26 січня 2026 року
м. Київ
справа № 527/1276/24
провадження № 61-244ск26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Крата В. І., розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником Костенко Оленою Олексіївною, на постанову Полтавського апеляційного суду від 25листопада 2025 рокуу складі колегії суддів: Одринської Т. В., Бутенко С. Б., Панченка О. О., у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка є законним представником неповнолітньої ОСОБА_6 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Виконавчий комітет Глобинської міської ради, як орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Глобинської міської ради, приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області Люба Жанна Миколаївна, про визнання недійсними договорів дарування та повернення відповідного майна боржнику,
Відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про доступ до судових рішень» суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру.
Аналіз Єдиного державного реєстру судових рішень свідчить, що у травні 2024 року позивачі звернулися з позовомдо ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка є законним представником неповнолітньої ОСОБА_6 , треті особи: Виконавчий комітет Глобинської міської ради, як орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Глобинської міської ради, приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області Люба Ж. М., про визнання недійсними договорів дарування та повернення відповідного майна боржнику.
В обґрунтування позову зазначили, що:
ОСОБА_4 , будучи боржником за договорами позики у погоджені строки взяті на себе майнові зобов'язання не виконав, а саме не повернув кредиторам позикові грошові кошти та з метою недопущення звернення стягнення на власне майно, безоплатно відчужив його на свою доньку ОСОБА_6 ;
так, 27 грудня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладений договір позики № 2Т, за умовами якого позивач фактично, згідно акту прийому-передачі грошових коштів, передав відповідачу грошові кошти в розмірі 136612,00 грн, що на момент укладення договору дорівнює еквіваленту суми 5000,00 дол. США, а позичальник зобов'язувався повернути позикодавцеві таку ж суму коштів у строк не пізніше 27грудня 2023 року;
08 січня 2022 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір позики № 5Т, за умовами якого позивач фактично, згідно акту прийому-передачі грошових коштів, передав відповідачу грошові кошти в розмірі 207150,00 грн, що на момент укладення договору дорівнює еквіваленту суми 7500,00 дол. США, а позичальник зобов'язувався повернути позикодавцеві таку ж суму коштів у строк не пізніше 08січня 2024 року;
проте, в порушення умов договорів, ОСОБА_4 у встановлені договорами строки позику не повернув, чим порушив взяті на себе зобов'язання;
окрім вказаних договорів, ОСОБА_4 має зобов'язання перед третіми особами за 30 договорами позики на загальну суму 324 600,00 дол. США та 20 000,00 Євро;
після настання строку повернення коштів та навіть після подання перших позовів до суду, ОСОБА_4 основну частину належному йому майна відчужив на членів власної родини, знайомих та підконтрольних йому осіб, зокрема на підставі трьох договорів дарування від 30січня 2024 року - безоплатно відчужив своїй неповнолітній доньці ОСОБА_6 наступні об'єкти нерухомого майна: будівлю телятника літ. А, а, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 ; будівлю корівника літ. А, а, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 ; будівлю гусятника, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 ;
договори дарування мають очевидні ознаки фраудаторності, оскільки вчинені боржником з метою приховання власного майна та недопущення у майбутньому звернення на нього стягнення шляхом примусової реалізації для задоволення грошових вимог кредиторів. Оспорювані правочини не відповідають таким засадам цивільного законодавства як справедливість, добросовісність, розумність та недопустимість зловживання правом, суперечать частині 3 статті 509 ЦК України та грубо порушують частину 1 статті 203 ЦК України, а тому повинні бути визнані недійсними на підставі частини 1 статті 215 ЦК України.
З урахуванням уточнення позивачі просили:
визнати недійсними правочини, на підставі яких 30 січня 2024 року ОСОБА_4 подарував ОСОБА_6 об'єкти будівництва, а саме: будівлі телятника, корівника, гусятника;
повернути вищевказане майно боржнику ОСОБА_4 .
Рішенням Глобинського районного суду Полтавської області від 08 квітня 2025 року у складі судді Свістєльнік Ю. М., узадоволенні позову ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , який поданий представником позивачів - адвокатом Лобачем І. А. до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка є законним представником неповнолітньої ОСОБА_6 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Виконавчий комітет Глобинської міської ради, як орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Глобинської міської ради, приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області Люба Ж. М. про визнання недійсними договорів дарування (як таких, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) та повернення відповідного майна боржнику відмовлено.
Рішення суду мотивоване тим, що:
представник позивача в обґрунтування позову, зокрема, зазначив, що ОСОБА_4 має зобов'язання перед третіми особами за 30 договорами позики на загальну суму 324 600,00 дол. США та 20 000,00 Євро та здійснював відчуження належного йому майна різним особам;
разом з тим, у справі яка розглядається судом, з позовом до суду звернулися саме ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , предметом спору у даній справі є договори дарування нежитлових приміщень;
приймаючи до уваги те, що представник позивачів обґрунтовує позовні вимоги правовідносинами, які склалися між третіми особами, які не є позивачами у даній справі, а також правочинами, які не є предметом позову, суд визнає подані ним докази неналежними, оскільки вони не місять інформацію щодо предмета доказування;
судом встановлено, що на момент укладення договорів дарування від 30 січня 2024 року, якими ОСОБА_4 подарував своїй доньці ОСОБА_6 нежитлові приміщення, у нього хоча і існували правовідносини з приводу договорів позики, проте позивачі з позовами про стягнення заборгованості не звернулися, отже ОСОБА_4 на момент укладення оспорюваних договорів дарування не мав статусу відповідача, з нього не було стягнута заборгованість за рішенням суду та він не мав статусу боржника за судовими рішеннями. Заборгованість за договорами позики на момент укладення договорів дарування не була визначена та спірна з огляду на обставини встановлені судовими рішеннями;
встановлені судом обставини не дають суду підстав кваліфікувати оспорювані договори дарування як фраудаторні;
на момент укладення договорів ОСОБА_4 був власником нежитлових будівель, будь-яких обмежень щодо реалізації відповідачем свого права власності, зокрема, відчуження нежитлових будівель на момент укладення договорів не існувало, що дозволяло йому реалізували своє конституційне право без будь-яких обмежень;
приймаючи до уваги викладене, а також те, що суд дійшов висновку про те, що встановлені судом обставини не дають суду підстав кваліфікувати оспорювані договори як фраудаторні, відсутність підстав для недійсності правочинів, відсутністю у власника будь-яких обмежень, щодо реалізації ним свого права власності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не є обґрунтованими, а тому позов до задоволення не підлягає.
Додатковим рішенням Глобинського районного суду Полтавської області від 23 квітня 2025 року у складі судді Свістєльнік Ю. М.заяву ОСОБА_4 , подану представником - адвокатом Костенко О. О. задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_4 витрати на професійну правничу допомогу в рівних частинах у розмірі 9000,00 грн, тобто по 4500 грн з кожного.
Постановою Полтавського апеляційного суду від 25 листопада 2025 рокуапеляційну скаргу представника ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - адвоката Лобача І. А. задоволено частково. Рішення Глобинського районного суду Полтавської області від 08 квітня 2025 року скасовано. Ухвалено нове. Позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка є законним представником неповнолітньої ОСОБА_6 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Виконавчий комітет Глобинської міської ради, як орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Глобинської міської ради, приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області Люба Ж. М., про визнання недійсним договорів дарування та повернення відповідного майна боржнику задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування від 30 січня 2024 року, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області Люба Ж. М. та зареєстрований в реєстрі за № 95, на підставі якого ОСОБА_4 подарував ОСОБА_6 об'єкт будівництва, будівлю телятника літ. А, а, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано недійсним договір дарування від 30 січня 2024 року, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області Люба Ж. М. та зареєстрований в реєстрі за № 97, на підставі якого ОСОБА_4 подарував ОСОБА_6 об'єкт будівництва, будівлю, корівник літ. А, а, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
Визнано недійсним договір дарування від 30 січня 2024 року, посвідчений приватним нотаріусом Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області Люба Ж. М. та зареєстрований в реєстрі за № 99, на підставі якого ОСОБА_4 подарував ОСОБА_6 об'єкт будівництва, будівлю гусятника, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . В іншій частині позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 4542,00 грн сплаченого судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 4542,00 грн сплаченого судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що:
у період настання у ОСОБА_4 зобов'язання перед ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з погашення заборгованості за договорами позики, боржник 30 січня 2024 року безоплатно відчужив своїй неповнолітній доньці ОСОБА_6 належне йому на праві власності майно - будівлі телятника, корівника, гусятника, що використовуються лише в господарській діяльності;
отже, станом на день укладення договору дарування у боржника перед позивачами за договором позики були наявні зобов'язання зі сплати боргу. І ці грошові зобов'язання виникли не з моменту стягнення боргу за рішенням суду, а з моменту укладення договорів позики, строк виконання яких настав 27 грудня 2023 року та 08 січня 2024 року, тобто до укладення оспорюваних договорів дарування від 30 січня 2024 року;
надаючи ОСОБА_4 у борг грошові кошти, позивачі розраховували на виконання боржником свого обов'язку з повернення коштів, з огляду на його платоспроможність та наявність у нього нерухомого майна;
у свою чергу ОСОБА_4 , отримуючи в позику грошові кошти, усвідомлював свій обов'язок з їх повернення на умовах, визначених договором позики;
укладаючи 30 січня 2024 року оспорювані договори дарування, ОСОБА_4 передбачав можливе стягнення з нього на користь позивачів боргу, з огляду на невиконані зобов'язання за договорами позики від 27 грудня 2021 року та 08 січня 2022 року;
крім того, є незрозумілим які правові наслідки повинні були настати для неповнолітньої особи, яка за договором дарування прийняла в дар нежитлові приміщення господарського призначення;
сукупність наведених обставин свідчить про те, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного їй нерухомого майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення на це його майно, як боржника. Оспорювані договори, укладений між відповідачами, спрямований на приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення коштів із боржника ОСОБА_4 ;
не звернувши увагу на зазначене, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що договори дарування нежитлових приміщень не є фраудаторними, тобто такими, що вчинені на шкоду кредитору;
відсутність судового спору про стягнення заборгованості за договором позики станом на час укладення оспорюваних правочинів, як зазначено у оскаржуваному рішення, не має істотного правового значення для кваліфікації цих правочинів як фраудаторних, оскільки за встановлених обставин є очевидним, що ОСОБА_4 , усвідомлюючи наявність простроченого невиконаного зобов'язання, відчужуючи 30 січня 2024 року належне йому нерухоме майно, діяв недобросовісно з метою унеможливити виконання зобов'язання за двома договорами позики, укладеними із позивачами, а не з метою настання реальних правових наслідків;
таким чином вимоги позивачів про визнання договорів дарування нежитлових приміщень недійсними, є обгрунтованими;
щодо позовних вимог про повернення нерухомого майна боржнику колегія суддів з посиланням на абзац другий частини 1 статті 216 ЦК України зробила висновок, що зазначена вимога не підлягає до задоволення, оскільки рішення суду про визнання недійсними відповідних правочинів є достатньою та самостійною підставою для відновлення попереднього становища боржника.
Додатковою постановою Полтавського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року у задоволенні заяви представника ОСОБА_2 , ОСОБА_3 - адвоката Лобача І. А. про ухвалення додаткового рішення про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу відмовлено.
У січні 2026 року ОСОБА_4 через систему «Електронний суд» звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, яка підписана представником Костенко О. О., в якій просив постанову Полтавського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року скасувати,залишити в силі рішення Глобинського районного суду Полтавської області від 08 квітня 2025 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), від 26 квітня 2022 року у справі № 522/23819/15-ц (провадження № 61-10480св21), від 08 червня 2022 року у справі № 524/5846/17 (провадження № 61-34св22), від 14 грудня 2022 року у справі № 372/437/20 (провадження № 61-7390св22), від 26 квітня 2023 року у справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23), від 11 вересня 2024 року у справі № 357/8904/22 (провадження № 61-16250св23), від 02 жовтня 2024 року у справі № 372/3733/22 (провадження № 61-3818св24), що є підставою для її оскарження на підставі пункту 1 частини 2 статті 389 ЦПК України. Також апеляційний суд належним чином не дослідив наявні у справі докази;
суд апеляційної інстанції застосував висновки викладені у постановах Верховного Суду від 07 лютого 2024 року у справі № 753/11680/20, від 14 січня 2020 року у справі № 489/5148/18, від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17, від 28 листопада 2019 року у справі № 910/8357/18, від 03 березня 2020 року у справі №904/7905/16, від 26 травня 2020 року у справі № 922/3796/16, від 17 вересня 2020 року у справі № 904/4262/17, від 06 жовтня 2022 року у справі № 904/624/19, які не є релевантними щодо правовідносин, які виникли у вказаній справі, що призвело до того, що було скасовано рішення, яке відповідало закону;
суд не звернув уваги, що відчужуючи нерухоме майно шляхом укладення договорів дарування на користь своєї неповнолітньої доньки відповідач діяв виключно в інтересах дитини;
оспорювані договори дарування укладено у письмовій формі, з додержанням вимог законодавства щодо нотаріального посвідчення, сторони в належній формі досягли згоди щодо усіх істотних умов договору, договори підписані обома сторонами, що підтверджує відповідність договорів внутрішній волі сторін та вимогам законодавства, що звичайно ставляться до них. Договори дарування не носять характеру фіктивного та удаваного правочинів. Договори укладено не під впливом помилки, обману, насильства або тяжких обставин. Правочини не були формальними, а спрямовувалися на реальне настання правових та фактичних наслідків, що обумовлені цими правочинами не лише у формі державної реєстрації переходу права власності, але і у намірах сторін: фактичному володінні і розпорядженням нежитловими будівлями новим власником. Договори були реально виконані;
скасування договорів дарування суперечить правам та інтересам дитини: звужує обсяг існуючих майнових прав та порушує охоронювані законом інтереси, зменшує, обмежує її права та інтереси;
правочини щодо відчуження нерухомого майна укладено до звернення позивачів у суд з позовами про стягнення заборгованості за договорами позики і відкриття провадження по справах та, відповідно, до ухвалення рішення судом. Станом на момент укладення оскаржуваних договорів були відсутні обмеження щодо розпорядження спірним нерухомим майном. При укладанні спірних договорів між сторонами не розглядалися справи, пов'язані із захистом, відновленням порушених, оспорюваних, невизнаних прав в межах цивільного, господарського, адміністративного чи кримінального законодавства України;
позивачі не надали доказів, а суд апеляційної інстанції не встановив тієї обставини щодо неможливості задоволення вимог позивачів інакшим способом, крім як за рахунок нежитлових будівель. Позивачами не зазначено та не підтверджено обставин, що після відчуження нежитлових будівель у відповідача відсутні грошові кошти та/або будь-яке інше майно (в тому числі рухоме, майнові чи авторські права, акції, тощо), за рахунок чого він міг відповідати за своїми зобов'язаннями перед позивачами;
сама по собі наявність зобов'язання з приводу виконання договірних (грошових) зобов'язань не є перешкодою для відчуження необтяженого у відповідних правовідносинах і спорі майна;
судом апеляційної інстанції не надано уваги відсутності у даній справі конструкції фраудаторного правочину;
апеляційний суд не надав належної оцінки матеріалам справи, які містять докази часткового виконання грошового зобов'язання ОСОБА_4 перед ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , що свідчить про вжиття заходів, спрямованих на сплату боргу.
У клопотанні, яке міститься в касаційній скарзі, ОСОБА_4 просив поновити строк на касаційне оскарження, оскільки повний текст судового рішення надійшов до електронного кабінету підсистеми ЄСІТС «Електронний суд» 09 грудня 2025 року, що підтверджується карткою руху документа в електронному кабінеті підсистеми ЄСІТС «Електронний суд». ОСОБА_4 копія судового рішення рекомендованим листом з повідомленням про вручення не надходила. Крім того, справа розглядається в період дії воєнного стану, тривалих аварійних відключень світла як по Полтавській області, так і по всій території України.
До касаційної скарги додані докази отримання постанови апеляційного суду, з яких вбачається, що вона надійшла до Електронного кабінету 09 грудня 2025 року.
Згідно з частинами першою, другою статті 390 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення.
Оскаржена постанова апеляційного суду ухвалена 25 листопада 2025 року. Відомості про складання повного тексту не зазначені. Касаційна скарга сформована в систему «Нлектронний суд» 07 січня 2026 року, тобто з пропуском строку на касаційне оскарження.
Враховуючи, що касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення судового рішення, тому клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження підлягає задоволенню.
У відкритті касаційного провадження слід відмовити з таких мотивів.
Суди встановили, що:
на підставі договорів дарування від 30 січня 2024 року, посвідчених приватним нотаріусом Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області Люба Ж. М. та зареєстрованих у реєстрі за № 95, 97, 99, ОСОБА_4 подарував ОСОБА_6 об'єкти будівництва: будівлі телятника, корівника та гусятника, що знаходяться в с. Велики Кринки Кременчуцького району Полтавської області;
27 грудня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 укладений договір позики № 2Т, за умовами якого позивач фактично, згідно акту прийому-передачі грошових коштів, передав відповідачу грошові кошти в розмірі 136 612,00 грн, що на момент укладення договору дорівнює еквіваленту суми 5 000,00 дол. США, а позичальник зобов'язувався повернути позикодавцеві таку ж суму коштів у строк не пізніше 27 грудня 2023 року;
ухвалою Глобинського районного суду Полтавської області по справі № 527/381/24 від 14 лютого 2024 року відкрито провадження по справі за позовом представника позивача ОСОБА_2 - ОСОБА_7 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про стягнення коштів за договором позики;
рішенням Глобинського районного суду Полтавської області по справі № 527/381/24 від 20 червня 2024 року, яке набрало законної сили 25 вересня 2024 року, позов ОСОБА_2 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики № 2Т від 27 грудня 2021 року в розмірі 171 133,00 грн;
08 січня 2022 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 укладений договір позики № 5Т, за умовами якого позивач фактично, згідно акту прийому-передачі грошових коштів, передав відповідачу грошові кошти в розмірі 207 150,00 грн, що на момент укладення договору дорівнює еквіваленту суми 7 500,00 дол. США, а позичальник зобов'язувався повернути позикодавцеві таку ж суму коштів у строк не пізніше 08 січня 2024 року;
ухвалою Глобинського районного суду Полтавської області по справі № 527/379/24 від 08 лютого 2024 року відкрито провадження по справі за позовом представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_7 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про стягнення коштів за договором позики;
рішенням Глобинського районного суду Полтавської області по справі № 527/379/24 від 23 вересня 2024 року, яке набрало законної сили 31 жовтня 2024 року, позов ОСОБА_3 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики № 5Т від 08 січня 2022 року в розмірі 268 282,00 грн;
позивачі звернулися з позовами до суду про стягнення заборгованості за договором позики № 2Т від 27 грудня 2021 року та про стягнення заборгованості за договором позики № 5Т від 08 січня 2022 року - 02 лютого 2024 року.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов'язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв'язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв'язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб'єкти, чиї права безпосередньо пов'язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб'єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 (провадження № 61-1272св20)).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).
Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.
Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що: «позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 липня 2019 року в справі № 405/1820/17 (провадження № 61-2761св19) вказано, що: «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку). Боржник (дарувальник), який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь своєї матері після пред'явлення до нього позову банку про стягнення заборгованості, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України)».
Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20 (провадження № 61-2612св23)).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа). Касаційний суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред'явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, що на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21 (провадження № 61-13013св23)).
Касаційний суд вже вказував, що
для застосування конструкції фраудаторного правочину важливо щоб кредитору належало суб'єктивне цивільне право (зокрема, право вимоги). Цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису. Тому необов'язково для застосування вказаної конструкції, щоб існувало судове рішення про стягнення зокрема, боргу чи був розпочатий судовий процес про стягнення боргу. Необхідно, щоб той чи інший правочин вчинявся на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) чи зменшення обсягу майна боржника (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2025 року у справі № 159/5846/23 (провадження № 61-13665св24));
цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу за договором. Боржник, який відчужує майно на підставі безоплатного договору на користь своєї невістки після настання строку повернення боргу, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки уклав договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і спрямований на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, спрямованого на унеможливлення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України). Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору, зокрема, належать: безоплатність договору; момент укладення договору (зокрема після настання строку повернення боргу); контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов'язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові. Наприклад, родич боржника (зокрема, син, онук, мати), дружина чи колишня дружина боржника, невістка, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов'язана чи афілійована юридична особа) (див. постановуВерховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 лютого 2025року у справі № 347/721/22 (провадження № 61-17527св24)).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Апеляційний суд встановив, що у період настання у ОСОБА_4 зобов'язання перед ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з погашення заборгованості за договорами позики, боржник 30 січня 2024 року безоплатно відчужив своїй неповнолітній доньці ОСОБА_6 належне йому на праві власності майно - будівлі телятника, корівника, гусятника, що використовуються лише в господарській діяльності; отже, станом на день укладення договору дарування у боржника перед позивачами за договором позики були наявні зобов'язання зі сплати боргу і ці грошові зобов'язання виникли не з моменту стягнення боргу за рішенням суду, а з моменту укладення договорів позики, оспорювані договори, укладені між відповідачами, спрямовані на приховання майна від виконання в майбутньому рішення суду про стягнення коштів із боржника ОСОБА_4 .
За таких обставин, апеляційний суд зробив обґрунтований висновок про часткове задоволення позову.
Посилання у касаційній скарзі на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18 (провадження № 61-17511св19), від 26 квітня 2022 року у справі № 522/23819/15-ц (провадження № 61-10480св21), від 08 червня 2022 року у справі № 524/5846/17 (провадження № 61-34св22), від 14 грудня 2022 року у справі № 372/437/20 (провадження № 61-7390св22), від 26 квітня 2023 року у справі № 644/5819/20 (провадження № 61-1787св23), від 11 вересня 2024 року у справі № 357/8904/22 (провадження № 61-16250св23), від 02 жовтня 2024 року у справі № 372/3733/22 (провадження № 61-3818св24), не свідчать про те, що суди ухвалили рішення без їх урахування.
Європейський суд з прав людини зауважує, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. Вимоги до прийнятності апеляції з питань права мають бути більш жорсткими ніж для звичайної апеляційної скарги. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду, як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді може бути більш формальною (LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE, № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23 жовтня 1996 року; BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN, № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19 грудня 1997 року).
Аналіз змісту касаційної скарги, оскаржених судових рішень свідчить, що касаційна скарга є необґрунтованою, оскільки Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Керуючись статтями 260, 390, 394 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Клопотання ОСОБА_4 про поновлення строку на касаційне оскарження постанови Полтавського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року задовольнити.
Поновити строк на касаційне оскарження постанови Полтавського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року.
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 , яка підписана представником Костенко Оленою Олексіївною, на постанову Полтавського апеляційного суду від 25 листопада 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , яка є законним представником неповнолітньої ОСОБА_6 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору: Виконавчий комітет Глобинської міської ради, як орган опіки та піклування в особі Служби у справах дітей Глобинської міської ради, приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області Люба Жанна Миколаївна, про визнання недійсними договорів дарування та повернення відповідного майна боржнику.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Судді: І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
В. І. Крат