29 січня 2026 року
м. Київ
Справа № 910/1849/23
Провадження № 61-8834св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Фаловської І. М.
розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Раєцького Андрія Олександровича на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 20 грудня 2024 року в складі судді Сенюти В. О. та постанову Київського апеляційного суду від 08 квітня 2025 року в складі колегії суддів Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.
у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного агентства України з питань кіно, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Державне підприємство «Національний центр Олександра Довженка», про визнання незаконним і скасування наказу та
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому зазначила, що 31 жовтня 2022 року Державне агентство України з питань кіно прийняло наказ № 108-к/тр «Про увільнення від виконання обов'язків генерального директора Державного підприємства «Національний центр Олександра Довженка», який вона вважає незаконним, оскільки відповідач не мав належного обсягу повноважень та підстав для проведення перевірки Державного підприємства (далі - ДП) «Національний центр Олександра Довженка» з тих питань, які були визначені в наказі від 27 липня 2022 року № 95.
Просила визнати незаконним і скасувати наказ Державного агентства України з питань кіно від 31 жовтня 2022 року № 108-к/тр «Про увільнення від виконання обов'язків генерального директора Державного підприємства «Національний центр Олександра Довженка».
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
15 червня 2023 року рішенням Господарського суду м. Києва в задоволенні позовних вимог відмовлено.
09 січня 2024 року постановою Північного апеляційного господарського суду залишено без змін рішення Господарського суду м. Києва від 15 червня 2023 року.
04 червня 2024 року постановою Верховного Суду рішення Господарського суду міста Києва від 15 червня 2023 року, постанову Північного апеляційного господарського суду від 09 січня 2024 року скасовано, провадження в справі № (910/11135/22) 910/1849/23 закрито. Роз'яснено позивачці, що розгляд вказаної справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та вона має право протягом 10 днів з дня отримання постанови звернутися до суду касаційної інстанції із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
26 червня 2024 року ухвалою Верховного Суду за заявою позивачки справу № 910/1849/23 передано до Деснянського районного суду м. Києва.
20 грудня 2024 року рішенням Деснянського районного суду м. Києва в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
08 квітня 2025 року постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 20 грудня 2024 року залишено без змін.
Судові рішення мотивовані тим, що на позивачку згідно з наказом від 15 квітня 2021 року № 155-к було лише покладено виконання обов'язків генерального директора ДП «Національний центр Олександра Довженка», увільнення її від виконання таких обов'язків на підставі оспорюваного наказу відповідача здійснено в межах дискреційних повноважень та на свій розсуд і в контексті встановлення правомірності такого наказу підстави увільнення позивачки від виконання обов'язків не є обставиною, що підлягає встановленню судом.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У липні 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Раєцький А. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 20 грудня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 квітня 2025 року, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували правових висновків, викладених у: постанові Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року в справі № 910//23000/17, про те, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися органом свавільно, а суд повинен мати можливість переглянути рішення, прийняті на підставі реалізації цих дискреційних повноважень, що є запобіжником щодо корупції та свавільних рішень в умовах максимально широкої дискреції державного органу; постанові Верховного Суду від 18 січня 2023 року в справі № 910/17792/17, про те, що під час реалізації дискреційного повноваження суб'єкт зобов'язаний поважати основоположні права особи, додержуватися: конституційних принципів; принципів реалізації відповідної владної управлінської функції; принципів здійснення дискреційних повноважень; змісту публічного інтересу; положень власної компетенції; вказівок, викладених у інтерпретаційних актах; фахових правил, закріплених у нормативних актах; адміністративної практики; судової практики; процедурних вимог.
Заявник послався на те, що існує необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2018 року в справі № 464/2149/15-ц, від 28 серпня 2019 року в справі № 201/15850/17-ц, від 29 квітня 2020 року в справі № 757/61267/16-ц, в частині застосування норм щодо тимчасового замісництва посадових обов'язків відсутнього працівника до умов виконання обов'язків на вакантній посаді, яка може обійматися лише за результатами незалежного конкурсного відбору.
Крім того, вважає, що відсутній висновок Верховного Суду: щодо застосування статті 19 Конституції України в питанні, чи поширюється спеціальнодозвільний принцип на органи державної влади під час виконання ними організаційно-господарських повноважень з управління юридичними особами - об'єктами державної власності; щодо стандарту перегляду (критеріїв оцінки з урахуванням дискреції) рішень, ухвалених органом державної влади під час виконання ним організаційногосподарських повноважень з управління юридичними особами - об'єктами державної власності, у разі їх оскарження до цивільного суду; щодо наявності в органу управління державного підприємства повноважень на ухвалення рішень щодо увільнення особи від виконання обов'язків керівника такого підприємства за умови, що лише така особа може обіймати вказану посаду як переможець конкурсу.
Суди не оцінили спірний наказ за сутнісним критерієм саме як результат перевірки ДП «Національний центр Олександра Довженка» у контексті наведеного у його преамбулі обґрунтування і доводів позивачки у зв'язку з цим обґрунтуванням, які вона визначила як підстави свого позову.
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу представник Державного агентства України з питань кіно - Осіпов А. О. зазначив, що доводи ОСОБА_1 про те, що на неї покладені обов'язки щодо виконання функцій керівника ДП «Національний центр Олександра Довженка» у зв'язку з перемогою у відповідному конкурсі не відповідають дійсності з урахуванням відсутності відповідних доказів. ОСОБА_1 приймала участь у проведенні двох конкурсів на посаду керівника ДП «Національний центр Олександра Довженка», зокрема в період з 01 березня до 15 квітня 2021 року, який проводило Міністерство культури та інформаційної політики України (далі - МКІП), у сфері управління якого до 30 червня 2022 року перебувало ДП «Національний центр Олександра Довженка». За результатом конкурсу МКІП не призначило на посаду керівника ОСОБА_1. і вона такі результати конкурсу не оскаржувала.
Відповідач не був зобов'язаний обґрунтовувати підстави прийняття рішення щодо увільнення ОСОБА_1 від тимчасового виконання обов'язків керівника ДП «Національний центр Олександра Довженка», оскільки це є дискрецією органу управління. Стороною позивача не доведено наявність порушеного права.
Доводи позивачки про відсутність повноважень відповідача щодо проведення заходів державного нагляду (контролю) ґрунтуються на власному тлумаченні норм права в частині помилкового ототожнення цих заходів із повноваженнями структурних підрозділів органів виконавчої влади стосовно здійснення окремих питань контролю і перевірки підприємств, установ та організацій, що перебувають у сфері управління таких органів виконавчої влади.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ДП «Національний центр Олександра Довженка» створене на виконання Указу Президента України 10 вересня 1994 року № 511/94 «Про заходи щодо відзначення 100-річчя від дня народження Олександра Довженка » відповідно до наказів Міністерства культури і туризму України від 01 листопада 1994 року № 562 «Про створення Національного центру Олександра Довженка у м. Києві» та від 22 серпня 1996 року № 429 «Про початок діяльності Національного центру О. Довженка» на підставі Закону України «Про кінематографію» та передано до сфери управління Міністерства культури і туризму України згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України від 10 червня 2005 року № 192-р.
ДП «Національний центр Олександра Довженка» є правонаступником Державної установи «Національний центр Олександра Довженка» та Госпрозрахункового підприємства «Київська кінокопіювальна фабрика» згідно з наказом Міністерства культури і мистецтв України від 24 березня 1999 року № 161 «Про реорганізацію Київської кінокопіювальної фабрики та Національного центру Олександра Довженка», а також ДП «Українська кіностудія анімаційних фільмів» згідно з наказом Міністерства культури України від 29 березня 2019 року № 256 «Про реорганізацію Державного підприємства «Українська кіностудія анімаційних фільмів».
Згідно з пунктом 1.3 статуту ДП «Національний центр Олександра Довженка», затвердженого наказом МКІП від 03 червня 2020 року № 1879, підприємство за своєю організаційно-правовою формою є державним підприємством, заснованим на державній власності та належить до сфери управління МКІП (уповноважений орган управління).
26 січня 2022 року розпорядженням Кабінету Міністрів України № 91-р ДП Національний центр Олександра Довженка» передано зі сфери управління МКІП до сфери управління Державного агентства України з питань кіно.
30 червня 2022 року наказом Державного агентства України з питань кіно № 79 затверджено акт приймання-передачі нерухомого майна цілісного майнового комплексу ДП «Національний центр Олександра Довженка».
30 серпня 2019 року наказом ДП «Національний центр Олександра Довженко» № 68-К начальника відділу виставкових проектів та освітніх програм ОСОБА_1 за її згодою з 02 вересня 2019 року переведено постійно на посаду керівника Музею кіно ДП «Національний центр Олександра Довженка».
15 квітня 2021 року наказом МКІП № 155-к (яке відповідно до пункту 1.3 статуту центру, затвердженого наказом МКІП від 03 червня 2020 року № 1879 (діюча редакція) є уповноваженим органом управління) поклало виконання обов'язків генерального директора ДП «Національний центр Олександра Довженка» на керівника музею центру ОСОБА_1 .
Відповідно до наказу Державного агентства України з питань кіно «Про проведення перевірки ДП «Національний центр Олександра Довженка» від 28 липня 2022 року № 95 проведена перевірка ДП «Національний центр Олександра Довженка».
За результатами проведеної перевірки установлено порушення, які Державному агентству Україниз питань кіно (уповноважений орган управління) рекомендовано усунути та вжити заходів щодо притягнення до відповідальності осіб за неналежне виконання своїх службових обов'язків, що призвело до виявлених перевіркою порушень та недоліків.
Згідно зі службовою запискою першого заступника Голови Державного агентства України з питань кіно інформації невиконання доручень та наказів уповноваженого органу управління від 27 жовтня 2022 року № 74/5/8-22 порушення з боку керівництва ДП «Національний центр Олександра Довженка» має систематичний характер, що в результаті призводить до неефективного управління ДП «Національний центр Олександра Довженка» та майном, переданим в управління ДП «Національний центр Олександра Довженка».
З огляду на те, що керівництвом ДП «Національний центр Олександра Довженка» не вжито заходів з усунення недоліків та не проінформовано Державне агентство України з питань кіно про проведену роботу, що вказує на неефективне управління та неналежне виконання посадових обов'язків керівництвом, наказом Державного агентства України з питань кіно від 31 жовтня 2022 року № 108-к/тр «Про увільнення від виконання обов'язків генерального директора Державного підприємства «Національний центр Олександра Довженка» з 02 листопада 2022 року ОСОБА_1. - керівника Музею кіно ДП «Національний центр Олександра Довженка» - увільнено від виконання обов'язків генерального директора ДП «Національний центр Олександра Довженка».
Позиція Верховного Суду
Касаційне провадження у справі відкрито з підстав, передбачених пунктами 1-4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.
Згідно з пунктами 1-4 частини другої статті 389 ЦПК України Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги, відзиву та виснував, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Щодо юрисдикції спору
Із матеріалів справи вбачається, що позовна заява ОСОБА_1 до Державного агентства України з питань кіно про визнання незаконним і скасування наказу була подана до Господарського суду м. Києва.
15 червня 2023 року рішенням Господарського суду м. Києва в задоволенні позовних вимог відмовлено.
09 січня 2024 року постановою Північного апеляційного господарського суду залишено без змін рішення Господарського суду м. Києва від 15 червня 2023 року.
04 червня 2024 року постановою Верховного Суду в складі Касаційного господарського суду рішення Господарського суду м. Києва від 15 червня 2023 року, постанову Північного апеляційного господарського суду від 09 січня 2024 року скасовано, провадження у справі № (910/11135/22) 910/1849/23 закрито. Роз'яснено позивачці, що розгляд вказаної справи віднесено до компетенції суду цивільної юрисдикції та вона має право протягом 10 днів з дня отримання постанови звернутися до суду касаційної інстанції із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.
Верховний Суд в складі Касаційного господарського суду керувався тим, що ОСОБА_1 не призначалась на посаду генерального директора ДП «Національний центр Олександра Довженка» за відсутності обставин проведення конкурсного відбору та укладення з нею контракту, що сторонами у цій справі не заперечується. Обов'язки генерального директора ДП «Національний центр Олександра Довженка» ОСОБА_1 виконувала тимчасово (тимчасове замісництво), а не на постійній основі, і спірним наказом її не було звільнено з посади генерального директора ДП «Національний центр Олександра Довженка», а увільнено від виконання обов'язків генерального директора підприємства. У такому випадку не відбулось припинення повноважень керівника юридичної особи (її виконавчого органу) у розумінні пункту 5 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю (далі - КЗпП) України. Отже, керуючись підходами щодо розмежування між цивільною та господарською юрисдикцією спорів про звільнення керівника юридичної особи, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2020 року в справі № 205/4196/18, спір належить розглядати за правилами цивільного судочинства.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що під час застосування процесуальних норм належить уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до скасування процесуальних вимог, установлених законом.
Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) (постанови Верховного Суду від 05 серпня 2020 року в справі № 177/1163/16-ц, від 22 липня 2021 року в справі № 340/141/21, від 12 січня 2022 року в справі № 234/11607/20).
Зазначене узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами, зокрема в рішенні від 09 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» (Bulanov and Kupchik v. Ukraine, заяви № 7714/06 і № 23654/08). ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції. У рішенні від 01 грудня 2011 року в справі «Андрієвська проти України» (Andriyevska v. Ukraine, заява № 34036/06) ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці через те, що її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції в справі заявниці є саме Вищий адміністративний суд України. У рішенні від 17 січня 2013 року в справі «Мосендз проти України» (Mosendz v Ukraine, заява № 52013/08) ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами.
У рішенні від 28 лютого 2008 року в справі «Церква села Сосулівка проти України» (Tserkva Sela Sosulivka v. Ukraine, заява № 37878/02) ЄСПЛ зазначив, що заявник мав доступ до судів різної юрисдикції, проте жодний з них не розглянув по суті його скарги, оскільки суди вважали, що вони не мають юрисдикції розглядати такі питання, незважаючи на те, що процедурні вимоги прийнятності було дотримано. У цьому випадку ЄСПЛ виснував, що така відмова прирівнюється до відмови у здійсненні правосуддя, що порушує саму суть права заявника на доступ до суду, яке гарантується пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Схожої позиції щодо вирішення спорів, у яких наявний юрисдикційний конфлікт, дотримується і Велика Палата Верховного Суду (постанови від 12 грудня 2018 року в справах № 490/9823/16-ц та №761/12676/17, від 02 лютого 2021 року в справі № 906/1308/19, від 15 червня 2021 року в справі № 904/6125/20).
З огляду на існування юрисдикційного конфлікту у спірних правовідносинах, необхідність реалізації права позивачки на доступ до правосуддя, розгляд по суті поданого нею позову в цій справі доцільно здійснити в порядку цивільного судочинства.
Щодо розгляду справи по суті
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).
За вимогами частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року в справі № 582/18/21 (провадження № 61 -20968сво21)).
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений в статті 51 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови в прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння в збереженні роботи.
Велика Палата Верховного Суду під час розгляду справи № 366/3222/21 досліджувала питання правового статусу виконуючого обов'язки керівника підприємства, який характер мають відносини, що виникли у зв'язку з призначенням позивача на посаду виконуючого обов'язки генерального директора.
У постанові від 22 травня 2024 року в справі № 366/3222/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що чинний КЗпП України не містить норм щодо тимчасового виконання обов'язків за вакантною посадою, відповідно не містить нормативного регулювання порядку призначення та звільнення виконувача обов'язків керівника підприємства.
Проте окремими нормативно-правовими актами України встановлено спеціальні правила призначення працівників тимчасовими виконувачами обов'язків за певними посадами, зокрема, Законом України «Про вищу освіту» (частина четверта статті 42) та деякими іншими законами України, які регулюють питання проходження публічної служби, а саме «Про Національну поліцію» (стаття 69); «Про державну службу» (частина третя статті 31).
Аналіз існуючих нормативних актів України дозволяє зробити висновок, що потрібно розрізняти працівників, які тимчасово виконують обов'язки за тимчасово відсутнього працівника, та які виконують обов'язки за вакантною посадою. У цій справі виконання обов'язків керівника юридичної особи є тимчасовим виконанням обов'язків за вакантною посадою.
Рішення про покладення виконання обов'язків за вакантною посадою керівника підприємства ухвалюється власником юридичної особи, має тимчасовий характер, оплата праці такого виконуючого обов'язки визначається у відповідному рішенні (наказі, рішенні загальних зборів) або відповідно до посадового окладу, який передбачений локальними актами.
Верховний Суд також неодноразово зауважував, що покладення виконання обов'язків керівника за своєю правовою природою є тимчасовим заходом, який передбачає виконання обов'язків керівника такого підприємства в обмежений у часі термін, а призначення виконувача обов'язків за вакантною посадою є видом строкового трудового договору (див. постанови Верховного Суду від 26 червня 2018 року в справі № 640/20119/16-ц, від 09 серпня 2019 року в справі № 645/8927/15-ц, від 30 жовтня 2019 року в справі № 310/2284/17, від 28 червня 2023 року в справі № 456/1736/21, від 28 серпня 2019 року в справі № 201/15850/17-ц).
Отже, трудові відносини з працівником, на якого покладено виконання обов'язків керівника підприємства за вакантною посадою керівника такого підприємства, мають характер строкових.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 22 травня 2024 року в справі № 366/3222/21 зауважила, що Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в постанові від 06 липня 2022 року в справі № 275/404/21, встановивши, що позивача наказом уповноваженого органу управління призначено виконуючим обов'язки директора державного підприємства за його згодою на період до призначення керівника цього підприємства у встановленому порядку, вважав, що призначення на підприємстві замість позивача на посаду виконуючого обов'язки директора підприємства іншої особи без проведення конкурсного відбору є незаконним, оскільки призначення в установленому законодавством порядку керівника зазначеного підприємства не відбулося, що підтверджує незаконність звільнення позивача на підставі пункту 2 частини першої статті 36 КЗпП України. Подібні правові висновки Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду викладалися в постановах від 27 січня 2021 року в справі № 686/21123/19 та від 17 червня 2022 року в справі № 556/1395/21.
За результатами касаційного перегляду справи Велика Палата Верховного Суду в постанові від 22 травня 2024 року в справі № 366/3222/21 визнала за необхідне відступити від зазначених висновків Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду.
У постанові від 22 серпня 2018 року в справі № 464/2149/15-ц, яку згадує заявник в касаційній скарзі, Верховний Суд зазначив, що звільнення позивача від тимчасового виконання обов'язків директора ДП не свідчить про припинення трудових відносин, та врахувавши, що позивач продовжує працювати на підприємстві на посаді заступника директора з фінансових питань, що оспорюваний наказ не порушує його трудових прав, у зв'язку з чим відсутні підстави для його скасування та поновлення позивача на посаді виконуючого обов'язки директора.
Аналогічний правовий висновок викладено в постанові від 28 серпня 2019 року в справі № 201/15850/17-ц, у якій Верховний Суд керувався тим, що права позивача не порушені, спірний наказ скасований наказом керівника міністерства, позивач фактично виконує обов'язки директора ДП, що він підтвердив у судовому засіданні, тому підстав для визнання незаконним оскаржуваного наказу немає.
Отже, практика Верховного Суду із розгляду спорів щодо законності звільнення працівника від тимчасового виконання обов'язків керівника підприємства за вакантною посадою керівника такого підприємства є сталою та підтверджена в постанові від 22 травня 2024 року в справі № 366/3222/21 Великою Палатою Верховного Суду, яка відповідно до її повноважень забезпечує однакове застосування судами норм права.
Доводи касаційної скарги про те, що існує необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2018 року в справі № 464/2149/15-ц, від 28 серпня 2019 року в справі № 201 /15850/17-ц, від 29 квітня 2020 року в справі № 757/61267/16-ц, в частині застосування норм щодо тимчасового замісництва посадових обов'язків, колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки заявником не доведено, що висновок, який викладений у постановах Верховного Суду, не відповідає правильному тлумаченню і застосуванню конкретної норми.
Верховний Суд в своїх постановах неодноразово зазначав, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду можуть бути, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань, необхідність забезпечити єдність судової практики у застосуванні норм права тощо.
Таких обставин для відступу від висновків Верховного Суду заявником не наведено.
У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідно до розділу 8 статуту ДП «Національний центр Олександра Довженка» до виключної компетенції уповноваженого органу управління центром, серед інших, належить призначення на посаду та звільнення з посади генерального директора центру, укладення та розірвання з ним контракту, здійснення контролю за додержанням вимог контракту.
Згідно з пунктами 9.1,9.2 цього статуту управління центром здійснюється на основі поєднання прав уповноваженого органу управління, єдиноначальності генерального директора центру та самоврядування трудового колективу. Керівництво діяльністю центру здійснює генеральний директор, який призначається на посаду уповноваженим органом управління за результатами конкурсного відбору шляхом укладення з ним контракту. Уповноважений орган управління укладає письмовий контракт з генеральним директором центру, яким визначаються, зокрема, права та обов'язки генерального директора, умови його матеріального забезпечення тощо. Дострокове звільнення генерального директора з посади може бути здійснено уповноваженим органом управління на підставах, передбачених чинним законодавством України та відповідно до укладеного з ним контракту, що передбачено у пункті 9.3 статуту.
Враховуючи те, що: 1) ОСОБА_1 не призначалась на посаду генерального директора ДП «Національний центр Олександра Довженка»; 2) відсутні обставини завершення процедури проведення конкурсного відбору шляхом укладення з нею контракту, що сторонами в цій справі не заперечується; 3) обов'язки генерального директора ДП «Національний центр Олександра Довженка» ОСОБА_1 виконувала тимчасово, а не на постійній основі; 4) спірним наказом її не було звільнено з посади генерального директора ДП «Національний центр Олександра Довженка», а увільнено від виконання обов'язків генерального директора підприємства, - в такому випадку не відбулось припинення повноважень керівника юридичної особи (її виконавчого органу), у розумінні пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України.
Колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що увільнення позивачки від виконання таких обов'язків на підставі оспорюваного наказу відповідача здійснено в межах дискреційних повноважень, переслідувало легітимну мету та було пропорційним цій меті.
ОСОБА_1 не обґрунтувала та не надала належних доказів, що вона мала правомірні очікування щодо продовження виконання обов'язків, які були покладені на неї тимчасово, а не за наслідком проходження конкурсного відбору та укладення відповідного контракту.
Із правовідносин, що склались між сторонами, убачається те, що основним місцем роботи ОСОБА_1 є посада керівника Музею кіно ДП «Національний центр Олександра Довженка», а обов'язки генерального директора ДП «Національний центр Олександра Довженка» вона виконувала тимчасово на підставі статті 33 КЗпП України (тимчасове переведення працівника на іншу роботу), а не на постійній основі. Отже, посада керівника Музею кіно ДП «Національний центр Олександра Довженка» за позивачкою зберігається, тому не можна вважати, що в такому випадку порушені її трудові права.
За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Встановивши, що в справі відсутні обставини, за яких рішення відповідача про припинення тимчасового покладання обов'язків має ознаки дискримінації, є несправедливим або грубо порушують трудові права позивачки, суди зробили обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.
Згідно з частиною другою статті 73 Господарського кодексу України орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.
У підпункті 5 пункту 1 Указу Президента України від 10 вересня 2021 року № 464/2021 «Про заходи щодо сприяння розвитку кінематографії в Україні» з метою сприяння розвитку кінематографії як економічно самодостатньої і конкурентоспроможної індустрії, формування сучасної інфраструктури для виробництва, демонстрування та розповсюдження кінопродукції, створення для іноземних суб'єктів кінематографії сприятливих умов для виробництва фільмів на території України Кабінету Міністрів України доручено вжити в установленому порядку заходів щодо забезпечення ефективного управління цілісними майновими комплексами державних підприємств, які провадять діяльність у сфері кінематографії.
Відповідно до частини першої статті 6 Закону України від 21 вересня 2006 року № 185-V «Про управління об'єктами державної власності» уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань здійснюють контроль: за додержанням статутів підприємств, що належать до сфери їх управління (пункт 3 частини першої статті 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»); за дотриманням керівниками підприємств, що належать до сфери їх управління вимог, укладених з ними контрактів (пункт 4 частини першої статті 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»; за виконанням стратегічних планів розвитку державних унітарних підприємств (пункт 5 частини першої статті 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»); за виконанням річних фінансових та інвестиційних планів, а також інвестиційних планів на середньострокову перспективу (3-5 років) державних підприємств що належать до сфери їх управління (пункт 6 частини першої статті 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»); за ефективним використанням та збереженням об'єктів державної власності, що перебувають в їх управлінні (пункт 11 частини першої статті 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»); за використанням орендованого державного майна (пункт 32 частини першої статті 6 Закону України «Про управління об'єктами державної власності»).
У підпункті 6 пункту 1 розділу II Типового положення про уповноважений підрозділ (уповноважену особу) з питань запобігання та виявлення корупції, затвердженого наказом Національного агентства з питань запобігання корупції від 27 травня 2021 року № 277/21, основними завданнями уповноваженого підрозділу (уповноваженої особи) з питань запобігання та виявлення корупції є здійснення контролю за дотриманням антикорупційного законодавства, у тому числі на підвідомчих підприємствах, в установах та організаціях.
Згідно з абзацом першим пункту 79 Порядку організації та ведення військового обліку призовників і військовозобов'язаних, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 грудня 2016 року № 921 (зі змінами) (в редакції, чинній на момент проведення відповідачем перевірки), центральні органи виконавчої влади та інші державні органи відповідно до затверджених ними планів проводять щороку перевірку стану військового обліку на підприємствах, в установах та організаціях, які перебувають у сфері їх управління.
Відтак доводи позивачки про відсутність повноважень відповідача щодо проведення заходів державного нагляду (контролю) ґрунтуються на власному тлумаченні норм права в частині помилкового ототожнення цих заходів із повноваженнями структурних підрозділів органів виконавчої влади стосовно здійснення з окремих питань контролю і перевірки підприємств, установ та організацій, що перебувають у сфері управління таких органів виконавчої влади.
Доводи касаційної скарги про те, що відсутній висновок Верховного Суду: щодо застосування статті 19 Конституції України в питанні, чи поширюється спеціальнодозвільний принцип на органи державної влади під час виконання ними 14 організаційно-господарських повноважень з управління юридичними особами - об'єктами державної власності; щодо стандарту перегляду (критеріїв оцінки з урахуванням дискреції) рішень, ухвалених органом державної влади під час виконання ним організаційно-господарських повноважень з управління юридичними особами - об'єктами державної власності, у разі їх оскарження до цивільного суду; щодо наявності в органу управління державного підприємства повноважень на ухвалення рішень щодо увільнення особи від виконання обов'язків керівника такого підприємства за умови, що лише така особа може обіймати вказану посаду як переможець конкурсу, колегія суддів вважає необґрунтованими, з огляду на таке.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Зі змісту цієї норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.
Під час касаційного оскарження судових рішень з підстав, передбачених пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити, зокрема, зазначення норми права, щодо якої відсутній висновок про її застосування, із конкретизацією змісту правовідносин, в яких цей висновок відсутній, та обґрунтування необхідності формування єдиної правозастосовчої практики щодо цієї норми для правильного вирішення справи.
Однак заявник, посилаючись на підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зазначає виключно про загальні положення статті 19 Конституції України, згідно з якою органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, та не наводить жодної конкретної норми права, яка порушена відповідачем щодо позивачки.
Наведена скаржником підстава касаційного оскарження за пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України не підтвердилася, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цієї підстави.
Посилання в касаційній скарзі на те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків Великої Палати Верховного Суду в постанові від 02 липня 2019 року в справі № 910/723000/17, Верховного Суду в постанові від 18 січня 2023 року в справі № 910/17792/17, є безпідставними, з огляду на таке.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов'язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.
Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
У справі № 910//23000/17, на яку посилається заявник в касаційній скарзі, розглядався позов щодо визнання недійсним рішення Антимонопольного комітету України про відмову в розгляді справи за заявою позивача стосовно порушення приватним підприємством законодавства про захист економічної конкуренції.
У справі № 910/17792/17 суди розглядали позов ПАТ «ФФ «Дарниця» про визнання недійсними рішення Апеляційної палати Міністерства від 20 червня 2017 року про визнання добре відомим в Україні знака «Корвалол Corvalolum» на ім'я ПАТ «Фармак» для товарів класу 5 Міжнародної класифікації товарів та послуг «фармацевтичні препарати, а саме: снодійні, заспокійливі, седативні, спазмолітичні препарати, кардіологічні лікарські засоби» станом на 01 грудня 2002 року, та наказу Міністерства від 19 липня 2017 року № 1037 «Про затвердження рішення Апеляційної палати щодо заяви про визнання знака «Корвалол Corvalolum» добре відомим в Україні», зобов'язання виключити знак «Корвалол Corvalolum» із переліку знаків, визнаних добре відомими в Україні, та здійснити публікацію про це в офіційному електронному бюлетені.
Отже, не можна вважати, що обставини справ, на які посилається заявниця в касаційній скарзі, є подібними обставинам справи, що переглядається. Розглядаючи спір, який виник між сторонами в справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні в справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.
Наведені в касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості.
Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків судів не впливають та їх не спростовують.
Суд враховує позицію ЄСПЛ, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Щодо судових витрат
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 389, 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Раєцького Андрія Олександровича залишити без задоволення.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 20 грудня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 квітня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:О. М. Ситнік В. М. Ігнатенко І. М. Фаловська