Справа №:755/13528/25
Провадження №: 2/755/2855/26
"02" лютого 2026 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі:
головуючого судді - Гаврилової О.В.,
за участю секретаря - Гречаної Ю.О.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
інші учасники справи - не з'явились,
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду міста Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання права власності за набувальною давністю, -
До Дніпровського районного суду міста Києва звернувся позивач ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання права власності за набувальною давністю.
Згідно заявлених вимог, позивач просить:
-визнати за ОСОБА_1 право власності на 13/400 частку квартири АДРЕСА_1 , яка зареєстрована за ОСОБА_2 , в порядку набувальної давності;
-визнати за ОСОБА_1 право власності на 13/400 частку квартири АДРЕСА_1 , яка зареєстрована за ОСОБА_3 , в порядку набувальної давності;
-припинити право власності ОСОБА_2 на 13/400 частку квартири АДРЕСА_1 ;
-припинити право власності ОСОБА_3 на 13/400 частку квартири АДРЕСА_1 .
Вимоги позиву обґрунтовані тим, що позивач є співвласником кватири АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право власності на житло - 13/400 частки та свідоцтва про право на спадщину - 13/400 частки. Відповідачі - колишня дружина та син позивача є співвласниками цієї квартири і їм належить по 13/400 частки. Приблизно у 1998 році відповідачі добровільно виїхали на постійне місце проживання до Російської Федерації та рішенням суду їх було визнано такими, що втратили право користування житловим приміщенням у спірній квартирі. З 1998 року до теперішнього часу позивачем здійснюється одноосібне володіння, користування та утримання спірної квартири, включаючи частки, що формально належать відповідачам. Весь цей час позивач самостійно несе повний тягар утримання спільного майна, сплачує комунальні послуги, податки, здійснює поточні та капітальні ремонти, підтримує квартиру в належному санітарно-технічному стані. При цьому відповідачі не зробили жодного фінансового внеску в утримання квартири, не цікавились її станом, необхідністю проведення ремонтів, не намагалися вселитися, користуватися своєю власністю чи іншим чином реалізувати свої права, не вчиняли жодних дій, які б свідчили про їхній намір зберегти за собою право власності. Таким чином, за доводами позивача, він протягом понад 26 років відкрито, безперервно і добросовісно володіє всією квартирою як своєю власністю, тоді як відповідачі повністю самоусунулися від виконання своїх обов'язків та фактично відмовилися від своїх прав.
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 26 серпня 2025 року відкрито провадження в даній справі та призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження, до підготовчого засідання. (а.с.80-81)
Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 26 листопада 2025 року закрито підготовче провадження в даній справі та призначено справу до судового розгляду по суті. (а.с. 107)
Позивач ОСОБА_1 в судовому засіданні позов підтримав у повному обсязі та просив його задовольнити, надав пояснення аналогічні доводам, викладеним у позовній заяві та додатково пояснив, що відповідачі фактично добровільно виїхали з квартири в 1996-1997 роках, в 1998 році їх було визнано такими, що втратили право користування квартирою, після розлучення позивач з відповідачами стосунків не підтримував, їх контактних даних не має, припускає, що вони повернулися до РФ. Зазначив, що через належність часток квартири відповідачам, позивач позбавлений можливості зареєструвати в квартирі місце проживання сина та розпорядитися належним йому майном. Підкреслив, що відповідача не брали жодної участі в утриманні квартири.
Відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в судове засідання не з'явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином - через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України.
Треті особи ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в судове засідання не з'явились, подали до суду заяви про розгляд справи без їх участі (а.с.97, 98).
Суд, вислухавши пояснення позивача, дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах даної справи, всебічно перевіривши обставини на яких вони ґрунтуються, у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов наступних висновків.
Судом установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували в зареєстрованому шлюбі (а.с.17), ОСОБА_3 є сином ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с.15)
Сторони у справі є співвласниками квартири АДРЕСА_1 .
Позивачу ОСОБА_1 та відповідачам ОСОБА_2 і ОСОБА_3 належить по 13/400 часток цієї квартири на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 16 червня 1995 року Дніпровською районною Радою народних депутатів (а.с.16).
Також позивачу ОСОБА_1 належить 13/400 часток спірної квартири на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 08 грудня 2011 року (а.с.22).
Реєстрація права власності сторін на частки в спірній квартирі проведена в передбаченому законом порядку. (а.с.16, 24-25)
Згідно долученої до позовної заяви копії рішення Дніпровського районного суд міста Києва від 03 липня 1998 року (справа №2-2022/98), задоволено позов ОСОБА_6 до ОСОБА_2 , третя особа - паспортний стіл Дніпровського РУ ГУ МВС України, про визнання такою, що втратила право користування житловою площею, вирішено : «визнано ОСОБА_2 такою, що втратила право на квартиру АДРЕСА_2 та її сина ОСОБА_3 ».
За матеріалами справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 з 16 вересня 1993 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_3 . (а.с.14)
Відповідно до статті 41 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Зміст права власності, яке полягає у праві володіння, користування та розпорядження своїм майном визначено у статті 317 ЦК України.
Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти.
Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Моментом виникнення майнових прав, а саме суб'єктивних прав учасників правовідносин, пов'язаних із володінням, користуванням і розпорядженням майном, є момент набуття права власності.
При вирішенні питання щодо правомірності набуття права власності суд повинен установити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб, позивач набув чи має намір набути право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному законом.
За матеріалами справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 та відповідачі ОСОБА_2 і ОСОБА_3 є співвласниками квартири за адресою: АДРЕСА_4 .
Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності за набувальною давністю на підставі 344 ЦК України позивач ОСОБА_1 стверджує, що має право на визнання за ним права власності за набувальною давністю на належні відповідачам частки квартири за адресою: АДРЕСА_4 . Зазначав у позовній заяві, що приблизно у 1998 році відповідачі добровільно виїхали на постійне місце проживання до Російської Федерації та рішенням суду їх було визнано такими, що втратили право користування житловим приміщенням у спірній квартирі, з 1998 року до теперішнього часу позивачем здійснюється одноосібне володіння, користування та утримання спірної квартири, включаючи частки, що належать відповідачам, весь цей час позивач самостійно несе повний тягар утримання спільного майна, сплачує комунальні послуги, податки, здійснює поточні та капітальні ремонти, підтримує квартиру в належному санітарно-технічному стані. За доводами позивача, він протягом понад 26 років відкрито, безперервно і добросовісно володіє всією квартирою як своєю власністю, тоді як відповідачі повністю самоусунулися від виконання своїх обов'язків та фактично відмовилися від своїх прав.
Згідно із статтею 328 ЦК України набувальна давність є однією із підстав набуття права власності.
Відповідно до частин першої, четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Відтак, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац 2 частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Відсутність добросовісності в позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбачені статтею 344 ЦК України.
Подібні правові висновки зазначені у постанові Великої Палати Верховного Суду постанові від 14 травня 2019 року у справі №910/17274/17, провадження №12-291гс18, а також у постановах Верховного Суду від 10 січня 2023 року у справі №462/1720/21 (провадження №61-7977св22), 16 квітня 2025 року у справі №461/5075/23 (провадження №61-42 св25) та інших.
Судом установлено, що відповідачі внаслідок приватизації державного житлового фонду є співвласниками спірної квартири, про що позивач був безумовно обізнаний, оскільки також брав участь у приватизації цієї квартири.
Те, що в 1998 році відповідачі за рішенням суду були визнані такими що втратили право користування житловим приміщенням з підстав, визначених ст. 71 ЖК Української РСР, жодним чином не впливає на права відповідачів як співвласників квартири. При цьому, зі змісту рішення Дніпровського районного суд міста Києва від 03 липня 1998 року за позовом ОСОБА_6 вбачається, що судом при розгляді справи не досліджувались обставини щодо належності відповідачам часток спірної квартири, отже такі докази позивачем у справі №2-2022/98 суду надані не були.
Доказів тривалої відсутності відповідачів за спірною адресою матеріали справи не містять.
Посилання позивача на одноосібну оплату ним комунальних платежів та утримання нерухомого майна не може бути самостійною підставою для визнання права власності на майно в порядку статті 344 ЦК України.
Також, сам по собі факт користування позивачем цим майном не є підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю.
Такий висновок наведено в постановах Верховного Суду від 16 квітня 2025 року у справі №461/5075/23, від 26 травня 2021 року у справі №214/3083/18, від 13 квітня 2022 року №740/3305/20.
Таким чином, позивач не є добросовісним набувачем часток квартири, право власності на які просить визнати за набувальною давністю, а сам по собі факт, що позивач є співвласником квартири та має зареєстроване в ній місце проживання не є підставою для виникнення у нього права власності за набувальною давністю.
Ураховуючи наведене, слід констатувати відсутність усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття позивачем права власності за набувальною давністю.
Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Частиною 1 ст.81 ЦПК України також визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на кладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, суд приходить до висновку, що вимоги позивача про визнання за ним права власності на частки квартири за набувальною давністю, як і вимоги про припинення права власності відповідачів на ці частки, є необґрунтованими через відсутність сукупності обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю.
У відповідності до положень ст.141 ЦПК України, суд відносить судові витрати по сплаті судового збору за рахунок позивача, в розмірі, сплаченому при зверненні до суду з даним позовом.
Враховуючи наведене та керуючись 41 Конституції України, статтями 316-319, 321, 328, 344 Цивільного кодексу України, статтями 2, 10, 12, 13, 76-81, 89, 95, 141, 209, 258, 259, 263-266, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд -
У задоволенні позову ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_3 ) до ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , зазначене в позовній заяві останнє відоме місце проживання: АДРЕСА_4 ), ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , зазначене в позовній заяві останнє відоме місце проживання: АДРЕСА_4 ), треті особи: ОСОБА_4 (місце проживання: АДРЕСА_5 ), ОСОБА_5 (місце проживання: АДРЕСА_6 ), про визнання права власності за набувальною давністю - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Повне рішення суду складено 05 лютого 2026 року.
Суддя: