02.02.26
22-ц/812/397/26
Провадження № 22-ц/812/397/26
іменем України
02 лютого 2026 року м. Миколаїв
справа № 487/11405/24
Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Лівінського І.В.,
суддів: Кушнірової Т.Б., Царюк Л.М.,
із секретарем судового засідання Шурма Є.М.,
за участі прокурора Кость А.В., представника відповідача Багдасарової Г.М.,
розглянув у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в режимі відеоконференції
апеляційну скаргу
Миколаївської обласної прокуратури
на рішення Заводського районного суду м. Миколаєва, ухваленого 25 листопада 2025 року під головуванням судді Бобрової І.В., в приміщенні цього ж суду, повне судове рішення складене 03 грудня 2025 року, у цивільній справі
за позовом
Заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва Чобану Дмитра Георгійовича в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду шляхом зобов'язання демонтувати (знести) житловий будинок і паркан,
1.Описова частина
Короткий зміст вимог позовної заяви
У грудні 2024 року заступник керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва Чобану Д.Г. звернувся в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради з позовом до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду шляхом зобов'язання демонтувати (знести) житловий будинок і паркан.
Прокурор зазначав, що Окружною прокуратурою міста Миколаєва були виявлені порушення інтересів держави під час використання земельної ділянки водного фонду, розташованої в Заводському районі м. Миколаєва. Установлено, що пунктами 51, 51.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 847 кв.м. за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з її віднесенням до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 . На підставі вказаного рішення міської ради Карповій К.Б. видано державний акт про право власності серії ЯИ № 140150 від 27 жовтня 2009 року на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019. За договором купівлі-продажу від 14 грудня 2012 року № 1321 ОСОБА_2 продала вищевказану земельну ділянку ОСОБА_3 та ОСОБА_1 у рівних частинах, про що того ж дня вчинено запис на державному акті про право власності на земельну ділянку. Після досягнення згоди щодо поділу земельної ділянки з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019 ОСОБА_1 стала власником земельної ділянки площею 424 кв.м. з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028, ОСОБА_3 - площею 423 кв.м. з кадастровим номером 4810136300:12:001:0029. Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 22 листопада 2013 року № 1105 земельній ділянці площею 424 кв.м. з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028 залишено адресу - АДРЕСА_1 . На підставі договору купівлі-продажу від 14 грудня 2012 року № 1321 та поділу земельної ділянки ОСОБА_1 23 травня 2014 року отримала свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 (запис від 06.05.2014 № 5759897 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно).
Постановою апеляційного суду Миколаївської області від 18 вересня 2018 року у справі № 487/10126/14-ц, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 06 листопада 2019 року визнано незаконним і скасовано пункти 51, 51.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 про надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 847 кв.м. з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019 по АДРЕСА_1 , визнано недійсними договір купівлі-продажу вищевказаної земельної ділянки від 14 грудня 2012 року № 1321 і державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ №140150 від 27 жовтня 2009 року із записом про перехід права власності в рівних частках до ОСОБА_3 і ОСОБА_1 .
Судовим рішенням у справі № 487/10126/14-ц встановлено приналежність ділянки площею 847 кв.м з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019 до земель водного фонду та незаконність її відведення у приватну власність ОСОБА_2 для індивідуального житлового будівництва, продаж ОСОБА_1 , ОСОБА_3 і неможливість будівництва індивідуального житла на цій ділянці. Одночасно з тим, судами відмовлено у задоволенні позову в частині витребування земельної ділянки площею 847 кв.м. з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019, оскільки на час розгляду справи вона припинила існування як об'єкт цивільних прав у зв'язку з поділом на дві земельні ділянки з кадастровими номерами 4810136300:12:001:0028, 4810136300:12:001:0029.
Незважаючи на участь у справі № 487/10126/14-ц за позовом прокурора щодо незаконності відведення ділянки з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019 для індивідуального житлового будівництва, ОСОБА_1 07 липня 2015 року зареєструвала в Управлінні Державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області декларацію № МК 142151880463 про готовність до експлуатації об'єкта - житлового будинку з прибудованим гаражем по АДРЕСА_1 . На підставі цього за ОСОБА_1 зареєстровано 21 жовтня 2016 року право власності на житловий будинок загальною площею 298,9 кв.м., житловою площею 69,9 кв.м. по АДРЕСА_1 з описом: житловий будинок літ. А-2.
Постановою Миколаївського апеляційного суду від 11 квітня 2023 року у справі № 487/5726/19, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 02 листопада 2023 року усунуто перешкоди Миколаївській міській раді у володінні і користуванні земельною ділянкою площею 424 кв.м. з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028 по АДРЕСА_1 , які чиняться ОСОБА_1 , шляхом її повернення у комунальну власність територіальної громади м. Миколаєва, а також визнано недійсним і скасовано свідоцтво про право власності ОСОБА_1 від 23 травня 2014 року № 22047899 на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028 площею 0,0424 га по АДРЕСА_1 .
Посилаючись на те, що ділянка з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028 по АДРЕСА_1 , на якій ОСОБА_1 побудувала житловий будинок, є землею водного фонду, що не може використовуватись для індивідуального житлового будівництва, та перебування спірного будинку та паркану на земельній ділянці водного фонду, що належить територіальній громаді міста, завдає шкоди територіальній системі рекреаційних, природних і водозахисних об'єктів, а також порушує гарантоване законодавством право громадян на доступ і використання територій загального користування, безпечне для життя і здоров'я довкілля, прокурор просив суд усунути перешкоди Миколаївській міській раді у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою водного фонду площею 424 кв.м. з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028 шляхом зобов'язання ОСОБА_1 знести (демонтувати) житловий будинок літ. А-2 загальною площею 298,9 кв.м. та паркан по АДРЕСА_1 , право власності, на який зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (запис від 21.10.2016 № 17106818).
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 25 листопада 2025 року в задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що на думку суду, задоволення позовних вимог про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку та паркану відповідачки, до того ж без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, становитиме непропорційне втручання держави у право відповідачки на повагу до житла та мирного володіння цим майном і призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 8 цієї Конвенції, покладе на відповідачку надмірний індивідуальний тягар, спричинений втратою цього житла, що узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 30 липня 2025 у справі № 487/3703/22.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги
Не погодившись з вказаним рішенням суду, Миколаївська обласна прокуратура подала апеляційну скаргу, в якій прокурор, посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду першої інстанції, невірне встановлення обставин справи, порушення судом норм матеріального права та процесуального права, просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позов у повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги прокурор зазначав, що суд першої інстанції залишив поза увагою наведені прокурором у позовній заяві доводи та докази, які свідчать про недобросовісність та фраудаторність дій ОСОБА_1 , зосередившись на оцінці дій органів влади, хоча встановлення справедливого балансу між суспільним і приватним інтересом передбачає оцінку не лише поведінки органів влади, але і дій та бездіяльності ОСОБА_1 , зацікавленої у залишенні майна у власності.
Не вбачається порушення справедливого балансу в разі витребування майна від недобросовісного набувача без будь-якої компенсації. Протилежний підхід стимулював би неправомірне та свавільне заволодіння чужим майном та фактично передбачав би винагороду за порушення законодавства і прав інших осіб. Крім того, недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння майном. Натомість таке заволодіння є порушенням мирного володіння інших осіб.
У практиці Верховного Суду сформовано певні критерії розмежування добросовісності та недобросовісності. Зокрема, порушення імперативних норм права виключає добросовісність, оскільки встановлена законом абсолютна заборона не може бути спростована добросовісністю. Якщо закон містить абсолютну заборону, то це означає, що жодні дії, спрямовані на її обхід або порушення, не можуть вважатися добросовісними.
Прокурор посилається на правові позиції Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах: від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц; від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц; від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.64 постанови); від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц; від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51 постанови); від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 46.1 постанови); від 08 листопада 2023 року у справі № 607/15052/16-ц, а також Верховного Суду, викладені у постановах: від 11 квітня 2023 року у справі № 923/1137/21; від 18 лютого 2021 року у справі № 14/5026/1020/2011).
За результатами розгляду спорів про законність відведення та повернення у власність територіальної громади земельної ділянки по АДРЕСА_1 , на якій розташований житловий будинок ОСОБА_1 , судами у справах № 487/10126/14-ц та № 487/5726/19 вже встановлено як незаконність вибуття земельної ділянки з володіння територіальної громади міста Миколаєва, так і незаконність заволодіння цією ділянкою ОСОБА_1 . Зокрема, вирішуючи питання можливості втручання у право ОСОБА_1 мирно володіти земельною ділянкою по АДРЕСА_1 , суд апеляційної інстанції у справі № 487/5726/19 дійшов висновку, що суспільний інтерес у поверненні цієї земельної ділянки до комунальної власності спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні прибережних захисних смуг, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення та їх передання у власність з метою житлового будівництва. З огляду на викладене, загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає приватний інтерес відповідачки у збереженні земельної ділянки у власності.
Як зазначено Верховним Судом у постанові від 06 листопада 2019 року по справі № 487/10126/14 ц, відповідачі, в тому числі ОСОБА_1 , не мали перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об'єктивних, явних і видимих природних ознак спірних земельних ділянок, проявивши розумну обачність, могли і повинні були знати про те, що спірна земельна ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги, а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить їх добросовісність, в тому числі ОСОБА_1 , під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.
За таких обставин, результат розгляду судом позову прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Прокурор вказує, що ОСОБА_1 було достеменно відомо про розташування вказаної земельної ділянки біля урізу води Бузького лиману, наявність на ній зелених насаджень, відтак при її придбанні вона розуміла, що ця земельна ділянка не призначена для будівництва і обслуговування будинку і використовується мешканцями міста для відпочинку. Вона мала б передбачити негативні наслідки зведення на ній житлового будинку, могла відмовитись від здійснення будівництва нерухомості на цій земельній ділянці, але свідомо не зробила цього, діяла без примусу та на власний ризик.
Також ОСОБА_1 не могла не знати, що масова порубка дерев на узбережжі Бузького лиману та забудова цієї зеленої зони приватними маєтками викликала особливий суспільний резонанс та занепокоєння мешканців міста Миколаєва, адже ця інформація систематично висвітлювалась у інтернет-мережі на сайтах миколаївських новин.
На думку прокурора, беззаперечним обставинам - про початок будівництва та введення в експлуатацію житлового будинку ОСОБА_1 за наявності у провадженні суду спору про право на землю, які мають вагоме значення для правильного вирішення справи, суд першої інстанції не надав оцінки.
Жодний державний орган не видавав ОСОБА_1 дозвільних документів (дозволів, погоджень тощо) на виконання будівельних робіт та введення збудованого житлового будинку в експлуатацію і за даних обставин не міг погодити або відмовити у погодженні початку будівництва, введенні в експлуатацію. У будь-якому випадку наявність повідомлення про початок будівельних робіт та декларації про готовність об'єкту до експлуатації, навіть зареєстрованої органом державної влади, не є доказом законності такого будівництва та не спростовує законодавчо встановлену заборону здійснювати будівництво житлового будинку на земельній ділянці водного фонду. Крім того, реєстраційні дії щодо речових прав на нерухоме майно теж вчиняються державним реєстратором за заявницьким принципом - на підставі поданих заявником документів згідно з переліком, і законодавство регламентує підстави для відмови у державній реєстрації, які є виключними і не підлягають розширеному тлумаченню.
Отже, зазначені обставини судом першої інстанції, на думку прокурора, оцінені невірно, а необґрунтований жодною нормою права висновок, що узаконення житлового будинку стало можливим завдяки послідовним діям органів влади, які таким чином визнали правовий статус майна, не відповідає вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Рішення суду у справі № 487/5726/19 залишається невиконаним через протиправне зведення на ньому нерухомого майна.
Прокурор також посилався на правові висновки Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18; від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22, від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18; від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 06 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 та постанови Верховного Суду від 28 жовтня 2022 року, 08 червня 2022 року у справах № 487/10131/14-ц та № 369/13690/20.
Прокурор зазначає, що відмовляючи у задоволенні позову, суд дійшов також помилкового висновку, що позбавлення відповідача її житлового будинку без відповідної майнової компенсації, незалежно від того, чи заявляла про неї відповідач, узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування при розпорядженні землею та звільняє їх від будь-якої відповідальності перед особою, яка потерпіла від їх неправомірних дій.
Зокрема, судом не враховано, що надання відшкодування завданих збитків, зокрема, на підставі статті 661 ЦК України або статті 1 Першого Протоколу до Конвенції перебуває у безпосередньому зв'язку з поведінкою особи під час набуття такого майна, наявності прямих заборон у законодавстві на набуття у власність відповідного майна та інших факторів і не є абсолютним. Подібні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц; від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17; від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.
Узагальнені доводи інших учасників справи
На вказану апеляційну скаргу від ОСОБА_1 надійшов відзив, який сформований у системі «Електронний суд» її представником - адвокатом Багдасаровою Г.М. Представник відповідачки, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, на безпідставність апеляційної скарги, просила апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін.
В обґрунтування відзиву представник відповідачки зазначала, що на підставі договору купівлі-продажу та поділу земельної ділянки ОСОБА_1 23 травня 2014 року отримала свідоцтво про право власності на земельну ділянку за адресою: по АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 4810136300:12:001:0028, площею: 0,0424 га, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка).
У Державному акті на право власності на земельну ділянку, виданий на ім'я ОСОБА_2 серії №140150 від 01 грудня 2009 року зазначені обмеження на частину земельної ділянки типу 01.06.23 - «інші обмеження»- 0,0082 га та типу 01.01.05- «охорона зона навколо (вздовж) об'єкта енергетичної системи» площею 0,0037 га. Будь-яких інших обмежень не вказано.
Тобто держава не повідомляла ОСОБА_2 про наявність водоохоронних обмежень - 01.05. згідно КООВЗД, зокрема, 01.05.01 (водоохоронна зона) чи 01.05.03 (прибережні захисні смуги вздовж, зокрема, лиманів).
31 березня 2015 року ОСОБА_1 повідомила Управління державної архітектурно будівельної інспекції у Миколаївській області про початок виконання будівельних робіт. 07 липня 2015 року зареєстровано Декларацію про готовність до експлуатації об'єкта, будівництва якого здійснено на підставі будівельного паспорту. Викладене свідчить про те, що ОСОБА_1 побудувала будинок, паркан на власній земельній ділянці, призначеної для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка набута на підставі Договору купівлі-продажу земельної ділянки, із перевіркою відповідними компетентними, повноважними органами держави на відсутність обмежень та заборон.
До набуття права власності на земельну ділянку Миколаївська міська рада не приймала рішень про віднесення ділянки до земель водного фонду, не вносились відповідні обмеження до Державного земельного кадастру водоохоронні обмеження. Миколаївська міська рада не повідомляла про прийняття будь-яких рішень, якими визначені межі водоохоронних зон та прибережних захисних смуг.
На момент набуття права власності на земельну ділянку ОСОБА_1 (договір купівлі-продажу від 14.12.2012 року) було прийнято рішення ММР від 31 травня 2012 року № 17/4, яким затверджено робочий проект «Встановлення водоохоронних зон та прибережних захисних смуг річок Інгул, Південний Буг і Бузького лиману на території землекористування м. Миколаєва», відповідно до якого земельна ділянка по АДРЕСА_1 перебувала поза межами водоохоронної зони та прибережної захисної смуги.
Відповідач наголошує, що житловий будинок літ.А-2, паркан, збудовані ОСОБА_1 на земельній ділянці з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028, що розташована по АДРЕСА_1 є майном в розумінні змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини, а зміст позовних вимог в даній справі є очевидним втручанням держави у право мирне володіння майном, що вимагає від національного суду оцінки чи є позбавлення законним, чи здійснюється воно в інтересах суспільства та чи переслідує законну ціль за допомогою засобів, достатньо пропорційних цілі, якої прагнуть досягнути (mutatis muandis «Кривенський проти України», №43768/07, п. 42 від 16.02.2017 р.).
Не відповідає вимогам закону втручання у право на мирне володіння відповідачем державою в особі Заступника керівника Окружної прокуратури, оскільки Заступник керівника Окружної прокуратури в даній справі не захищає інтереси держави. В даному випадку має місце втручання у приватно-правові відносини між територіальною громадою та громадянином. Є безпідставні обґрунтування Заступника керівника Окружної прокуратури на порушення інтересів держави у зв'язку з нездійсненням Миколаївською міською радою захисту інтересів держави, оскільки власником земельної ділянки не є держава, а Миколаївська міська рада. Яка має достатній обсяг владних повноважень для самостійного здійснення захисту своїх речових прав у способи, передбачені положеннями діючого законодавства, в тому числі, в порядку ст.ст. 16, 391 ЦК України, ст. 152 ЗК України. Відповідач вважає, що порушений справедливий баланс втручання, який є непропорційним. Відповідач добросовісно покладався на легітимність органів влади, він не може нести індивідуальну відповідальність за допущені державою помилки. Тобто втручання держави у право на мирне володіння не відповідає критеріям законності та пропорційності.
Апелянт вважає, що в даній справі відсутні підстави компенсації відповідачу реальної ринкової вартості житлового будинку та огорожі, тобто позивач пропонує за рахунок відповідача виправити помилки органів публічної влади (законодавчої та виконавчої), які на думку прокурора, порушують публічний інтерес.
Зазначення в апеляційній скарзі факту наявності у власності відповідачки іншого нерухомого майна не є законним обґрунтуванням відсутності підставі для компенсації за втручання у право власності та не свідчить про дотримання "справедливого балансу" між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини при знесенні житла відповідачки на безкомпенсаторній основі.
На думку представника відповідачки, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про наявність підстав для відмови у задоволені позовних вимог у зв'язку з тим, що усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку, в якому постійно проживає відповідачка, без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, що позивачем не було запропоновано, становитиме непропорційне втручання держави у право відповідача на повагу до житла та мирного володіння цим майном і призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 8 цієї Конвенції, покладе на відповідача надмірний індивідуальний тягар, спричинений втратою цього житла.
2. Мотивувальна частина
Відповідно до частини 1 статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до положень частин 1-3, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Фактичні обставини справи
Судом встановлено, що пунктами 51, 51.1 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року затверджено проєкт землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 847 кв. м за рахунок земель ТОВ «Миколаївбудпроект» з віднесенням її до земель житлової забудови для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд за адресою: АДРЕСА_1 .
На підставі вказаного рішення ММР ОСОБА_2 отримала державний акт на право власності серії ЯИ № 140150 від 27 жовтня 2009 року на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019, який зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 01 грудня 2009 року за № 010949702102.
14 грудня 2012 року ОСОБА_2 , від імені якої діяв ОСОБА_4 , продала земельну ділянку ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу № 1321.
Крім того 06 травня 2014 року реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області, після досягнення згоди між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 щодо поділу земельної ділянки з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019, прийнято рішення, зокрема, про державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку з цільовим призначенням - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), яка розташована в АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028, площею 0,0424 га, державна реєстрація якої проведена 10.12.2013.
23 травня 2014 року ОСОБА_1 було отримано свідоцтво № НОМЕР_1 про право власності на земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028, площею 0,0424 га.
Виконавчий комітет ММР своїм рішенням від 22 листопада 2013 року № 1105 земельній ділянці з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028, площею 0,0424 га залишив адресу: АДРЕСА_1 .
07 липня 2015 року ОСОБА_1 зареєструвала в Управлінні Державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області декларацію про готовність до експлуатації об'єкта, будівельні роботи по якому виконувалися на підставі повідомлення про початок їх виконання за № МК 142151880463, а саме житлового будинку з прибудованим гаражем, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .
25 січня 2015 року на садибний (індивідуальний) житловий будинок АДРЕСА_1 КП «Миколаївське міжміське бюро технічної інвентаризації» виготовлений технічний паспорт з реєстровим № 31910.
21 жовтня 2016 року за ОСОБА_1 зареєстровано право власності на житловий будинок загальною площею 298,9 кв. м, житловою площею 69,9 кв. м, літ. А-2, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , про що у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було внесено запис за № 1066296848101.
Апеляційний суд Миколаївської області своєю постановою від 18 вересня 2018 року, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 487/10126/14-ц позов Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 задоволено частково. Визнано недійсним та скасовано рішення Миколаївської міської ради № 36/61 від 04 вересня 2009 року в частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 847 кв. м по АДРЕСА_1 , визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 140150 від 27 жовтня 2009 року, виданий на ім'я ОСОБА_2 , на якому приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Тищенко О.О. 14 грудня 2012 року зроблений запис про перехід права власності на земельну ділянку і рівних частках ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки АДРЕСА_1 , площею 0,0847 га, з кадастровим номером 4810136300:12:001:0019, укладений 14.12.2012 між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Тищенко О.О., який зареєстровано в реєстрі за № 1321.
Крім того, при розгляді цивільної справи № 487/10126/14-ц судами встановлено, що спірна земельна ділянка по АДРЕСА_1 розташована на відстані 9 м від урізу води Бузького лиману, в межах законодавчо визначеної прибережної захисної смуги Бузького лиману та належить до земель водного фонду. Крім того згідно з Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим постановою Ради Міністрів УРСР від 21 листопада 1986 року №403, і Генеральним планом м. Миколаєва, затвердженим рішенням міської ради № 35/18 від 18 червня 2009 року, земельні ділянки по АДРЕСА_1 віднесені до території спеціального призначення - зелених насаджень загального користування. Відповідно до Правил використання та забудови території м. Миколаєва, затверджених рішенням Миколаївської міської ради від 17 жовтня 2003 року № 15/41, - до перспективної ландшафтно-рекреаційної зони загального призначення.
Разом з тим Миколаївський апеляційний суд своєю постановою від 11 квітня 2023 року, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 02 листопада 2023 року у справі № 487/5726/19 позов Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 задоволено частково. Скасовано свідоцтво про право власності № НОМЕР_1 , видане 23 травня 2014 року Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області на ім'я ОСОБА_1 на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028 площею 0,0424 га, розташовану по АДРЕСА_1 . Повернути ОСОБА_1 на користь держави в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028 площею 0,0424 га, розташовану по АДРЕСА_1 .
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 17 липня 2024 року № 387244672 право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4810136300:12:001:0028, розташовану по АДРЕСА_1 зареєстровано за Миколаївською міською радою.
Як зазначалось вище, на спірній земельній ділянці побудовано житловий будинок з парканом, право власності на який зареєстроване за відповідачкою. Зазначене також підтверджується копією акту обстеження земельної ділянки від 01 березня 2024 року, складеного Управлінням земельних ресурсів ММР.
Прокурор вважає, що Миколаївська міська рада, як власник земельної ділянки, має право вимагати усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку на підставі ст. 152 Земельного кодексу України.
Позиція апеляційного суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права, пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (частина друга статті 59 ЗК України), а надання громадянам у користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком цілей, не пов'язаних із житловим будівництвом (частина четверта статті 59, пункт "г" частини другої статті 61, частина третя статті 62 ЗК України, частина третя статті 85, пункт 4 частини другої статті 89, частина перша статті 90 ВК України), і встановив обмежений режим діяльності на відповідних ділянках (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).
За абзацом другим частини другої статті 178 ЦК України обмежено оборотоздатні об'єкти можуть бути визначені як в окремому законі, присвяченому оборотоздатності об'єктів, так і в інших законах, зокрема кодексах, які визначають правовий режим певних об'єктів.
Отже, з огляду на приписи статті 59, підпунктів «ґ», «е» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п'ятої статті 88 ВК України тощо, цивільний оборот земельних ділянок, які знаходяться у прибережних захисних смугах є обмеженим законодавчо.
Землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України. Тому зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням, зокрема, статті 59, підпункту «ґ» частини третьої статті 83, підпункту «г» частини третьої, підпункту «д» частини четвертої статті 84, частини третьої статті 93 ЗК України, статті 85, частини п'ятої статті 88 ВК України треба розглядати як не пов'язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України). Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).
У справі, що переглядається, прокурор звернувся до суду з позовом з метою усунення перешкод у здійсненні права власності на землі водного фонду не тільки територіальною громадою м. Миколаєва, а й Українського народу загалом, що відповідає меті негаторного позову. Отже вимога про знесення будівель, споруджених на земельній ділянці, на яку поширюється чітка заборона на передання її у приватну власність з метою будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд, є способом відновлення прав власника на спірну земельну ділянку водного фонду і такі позовні вимоги здатні відновити стан земельної ділянки, який існував до порушення прав на неї.
При вирішенні вказаних позовних вимог обов'язковим є ретельне з'ясування питання щодо правомірності та пропорційності втручання держави у право відповідача на повагу до житла та мирного володіння збудованими на спірній земельній ділянці нерухомими об'єктами.
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07).
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу, зокрема, до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У рішенні від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine, заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а втручання у право на повагу до житла - порушенням статті 8 Конвенції, якщо таке втручання не здійснене «згідно із законом», не переслідує легітимну мету чи не є «необхідним у демократичному суспільстві» (встановлення цієї необхідності передбачає, зокрема, встановлення пропорційності втручання переслідуваній легітимній меті). Порушення відповідних статей Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазнає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.
Відповідно до статті 13 Конституцій України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.
Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
У статті 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Згідно зі статтями 3, 4 ВК України усі води (водні об'єкти) на території України становлять її водний фонд. До водного фонду України належать: поверхневі води; природні водойми (озера); водотоки (річки, струмки);штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські води та територіальне море.
До земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
З системного аналізу вказаних правових норм вбачається, що водні об'єкти та землі водного фонду є національним багатством держави і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства у водних ресурсах.
Усі водні об'єкти та землі водного фонду на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони протікають, та незалежно від права власності на них, становлять єдиний водний фонд та землі водного фонду України і перебувають під охороною держави. Водні об'єкти та землі водного фонду, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на землі водного фонду здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.
Крім того, органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України; близький за змістом припис закріплює частина третя статті 85 ВК України).
Прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів, з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією (частина перша статті 90 ВК України; абзац четвертий пункту 2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). У межах таких смуг уздовж морів, морських заток і лиманів забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об'єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені (частина друга статті 113 ЗК України).
Отже, якщо земельна ділянка зайнята прибережною захисною смугою, її не можна отримувати в оренду або у приватну власність для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що будівництво житлового будинку здійснено відповідачкою всупереч наведеним нормам закону і у втручанні держави у право мирного володіння відповідачкою спірним майном є легітимна мета.
Водночас, перевіряючи дотримання принципу пропорційності легітимній меті, тобто розумного співвідношення між інтересами суспільства й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності та право на повагу до житла, суд першої інстанції правильно враховували не тільки поведінку відповідачки, а й поведінку (дії і бездіяльність) органів влади.
У Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Конституції України).
Споживач послуг органу місцевого самоврядування законно презюмує, що рішення цього органу є законними і такими, що прийняті в межах компетенції.
Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції, відповідно до статті 1 якого кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Позбавлення права власності має бути здійснене відповідно до закону, необхідним у демократичному суспільстві і спрямованим на досягнення «справедливого балансу» між інтересами суспільства та інтересами заявника.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною. Не може добросовісний набувач відповідати у зв'язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Подібні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі №521/8368/15, від 18 березня 2020 року у справі 199/7375/16 та від 20 травня 2020 року у №199/8047/16.
У рішенні ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року в справі «Рисовський проти України» зроблено висновок щодо застосування гарантій, визначених у статті 1 Першого протоколу до Конвенції, зокрема, щодо необхідності додержання принципу «належного урядування» при втручанні держави у право особи на мирне володіння своїм майном. У пунктах 70-71 зазначеного рішення наголошено, що на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси. Потреба державного органу виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
У рішенні ЄСПЛ від 11 січня 2024 року у справі «Шмакова проти України» зазначено, що «така ситуація порушує питання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у зв'язку з вимогою дотримання суспільних інтересів (рішення у справі «Вассалло проти Мальти» (Vassallo v. Malta), заява № 57862/09, пункт 43, від 11 жовтня 2011 року). При цьому Суд також розглядатиме пропорційність заходу. Суд повторює, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов'язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов'язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (див., наприклад, згадане рішення у справі «Кривенький проти України» (Kryvenkyy v. Ukraine), пункт 45 з подальшими посиланнями). У цій справі заявниця добросовісно отримала земельну ділянку, не підозрюючи, що міська рада могла перевищити свої повноваження, погоджуючи таке виділення. Пізніше заявниця отримала всі необхідні документи та дозволи й, зрештою, свідоцтво про право власності на будинок, побудований нею на цій земельній ділянці, наданій тим же органом, міською радою, яка ухвалила рішення про виділення земельної ділянки спочатку заводу у 1994 році, а потім, у 2009 році, заявниці. У зв'язку з цим Суд зазначає, що хоча Уряд посилався на визнання одного з працівників управління земельних ресурсів міської ради винним у зловживанні службовим становищем у питаннях виділення землі, він не стверджував, що це мало який-небудь стосунок до ситуації заявниці чи що заявниця була якимось чином до цього причетна. У будь-якому випадку цей аргумент не впливає на відповідальність міської ради як органу державної влади. […] Наведених міркувань достатньо для визнання Судом того, що за обставин цієї справи позбавлення заявниці права власності на її земельну ділянку без надання будь-якої форми компенсації чи відшкодування не забезпечило справедливий баланс між вимогами суспільного інтересу, якщо такі були, з одного боку, і правом заявниці на мирне володіння своїм майном, з іншого. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції».
Суд першої інстанції правильно врахував, що відповідачка ОСОБА_1 7 липня 2015 року зареєструвала повідомлення про початок виконання будівельних робіт, у 2015 році ввела в експлуатацію житловий будинок, а у 2016 році зареєструвала право власності на нього. Узаконення житлової будівлі стало можливим саме завдяки послідовним діям органів влади, які визнали правовий статус майна - житлового будинку і відповідачки як його власника.
Тобто особа у взаємовідносинах із суб'єктами владних повноважень може презюмувати, що їх рішення та дії відбуваються в межах законодавчого поля і на таку особу не покладено обов'язку перевіряти саме законність дій відповідних органів влади чи місцевого самоврядування. Це є виключно правом приватної особи.
Перекладати тягар відповідальності на фізичних осіб, які обґрунтовано сподівалися на правомірність дій органу місцевого самоврядування не відповідає засадам, закріпленим, як у Конституції України, так і в міжнародних актах з прав людини та прецедентній практиці ЄСПЛ, та тягне можливість зловживання своїми правами органами державної влади та місцевого самоврядування.
Отже, у разі задоволення позову обов'язки органу влади чи місцевого самоврядування з дотримання законодавства перекладаються на фізичну особу.
Крім цього, на фізичну особу покладається за будь-яких обставин тягар перевірки та ревізування рішень органу влади чи місцевого самоврядування, чим скасовується презумпція правомірності таких рішень, що суперечить вимогам частини другої статті 19 Конституції України, та є надмірним тягарем, що покладається на приватну особу у правовідносинах з органом, який наділений владними повноваженнями та який має відповідні інструменти і зобов'язаний діяти відповідно до вимог закону.
Верховний Суд у своїй постанові від 30 липня 2025 року у справі № 487/3703/22 зазначав, що позбавлення відповідача її житлового будинку без відповідної майнової компенсації, незалежно від того, чи заявляла про неї відповідач, узаконює порушення органів державної влади чи місцевого самоврядування при розпорядженні землею та звільняє їх від будь-якої відповідальності перед особою, яка потерпіла від їх неправомірних дій.
Перевіряючи дотримання «справедливого балансу» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав людини, ЄСПЛ у рішенні від 16 лютого 2017 року у справі «Кривенький проти України» констатував порушення такого балансу у зв'язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, тобто порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції (пункт 45). ЄСПЛ зробив висновок, що мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Аналогічного висновку дійшов ЄСПЛ у рішенні від 11 січня 2024 року у справі «Шмаков проти України», де суд підкреслив, що позбавлення власності без виплати суми, обґрунтовано пов'язаної з її вартістю, зазвичай призводить до недотримання необхідного справедливого балансу між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основоположних прав особи і становить непропорційний тягар для заявника. У контексті скасування помилково наданих майнових прав принцип «належного урядування» може покладати на органи державної влади обов'язок діяти оперативно у виправленні їхньої помилки, а також потребувати виплати адекватної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишнім добросовісним власникам (пункт 17).
У рішенні «НА і інші проти Туреччини» (NA AND OTHERS v.TURKEY) від 15 лютого 2006 року (заява № 3745/97) було встановлено, що заявники були позбавлені свого майна «в суспільних інтересах», оскільки було загальновизнано те, що спірна земля, на якій відбувалось будівництво готелю, була на березі моря і була частиною пляжу, громадської зони, відкритої для всіх. Таким чином, позбавлення власності переслідувало законну мету. Разом із тим ЄСПЛ наголосив, що заволодіння майном без сплати суми, яка розумно відповідає його вартості, зазвичай становитиме непропорційне втручання, а повна відсутність компенсації може вважатися виправданою лише згідно зі статтею 1 Першого протоколу. за виняткових обставин (Настоу проти Греції (№ 2), № 16163/02, § 33, 15 липня 2005 року, Ян та інші проти Німеччини [ВП], № 46720/99, 72203/01 та 72552/ 01, § 111, ECHR 2005, рішення у справі «Святі монастирі проти Греції» від 09 грудня 1994 року, № 35, § 71).
Суд встановив, що житловий будинок АДРЕСА_1 є житлом відповідачки, де вона проживає.
Поняття «житло» в контексті статті 8 Конвенції охоплює місце, облаштоване особою як її дім, навіть якщо його заснування не відповідало чинному законодавству.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, приписи закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Отже, з огляду на викладене, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог заступника керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення житлового будинку відповідача та з мотивами такої відмови, зокрема, що задоволення позову без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування, становитиме непропорційне втручання держави у право відповідачки на повагу до житла та мирного володіння цим майном і призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 8 цієї Конвенції, покладе на відповідачку надмірний індивідуальний тягар, спричинений втратою цього житла.
Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верхового Суду від 30 липня 2025 року у справі № 487/3703/22.
В апеляційній сказі прокурор посилався на те, що суд першої інстанції не урахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц; від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц; від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.64 постанови); від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц; від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51 постанови); від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 46.1 постанови); від 08 листопада 2023 року у справі № 607/15052/16-ц, від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18; від 15 листопада 2023 року у справі № 916/1174/22, від 20 липня 2022 року у справі № 923/196/20, від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц, від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц; від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17; від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, а також Верховного Суду, викладені у постановах: від 11 квітня 2023 року у справі № 923/1137/21; від 18 лютого 2021 року у справі № 14/5026/1020/2011).
Щодо визначення подібності правовідносин, то апеляційний суд враховує правовий висновок, викладений у мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року у справі № 2-7763/10, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб'єктним й об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У справі № 908/976/19 розглядався позов про визнання недійсними результатів аукціону, протоколу, акта, договору купівлі-продажу майна банкрута на аукціоні, свідоцтва про право власності, скасування державної реєстрації права власності, визнання права власності та здійснення державної реєстрації; у справі № 461/12525/15-ц - про визнання спадщини відумерлою, визнання свідоцтва про право на спадщину за законом і договору купівлі-продажу квартири недійсними, скасування рішень про державну реєстрацію права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння; у справі № 669/927/16-ц - про визнання недійсними договорів оренди землі та скасування рішень про державну реєстрацію права оренди; у справі № 610/1030/18 - про визнання недійсними договорів оренди та скасування рішень про державну реєстрацію права оренди; у справі № 607/15052/16-ц - про витребування нежитлового приміщення; у справі № 923/1137/21 - про витребування земельних ділянок та скасування державної реєстрації права власності; у справі № 14/5026/1020/2011 про витребування майна - цілісного майнового комплексу, із чужого незаконного володіння; у справі № 200/606/18 - про визнання недійсним свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів та скасування державної реєстрації; у справі № 916/1174/22 - про припинення права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомого майна; у справі № 923/196/20 - про визнання недійсним договору купівлі-продажу та повернення земельних ділянок до «комунальної власності селищної ради»; у справі № 359/3373/16 - про визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування, державних актів на право власності на земельні ділянки, свідоцтв про право власності на земельні ділянки, рішень про державну реєстрацію права власності на ці об'єкти нерухомого майна, договорів іпотеки та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння; у справі № 357/9328/15-ц - про визнання незаконним та скасування розпорядження РДА, визнання недійсними державних актів на право власності на земельну ділянку та застосування наслідків недійсності правочину у вигляді повернення земельних ділянок; у справі № 372/2180/15-ц - про визнання незаконним рішення, скасування реєстрації права власності на земельні ділянки та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння; у справі № 447/455/17 - про визнання припиненим права користування житлом та за зустрічним позовом про визнання житлового будинку об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Отже, у цих справах суди не розглядали спір про знесення житла відповідача.
У постанові Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, прокурором було об'єднано вимоги про витребування (повернення) земельної ділянки та вимогу про знесення (демонтаж) нерухомого майна, яке розташоване на земельній ділянці.
Проте, Верховний суд не ухвалював рішення про знесення нерухомого майна, а лише вирішував чи є правомірним задоволення позову про витребування/повернення земельної ділянки без вирішення питання про знесення.
Таким чином, посилання в апеляційній скарзі Миколаївської обласної прокуратури на вищевказані постанови Верховного Суду є безпідставними, оскільки викладені у них правові висновки не є релевантними до обставин у цій конкретній справі.
Отже, ухвалюючи рішення у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Доводи апеляційної скарги та зміст оскаржуваного судового рішення не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а тому рішення суду підлягає залишенню без зміни відповідно до положень статті 375 ЦПК України.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 382 ЦПК України,
Апеляційну скаргу Миколаївської обласної прокуратури залишити без задоволення, а рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 25 листопада 2025 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду за правилами, передбаченими у статті 389 ЦПК України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
ГоловуючийІ.В. Лівінський
СуддіТ.Б. Кушнірова
Л.М. Царюк
Повне судове рішення складене 06 лютого 2026 року.