03 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 750/18672/23
провадження № 61-2903св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - фізична особа-підприємець ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
третя особа - Головний сервісний центр Міністерства внутрішніх справ України,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 28 листопада 2024 року у складі судді Рахманкулової І. П. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 лютого 2025 року у складі колегії суддів: Шитченко Н. В., Висоцької Н. В., Онищенко О. І.,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2023 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі -
ФОП ОСОБА_1 ) звернувся з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Головний сервісний центр Міністерства внутрішніх справ України, про визнання договорів недійсними та скасування державної реєстрації транспортних засобів, в якому просив:
визнати недійсним договір купівлі-продажу транспортного засобу марки SCHMITZ, 2010 року випуску, укладений 16 серпня 2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оформлений та підписаний в ТСЦ № 7441 РСЦ ГСЦ МВС в Чернігівській області;
скасувати державну реєстрацію транспортного засобу марки SCHMITZ, 2010 року випуску, проведену ТСЦ № 7441 РСЦ ГСЦ МВС в Чернігівській області на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу від 16 серпня 2023 року;
визнати недійним договір купівлі-продажу транспортного засобу марки VOLVO, 2010 року випуску, укладений 16 серпня 2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , оформлений та підписаний в ТСЦ № 7441 РСЦ ГСЦ МВС в Чернігівській області;
скасувати державну реєстрацію транспортного засобу марки VOLVO, 2010 року випуску, проведену ТСЦ № 7441 РСЦ ГСЦ МВС в Чернігівській області на підставі договору купівлі-продажу транспортного засобу від 16 серпня 2023 року.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що 18 серпня 2020 року між ним та
ФОП ОСОБА_2 укладено договір про надання транспортно-експедиторських послуг з міжнародних і внутрішніх вантажоперевезень автомобільним транспортом. Відповідачка зобов'язання з оплати за надані за цим договором послуги не виконала, що зумовило звернення ОСОБА_1 з позовом до
ФОП ОСОБА_2 про стягнення заборгованості в порядку господарського судочинства. Під час розгляду справи у господарському суді позивач подав заяву про вжиття заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на належні відповідачці спірні транспортні засоби, але у її задоволенні судом було відмовлено. Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 14 серпня 2023 року стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь позивача заборгованість з урахуванням інфляційних втрат та 3 % річних у розмірі 227 818,88 грн.
16 серпня 2023 року, тобто через незначний час після ухвалення Господарським судом Чернігівської області рішення на його користь, належні ОСОБА_2 автомобілі марки SCHMITZ та VOLVO перереєстровано на нового власника
ОСОБА_3 за договорами купівлі-продажу.
Він вважав, що відповідачка свідомо і навмисно позбулася вартісного майна, за рахунок якого можна було б забезпечити виконання судового рішення про стягнення боргу. Така поведінка ОСОБА_2 свідчить про ухилення від виконання законного рішення суду, що зумовило звернення з цим позовом.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Чернігова від 02 лютого 2024 року, постановленою в судовому засіданні без оформлення окремого документа, залучено до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_3 .
Ухвалою Деснянського районного суду м. Чернігова від 10 травня 2024 року, постановленою в судовому засіданні без оформлення окремого документа, залучено до участі у справі як співвідповідача ОСОБА_4 .
У серпні 2024 року ОСОБА_1 збільшив позовні вимоги, звернувшись з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в якому, окрім вже заявлених вимог, просив визнати недійсними договір дарування транспортного засобу марки SCHMITZ, 2010 року випуску, укладений 18 серпня 2023 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , та договір дарування транспортного засобу марки VOLVO, 2010 року випуску, укладений 18 серпня 2023 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Обґрунтовуючи ці вимоги, указував на те, що під час розгляду справи в суді стало відомо, що спірні транспортні засоби - причіп марки SCHMITZ та автомобіль марки VOLVO на підставі договорів дарування від 18 серпня 2023 року ОСОБА_3 відчужила синові - відповідачу ОСОБА_4 .
Короткий зміст рішення суду
Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 28 листопада 2024 року, залишеним без змін постановою Чернігівського апеляційного суду від 21 лютого 2025 року, позов ФОП ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу № 7441/2023/3998710 транспортного засобу марки «SCHMITZ», моделі S 01, 2010 року випуску, № шасі НОМЕР_1 , укладений 16 серпня 2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Визнано недійним договір купівлі-продажу № 7441/2023/3998698 транспортного засобу марки «VOLVO», моделі FH 420, 2010 року випуску, № шасі НОМЕР_2 , укладений 16 серпня 2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Визнано недійсним договір дарування № 7441/2023/4003522 транспортного засобу марки «SCHMITZ», моделі S 01, 2010 року випуску, № шасі НОМЕР_1 , укладений 18 серпня 2023 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Визнано недійним договір дарування № 7441/2023/4003516 транспортного засобу марки «VOLVO», моделі FH 420, 2010 року випуску, № шасі НОМЕР_2 , укладений 18 серпня 2023 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
В іншій частині позовних вимог - відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2 936,33 грн у відшкодування витрат зі сплати судового збору та 3 333,33 грн витрат на правничу допомогу. Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 5 964,33 грн у відшкодування витрат зі сплати судового збору та 3 333,33 грн витрат на правничу допомогу. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 3 280,33 грн у відшкодування витрат зі сплати судового збору та 3 333,33 грн витрат на правничу допомогу.
Частково задовольняючи позовні вимоги ФОП ОСОБА_1 про визнання договорів недійсними, суд першої інстанції виходив з того, що учасники цивільних відносин, уклавши договори купівлі-продажу автомобілів за ціною, значно нижчою їх ринкової вартості, а згодом фактично одразу вчинивши договори дарування спірних транспортних засобів матір'ю сину «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на майно боржника і зумовив для позивача настання негативних наслідків у вигляді невиконання судових рішень, оскільки
у боржника ОСОБА_2 фізично відсутнє майно, за рахунок якого можна задовольнити вимоги кредитора.
Районний суд, з посиланням на пункт 40 Порядку державної реєстрації (перереєстрації), зняття з обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів марок і моделей, причепів, напівпричепів, мотоколясок, інших прирівняних до них транспортних засобів та мопедів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України
від 07 вересня 1998 року № 1388, констатував, що рішення суду про визнання договорів недійсними є самостійною підставою для скасування запису про їх реєстрацію за новими власниками, у зв'язку з чим відмовив у задоволенні позовних вимог щодо скасування державної реєстрації транспортних засобів.
Апеляційний суд залишив без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_4 та залишив без змін рішення суду першої інстанції, оскільки дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно визначив наявність правових підстав для задоволення позовних вимог ФОП ОСОБА_1 про визнання договорів купівлі-продажу та дарування недійсними. Доводи апеляційної скарги цих висновків суду не спростовують і не дають підстав для скасування правильного по суті судового рішення, яке постановлено з дотриманням вимог закону. Також апеляційний суд стягнув з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 5 000,00 грн витрат на професійну правову допомогу у суді апеляційної інстанції.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
У березні 2025 року ОСОБА_4 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 28 листопада 2024 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 лютого 2025 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 червня
2021 року у справі № 761/12692/17, від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, від 05 січня 2024 року у справі № 761/40240/21,
від 24 листопада 2021 року у справі № 905/2030/19, від 16 червня 2021 року
у справі № 747/306/19, від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17,
від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, посилається на порушення судами норм процесуального права (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
У касаційній скарзі заявник також посилається на критерії фраудаторності правочину та не погоджується із висновками судів. Зазначає, що у судовому засіданні, на підставі належних та допустимих доказів, було встановлено, що
у відповідачки ОСОБА_2 на праві власності є автомобіль «MITSUBISHI OUTLANDER», за рахунок якого може бути погашено борг перед позивачем, і його вартість повною мірою покриває розмір заборгованості. Згідно з інформацією Головного сервісного центру МВС № 31/621АЗ-8465-2023, станом на 24 квітня
2023 року за ОСОБА_2 було зареєстровано три транспортних засоби: MITSUBISHI OUTLANDER, 2009 року випуску; SCHMITZ, моделі S 01, 2010 року випуску, та VOLVO, моделі FH 420, 12777 куб. см, 2010 року випуску. При оскарженні ухвали суду про забезпечення позову, відповідачами до суду апеляційної інстанції були подані звіти про оцінку транспортних засобів, згідно з якими станом на 02 жовтня 2024 року ринкова вартість напівпричепу марки SCHMITZ становить 436 152 грн,
а ринкова вартість автомобіля VOLVO становить 788 101 грн. Отже, кожен із транспортних засобів може забезпечити виконання рішення суду. Тому суди дослідивши матеріали справи та докази, дійшли до неправильних висновків щодо недійсності вчинених правочинів. Окрім цього, стороною відповідача заявлялися клопотання про витребування доказів про володіння відповідачкою ОСОБА_2 нерухомим майном та іншим рухомим майном. Натомість суди обох інстанцій ці клопотання відхилили, що унеможливлює встановлення усього наявного майна, на яке можливе стягнення.
У травні 2025 року від ФОП ОСОБА_1 та його представника - адвоката Кутукова С. О. до Верховного Суду засобами поштового зв'язку надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4 , в якому позивач, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки вони є законними.
Інші відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_4 станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду касаційна скарга ОСОБА_4 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 13 березня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху, надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.
У визначений строк заявником усунуто недоліки касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 11 квітня 2025 року відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 750/18672/23 із Деснянського районного суду м. Чернігова та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У травні 2025 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 750/18672/23.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду - без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
18 серпня 2020 року між ФОП ОСОБА_2 (експедитором) та ФОП ОСОБА_1 (перевізником) укладено договір № 18/08/20 про надання транспортно-експедиторських послуг з міжнародних і внутрішніх вантажоперевезень автомобільним транспортом.
Зважаючи на те, що відповідачка ОСОБА_2 умов цього договору не виконала, позивач звернувся до ФОП ОСОБА_2 в порядку господарського судочинства
з позовом про захист прав та стягнення заборгованості за 2021-2022 роки
у примусовому порядку (справа № 927/912/23). Під час розгляду справи господарським судом ФОП ОСОБА_1 звернувся із заявою про забезпечення позову шляхом накладення арешту на належні відповідачці транспорті засоби: причіп марки SCHMITZ, 2010 року випуску, та автомобіль марки VOLVO, 2010 року випуску.
Згідно з інформацією Головного сервісного центру МВС, наданою на запит адвоката Кутукова С. О., станом на 24 квітня 2023 року за ОСОБА_2 було зареєстровано три транспортних засоби: MITSUBISHI OUTLANDER, 2009 року випуску; SCHMITZ, моделі S 01, 2010 року випуску та VOLVO, моделі FH 420,
2010 року випуску.
Ухвалою Господарського суду Чернігівської області від 04 липня 2023 року, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду
від 14 вересня 2023 року, у задоволенні заяви про забезпечення позову відмовлено. Господарський суд зазначив, що саме лише посилання на неналежне виконання зобов'язань ФОП ОСОБА_2 не є достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення позову. Ухвалою Верховного Суду від 27 жовтня 2023 року відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою
ФОП ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Чернігівської області
від 04 липня 2023 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14 вересня 2023 року.
Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 14 серпня 2023 року стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 заборгованість за укладеним договором з урахуванням інфляційних втрат і 3 % річних у розмірі 227 818,88 грн та 9 112,98 грн судових витрат.
16 серпня 2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в ТСЦ МВС 7441 РСЦ ГСЦ МВС
в Чернігівській області укладено договір купівлі-продажу транспортного засобу № 7441/2023/3998710, за умовами якого продавець передала у власність
ОСОБА_3 транспортний засіб марки SCHMITZ, 2010 року випуску. За домовленістю сторін ціну транспортного засобу зазначено 10 000 грн.
16 серпня 2023 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в ТСЦ МВС 7441 РСЦ ГСЦ МВС
в Чернігівській області укладено договір купівлі-продажу транспортного засобу № 7441/2023/3998698, за умовами якого продавець передала у власність
ОСОБА_3 автомобіль марки VOLVO, 2010 року випуску. За домовленістю сторін ціна транспортного засобу складає 15 000 грн.
За інформацією Головного сервісного центру МВС від 31 серпня 2023 року належні ОСОБА_2 транспортні засоби - марки SCHMITZ, 2010 року випуску, та марки VOLVO, 2010 року випуску, 16 серпня 2023 року перереєстровано на ОСОБА_3 на підставі договорів купівлі-продажу за № 7441/2023/3998710 та № 7441/2023/39998698, укладених в ТСЦ 7441.
18 серпня 2023 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в ТСЦ МВС 7441 РСЦ ГСЦ МВС
в Чернігівській області укладено договір дарування транспортного засобу № 7441/2023/4003522, за умовами якого ОСОБА_3 передала безоплатно
у власність ОСОБА_4 транспортний засіб марки SCHMITZ, 2010 року випуску, який сторони оцінили у 10 000 грн.
18 серпня 2023 року, між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в ТСЦ МВС 7441 РСЦ ГСЦ МВС
в Чернігівській області укладено договір дарування транспортного засобу № 7441/2023/4003516, за умовами якого ОСОБА_3 передала безоплатно
у власність ОСОБА_4 автомобіль марки VOLVO, 2010 року випуску, який оцінено сторонами правочину у 30 000 грн.
18 серпня 2023 року зазначені транспортні засоби перереєстровано на ОСОБА_4 на підставі укладених договорів дарування, що підтверджується результатами аналітичного пошуку ТЗ по «НАІС ДДАІ» МВС України від 10 травня 2024 року.
05 вересня 2023 року Господарським судом Чернігівської області видано наказ про примусове виконання рішення Господарського суду Чернігівської області
від 14 серпня 2023 року про стягнення з ФОП ОСОБА_2 на користь
ФОП ОСОБА_1 166 810,00 грн заборгованості, 3 % річних у розмірі 7 682,42 грн, інфляційних втрат у розмірі 53 326,46 грн, 3 417,27 грн судового збору та
5 695,69 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Постановою старшого державного виконавця Центрального відділу ДВС
у м. Чернігові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції
від 11вересня 2023 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_5
з примусового виконання наказу Господарського суду Чернігівської області
від 05 вересня 2023 року про стягнення з ФОП ОСОБА_2 на користь
ФОП ОСОБА_1 заборгованості та судових витрат у загальному розмірі
236 931,86 грн.
Постановами цього ж виконавця від 12 вересня 2023 року, 18 вересня 2023 року та від 25 вересня 2023 року накладено арешт на майно та кошти боржника, що містяться на відкритих рахунках та належать ОСОБА_2 , та оголошено в розшук майно боржника - транспортний засіб MITSUBISHI, реєстраційний номер
НОМЕР_3 .
Згідно з повідомленням начальника Центрального відділу ДВС у м. Чернігові
від 30 вересня 2024 року на виконанні у відділі перебувають виконавчі провадження:
- № НОМЕР_5 (відкрито 11 вересня 2023 року) щодо стягнення з ФОП ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 166 810,00 грн заборгованості, 3 % річних у розмірі
7 682,42 грн, інфляційних втрат у розмірі 53 326,46 грн, судового збору в розмірі
3 417,29 грн та витрат на правничу допомогу, а всього в розмірі 236 931,86 грн. Станом на 30 вересня 2024 року заборгованість складає 229 250,85 грн;
- № НОМЕР_6 (відкрито 25 вересня 2023 року) щодо стягнення з ФОП ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 10 577,70 грн витрат на професійну правничу допомогу. Станом на 30 вересня 2024 року заборгованість складає 10 577,70 грн;
- № НОМЕР_7 (відкрито 16 січня 2024 року) щодо стягнення з ФОП ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 372 402 грн заборгованості, 1 836,50 грн 3 % річних,
5 613,65 грн судового збору та 17 722 грн витрат на професійну правничу допомогу. Станом на 30 вересня 2024 року заборгованість складає 397 574,15 грн.
За інформацію ГУНП у Чернігівській області від 14 листопада 2024 року автомобіль MITSUBISHI OUTLANDER, 2009 року випуску, оголошено у розшук на підставі постанови державного виконавця від 25 вересня 2023 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_5 і станом на 14 листопада 2024 року даних щодо спрацювань в ІП «Гарпун» не надходило.
Відповідно до даних Державної митної служби України від 15 листопада 2024 року автомобіль MITSUBISHI OUTLANDER, державний реєстраційний номер НОМЕР_3 , перетнув зелений коридор в пункті пропуску НОМЕР_4 на виїзд 09 квітня
2022 року.
Правове регулювання та мотиви, з яких виходить Верховний Суд
Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Встановлено й це підтверджується матеріалами справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права,
а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Так, відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
За частиною першою статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.
Для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність.
Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19 (провадження № 61-7013св20), постанова Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц (провадження
№ 61-28728сво18), постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого
2022 року у справі № 209/3085/20 (провадження № 14-182цс21)).
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
При здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли
б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі,
а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року №2-р(II)/2021
у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними.
У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанови Верховного Суду: від 10 лютого
2021 року у справі № 754/5841/17 (провадження № 61-17966св19), від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20).
Подібні висновки також викладені у постанові Верховного Суду від 24 лютого
2021 року у справі № 757/33392/16 (провадження № 61-10541св19), у якій зазначено, що правочином, який вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним правочином), може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.
Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).
Відповідно до частин першої, третьої та п'ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України встановлено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Отже, оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Фіктивний правочин визнається судом недійсним. Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частини першої та частини п'ятої статті 203 ЦК України, що, за правилами статті 215 цього Кодексу,
є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).
У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Нікчемність правочину, навпаки має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».
Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже
в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду від 08 лютого 2023 року у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21)).
Отже, цивільно-правовий договір, у тому числі й договір дарування, не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення виконання зобов'язання зі сплати грошових коштів, в тому числі, на відшкодування шкоди або виконання судового рішення.
Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження
№ 14-260цс19).
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або
в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків,
є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Саме такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України
від 19 жовтня 2016 року у справі № 6-1873цс16, від 23 серпня 2017 року у справі № 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема, чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.
Велика Палата Верховного Суду, переглядаючи справу № 369/11268/16-ц (провадження №14-260цс19), не вбачала підстав для відступу від цих висновків Верховного Суду України.
Крім того, у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) Велика Палата Верховного Суду у подібних правовідносинах дійшла висновку про те, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.
Укладення фіктивного правочину є порушенням добросовісності як однієї із загальних засад цивільного законодавства.
Згідно з частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом
в інших формах.
Позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так
і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 зроблено висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються
з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи-стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.
Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили (подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 18 листопада
2020 року в справі № 569/6427/16 (провадження № 61-39814св18)).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див. постанову Верховного Суду
від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19)).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних
у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо,
а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про визнання недійсними (фраудаторними) договорів купівлі-продажу та договорів дарування транспортних засобів марки «SCHMITZ», моделі S 01, 2010 року випуску, № шасі НОМЕР_1 та марки «VOLVO» FH 420, 2010 року випуску, № шасі НОМЕР_2 , оскільки учасники цивільних відносин при укладенні договорів купівлі-продажу автомобілів за ціною, значно нижчою їх ринкової вартості, а у подальшому, фактично одразу, шляхом вчинення договорів дарування від матері сину транспортних засобів «вживали право на зло», оскільки цивільно-правовий інструментарій використовувався учасниками для унеможливлення звернення стягнення на майно боржника і зумовив для позивача настання негативних наслідків у вигляді невиконання судових рішень, оскільки у боржника фізично відсутнє майно, за рахунок якого можна задовольнити вимоги кредитора.
Так, зокрема, 24 квітня 2023 року за ОСОБА_2 було зареєстровано три транспортних засоби: автомобіль марки MITSUBISHI OUTLANDER, 2009 року випуску; причіп марки SCHMITZ, моделі S 01, 2010 року випуску; автомобіль марки VOLVO, моделі FH 420, 2010 року випуску.
Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 14 серпня 2023 року стягнуто з ФОП ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 заборгованість за укладеним договором з урахуванням інфляційних втрат і 3 % річних у загальному розмірі 227 818,88 грн.
16 серпня 2023 року, тобто через два дні після ухвалення зазначеного судового рішення, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали два договори купівлі-продажу транспортних засобів, за умовами яких ОСОБА_2 передала у власність ОСОБА_3 транспортний засіб марки SCHMITZ, 2010 року випуску, який оцінений сторонами
у 10 000,00 грн, та транспортний засіб марки VOLVO, 2010 року випуску, вартість якого визначено сторонами у 15 000,00 грн.
18 серпня 2023 року, тобто через два дня після їх придбання, ОСОБА_3 , уклавши
із сином ОСОБА_4 договори дарування, відчужила відповідачу безоплатно наведені транспортні засоби. Вартість причепу марки SCHMITZ сторони оцінили
у 10 000,00 грн, а автомобіля марки VOLVO - у 30 000,00 грн. Цього ж дня транспортні засоби перереєстровано на відповідача ОСОБА_4
05 вересня 2023 року Господарським судом Чернігівської області видано наказ про примусове виконання рішення Господарського суду Чернігівської області
від 14 серпня 2023 року про стягнення з ФОП ОСОБА_2 на користь
ФОП ОСОБА_1 заборгованості у загальному розмірі 227 818,88 грн, а також судових витрат.
На примусове виконання наказу Господарського суду Чернігівської області
від 05 вересня 2023 постановою державного виконавця від 11вересня 2023 року відкрито виконавче провадження № НОМЕР_5, під час якого державним виконавцем проведені виконавчі дії - накладено арешт на майно та кошти боржника, що містяться на відкритих рахунках та належать ОСОБА_2 , та оголошено в розшук майно боржника - транспортний засіб марки MITSUBISHI, реєстраційний номер НОМЕР_3 . Станом на 30 вересня 2024 року заборгованість
у виконавчому провадженні складає 229 250,85 грн.
Крім цього, за наявною у справі інформацією у ВДВС на виконанні перебувають ще два виконавчих провадження: № НОМЕР_6 щодо стягнення з ФОП ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 10 577,70 грн витрат на професійну правничу допомогу та № НОМЕР_7 щодо стягнення з ФОП ОСОБА_2 на користь ФОП ОСОБА_1 372 402,00 грн заборгованості, 1 836,50 грн 3% річних, 5 613,65 грн судового збору та 17 722 грн витрат на професійну правничу допомогу.
На час розгляду вирішення цього спору судами попередніх інстанцій судові рішення, ухвалені на користь позивача, залишаються не виконаними, що не заперечується сторонами.
Відповідачці ОСОБА_2 було достеменно відомо про наявність у неї грошових зобов'язань перед ФОП ОСОБА_1 , а також відповідні наслідки таких подій
і обов'язок належного виконання судового рішення, тобто вона могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку стягнення боргу, отже, умисно укладенням оспорюваних договорів порушила майнові інтереси кредитора, і ці її дії направлені саме на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Підтвердженням укладення сторонами фраудаторних правочинів є, у тому числі, визначення
у договорах вартості транспортних засобів, яка є значно нижчою їх ринкової вартості, та їх укладення між близькими родичами у короткий період часу.
Таким чином, підтвердилась фраудаторність укладених договорів купівлі-продажу від 16 серпня 2023 року, укладених між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , та договорів дарування від 18 серпня 2023 року, укладених між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , оскільки наведені правочини не направлені на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами, а спрямовані на перехід права власності на транспортні засоби з метою приховання цього майна від звернення стягнення під час примусового виконання судового рішення про стягнення боргу.
Доводи касаційної скарги заявника про дійсність оспорюваних правочинів та достатність майна для погашення заборгованості перед позивачем спростовуються установленими судами обставинами та матеріалами справи.
Апеляційний суд обґрунтовано вказав, що внаслідок укладення спірних договорів купівлі-продажу та договорів дарування суттєво зменшився обсяг майнових прав ОСОБА_2 , що в свою чергу впливає і на можливість належного та повного виконання судового рішення про стягнення з неї боргу. Така поведінка відповідачки не може розцінюватися, як добросовісна. Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника, може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора. Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов'язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов'язання
з повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами щодо кредитора. При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 601/2035/23). ОСОБА_2 , знаючи про наявність відкритих щодо неї виконавчих проваджень із стягнення на користь ФОП ОСОБА_1 грошових коштів, в період розгляду цієї справи не вчинила дій для погашення визначених судовим рішенням сум, що могло б свідчити про її добросовісність як боржника.
Аргументи касаційної скарги про те, ОСОБА_2 на праві власності належить ще один автомобіль марки MITSUBISHI OUTLANDER, за рахунок якого може бути погашено борг перед позивачем, оскільки його вартість повною мірою покриває розмір заборгованості, також були предметом дослідження апеляційним судом, так як зазначались в апеляційній скарзі, який надав їм належну правову оцінку,
з якою погоджується суд касаційної інстанції.
Зокрема, за інформацію ГУНП у Чернігівській області від 14 листопада 2024 року автомобіль MITSUBISHI OUTLANDER, 2009 року випуску, оголошено у розшук на підставі постанови державного виконавця від 25 вересня 2023 року у виконавчому провадженні № НОМЕР_5 і станом на 14 листопада 2024 року даних щодо спрацювань в ІП «Гарпун» не надходило (а. с. 178 т. 1). За інформацією Державної митної служби України від 15 листопада 2024 року автомобіль MITSUBISHI OUTLANDER, державний реєстраційний номер НОМЕР_3 перетнув зелений коридор в пункті пропуску НОМЕР_4 на виїзд 09 квітня 2022 року (а. с. 179-181
т. 1). Отже, належні докази того, що на зазначений транспортний засіб можливо звернути стягнення з метою погашення боргових зобов'язань ОСОБА_2 , відсутні.
Доводи касаційної скарги про те, що суди необґрунтовано відхилили його клопотання про витребування доказів про володіння відповідачкою ОСОБА_2 нерухомим майном та іншим рухомим майном, нічим не підтверджені, тому такі доводи не приймаються. Окрім цього, зазначене на правильність висновків судів
у спірних правовідносинах не впливає.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки встановлених судами обставин і незгоди з оскаржуваним судовим рішенням про відмову у задоволенні позову в цій частині, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться за межами повноважень касаційного суду. Тому такі доводи відхиляються.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Суди надали оцінку усім доказам, наявним у матеріалах справи, у їх сукупності.
Незгода заявника із судовими рішеннями, висновками щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
Посилання заявника на загальні висновки у постановах Верховного Суду
щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановленні оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.
На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).
Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди ухвалили судові рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У наведених заявником справах суди виходили із конкретних обставин справи та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
ОСОБА_4 просить у касаційній скарзі скасувати рішення суду першої інстанції
в цілому, проте не наводить доводів неправильності оскаржуваного рішення
в частині відмовлених позовних вимог про скасування реєстрації транспортних засобів, водночас суд касаційної інстанції згідно з положеннями статті 400 ЦПК України переглядає у касаційному порядку судові рішення лише в межах доводів та вимог касаційної скарги, тому підстав для скасування чи зміни рішення суду у цій частині у Верховного Суду немає.
Заявник у касаційній скарзі зазначає, що апеляційний суд змінив мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, а в іншій частині - залишив рішення без змін, що не відповідає дійсності, оскільки суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 28 листопада
2024 року.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення
у судових рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені
у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої та апеляційної інстанцій.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваних судових рішень, зводяться до незгоди з висновками судів, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленим судовим рішенням про часткове задоволення позову.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
У контексті вказаної практики Верховний Суд уважає наведене обґрунтування цієї постанови достатнім.
Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.
Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку
з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.
Щодо витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем у Верховному Суді
У відзиві на касаційну скаргу позивач просить вирішити питання про розподіл судових витрат, посилаючись на те, що для захисту своїх прав та представлення інтересів у судах кваліфікованим працівником ОСОБА_1 уклав 29 листопада 2023 року договір з адвокатом Кутуковим С. О. (примірник якого міститься
в матеріалах справи), до якого укладалася додаткова угода від 31 грудня 2024 року № 1 про продовження строку дії договору до 31 грудня 2025 року (також є в матеріалах справи). Для представництва та захисту інтересів ОСОБА_1 у суді касаційної інстанції до договору від 29 листопада 2023 року була укладена
28 квітня 2025 року додаткова угода № 2, за умовами якої гонорар адвоката у суді касаційної інстанції становить 8 500,00 грн. ОСОБА_1 сплатив адвокату Кутукову С. О. 3 500,00 грн за складання відзиву на касаційну скаргу, що підтверджується платіжним документом від 30 квітня 2025 року.
Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої вказаної статті Кодексу).
Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).
За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.
За положеннями пункту 4 статті 1, частин третьої та п'ятої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об'єднання) зобов'язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов'язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.
Пунктом 9 частини першої статті 1 України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов'язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов'язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов'язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.
Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод
і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.
Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).
Також за статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з'їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.
Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю.
В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.
Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання
є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.
Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких належить розглядати питання щодо дійсності такого зобов'язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).
При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).
ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).
У рішенні від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) (щодо справедливої сатисфакції) ЄСПЛ вирішував питання обов'язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов'язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак угоди такого роду, зважаючи на зобов'язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов'язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) також зауважила, що за наявності угод, які передбачають «гонорар успіху», ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішенні від 22 лютого 2005 року у справі «Пакдемірлі проти Туреччини» (Pakdemirli v. Turkey, заява № 35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала «гонорар успіху» у сумі 6 672,9,00 євро, однак, на думку суду, визначала зобов'язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3 000,00 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§ 70-72) (пункт 5.43 постанови).
З урахуванням наведеного вище, не є обов'язковими для суду зобов'язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.
Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката,
в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України). Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах
від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19),
від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).
На підтвердження понесених позивачем витрат на правову допомогу до відзиву додана підписана адвокатом Кутуковим С. О. та клієнтом ОСОБА_1 додаткова угода про порядок оплати правничої допомоги адвоката від 28 квітня 2025 року, згідно з якою сторони договору домовились, що за надану правничу допомогу та послуги адвоката під час розгляду у суді касаційної інстанції справи № 750/18672/23, клієнт сплачує адвокату винагороду (гонорар) у розмірі
3 500,00 грн за складання одного відзиву на касаційну скаргу, а за подальшу участь (за потреби) - 5 000,00 грн, шляхом безготівкового перерахування на рахунок, вказаний у акті надання послуг адвоката та правничої допомоги.
Також до відзиву додані копія платіжної інструкції від 30 квітня 2025 року № 1259 про сплату 3 500,00 грн ФОП ОСОБА_1 адвокату Кутукову С. О., ордер № 1124214 на надання правничої допомоги ОСОБА_1 адвокатом
Кутуковим С. О. у Верховному Суді, підтвердження надіслання відзиву засобами поштового зв'язку учасникам справи.
Окрім цього, матеріали справи містять копії договору про надання правничої (правової) допомоги та послуг адвоката від 29 листопада 2023 року (а. с. 32 т. 1) та додаткової угоди про продовження строку дії договору від 31 грудня 2024 року
(а. с. 54 т. 2), на які посилався позивач.
Ураховуючи надані стороною позивача докази та прийняте судом касаційної інстанції рішення згідно з цією постановою про залишення без задоволення касаційної скарги ОСОБА_4 , колегія суддів Верховного Суду погоджується, що існують підстави для розподілу між сторонами витрат на професійну правничу допомогу, понесених ОСОБА_1 в суді касаційної інстанції.
Зокрема, ураховуючи конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, відсутність заперечення чи клопотання про зменшення заявлених витрат зі сторони заявника, Верховний Суд вважає наявними підстави для стягнення із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції на суму 3 500,00 грн.
Витрати на професійну правничу допомогу на цю суму є співмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатом Кутуковим С. О. обсягом послуг у суді касаційної інстанції, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, підстав для зменшення розміру суми цих витрат у суду касаційної інстанції немає.
Керуючись статтями 141, 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргуОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 28 листопада 2024 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 21 лютого 2025 рокузалишити без змін.
Стягнути із ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 3 500,00 (три тисячі п'ятсот) грн судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:І. Ю. Гулейков
Р. А. Лідовець
Д. Д. Луспеник