про оформлення права власності на нерухоме майно» за ОСОБА_2 оформлено право власності на квартиру, розташовану
за адресою: АДРЕСА_2 , загальною
площею 41,3 кв. м (т. 1 а.с. 156).
Відповідно до пункту 1. 4 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року № 7/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 18 лютого 2002 року за № 157/6445 (далі - Тимчасове положення) обов'язковій державній реєстрації підлягають право власності та інші речові права на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування.
Відповідно до абзацу першого підпункту а) пункту 8.1 Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 07 лютого 2002 року № 7/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України від 18 лютого 2002 року за № 157/6445 (далі - Тимчасове положення), яким керувався Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради при винесенні оскаржуваного рішення, оформлення права власності на нерухоме майно проводиться з видачею свідоцтва про право власності за заявою про оформлення права власності на нерухоме майно: а) органами місцевого самоврядування: фізичним та юридичним особам на новозбудовані, реконструйовані об'єкти нерухомого майна за наявності документа, що посвідчує право на земельну ділянку, та документа, що відповідно до вимог законодавства засвідчує відповідність закінченого будівництвом об'єкта проектній документації, державним будівельним нормам, стандартам і правилам.
Згідно з пунктом 2 частини першої статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державна реєстрація прав проводиться на підставі свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону.
Установивши, що у жовтні 2012 року ОСОБА_2 звернулася до Івано-Франківського міського голови із заявою про прийняття рішення про оформлення права власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_4 до якої додала: копію технічного паспорта, виготовленого до реконструкції; копію нового технічного паспорта; копію містобудівних умов та обмежень; копію декларації про готовність об'єкта до експлуатаційної; копію паспорта та ідентифікаційного коду; копію договору купівлі-продажу квартири; копію витягу зі свідоцтва про право власності на квартиру; довідку фінансового управління, копію свідоцтва про одруження, суд першої інстанції з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що з метою оформлення права власності на реконструйований об'єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_3 , відповідачка надала перелік документів, який відповідає вимогам Тимчасового положення та рішення виконавчого комітету міської ради «Про затвердження адміністративних регламентів в Центрі надання адміністративних послуг м. Івано-Франківська» (зі змінами).
За таких обставин Івано-Франківська міська рада не мала правових підстав для видачі ОСОБА_2 свідоцтва про право власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_4 .
Колегія суддів Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що реконструкція квартири АДРЕСА_6 відбулася з дотриманням вимог чинного законодавства, оскільки реконструкція зазначеної квартири здійснена з порушенням державних будівельних норм України та за відсутності згоди всіх мешканців будинку та ОСББ.
Перевіряючи аналогічні доводи заявниці, суд першої інстанції встановив, що на час прийняття Виконавчим комітетом оскаржуваного рішення усі спори, пов'язані з перенесенням зовнішньої стіни квартири АДРЕСА_3 , які виникли між відповідачкою та власницею квартири АДРЕСА_8 (сусідкою відповідачки) ОСОБА_8 , ОСББ «Злагода-2006» та Виконавчим комітетом Івано-Франківської міської ради, були вирішені.
Згідно з технічним паспортом квартири, виготовленим спеціалістами Івано-Франківського обласного бюро технічної інвентаризації 05 червня 2012 року, поповерховим планом будинку та висновком експерта від 15 серпня 2019 року спірну стіну ОСОБА_2 встановила на попередньому місці, як було визначено технічним паспортом квартири від 05 грудня 1996 року та документами про право власності.
Реконструйована квартира відповідає державним будівельним нормам, про що свідчить, зокрема Декларація про готовність об'єкта до експлуатації, зареєстрована Інспекцією Державного архітектурно-будівельного контролю в Івано-Франківській області від 12 вересня 2012 року № ІФ1431216502.
Згідно з висновком експерта за результатами проведення експертного будівельно-технічного дослідження від 15 серпня 2019 року № 595/19-28 проведене
ОСОБА_2 перепланування (реконструкція) приміщень квартири АДРЕСА_3 відповідає проектному планувальному рішенню, зазначеному на поверховому плані мансардного поверху, виготовленого архітектурно-планувальним бюро Управління архітектури та містобудування Івано-Франківського міськвиконкому.
Суд першої інстанції також урахував, що проведена ОСОБА_2 реконструкція квартири не порушила прав інших співвласників будинку, що підтверджується протоколом засідання правління ОСББ «Злагода-2006» від 16 лютого 2018 року та результатами письмового опитування співвласників будинку.
У суді першої інстанції співвласники багатоквартирного будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_4 ОСОБА_12 та ОСОБА_13 , які були допитані як свідки, пояснили, що обмеження зі сторони ОСОБА_2 у доступі до горища відсутні; до горища є вільний доступ; ключі від горища зберігаються у квартирі родини ОСОБА_14 ; відсутні перешкоди для мешканців будинку у зв'язку із здійсненням реконструкції квартири ОСОБА_2 .
Крім того, наявність доступу до горища будинку підтверджується листом Управління архітектури і містобудування Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 22 лютого 2011 року № 399/01-07/05, а також Висновком експерта від 15 серпня 2019 року № 595/19-28.
У контексті наведеного Верховний Суд урахував, що на час здійснення відповідачкою реконструкції належної їй квартири, ОСОБА_1 не була власницею квартири у багатоквартирному житловому будинку на АДРЕСА_4 та, відповідно, співвласницею цього будинку, а тому не могла надавати згоду на вчинення таких дій ОСОБА_2 .
Обставини, встановлені у справі № 47479/11/9104, стосувалися переобладнання ОСОБА_2 квартири АДРЕСА_6 , із встановленням санвузла та зміщенням зовнішньої стіни кімнати 2 квартири на несучу цегляну стіну між коридором та житловою кімнатою квартири АДРЕСА_8 , власницею якої була ОСОБА_8 .
Із матеріалів справи відомо, що Виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради, розглянувши матеріали Інспекції Держархбудконтролю в Івано-Франківській області щодо самовільно виконаних робіт з приводу реконструкції та самозахоплення горищного приміщення загального користування будинку АДРЕСА_4 , без відповідних дозвільних документів, зобов'язав ОСОБА_2 у місячний термін привести горище будинку АДРЕСА_4 до попереднього стану (рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради від 24 лютого 2010 року № 95).
Зазначене рішення Виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради відповідачка виконала, що підтверджується листом Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Івано-Франківській області від 09 серпня 2010 року № Б-15/258.
Колегія суддів Верховного Суду не бере до уваги доводи касаційної скарги про те, що вирішуючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що будинок АДРЕСА_4 є пам'яткою архітектури місцевого значення відповідно до розпорядження Виконавчого комітету Івано-Франківської обласної ради народних депутатів від 26 травня 1981 року № 238-р, а отже реконструкція квартири АДРЕСА_3 , яка розташована у зазначеному будинку, здійснена відповідачкою з порушенням статей 6, 61-1, 24, 26 Закону України «Про охорону культурної спадщини», оскільки у Містобудівних умовах та обмеженнях забудови від 25 листопада 2011 року, реєстраційний № 147/11 (щодо реконструкції квартири АДРЕСА_3 ), зазначено, що планувальні обмеження (зони охорони пам'яток культурної спадщини, зони охоронюваного ландшафту, межі історичних ареалів, прибережні захисні смуги, санітарно-захисні та інші охоронювані зони) відсутні; вимоги до охорони культурної спадщини відсутні (т. 2 а.с. 286).
Звертаючись до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні приміщенням горища, фактично позивачка не погоджується не лише зі здійсненою ОСОБА_2 реконструкцією належної їй квартири, яка є самостійним об'єктом цивільних прав і не належить до спільної сумісної власності власників багатоквартирному будинку, а й з фактом набуття відповідачкою права власності на цю квартиру до реконструкції, однак ані майнових прав на зазначене нерухоме майно, ані вимог щодо зобов'язання відповідачки вчинити дії спрямовані на усунення перешкод у користуванні горищем будинку, вона не заявляла.
Зважаючи на встановлені у цій справі конкретні обставини справи, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Водночас колегія суддів Верховного Суду погоджується з доводами касаційної скарги про те, що суд першої інстанції помилково послався на пропуск позивачкою позовної давності щодо вимог про скасування рішення МВК від 17 січня 1997 року
№ 8-р як додаткову підставу для відмови у задоволенні позову, однак зазначене не вплинуло на правильність вирішення спору по суті.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди ОСОБА_1 з висновками судів попередніх інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду
від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Висновки судів попередніх інстанцій, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які містяться посилання у касаційній скарзі.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, висновків суду першої та апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень не впливають, Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 411, 416, 419ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області
від 06 лютого 2025 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду
від 10 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийД. Д. Луспеник
Судді:І. Ю. Гулейков
Г. В. Коломієць
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк