П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
05 лютого 2026 р.м. ОдесаСправа № 420/18821/25
Перша інстанція: суддя Скупінська О.В.,
повний текст судового рішення
складено 06.10.2025, м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді -Кравченка К.В.,
судді -Джабурія О.В.,
судді -Вербицької Н.В.,
розглянувши в письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06 жовтня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,-
12.06.2025 громадянин Республіки Таджикистан ОСОБА_2 (надалі позивач) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до Державної міграційної служби України, в якому, з урахуванням уточного позову від 21.07.2025, просив суд:
- визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України 19.05.2025 №21-25, яким ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України прийняти рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що у серпні 2024 року він звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні. Рішенням Державної міграційної служби України від 19.05.2025 №21-25 йому було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 05 червня 2025 року позивач отримав повідомлення, видане Головним управління Державної міграційної служби України в Одеській області №42 від 03.06.2025, про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Протиправність оскаржуваного рішення ДМС України. На думку позивача полягало в тому, що відповідач безпідставно залишив поза увагою той факт, що він підпадає під визначення «особа, яка потребує додаткового захисту» через загальнопоширене насильство в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини. При цьому, позивач звертав увагу, що існує ризик його переслідування , у зв'язку із релігійними переконаннями та політичними поглядами, а також членство в організації «Хізб ут-Тахір», яка визнана терористичною організацією та заборонена в Республіці Таджикистан.
Позивач вказував, що за фактом його членства та діяльності у вказаній організації є обґрунтовані підстави вважати що, щодо нього у країні громадянського походження є кримінальне переслідування. Отже, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через релігійні та політичні переконання, позивач змушений був покинути Таджикистан. Більше того рідні брати, племінник позивача також були ув'язнений через релігійні переконання та піддавались тортурам та фізичному насильству.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суд від 06.10.2025, ухваленим в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження, відмовлено у задоволенні позову громадянина Республіки Таджикистан ОСОБА_2 .
Не погоджуючись із зазначеним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи, що призвело до неправильного застосування норм матеріального права, просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нову постанову, якою задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт зазначає, що перевіряючи доводи позову про те, що він не може повернутися до країни походження через переслідування з релігійних мотивів, суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваного рішення не врахував загальні рекомендації УВКБ ООН щодо покращення якості аналізу справ у регіонах (доступ за посиланням: https://www.refworld.org.ru/pdfid/56bb19fe4.pdf); неповно дослідив інформацію, викладену в протоколах співбесіди.
Також, на думку апелянта, суд першої інстанції не надав належної правової оцінки інформації про країну громадянського походження, оскільки оскаржуване рішення не містить відповідне дослідження, зокрема, за низками посилань на відкриті джерела інформації про країну, які були наведені в позовній заяві.
Зазначає апелянті про те, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржувано рішення не врахував правові позиції, викладені у постановах Верховного Суду від 10.12.2020 у справі №825/1312/16 та від 10.12.2019 у справі №825/1297/16 щодо наявності підстав для визнання біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, громадян Таджикистану - членів «Хізб ут-Тахрір».
Звертає апелянт увагу на те, що відповідно до листа СБУ №65/1/3/7518 від 28.11.2024 за результатом проведеної перевірки матеріалів стосовно громадянина Таджикистану ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 . Управлінням не отримано відомостей, які відносяться до компетенції СБ України. Таким чином, СБУ як уповноважений орган не вбачає дану особу як загрозу національній безпеці України, що спростовує позицію відповідача з цього питання.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд зазначив, що: «діяльність, яка здійснюється від імені організації «Хізб ут-Тахрір» в Україні на теперішній час не є легальною», але, як вважає апелянт, суд першої інстанції не взяв до уваги, що у таких країнах, як Німеччина та Великобританія заборона партії «Хізб ут-Тахрір» стосується саме зібрань членів партії, а не переслідувань з подальшою загрозою катувань, як це відбувається у Таджикистані. Тому в даному випадку не можна ототожнювати заборону партії із загрозою переслідування та застосування катувань до осіб, які лише є її членами.
Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу посилався на доводи, що узгоджуються з висновками, викладеними в рішенні суду першої інстанції, у зв'язку з чим, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції - без змін.
Апеляційний суд, заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Суд першої інстанції встановив та з матеріалів справи вбачається, що Відповідно до свідоцтва про народження НОМЕР_1 (т.2 а.с.14-15), ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у Таджикистані.
За заявою позивача від 30.08.2024 (т.2 а.с.3-6) Головним управлінням ДМС в Одеській області прийнято наказ від 19.09.2024 №189 (т.2 а.с.103) про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позивачу було призначено співбесіди на 02.09.2024 (т.1 а.с.52-59), 11.09.2024 (т.2 а.с.81-92), 25.10.2024 (т.2 а.с.108-123) та 06.11.2024 (т.2 а.с.129-138) та зроблено відповідні запити та уточнення.
Під час проведення інтерв'ю позивач зазначав про те, що не може повернутись до своєї країни через побоювання переслідування з боку органів державної влади, за релігійні переконання.
12.03.2025 за результатами розгляду заяви та особової справи ОСОБА_1 , Головне управління ДМС в Одеській області склало висновок (т.1 а.с.66-84) про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі - Висновок).
У Висновку вказано, що заявник є уродженцем Таджикистану. Протягом 2000-2004 років проживав у Таджикистані. Протягом 2004-2012 спільно з іншими членами родини проживав у різних місцях рф, як нелегальний мігрант. Протягом 2012-2014 років шукач захисту перебував на території АР Крим. Після анексії півострову, зі слів заявника, він разом із сином переїхали до м.Херсон.
Заявник за національністю узбек, за етнічною належністю мусульманин. Заявник у 1998 році приєднався до організації “Хізб ут-Тахрір». Зазначене здійснив усвідомлюючи ризики, володів інформацією про законодавчу заборону структури на території Таджикистану та рф. Зі слів особи, після потрапляння до рф, приблизно у 2009 році він припинив зв'язки із представниками “Хізб ут-Тахрір», почав дотримуватися традиційної обрядовості.
На території Таджикистану та рф перебував у шлюбних відносинах. Протягом останніх 3-4 років подружжя спільно не проживають. Офіційне підтвердження розлучення відсутнє. На території України проживаю близькі родичі: дружина, двоє синів, матір, двоє невісток, онуки, племінники, двоє рідних братів із родинами.
У Таджикистані та рф заявник працював різноробочим, охоронцем у гаражному кооперативі. На території України офіційно не працює, займається штучними ремонтними роботами у сфері будівництва.
За результатами опитування встановлено, що приблизно у 2004 році заявник нелегально виїхав автомобільним шляхом із Таджикистану до рф, де мешкав до 2012 року. Щодо міграції з рф до України встановлено факт надання неправдивих відомостей.
Виїзд із Таджикистану відбувся через належність до забороненого угрупування “Хізб ут-Тахрір». Зі слів заявника, наразі він не бажає повертатися до країни саме за цією ознакою та ймовірність ув'язнення. Заявник надав твердження, що в країні значно посилено відповідальність за порушення релігійних норм, встановлених у державі. Інші істотні елементи за матеріалами особової справи не виявлені.
До висновку додано також матеріали особової справи ОСОБА_2 (т.1 а.с.85-154), який є братом позивача.
Матеріали справи містять довідку інформаційного центру «Хізб ут-Тахрір в України» від 06.08.2024 №1446/1 (т.2 а.с.18), відповідно до якої ОСОБА_1 є дійсним членом цієї організації з 1998 року.
19.05.2025 відповідачем було прийнято рішення №21-25 (т.1 а.с.65) про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки, підтримуючи висновок Головного управління ДМС в Одеській області, встановлено, що стосовно заявника ОСОБА_1 відсутні умови, передбачені п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Про вказане рішення позивача повідомлено Головним правлінням ДМС в Одеській області, відповідно до повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 03.06.2025 №43 (т.1 а.с.12-13, 55-56).
Вирішуючи спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до пояснень позивача, наведених у протоколах-співбесідах, позивач поверхнево описував випадки, які трактував як утиски в країні походження щодо нього, проте такі висновки ґрунтуються на гіпотетичних міркуваннях позивача, а тому побоювання, на які покликався позивач, мають сумнівний характер. Також суд першої інстанції виходив з того, що матеріалами справи не підтверджено, що позивач зазнавав переслідувань за ознаками віросповідання, сповідував іслам, проти позивача ніколи не висувалось офіційних обвинувачень на території Таджикистану, він не притягався до кримінальної відповідальності в країні громадянської належності. Оскільки єдиною підставою, з якою позивач пов'язує можливе переслідування, є участь у забороненій організації, на переконання суду першої інстанції, є обґрунтовані підстави вважати, що позивач не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності через побоювання відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством цієї країни як протиправні, зокрема, за участь у забороненій організації, за що на нього чекає відповідальність, визначена Кримінальним кодексом країни громадянської належності. Проте, скоєння злочину (участь у забороненій організації) не може належати до проблематики міжнародного захисту.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, апеляційний суд дійшов такого висновку.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Згідно з п. п. 1, 13 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
У ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено порядок звернення особи із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до частини п'ятої якої особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з ч. ч. 1, 7 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника. До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Частиною 11 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 5 ст. 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництво) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
Відповідно до п. п. 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно п. 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу покладається на позивача, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення.
Відповідно до ч. 2 ст. 13 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана, серед іншого: подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Виходячи зі змісту Позиції Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців «Про обов'язки та стандарти доказування у заявах біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Отже, як правильно зазначив суд першої інстанції, у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії біженців або осіб, які потребують додаткового захисту, або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.
У свою чергу, позивач зобов'язаний надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. Крім того, на заявника загальними правовими принципами доказового права покладено обов'язок доказу тверджень, які він висловлює. І тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
При цьому, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.
Отже, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649, інших міжнародних, державних і неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
Відповідно до абз. 5 п. 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 №3 “Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» (далі Постанова №3), інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
За своєю суттю позиція шукача захисту щодо побоювань зазнати переслідувань в країні походження ґрунтується на покликаннях ймовірного переслідування правоохоронними органами країни походження.
Апеляційний суд відхиляє доводи апелянта щодо невідповідності висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи, оскільки протоколи співбесід з апелянтом, які проводились органами ДМС України, а також їх співставлення з доводами заяви-анкети та обставинами справи в цілому, дає суду можливість дійти висновків про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог, з огляду на таке..
З матеріалів співбесід з позивачем встановлено, що позивач у 2004 році залишив територію Таджикистану та прибув нелегально до рф. При цьому, перешкод у виїзді з країни походження йому не чинили. Протягом 2012-2014 років шукач захисту перебував на території АР Крим. Після анексії півострову, зі слів заявника, він разом із сином переїхали до м.Херсон.
Підставою для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в поданій заяві-анкеті позивач вказав побоювання зазнати переслідувань у зв'язку з своїми релігійними поглядами та позбавлення волі.
Так, під час опитувань апелянт вказував, що він є членом організації «Хізб ут-Тахрір». В той же час зазначав, що після потрапляння до рф, приблизно у 2009 році він припинив зв'язки із представниками «Хізб ут-Тахрір», почав дотримуватися традиційної обрядовості.
Одночасно матеріали особової справи містять довідку інформаційного центру «Хізб ут-Тахрір в Україні» від 06.08.2024 №1446/1 (т.2 а.с.18), відповідно до якої позивач є дійсним членом цієї організації з 1998 року, яка надана власне позивачу.
Так, як встановив суд першої інстанції, позивач, під час розгляду справи, вказував, що побоювання зазнати переслідування у країні походження у позивача ґрунтуються на твердженнях про можливе кримінальне переслідування за організацію і участь в діяльності «Хізб ут-Тахрір».
З пояснень наведених у протоколах-співбесідах вбачається, що позивач поверхнево описує випадки, які трактує як утиски в країні походження щодо нього. І такі висновки ґрунтуються на гіпотетичних міркуваннях самого позивача.
Вказане побоювання, на яке покликається позивач, як правильно зазначив суд першої інстанції, має сумнівний характер.
Апеляційний суд зазначає, що матеріалами справи не підтверджено, що апелянт - шукач захисту зазнавав переслідувань за ознаками віросповідання, сповідував іслам. Проти нього ніколи не висувалось офіційних обвинувачень на території Таджикистану, він не притягався до кримінальної відповідальності в країні громадянської належності. Єдиною підставою, з якою апелянт пов'язує можливе переслідування, є участь у забороненій організації.
Отже, фактично, апелянт не бажає повертатися до країни своєї громадянської належності через побоювання відповідальності за вчинення дій, які визнані законодавством цієї країни як протиправні, зокрема, за участь у забороненій організації, за що на нього чекає відповідальність, визначена Кримінальним кодексом країни громадянської належності.
Проте, скоєння злочину (участь у забороненій організації) не може належати до проблематики міжнародного захисту.
Релігія іслам, яку апелянт сповідує, не є забороненою у Таджикистані, що вказує на можливість дотримання дозволених елементів релігійної діяльності шукачем захисту.
Апелянтом належним чином не обґрунтувані твердження стосовно неможливості у подальшому дотримуватися канонів релігії без стійкого постійного зв'язку з організацією «Хізб ут-Тахрір».
Також, суд першої інстанції не установив будь-яких елементів переслідування позивача через членство у організації «Хізб ут-Тахрір» на території Таджикистану, при цьому припущення позивача про здійснення в Таджикистані кримінального переслідування на цій підставі не підтверджується жодними доказами, окрім усних тверджень. Вказані висновки суду першої інстанції не спростовані доводами апеляційної скарги.
За наведених підстав, апеляційний суд погоджується із висновком суду першої інстанціях про те, що ДМС України обґрунтовано зроблено висновок про те, що позивач не бажає повертатись до країни своєї громадської належності з причин, що не мають конвенційних ознак, за наявності яких особу можна визнати біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В даному випадку обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою участі в організації “Хізб ут-Тахрір», про що зазначено шукачем захисту, не є такою конвенційною ознакою також.
Крім того, відповідно до вимог ч.2 ст.5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», якою передбачено, що особа, яка намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Апеляційний суд зазначає, що з моменту потрапляння апелянта на територію України до моменту звернення за захистом пройшло більше 12 років, на протязі якого апелянт перебував в Україні нелегально.
Значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Правові висновки аналогічного змісту викладені Верховним Судом, зокрема, в постанові від 06.08.2020 у справі №420/3327/19, в постанові від 16.02.2018 у справі №825/608/17, у постанові від 11.10.2018 у справі №815/1892/17.
Отже, апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції, які не спростовані доводами апеляційної скарги, про те, що а ні під час перебування на Батьківщині, а ні перебуваючи за межами країни своєї громадянської належності, позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про політичні партії в Україні», політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програмі суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
Організація «Хізб ут-Тахрір» не має зазначеної реєстрації, а отже не має вважатися політичною партією, яка здійснює законну політичну діяльність у нашій державі, відповідно до вимог чинного законодавства України. Окрім цього, вказана організація не має реєстрації в Україні як громадське об'єднання, створене відповідно до вимог Закону України «Про громадські об'єднання».
Зокрема, відповідно до частини четвертої статті 4 та частини дев'ятої статті 9 Закону України “Про громадські об'єднання», неурядові організації інших держав, міжнародні неурядові організації діють на території України відповідно до цього та інших законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а дії від імені незареєстрованого громадського об'єднання, крім дій, пов'язаних із реєстрацією такого об'єднання, забороняються.
Таким чином, діяльність, яка здійснюється від імені організації «Хізб ут-Тахрір» в Україні на теперішній час не є легальною.
В той же час, відповідно до вимог чинного законодавства України, зокрема, Закону України «Про політичні партії в Україні» та Закону України «Про громадські об'єднання», рішення про заборону зазначених організацій приймається виключно до політичних партій та громадських об'єднань, що були зареєстровані в Україні відповідно до вимог чинного законодавства. Окреме судове рішення про заборону об'єднань, які діють незаконно прийнято бути не може.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про громадські об'єднання» та статті 5 Закону України «Про політичні партії в Україні»», утворення і діяльність громадських об'єднань (політичних партій), мета (цілі) або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильництва, розпалювання міжетнічної расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, забороняються. Такі громадські об'єднання (політичні партії) не можуть бути зареєстровані у встановленому чинним законодавством України порядку.
При прийнятті оскаржуваного рішення суд першої інстанції правильно послався на думку Європейського суду з прав людини, згідно якої «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» не є виключно мирною організацією, запропоновані нею зміни в конституційному устрої держав (наприклад, встановлення різних правових систем для різних категорій віруючих), є несумісними з принципами демократичного суспільства, а сама організація відмовляється від участі в демократичному процесі для досягнення влади (рішення ЄСПЛ по справі «Касимуханов і Сайбаталлов проти Росії» (Kasymakhimov and Saybataiov v. Russia, №26261/05 и 26377/06).
Також рішенням Європейського Суду з прав людини №31098/08 від 12.06.2012 у справі «Хізбут-Тахрір» проти Німеччини» визнано законним та обґрунтованим рішення Німецького уряду щодо заборони діяльності організації «Хізбут-Тахрір» в зв'язку з пропагандою заперечення права на існування держави Ізраїль, закликів його насильницького знищення, вигнання та вбивства його мешканців.
Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відтак, діяльність членів «Хізб ут-Тахрір» засуджується не лише правоохоронними органами Таджикистану, а і Європейськім судом з прав людини, який визнав діяльність цієї організації несумісною з принципами демократичного суспільства.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також письмові доводи сторін, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.
Доводи апеляційної скарги не містять належних та обґрунтованих міркувань, які б спростовували висновки суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог
Щодо інших доводів апеляційної скарги, колегія суддів зазначає, що надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі “Серявін та інші проти України» (№4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) №303-A, пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28 серпня 2018 року (справа №802/2236/17-а).
У даній справі було надано вичерпну відповідь на всі питання, які входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних правовідносин як у матеріально-правовому, так і в процесуальному аспектах.
Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у рішенні ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі “Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути “почуті», тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов'язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами. Разом із цим, обов'язок суду обґрунтовувати свої рішення не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (п. 29 рішення ЄСПЛ від 9 грудня 2009 року у справі “Руїс Торіха проти Іспанії»).
Відповідно до ст. 242 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Таким чином, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, внаслідок чого апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 242, 257, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 327-329 КАС України апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 06 жовтня 2025 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя-доповідач К.В. Кравченко
Судді Н.В. Вербицька О.В. Джабурія