Справа № 212/15282/25
2/212/74/26
02 лютого 2026 року м. Кривий Ріг
Покровський районний суд міста Кривого Рогу у складі: головуючого судді Колочко О.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення,
29 грудня 2025 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача АТ «Укрзалізниця», у якому просить суд стягнути з відповідача на її користь 25 896,70 грн, з яких 16 309,75 грн. недоплачена матеріальна допомога на оздоровлення за 2017-2022 (включно) роки та 9 586,95 грн компенсація втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків виплати заробітної плати.
В обґрунтування позову зазначено, що позивач з 25.02.1991 по 17.10.2022 працювала на підприємстві відповідача - у структурному підрозділі «Вагонне депо Мудрьона» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Укрзалізниця» на посаді машиніста крана та була звільнена за власним бажанням на пенсію. За період з 2017-2022 роки перебувала у щорічних відпустках та користувалася правом на отримання матеріальної допомоги, яка в 2017-2021 роках їй була виплачена, але у меншому розмірі ніж це передбачено Колективним договором, а у 2022 році не була виплачена, отже недоплачена допомога становить 16 309,75 грн, яку позивач просить стягнути, а також 9586,95 грн компенсації втрати частини доходів у зв'язку із порушенням строків виплати зарплати. Посилається на те, що виплата матеріальної допомоги на оздоровлення передбачена Колективним договором Придніпровської залізниці на 2007-2015 роки, який був пролонгований і чинний по цей час. Відповідач не попереджав про погіршення існуючих умов оплати праці, не дотримався порядку щодо невнесення змін/доповнень до тексту діючого колективного договору, який відповідно до чинного законодавства є обов'язковим для підприємств, на які вони поширюються. 17.11.2025 з довідки відповідача, позивачу стало відомо про порушення її трудового права на заробітну плату, а тому вважає, що звернення до суду в межах термінів позовної давності, при цьому також посилається на те, що на момент порушення прав позивача в частині не нарахування та невиплати зарплати в належному розмірі ч. 2 ст. 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення не обмежувався будь-яким строком.
Ухвалою судді від 05 січня 2026 року відкрито провадження у справі, призначено судовий розгляд у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи, роз'яснено учасникам справи їх право, порядок та строки на подачу заяв по суті справи.
21 січня 2026 року від представника відповідача ОСОБА_2 надійшов відзив, у якому вона заперечила проти задоволення позовних вимог, посилаючись на те, що з набранням чинності Закону України № 1774-VIII від 06 грудня 2016 року обчислення місячної тарифної ставки позивача із застосуванням в якості розрахункової величини мінімальної заробітної плати стало недопустимим в силу імперативного припису закону. До внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини вона застосується у розмірі прожиткового мінімуму. Отже, в силу норми закону відсутнє погіршення становища працівників порівняно із чинним законодавством. Також, з урахуванням подачі позову у грудні 2025 року, відповідач вважає, що строк звернення до суду, який обмежується трьома місяцями з дня повного розрахунку по зарплаті, з вимогами про стягнення недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за 2017-2022 роки пропущений, оскільки позивач звільнилася 17.10.2022. Просила застосувати строк позовної давності, відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Суд, перевіривши матеріали справи, вирішивши питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, приходить до висновку про часткове задоволення позову з таких підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , працювала машиністом крана (кранівник) 3 розряду в СП «Вагонне депо Мудрьона» регіональної філії «УЗ Вагон-сервіс» АТ «Українська залізниця», що підтверджується копією трудової книжки (а.с. 14-17).
У період 2017-2022 роки ОСОБА_1 перебувала у щорічній відпустці, а саме у періоди 14.04.2017-20.05.2017, 11.09.2018-13.10.2018, 17.04.2019-22.05.2019, 14.09.2020-17.10.2020, 26.04.2021-30.05.2021, 03.04.2022-26.04.2022, що підтверджується копіями відповідних наказів (а.с. 24-29).
Згідно з довідкою про розмір сум матеріальної допомоги на оздоровлення до щорічних відпусток від 17.11.2025 за № 399 ОСОБА_1 отримала матеріальну допомогу в розмірі 2000 грн. у 2017 році, 2301,25 грн. у 2018 році, 2401,25 грн. у 2019 році, 2746,25 грн. у 2020 році, 2837,50 грн у 2021 році, у 2022 році матеріальна допомога не виплачувалася (а.с. 23 зворотній бік).
Щодо позовної вимоги про стягнення недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за 2017-2022 роки суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Згідно ст. 10 КЗпП України колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.
Відповідно до ст. 13 КЗпП України та ст.7 Закону України «Про колективні договори і угоди», зміст колективного договору визначається сторонами.
Статтею 13 КЗпП України визначено, що у колективному договорі встановлюються взаємні обов'язки роботодавця та працівника, зокрема, щодо встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати і інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій та ін.).
Колективним договором встановлюються додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії.
Згідно із ст. 18 КЗпП України положення колективного договору розповсюджуються на всіх працівників підприємства, установи, організації та є обов'язковими для роботодавця та працівника.
Відповідно до ч. 2 ст. 97 КЗпП України форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.
Пунктом 3.1.16 Колективного договору ДП «Придніпровська залізниця» на 2007-2015 роки (з внесеними змінами та доповненнями) встановлено, що при кожному наданні працівникам щорічної відпустки загальної тривалості або не менше її половини (у випадках поділу відпустки на частини), незалежно від періоду її надання, виплачувати згідно з положенням (Додаток № 2) за письмовою заявою матеріальну допомогу на оздоровлення в розмірі 40 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги.
Згідно з п. 1.4 Колективного договору зміни і доповнення до колективного договору, що не погіршують соціального та економічного становища працівників залізниці, вносяться протягом строку його дії до узгоджувальної комісії і при погодженні сторін затверджуються на спільному засіданні керівництва залізниці і президії Дорпрофсоржу, а всі інші - на конференції трудового колективу.
Прийнятою 31.03.2017 Спільною постановою керівництва регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букреєва О.В. № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017 застосовано з 01.04.2017 замість мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат, передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом».
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2017 рік», тобто на момент прийняття спільної Постанови № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3200 грн.
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2017 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1600 грн, тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2000 грн.
В Законі України «Про державний бюджет України на 2018 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, встановлений на рівні 1762 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2205,50 грн., мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3723 грн.
Законом України «Про державний бюджет України на 2019 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, встановлений на рівні 1921 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2401,25 грн. мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 4173 грн.
Законом України «Про державний бюджет України на 2020 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, встановлений на рівні 2102 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2627,50 грн., мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 4723 грн.
Законом України «Про державний бюджет України на 2021 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, встановлений на рівні 2270 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2837,50 грн., два прожиткових мінімуму - 4540,00 грн., мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 6 000 грн.
Законом України «Про державний бюджет України на 2021 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, встановлений на рівні 2270 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2837,50 грн., два прожиткових мінімуму - 4540,00 грн., мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 6 000 грн.
Законом України «Про державний бюджет України на 2022 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, встановлений на рівні 2393 грн, тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2991,25 грн., два прожиткових мінімуму - 5982,50 грн., мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 6 500 грн.
Таким чином, прийняття 31.03.2017 спільної Постанови № Н32/20, П-4-5г про застосовування з 01.04.2017 замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом» є діями, що погіршували становище працівників порівняно із законодавством та вказана постанова повинна була прийматися не за погодженням сторін на спільному засіданні керівництва СП і ППО, а на конференції трудового колективу, оскільки на момент прийняття вказаної постанови, зокрема у 2017 році мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3 200 грн., отже вказана сума є більшою за 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, який становив 2 000 грн., тому суд вважає, що при визначенні позивачу розміру матеріальної допомоги на оздоровлення підлягає застосуванню не спільна Постанова № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017, яка погіршує становище працівників, а п 3.1.16 Колективного договору.
При цьому, судом враховуються положення статті 9 КЗпП України, згідно з якою умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними, і вказана правова норма не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством, адже вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагають судової процедури визнання їх недійсними.
Приймаючи Спільну постанову № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017 її сторони керувалися пунктом 5 Розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VIII від 06.12.2016, яким установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим законом не застосовується, як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. До внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини, вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Так, стаття 58 Конституції України передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Стаття 22 Конституції України гарантує, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Проаналізувавши у сукупності положення ст. 22, 58 Конституції України, ст. 9 КЗпП України, суд дійшов висновку, що нові Закони, які погіршують становище працівників, зокрема призводять до зменшення певних виплат, розмір яких врегульований до прийняття цих Законів, договорами про працю не мають зворотньої сили.
Закон України «Про внесення змін до законодавчих актів України» погіршив становище позивача та інших працівників підприємства щодо розміру матеріальної допомоги, звузив її право на матеріальну допомогу, а тому не має зворотньої сили та не може бути застосований при визначення розміру цієї допомоги.
Суд зауважує, що після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-УІІІ від 06.12.2016 року, вказані зміни потягли зміну реального розміру матеріальної допомоги, про що зазначено вище.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що прийняття Закону України «Про внесення змін до законодавчих актів України» №1774-УІІІ від 06.12.2016, який був підставою для прийняття спільної Постанови № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017, не створює юридичних наслідків щодо застосування п. 3.1.15 та п. 3.1.16 відповідних Колективних договорів, в частині виплати допомоги на оздоровлення, оскільки питання виплати матеріальної допомоги на оздоровлення, умови виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, обставини, за яких вона виплачується, а також кому саме вона може бути виплачена першочергово, визначається, в даному випадку, колективним договором, яким визначено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40 відсотків тарифної ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги, а прийнята спільна Постанова № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017 про застосовування з 01.04.2017 замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом», прийнята з порушенням вимог Колективного договору, отже не підлягає застосуванню при визначенні розміру матеріальної допомоги на оздоровлення.
Таким чином, суд дійшов висновку, що дії відповідача щодо недоплати у 2017-2022 роках позивачу матеріальної допомоги на оздоровлення є неправомірними, і заявлені позовні вимоги підлягають задоволенню частково у розмірі 16 032,75 грн, з яких 1200 грн. недоплаченої допомоги на оздоровлення за 2017 рік (3200 грн. - 2000,00 грн.); 1421,75 грн. недоплаченої допомоги на оздоровлення за 2018 рік (3723 грн. - 2301,25 грн.); 1771,75 грн. недоплаченої допомоги на оздоровлення за 2019 рік (4173 грн. - 2401,25 грн.); 1976,75 грн. недоплаченої допомоги на оздоровлення за 2020 рік (4723 грн. - 2746,25 грн.); 1460,00 грн. недоплаченої допомоги на оздоровлення за 2021 рік (6000 грн. - 2837,50 грн.), 6 500 грн недоплачена допомога на оздоровлення за 2022 року (не виплачувалася).
При цьому, суд відхиляє доводи позивача щодо розрахунку недоплаченої матеріальної допомоги за 2020 рік, виходячи із мінімальної заробітної плати в розмірі 5000 грн, оскільки Законом України «Про державний бюджет України на 2020 рік» мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 4723 грн.
Щодо позовної вимоги про стягнення компенсації втраченої частини доходів у зв'язку з несвоєчасною виплатою заробітної плати суд зазначає наступне.
Пунктами 2, 3 постанови КМУ від 21 лютого 2001 року № 159 «Про затвердження Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати» передбачено, що компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Компенсації підлягають такі грошові доходи, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру, в тому числі і заробітна плата.
Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).
Згідно із Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (пункт 4) сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100. Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держкомстатом.
За змістом статті 1 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення» індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Держкомстатом, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.
01 січня 2016 року набули чинності зміни до Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», якими у частину 1 статті 4 внесено зміни згідно із Законом №911-VIII від 24 грудня 2015 року та її редакція викладена таким чином: Індексація грошових доходів населення проводиться в разі, коли величина індексу споживчих цін перевищила поріг індексації, який установлюється в розмірі 103 відсотка.
У статтях 1-3 Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» зазначено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Відповідно до постанови КМУ №159 від 21 лютого 2001 року сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
У Рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №9-рп/2013 у справі №118/2013 за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення положення ч. 2 ст. 233 КЗпП України викладено наступний правовий висновок: в аспекті конституційного звернення положення ч. 2 ст. 233 КЗпП України слід розуміти так, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв'язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмежень будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем (п. 1 резолютивної частини рішення).
У своїй постанові від 11 липня 2017 року у справі № 21-2003а16 Верховний Суд України виснував, що Закон України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159, не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов'язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати. Суд зауважив, що кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Використане у статті 3 Закону та пункті 4 Порядку формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
З урахуванням наведених вище норм права, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги про стягнення компенсації втрати частини доходів підлягають задоволенню, оскільки ця сума не була нарахована і відповідно не була виплачена.
При цьому суд частково задовольняє позовні вимоги в цій частині, виходячи з задоволеної суми недоплаченої матеріальної допомоги за 2020 рік в розмірі 1976,75 грн та приймаючи алгоритм розрахунку позивача за відсутності контррозрахунку відповідача, а отже до стягнення підлягає сума компенсації у загальному розмірі 9455,30 грн.
Таким чином, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог позивача, та стягнення з відповідача АТ «Українська залізниця» на користь позивача недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за 2017-2022 роки (включно) у сумі 16032,75 грн та 9455,30 грн компенсації втрати частини заробітної плати.
Судом не приймаються доводи відповідача щодо пропуску позивачем строків позовної давності з огляду на наступне.
Матеріальна допомога на оздоровлення, що надається до щорічної відпустки, є систематичною матеріальною допомогою. Це визначає пункт 2.3.3. Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Госкомстату від 13 січня 2004 року № 5. Таку допомогу виплачують робітникам певних категорій: на оздоровлення; через екологічний стан регіону. Матеріальна допомога на оздоровлення належить до заохочувальних та компенсаційних виплат, що належать до фонду оплати праці.
Аналіз наведених положень законодавства дає суду підстави дійти висновку про те, що матеріальна допомога входить до структури заробітної плати, а отже до позовних вимог щодо спірних правовідносин застосовуються скорочені строки позовної давності, встановлені нормами ст. 233 КЗпП України.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 перебувала у щорічній відпустки у період 14.04.2017-20.05.2017,11.09.2018-13.10.2018, 17.04.2019-22.05.2019, 14.09.2020-17.10.2020, 26.04.2021-30.05.2021, 03.04.2022-26.04.2022, отже предметом спору у даній справі є стягнення матеріальної допомоги на оздоровлення, яка підлягала виплаті позивачеві під час надання щорічної відпустки за вказані періоди.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України, в редакції, яка була чинною до 19 липня 2022 року, у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Згідно з ч. 1 ст. 233 КЗпП України (із змінами, внесеними Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ, який набрав чинності 19 липня 2022 року), працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).
Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.
Аналогічний правовий висновок викладений у рішенні Верховного Суду від 06 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22 та від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21.
Отже, строки звернення позивача до суду за вирішенням трудового спору не було пропущено, оскільки з вимогою про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення за період з 2017 року по квітень 2022 року вона має право звернутися до суду без обмеження будь-яким строком, оскільки право позивача на звернення до суду із цим позовом відповідно до положень частини другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2022 року) не обмежене будь-яким строком.
Окремо, суд вважає за необхідне зазначити, що Велика палата Конституційного Суду України 11 грудня 2025 року розглянула справу за конституційним поданням Верховного Суду про конституційність частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України та ухвалила Рішення №1-р/2025, яким визнала такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною), частину першу статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат.
З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування до вказаного спору строків позовної давності і відмови з цих підстав у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України, оскільки позивач при поданні позову до суду звільнена від сплати судового збору, суд стягує з відповідача на користь держави судовий збір у розмірі 1211,20 грн.
Керуючись ст. 12-13, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд
позов ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення задовольнити частково.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 недоплачену матеріальну допомогу за 2017-2022 роки (включно) в сумі 16 032,75 грн, компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків виплати заробітної плати в сумі 9 455,30 грн, усього в сумі 25 488 (двадцять п'ять тисяч чотириста вісімдесят вісім) грн 05 коп.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» в дохід держави судовий збір у розмірі 1 211,20 грн.
На рішення суду може бути подана апеляційна скарга до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до ч. 6 ст. 259 ЦПК України, якщо справа розглянута у порядку спрощеного провадження, залежно від складності справи складання повного рішення суду може бути відкладено на строк - не більш як п'ять днів з дня закінчення розгляду справи.
Відповідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України, датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Позивач: ОСОБА_1 , РНОКПП (відмова), паспорт серії НОМЕР_1 , виданий Жовтневим РВ Криворізького МУ УМВС України в Дніпропетровській області 17.05.2002, зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .
Відповідач: Акціонерне товариство «Українська залізниця», ЄДРПОУ 40075815, місцезнаходження: 03150, м. Київ, вул. Єжи Гедройця, 5.
Повне судове рішення складено 02 лютого 2026 року.
Суддя: О. В. Колочко