04 лютого 2026 року
м. Київ
справа № 357/13166/19
провадження № 61-3395св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Ступак О. В., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач, відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ;
відповідач, позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ;
третя особа - Друга білоцерківська міська державна нотаріальна контора Київської області;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Капустіна Віталія Володимировича на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2024 року у складі судді Цукурова В. П. та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2025 рокуу складі колегії суддів: Євграфової Є. П., Писаної Т. О., Гаращенка Д. Р.
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Друга білоцерківська міська державна нотаріальна контора Київської області, про визнання права власності на нерухоме майно у порядку спадкування за законом.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько - ОСОБА_4 , який під час свого останнього шлюбу з ОСОБА_5 , який тривав з 02 жовтня 2015 року по 08 серпня 2017 року, за свої власні кошти придбав 28 грудня 2016 року за 60 000 грн квартиру за адресою: АДРЕСА_1 .
Оскільки ОСОБА_4 станом на 28 грудня 2016 року виступав поручителем за кредитним договором, то право власності на вказану квартиру було зареєстровано на відповідачку ОСОБА_5 .
Придбання зазначеної квартири за власні кошти ОСОБА_4 підтверджується тим, що 28 грудня 2016 року він та його матір ОСОБА_6 продали за 270 930 грн по 1/2 частки квартири за адресою: АДРЕСА_2 , що належала їм на праві особистої приватної спільної часткової власності.
Після смерті ОСОБА_4 позивачка звернулася до Другої білоцерківської міської державної нотаріальної контори Київської області із заявою про отримання свідоцтва про право на спадщину за законом, на підставі якої було відкрито спадкову справу № 366/2019, однак 27 вересня 2019 року винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії № 2246/02-31 - видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв'язку з тим, що спірну квартиру було придбано на ім'я ОСОБА_7 . При цьому померлий ОСОБА_4 надавав згоду своїй дружині ОСОБА_7 на вчинення нотаріальної дії, а саме - купівлю вищезазначеної квартири.
Таким чином позивачка вважала, що вона як спадкоємиця першої черги після смерті ОСОБА_4 має право на отримання у власність квартири, що була ним придбана за його власні кошти, набуті під час шлюбу з ОСОБА_7 , але з продажу свого майна, отриманого до шлюбу.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати за нею право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку спадкування за законом після смерті її батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У січні 2020 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання майна особистою приватною власністю.
Зустрічна позовна заява ОСОБА_2 мотивована тим, що з 01 жовтня 2015 року по 08 серпня 2017 року вона перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 . Оскільки шлюбні відносини між ними зіпсувалися, вони часто сварилися, то батько позивачки за зустрічним позовом запропонував придбати їй квартиру, щоб у випадку розірвання шлюбу вона мала житло.
За договором купівлі-продажу від 28 грудня 2016 року, посвідченим приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Федорякою О. С. та зареєстрованим в реєстрі за № 3975, ОСОБА_2 придбала у ОСОБА_8 квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . В цьому договорі вказано, що продаж квартири здійснено за 60 120 грн, однак фактична вартість зазначеної квартири, яку 28 грудня 2016 року ОСОБА_2 сплатила продавцю ОСОБА_8 , становила 24 000 доларів США, що за курсом Національного банку України на дату укладення договору було еквівалентно 639 600 грн.
Розмір дійсної та остаточної суми, сплаченої ОСОБА_2 , підтверджується розпискою продавця квартири ОСОБА_8 та може бути підтверджено його показаннями.
Грошові кошти в сумі 24 000 доларів США на придбання спірної квартири ОСОБА_2 отримала у свого батька, який працює інженером Посольства Королівства Саудівської Аравії Україні та мав можливість матеріально їй допомагати, в тому числі надати кошти на придбання власного житла.
Тому спірна квартира була повністю оформлена на позивачку за зустрічним позовом, а ОСОБА_4 на вимогу нотаріуса лише надав свою згоду на її придбання, оскільки вони перебували у шлюбі.
З рештою, відносини між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 погіршилися та в серпні 2017 року шлюб між ними було розірвано. Після розірвання шлюбу жодних спорів з приводу квартири між нею та ОСОБА_4 не виникало, останній не претендував на неї.
Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просила визнати квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , її особистою приватною власністю.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2024 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково, визнано за нею право власності на 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за законом.
У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Позовні вимоги ОСОБА_2 задоволено частково та визнано за нею право власності на 1/2 частку квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в розмірі 384,20 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати зі сплати судового збору в розмірі 3 198 грн.
Задовольняючи первісний та зустрічний позови у відповідних частинах, а також визнаючи за кожною із сторін право власності на 1/2 частку спірної квартири, суд першої інстанції виходив з того, що квартира АДРЕСА_1 була придбана ОСОБА_2 у період її перебування у шлюбі з ОСОБА_4 та за його письмовою згодою. Тому вказане майно є спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та померлого ОСОБА_4 , єдиним спадкоємцем якого є ОСОБА_1 .
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 29 січня 2025 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Капустіна В. В. залишено без задоволення, а рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2024 року - без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що судом першої інстанції було встановлено, що квартиру придбано відповідачем за зустрічним позовом ОСОБА_2 у період її перебування у шлюбі з ОСОБА_4 . Укладаючи договір купівлі-продажу квартири відповідач ОСОБА_2 діяла за письмовою згодою її чоловіка - ОСОБА_4 . Тому, зважаючи на відсутність належних та допустимих доказів придбання спірної квартири за особисті кошти померлого ОСОБА_4 або за особисті кошти відповідача за первісним позовом ОСОБА_2 , суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що квартира є спільною сумісною власності померлого ОСОБА_4 та відповідача ОСОБА_2 .
Спадщина відкрилась тільки на майно, яке належало спадкодавцю ОСОБА_4 , а інша 1/2 частка в квартирі, яка є спільним сумісним майном, не увійшла до складу спадщини та належить відповідачці (позивачці за зустрічним позовом) ОСОБА_2 . Зважаючи, на те, що останньою не спростовано презумпцію спільності майна подружжя й не доведено набуття спірної квартири виключно за її особисті кошті, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для визнання за ОСОБА_2 права власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .
Висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
10 березня 2025 року представник ОСОБА_2 - адвокат Капустін В. В. подав засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2025 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити зустрічний позов та відмовити у задоволені первісного позову.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1568цс18, від 05 квітня 2017 року у справі № 6-399цс17, у постановах Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16-ц, від 20 липня 2022 року у справі № 703/2284/19.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 квітня 2025 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Білоцерківського міськрайонного суду Київської області.
28 квітня 2025 року справа № 357/13166/19 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2026 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Капустіна В. В. мотивована тим, що в цій справі сторони не заявляли позовних вимог про визнання спірної квартири спільною сумісною власністю та про її поділ, однак суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вийшов за межі позовних вимог.
Під час розгляду даної справи кожна із сторін хоча і не оспорювала факту придбання спірної квартири під час шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , однак категорично заперечувала правовий режим спільної сумісної власності подружжя та посилалася на те, що квартира придбана не за спільні кошти подружжя.
Враховуючи незначний період перебування у шлюбі ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , відсутність у них стабільного доходу, що підтверджено матеріалами справи, показами свідків, поясненнями сторін, спірна квартира не могла бути придбана за спільні кошти подружжя, так як їх об'єктивно не вистачило б на придбання квартири вартістю 24 000 доларів США на момент придбання.
За таких обставин були відсутні підстави для застосування презумпції спільності майна подружжя, яке набуте ними в період шлюбу, натомість суди попередніх інстанцій повинні були встановити джерело коштів, за які було придбано спірну квартиру, а не обмежитись самим фактом придбання її у шлюбі і наявністю згоди другого з подружжя на її придбання.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Відповідно до свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 10 вересня 2002 року батьком ОСОБА_1 є ОСОБА_9 .
З 02 жовтня 2015 року ОСОБА_9 перебував у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_10 , що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_2 від 02 жовтня 2015 року (т.1 а.с.11,49).
08 серпня 2017 року указаний шлюб було розірвано, про що видано свідоцтво про розірвання шлюбу серії НОМЕР_3 (т.1 а.с.50).
ІНФОРМАЦІЯ_1 , тобто після розірвання шлюбу з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 помер, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4 , виданим 15 березня 2019 року Білоцерківським міськрайонним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Київській області, актовий запис № 452 (т.1 а.с.65 зворот).
За заявою дочки ОСОБА_4 - ОСОБА_1 від 15 серпня 2019 року про прийняття спадщини в цей же день Другою білоцерківською міською державною нотаріальною конторою Київської області було заведено спадкову справу № 366/2019 (т.1 а.с.63-85).
15 серпня 2019 року матір ОСОБА_4 - ОСОБА_11 подала до Другої білоцерківської міської державної нотаріальної контори Київської області заяву про відмову від прийняття спадщини після померлого ОСОБА_4 на користь його дочки - ОСОБА_1 (т.1 а.с.65).
Відомості про наявність у померлого інших спадкоємців першої черги у матеріалах справи відсутні.
27 вересня 2019 року Другою білоцерківською міською державною нотаріальною конторою Київської області винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії № 2246/02-31 видачі свідоцтва про право на спадщину за законом у зв'язку з тим, що квартиру АДРЕСА_1 було придбано на ім'я ОСОБА_7 (т.1 а.с.16).
Судами також встановлено, що у період перебування ОСОБА_4 у шлюбі з ОСОБА_10 , а саме 28 грудня 2016 року між ОСОБА_10 як покупцем та ОСОБА_8 як продавцем було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Федорякою О. С., зареєстрований в реєстрі за № 3975.
Відповідно до пункту 2.1 указаного договору продаж квартири за домовленістю сторін вчиняється за 60 120 грн, які отримані продавцем від покупця при посвідченні цього договору.
Оціночна вартість квартири згідно звіту про оцінку майна становить 60 120 грн (пункт 2.2. договору купівлі-продажу квартири від 28 грудня 2016 року).
Укладаючи указаний договір, ОСОБА_10 діяла за згодою її чоловіка - ОСОБА_4 (т. 1 а. с. 12-13).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Капустіна В. В. не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Відповідно до частини другої статті 3 Сімейного кодексу України (далі - СК України) сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Частинами першою, другою статті 368 ЦК України визначено, що спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Згідно із частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільної сумісної власності подружжя на майно, яке набуте ними за час шлюбу.
За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов'язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.
Презумпція спільності майна подружжя може бути спростована, один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Подібний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18).
Отже, на майно, набуте за час шлюбу, діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя, а визнання такого майна особистою приватною власністю дружини чи чоловіка потребує доведення.
Частиною третьою статті 61 СК України визначено, що, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Відповідно до частин першої, другої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.
Статтею 68 СК України визначено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.
У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_9 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 02 жовтня 2015 року по 08 серпня 2017 року.
У період зазначеного шлюбу, а саме 28 грудня 2016 року між ОСОБА_2 , за згодою її чоловіка ОСОБА_4 , як покупцем та ОСОБА_8 як продавцем було укладено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Білоцерківського міського нотаріального округу Київської області Федорякою О. С., зареєстрований в реєстрі за № 3975.
В день придбання спірної квартири АДРЕСА_1 , право власності на яку було оформлено за ОСОБА_2 , у того ж приватного нотаріуса було посвідчено договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_3 , яка належала на праві спільної часткової власності її чоловіку - ОСОБА_4 та його матері ОСОБА_11 .
При цьому, ринкова вартість спірної квартири АДРЕСА_1 та квартири АДРЕСА_3 на день укладання указаних договорів купівлі-продажу є співставними, а саме 678 686 грн та 614 644 грн відповідно.
Суди попередніх інстанцій також дали оцінку наявним в матеріалах справи документам, а саме: копії листа № 0002/2020 від 16 січня 2020 року, за підписом аташе Посольства Королівства Саудівської Аравії в Україні, відповідно до якого батько відповідачки ОСОБА_2 - ОСОБА_12 отримує заробітну плату в розмірі 1990 Євро на місяць (т.1 а.с.55), копії трудової книжки померлого ОСОБА_4 та індивідуальні відомості про застраховану особу за Формою ОК-7, видані на його ім'я (т.1 а.с.56-57, 58).
Однак суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що зазначені документи не спростовують тих обставин, що спірну квартиру АДРЕСА_1 було придбано у результаті розпорядження коштами, які належали подружжю померлого ОСОБА_4 та відповідачки ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності.
Також суд першої інстанції критично оцінив показання свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_12 , оскільки вони є близькими родичами сторін та заінтересовані в результаті розгляду даної справи.
Окрім цього, ані відповідачем за первісним позовом ОСОБА_2 , ані її батьком - свідком ОСОБА_12 , не надано будь-якого допустимого доказу на підтвердження факту передачі та отримання грошових коштів (договір або розписка тощо), а також не конкретизовано правову підставу їх надання (дарування або позика тощо).
Місцевим судом також враховано, що з листа Посольства Королівства Саудівської Аравії в Україні від 16 січня 2020 року № 0002/2020 не можливо встановити період роботи ОСОБА_12 , а також розмір його доходів. Такий лист не відповідає встановленим в Україні формам документів про доходи найманих працівників.
За таких обставин суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про те, що спірна квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю померлого ОСОБА_4 та відповідачки ОСОБА_2 .
Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Відповідно до частин першої, другої статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу).
У статтях 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу (спадкоємці за законом першої-п'ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Частки у спадщині кожного із спадкоємців за законом є рівними (частина перша статті 1267 ЦК України).
У частині першій статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Таким чином, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, враховуючи, що презумпцію спільності права власності подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на спірне нерухоме майно сторонами в цій справі не спростовано, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив з того, що до складу спадщини померлого ОСОБА_4 увійшла 1/2 частка квартири АДРЕСА_1 , а інша 1/2 частка вказаної квартири належить ОСОБА_2 .
Оскільки ОСОБА_4 заповіту не залишив, а його спадкоємцем за законом першої черги, яка прийняла спадщину, є дочка ОСОБА_1 , то суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про часткове задоволення первісного позову ОСОБА_1 та зустрічного позову ОСОБА_2 , а такожвизнав за ними право власності по 1/2 частки квартири за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до висновку Верховного Суду, зробленого у постанові від 30 червня 2021 року у справі № 742/3238/17, у цивільному процесуальному законодавстві діє принцип jura novit curia (суд знає закони), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з'ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов'язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на норму права, що є значно конкретизованим, аніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду відображається в судовому рішенні, зокрема, в його мотивувальній і резолютивній частинах.
Тому обов'язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.
При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов'язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.
Тобто суд, з'ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) та від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв'язку із цим суд, з'ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
У справі, яка переглядається, позивач за первісним позовом ОСОБА_1 , а також відповідач ОСОБА_2 заперечували ті обставини, що спірне нерухоме майно - квартира АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя. При цьому, обґрунтовуючи первісний позов, ОСОБА_1 посилалися на те, що зазначене майно є особистою приватною власністю її батька ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , а ОСОБА_2 в зустрічному позові вказувала, що це майно належить їй на праві особистої приватної власності.
Тобто, в цій справі сторони оспорювали поширення правового режиму спільного сумісного майна на спірне майно, однак презумпція спільної сумісної власності подружжя не була спростована сторонами.
З урахуванням викладеного, доводи касаційної скарги про те, що в цій справі сторони не заявляли позовних вимог про визнання спірної квартири спільною сумісною власністю та про її поділ, однак суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, вийшов за межі позовних вимог, є необґрунтованими.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-801цс16, від 07 грудня 2016 року у справі № 6-1568цс18, від 05 квітня 2017 року у справі № 6-399цс17, у постановах Верховного Суду від 24 січня 2020 року у справі № 546/912/16-ц, від 20 липня 2022 року у справі № 703/2284/19, є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).
В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Капустіна Віталія Володимировича залишити без задоволення.
Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 07 серпня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 29 січня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
О. В. Ступак
В. В. Шипович