21 січня 2026 року
м. Київ
справа № 757/12326/19-ц
провадження № 61-13025св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Карпенко С. О., Литвиненко І. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: держава Україна в особі Київської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону, Державна казначейська служби України,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 25 вересня 2023 року у складі колегії суддів НевідомоїТ. О., Нежури В. А., Поліщук Н. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Київської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону, Державної казначейської служби України про зобов'язання вчинити дії, відшкодування моральної шкоди,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Київської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону, Державної казначейської служби України, в якому просив:
- визнати факт щоденного і безперервного порушення його прав, свобод і інтересів, що пов'язані із обмеженням його доступу до помешкання у гуртожитку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ;
- визнати неефективним досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42018110350000101, у зв'язку з чим стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України на його користь 37 557,00 грн на відшкодування моральної шкоди та 122 684,00 грн у рахунок компенсації майнової шкоди, а всього - 197 798,00 грн.
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що військова прокуратура Київського гарнізону здійснює досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42018110350000101 за ознаками вчинення злочину, передбаченого статтею 356 Кримінального кодексу України (далі - КК України), а саме щодо вчинення службовими особами військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України самоправства, що полягає у недопущенні позивача до його місця проживання у гуртожитку, який розташований на території військового містечка.
Наразі вхід до помешкання позивача замурований, а у будівлі гуртожитку здійснюється реконструкція. Постановою прокурора позивачу було відмовлено у визнанні потерпілим у кримінальному провадженні, незважаючи на те, що дев'ять місяців триває порушення його права на доступ до житла.
З огляду на це позивач вважав, що має право вимагати відшкодування завданої матеріальної шкоди від держави Україна в особі Київської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону у зв'язку з неналежним проведенням досудового слідства та допущенням бездіяльності органу досудового слідства.
Крім того, тривале та неефективне досудове розслідування спричинило позивачу моральну шкоду, що проявилася у відчуттях несправедливості, безпорадності, приниження, розчарування, а також інших негативних емоційних переживаннях.
Під час розгляду справи ОСОБА_1 неодноразово уточнював позовні вимоги та у заяві від 25 листопада 2022 року остаточно просив суд:
- визнати факт щоденного і безперервного порушення його прав, свобод і інтересів, що пов'язані із обмеженням його доступу до помешкання у гуртожитку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ;
- визнати неефективним досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42018110350000101, у зв'язку з чим стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України на його користь 893 160,00 грн на відшкодування моральної шкоди.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Печерський районний суд міста Києва у складі судді Остапчук Т. В. рішенням від 23 грудня 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що відповідно до статей 1173, 1174 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) відшкодування шкоди, завданої органами державної влади або їх посадовими особами, можливе за умови доведення сукупності таких обставин: протиправної поведінки відповідного органу чи посадової особи; наявності шкоди та причинно-наслідкового зв'язку між такою поведінкою і заподіяною шкодою.
Водночас позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження факту заподіяння йому моральної шкоди, а також існування причинно-наслідкового зв'язку між діями посадових осіб та наслідками, на які він посилався у позові.
При цьому сам собою факт наявності судового рішення про визнання дій органу досудового розслідування неправомірними, за відсутності доведеності наведених обставин, не є достатньою підставою для висновку про наявність підстав для відшкодування позивачеві моральної шкоди.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Київський апеляційний суд постановою від 25 вересня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 23 грудня 2022 року скасував і ухвалив нове рішення.
Позов ОСОБА_1 до держави Україна в особі Київської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди залишив без задоволення.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що суд першої інстанції розглянув справу за відсутності позивача, не повідомленого належним чином про дату, час і місце судового засідання 23 грудня 2022 року, що є обов'язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.
Водночас, відмовляючи у задоволенні позову, колегія суддів апеляційного суду керувалася тим, що наявність певних недоліків у процесуальній діяльності слідчого чи прокурора сама собою не свідчить про незаконність їх діяльності як такої та, відповідно, не може бути безумовною підставою для відшкодування моральної шкоди.
При цьому рішення слідчого судді про визнання дій чи бездіяльності органів досудового розслідування протиправними має оцінюватися з урахуванням конкретних обставин, встановлених таким рішенням. Для вирішення питання про відшкодування шкоди необхідним є доведення факту заподіяння моральної шкоди саме такими діями (бездіяльністю) та наявності причинно-наслідкового зв'язку між ними і заявленою шкодою.
Однак позивач не надав належних доказів на підтвердження факту заподіяння йому моральної шкоди, існування причинно-наслідкового зв'язку між шкодою та протиправними діями (бездіяльністю) Київської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону, а також вини у заподіянні такої шкоди.
Сам собою факт тривалості досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42018110350000101 не свідчить про протиправність дій уповноважених посадових осіб та не підтверджує завдання позивачеві моральної шкоди, а отже, не має наслідків цивільно-правового характеру.
Крім того, встановлення факту неефективності досудового розслідування у кримінальному провадженні виходить за межі повноважень суду під час розгляду цивільної справи, тоді як позивач не позбавлений можливості оскаржити рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора в порядку, визначеному кримінальним процесуальним законом.
Доводи позивача про розгляд справи неповноважним складом суду є безпідставними, оскільки склад суду було визначено відповідно до вимог чинного законодавства. Той факт, що суд першої інстанції помилково зазначив, що справа стосується зобов'язання відповідача вчинити певні дії, а не відшкодування моральної шкоди, сам собою не свідчить про порушення правил юрисдикції, як на цьому помилково наполягав позивач.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У вересні 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням подальших доповнень просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 25 вересня 2024 року в частині, що стосується ухвалення нового судового рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі № 826/2106/17, від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, у постановах Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі № 640/5023/19, від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16 та у постановах Верховного Суду від 21 липня 2021 року у справі № 646/7015/19, від 30 листопада 2022 року у справі № 344/3764/21, від 11 січня 2023 року у справі № 591/8842/21, від 15 лютого 2024 року у справі № 687/1066/22, від 01 квітня 2024 року у справі № 178/50/20, від 12 квітня 2023 року у справі № 174/207/22, від 17 вересня 2025 року у справі № 461/6351/23 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, в ухваленні оскаржуваного судового рішення брали участь судді, яким було заявлено відвід, апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази та необґрунтовано відхилив клопотання про витребування доказів та інших клопотань, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 2 частини першої, пункти 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що суди попередніх інстанцій не повно встановили фактичні обставини справи та не врахували практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).
Системна та тривала бездіяльність органу досудового розслідування підтверджується наявними в матеріалах справи ухвалами слідчих суддів, постановленими за результатами розгляду скарг позивача на рішення, дії та бездіяльність органів слідства і прокуратури під час здійснення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42018110350000101.
Тривале та неефективне досудове розслідування спричинило позивачеві моральну шкоду, що проявилася у відчуттях несправедливості, безпорадності, приниження, розчарування, а також інших негативних емоційних переживаннях.
Суд апеляційної інстанції безпідставно відхилив клопотання позивача про витребування доказів, які мають істотне значення для правильного вирішення справи.
Крім того, в ухваленні оскаржуваного судового рішення брали участь судді, яким було заявлено обґрунтований відвід. Однак усупереч вимогам статті 36 ЦПК України колегія суддів апеляційного суду розглянула справу за наявності обставин, що викликають сумнів у їхній неупередженості та об'єктивності щодо сторони позивача.
На думку заявника, пред'явлений ним позов про відшкодування моральної шкоди підлягав задоволенню у повному обсязі.
Аргументи інших учасників справи
У жовтні 2024 року Київська спеціалізована прокуратура у сфері оборони Центрального регіону подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухваленою відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
У листопаді 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відповідь на відзив на касаційну скаргу, в якій просив відхилити цей відзив у зв'язку з його необґрунтованістю.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 16 жовтня 2024 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Печерського районного суду міста Києва.
04 грудня 2025 року матеріали справи № 757/12326/19 надійшли до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 08 січня 2026 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Територіальне управління Державного бюро розслідувань у місті Києві (далі - ТУ ДБР у місті Києві) здійснює досудове розслідування кримінального провадження № 42018110350000101 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 356 КК України, відомості про яке за заявою ОСОБА_1 внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань 02 липня 2018 року (том 1, а. с. 16).
Процесуальне керівництво у зазначеному кримінальному провадженні здійснює Київська спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері Центрального регіону.
Позивач неодноразово оскаржував рішення, дії та бездіяльність органів досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42018110350000101, що підтверджується наявними в матеріалах справи ухвалами слідчих суддів Печерського районного суду міста Києва (том 1, а. с. 30-34; том 3, а. с. 15-17, 125, 126, 172; том 4, а. с. 39, 40).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
За змістом касаційної скарги постанова суду апеляційної інстанції оскаржується тільки в частині відмови у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок неефективного досудового розслідування, а тому на підставі положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд переглядає цю постанову лише в означеній частині.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та оскаржувана постанова апеляційного суду повною мірою не відповідають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статей 55, 56 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
У частині першій статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка з огляду на приписи частини першої статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України є частиною національного законодавства, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Способами захисту особистих немайнових або майнових прав та інтересів, з якими особа має право звернутися до суду, зокрема, є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою лише у випадках вчинення незаконних дій, вичерпний перелік яких охоплюється частиною першою статті 1176 ЦК України, а саме у випадку незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт.
За відсутності підстав для застосування частини першої статті 1176 ЦК України в інших випадках заподіяння шкоди цими органами діють правила частини шостої цієї статті - така шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто виходячи із загальних правил про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовими та службовими особами (статті 1173, 1174 ЦК України).
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
Статті 1173, 1174 ЦК України є спеціальними і передбачають певні особливості, характерні для розгляду справ про деліктну відповідальність органів державної влади та посадових осіб, які відмінні від загальних правил деліктної відповідальності. Так, зокрема, цими правовими нормами передбачено, що для застосування відповідальності посадових осіб та органів державної влади наявність їх вини не є обов'язковою. Однак цими нормами не заперечується обов'язковість наявності інших елементів складу цивільного правопорушення, які є обов'язковими для доказування у спорах про стягнення збитків або відшкодування моральної шкоди.
Необхідною підставою для притягнення органу державної влади до відповідальності у вигляді відшкодування шкоди є наявність трьох умов: неправомірні дії цього органу, наявність шкоди та причинний зв'язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Довести наявність цих умов має позивач, який звернувся з позовом про відшкодування шкоди на підставі статті 1173 ЦК України.
Зазначений правовий висновок Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження № 12-199гс18).
Застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт завдання цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування» (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18)).
Статті 1173, 1174 ЦК України визначають спеціальні умови притягнення суб'єктів публічного права до цивільно-правової відповідальності.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просив стягнути за рахунок коштів Державного бюджету України 893 160,00 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок неефективного здійснення досудового розслідування кримінальної справи та надмірної тривалості кримінального провадження, у зв'язку з чимдо спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 1174 ЦК України.
У частинах першій та другій статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Положеннями частини третьої статті 23 ЦК України визначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Отже, моральну шкоду розуміють як втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має керуватися засадами розумності, виваженості та справедливості.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню під час вирішення спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди; протиправність діяння її заподіювача; наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд повинен з'ясувати, зокрема, чим підтверджується факт завдання позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони завдані, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює завдану йому шкоду та чим він при цьому керується, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
ЄСПЛ зазначає, що оцінка моральної шкоди за своїм характером є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом (рішення від 12 липня 2007 року у справі «Stankov v. Bulgaria» («Станков проти Болгарії»), заява № 68490/01).
Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.
Щоб вважатися ефективним і в такий спосіб відповідати статті 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити «належний захист» (рішення ЄСПЛ від 27 вересня 1999 року у справі «Smith and Grady v. The UK» («Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства»), від 18 грудня 1996 року у справі «Aksoy v. Turkey» («Аксой проти Туреччини»)). Результатом такого провадження може бути, зокрема, присудження відшкодування у зв'язку з порушенням.
ЄСПЛ, оцінюючи ефективність різних національних засобів правового захисту у зв'язку з надмірною тривалістю провадження, розробив кілька критеріїв та принципів, які сформулював у своїх рішеннях. Так, ЄСПЛ указав, що вирішальним питанням під час оцінювання ефективності засобу правового захисту у випадку скарги щодо тривалості провадження є те, чиможе заявник податицю скаргу до національних судів з вимогою конкретного відшкодування; іншими словами, чи існує будь-який засіб, який міг би вирішити його скаргу шляхом надання безпосереднього та швидкого відшкодування, а не просто опосередкованого захисту його прав, ґарантованих статтею 6 Конвенції (рішення від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України»). Суд також постановив, що цей засіб вважатиметься «ефективним», якщо його можна використати, щоб прискорити постановлення рішення судом, який розглядає справу, або надати скаржникові належне відшкодування за зволікання і затримки, що вже відбулися.
Розумність тривалості провадження повинна визначатися у контексті відповідних обставин справи та з огляду на критерії, передбачені прецедентною практикою ЄСПЛ, зокрема складність справи, поведінку заявника, а також органів влади, пов'язаних зі справою (рішення ЄСПЛ від 25 березня 1999 року у справі «Pelissier and Sassi v. France» («Пелісьє і Сассі проти Франції»), від 27 червня 1997 року у справі «Philis v. Greece» («Філіс проти Греції»)). Стаття 13 Конвенції не вимагає надання спеціального засобу правового захисту від надмірної тривалості провадження; достатніми можуть бути загальні конституційні та судові позови, наприклад, про встановлення позадоговірної відповідальності з боку держави.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) зазначила, що надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин; необхідністю відвідування органів досудового розслідування; неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність; підривом репутації тощо. Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену надмірною тривалістю кримінального провадження, якщо доведе факт надмірної тривалості досудового розслідування і те, що тим самим йому було завдано матеріальної чи моральної шкоди, та обґрунтує її розмір.
Висновки про відшкодування моральної шкоди, завданої особі надмірною тривалістю досудового розслідування, викладені також у постановах Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 585/724/19 (провадження № 61-18673св19), від 16 вересня 2020 року у справі № 638/6363/19 (провадження № 61-9220св20), від 21 липня 2021 року у справі № 646/7015/19 (провадження № 61-1452св21), від 12 квітня 2023 року у справі №174/207/22 (провадження № 61-1119св23), від 06 березня 2024 року у справі № 398/3747/22 (провадження № 61-16552св23), від 11 квітня 2024 року у справі № 335/12338/19 (провадження № 61-7930св23), від 22 травня 2024 року у справі № 757/30529/22 (провадження № 61-14820св23), від 31 липня 2024 року у справі № 183/960/23 (провадження № 61-2810св24), від 30 вересня 2024 року у справі № 201/227/23 (провадження № 61-698св24), від 02 жовтня 2024 року у справі № 554/2588/23 (провадження № 61-3629св24), від 31 жовтня 2024 року у справі № 463/1700/21 (провадження № 61-250св24) та інших.
У справі № 638/6363/19 Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів попередніх інстанцій, керувався тим, що позивач довів тривалу протиправну бездіяльність посадових осіб прокуратури щодо проведення необхідної перевірки заяви позивача про злочин, надмірну тривалість досудового розслідування у кримінальному провадженні за його заявою, неодноразове прийняття слідчими прокуратури постанов про закриття кримінального провадження у спосіб, який демонструє заявнику ігнорування його доводів. Указані обставини свідчать про заподіяння позивачу моральної шкоди, суди визначили її розмір (5 000,00 грн) відповідно до характеру та розміру душевних страждань позивача, керуючись вимогами розумності, виваженості і справедливості.
У справі №174/207/22, на яку посилався заявник у касаційній скарзі, Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та частково задовольняючи позов, зазначив, що надмірна тривалість кримінального провадження здатна призвести до моральних страждань особи, зумовлених тривалою невизначеністю спірних правовідносин, необхідністю відвідування органів досудового розслідування та неможливістю здійснювати звичайну щоденну діяльність. Ураховуючи викладене, Верховний Суд вважав, що за встановлених судами обставин неодноразового (8 разів) безпідставного закриття кримінального провадження, відсутності належного процесуального керівництва з боку прокуратури та несвоєчасного (після спливу строку на притягнення до кримінальної відповідальності) направлення прокурором обвинувального акта до суду, надмірна тривалість кримінального провадження та заподіяння позивачу немайнової шкоди є очевидними.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій керувалися тим, що позивач не надав достатніх та допустимих доказів на підтвердження доводів про завдання йому відповідачем моральної шкоди, а оскарження процесуальних рішень органів досудового слідства в порядку кримінального судочинства є формою судового контролю та не створює безумовних підстав для відшкодування моральної шкоди, оскільки не є порушенням прав позивача.
Верховний Суд зауважує, що у Рішенні від 30 травня 2001 року № 7-рп/2001 у справі № 1-22/2001 (справа про відповідальність юридичних осіб) Конституційний Суд України зазначив таке: «Конституція України закріпила принцип відповідальності держави перед людиною за свою діяльність, який проявляється передусім у конституційному визначенні обов'язків держави (статті 3, 16, 22). Така відповідальність не зводиться лише до політичної чи моральної відповідальності публічної влади перед суспільством, а має певні ознаки юридичної відповідальності держави та її органів за невиконання чи неналежне виконання своїх обов'язків».
Згідно з матеріалами справи із липня 2018 року триває досудове розслідування кримінального провадження № 42018110350000101 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 356 КК України, яке на час ухвалення оскаржуваної постанови апеляційного суду від 25 вересня 2023 року ще не завершено.
Матеріали справи містять, зокрема, такі судові рішення:
- ухвалу слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 28 вересня 2018 року у справі № 757/42369/18-к, якою скаргу потерпілого ОСОБА_1 на бездіяльність прокурора щодо нерозгляду скарги про недотримання розумних строків досудового розслідування кримінального провадження № 42018110350000101 задоволено частково та зобов'язано керівника військової прокуратури або його заступників розглянути відповідну скаргу і за наявності підстав для її задоволення надати прокурору - керівнику військової прокуратури Київського гарнізону обов'язкові для виконання вказівки щодо строків вчинення певних процесуальних дій або прийняття процесуальних рішень (том 1, а. с. 30-32);
- ухвалу слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 28 вересня 2018 року у справі № 757/42457/18-к, якою задоволено скаргу ОСОБА_1 та скасовано постанову слідчого від 16 липня 2018 року про закриття кримінального провадження № 42018110350000101 (том 1, а. с. 33, 34);
- ухвалу слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 25 лютого 2020 року у справі № 757/65343/19-к, якою задоволено скаргу ОСОБА_1 та скасовано постанову слідчого Третього слідчого відділу ТУ ДБР у місті Києві від 20 вересня 2019 року про закриття кримінального провадження № 42018110350000101 (том 4, а. с. 39, 40);
- ухвалу слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 26 жовтня 2021 року у справі № 757/25946/21-к, якою задоволено скаргу ОСОБА_1 та скасовано постанову слідчого Третього слідчого відділу ТУ ДБР у місті Києві від 26 серпня 2020 року про закриття кримінального провадження № 42018110350000101 (том 3, а. с. 15-17);
- ухвалу слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 31 травня 2022 року у справі № 757/29092/21-к, якою зобов'язано уповноважену особу Київської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері розглянути скаргу ОСОБА_1 щодо недотримання розумних строків досудового розслідування кримінального провадження № 42018110350000101 (том 3, а. с. 125, 126);
- ухвалу слідчого судді Печерського районного суду міста Києва від 25 жовтня 2022 року у справі № 757/4068/22-к, якою задоволено скаргу ОСОБА_1 та скасовано постанову слідчого Першого слідчого відділу ТУ ДБР у місті Києві від 15 грудня 2021 року про закриття кримінального провадження № 42018110350000101 (том 3, а. с. 172).
Відповідно до частин першої, другої статті 28 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України) у редакції, чинній на час відкриття кримінального провадження, під час кримінального провадження кожна процесуальна дія або процесуальне рішення повинні бути виконані або прийняті в розумні строки. Розумними вважаються строки, що є об'єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень. Розумні строки не можуть перевищувати передбачені цим Кодексом строки виконання окремих процесуальних дій або прийняття окремих процесуальних рішень. Проведення досудового розслідування у розумні строки забезпечує прокурор, слідчий суддя (в частині строків розгляду питань, віднесених до його компетенції), а судового провадження - суд.
Згідно з частинами першою, другою статті 219 КПК України у редакції, чинній на час відкриття кримінального провадження, строк досудового розслідування обчислюється з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня звернення до суду з обвинувальним актом, клопотанням про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності або до дня ухвалення рішення про закриття кримінального провадження. Строк досудового розслідування з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань до дня повідомлення особі про підозру становить: 1) шість місяців - у кримінальному провадженні щодо кримінального проступку; 2) дванадцять місяців - у кримінальному провадженні щодо злочину невеликої або середньої тяжкості; 3) вісімнадцять місяців - у кримінальному провадженні щодо тяжкого або особливо тяжкого злочину.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що тривалість досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42018110350000101 істотно перевищує максимальні загальні строки, встановлені для досудового розслідування, та не відповідає критерію розумності. При цьому ухвалами слідчих суддів Печерського районного суду міста Києва неодноразово скасовувалися рішення органів досудового розслідування про закриття зазначеного кримінального провадження.
Верховний Суд не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що оскарження процесуальних рішень слідчого та прокурора є виключно реалізацією позивачем свого процесуального права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності слідчого під час досудового розслідування та саме собою не може бути підставою для відшкодування моральної шкоди, оскільки підставою заявленого позову є не сам факт оскарження ОСОБА_1 процесуальних рішень слідчого чи прокурора, а бездіяльність (неефективність) органів досудового розслідування та надмірна тривалість досудового розслідування понад розумні строки у кримінальному провадженні № 42018110350000101, що неодноразово встановлювалося ухвалами слідчих суддів за результатами розгляду скарг позивача на рішення, дії та бездіяльність слідчих під час досудового розслідування.
Враховуючи наведені обставини, Верховний Суд дійшов висновку, що позивач довів факт тривалої протиправної бездіяльності посадових осіб відповідача щодо проведення необхідної перевірки за його заявою про вчинення злочину, надмірну тривалість досудового розслідування у кримінальному провадженні, а також неодноразове прийняття слідчими прокуратури рішень про закриття кримінального провадження у спосіб, який для заявника свідчив про ігнорування його доводів. Такі дії та бездіяльністьпризвели до моральних страждань позивача та є підставою для відшкодування завданої йому моральної шкоди.
Верховний Суд, з урахуванням доводів касаційної скарги, тривалості порушення прав позивача, важливості для нього питань, з якими він звертався до правоохоронних органів для їх вирішення, а також керуючись принципами розумності, справедливості, загальнолюдськими принципами та суспільною мораллю, дійшов висновку, що обґрунтований розмір моральної шкоди у цій справі становить 5 000,00 грн.
Кошти державного бюджету належать на праві власності державі. Отже, боржником у зобов'язанні зі сплати коштів державного бюджету є держава Україна як учасник цивільних відносин (частина друга статті 2 ЦК України).
Згідно зі статтею 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Відповідно до пункту 4 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого Указом Президента України від 13 квітня 2011 року № 460/2011, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, є Державна казначейська служба України (Казначейство України), яка, зокрема, здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
Отже, кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України, тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватися, або номера чи види рахунку, з якого має бути здійснено стягнення / списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов'язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своє суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не в резолютивній частині рішення.
Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18).
З огляду на викладене та з урахуванням доводів касаційної скарги Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій, відмовивши у задоволенні позову в частині відшкодування моральної шкоди, неправильно застосували норми матеріального права, зокрема статтю 56 Конституції України та частину шосту статті 1176 ЦК України, у зв'язку з чим моральна шкода підлягає відшкодуванню у розмірі 5 000,00 грн за рахунок держави на користь позивача.
Щодо інших доводів касаційної скарги, то Верховний Суд не встановив доцільності надавати відповіді на них, адже встановив підстави для скасування судових рішень та ухвалення нового рішення у справі, інші доводи касаційної скарги не впливають на правовий результат вирішення спору.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи в частині вирішення позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, рішення суду першої інстанції та оскаржувана постанова апеляційного суду в означеній частині підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового рішення про часткове задоволення позову.
Щодо постановлення окремої ухвали
У касаційній скарзі ОСОБА_1 також просив Верховний Суд постановити окрему ухвалу, посилаючись на те, що на момент подання касаційної скарги суд апеляційної інстанції не виготовив повний текст оскаржуваної постанови від 25 вересня 2023 року, у зв'язку з чим, на його думку, наявні підстави для встановлення апеляційному суду розумного строку для вжиття невідкладних заходів щодо складання повного тексту судового рішення та вручення його копії позивачеві.
Клопотання заявника про постановлення окремої ухвали не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Згідно зі статтею 420 ЦПК України суд касаційної інстанції у випадках і в порядку, встановлених статтею 262 цього Кодексу, може постановити окрему ухвалу.
Суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції порушення норм матеріального або процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення (частина десята статті 262 ЦПК України).
Верховний Суд у постанові від 12 квітня 2018 року у справі № 761/32388/13-ц (провадження № 61-3251св18) зазначив, що під час вирішення питання про постановлення окремої ухвали суд має керуватися тим, що мають бути виявлені порушення закону. Вирішення питання щодо постановлення окремої ухвали є дискреційними повноваженнями суду і є його правом, а не обов'язком.
Разом із тим сам собою факт невиготовлення повного тексту судового рішення на момент подання касаційної скарги не є безумовною підставою для реагування суду касаційної інстанції шляхом постановлення окремої ухвали, якщо таке порушення не має триваючого характеру та не перешкоджає здійсненню касаційного перегляду.
Крім того, на час надходження матеріалів справи до Верховного Суду повний текст оскаржуваної постанови апеляційного суду було виготовлено та оприлюднено в Єдиному державному реєстрі судових рішень, що свідчить про усунення зазначених заявником недоліків у діяльності суду апеляційної інстанції та відсутність триваючого порушення норм процесуального права.
З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що у цій справі не встановлено таких порушень норм процесуального права або недоліків у діяльності суду апеляційної інстанції, які б потребували додаткового процесуального реагування у формі постановлення окремої ухвали.
За таких обставин підстав для постановлення окремої ухвали немає, у зв'язку з чим у задоволенні відповідного клопотання заявника слід відмовити.
Щодо заяви Громадської організації «Товариство ветеранів - однодумців» про приєднання до касаційної скарги
20 січня 2026 року Громадська організація «Товариство ветеранів - однодумців» подала до Верховного Суду заяву про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_1 , у якій зазначала, що оскаржувана постанова Київського апеляційного суду від 25 вересня 2023 року безпосередньо стосується прав та інтересів організації, оскільки здійснення громадського контролю за додержанням прав, свобод та законних інтересів її учасників, зокрема ОСОБА_1 , які є предметом судового захисту у цій справі, належить до статутних завдань організації.
Заява не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Згідно зі статтею 397 ЦПК України учасники справи мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До касаційної скарги мають право приєднатися особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки. Заяву про приєднання до касаційної скарги може бути подано до початку розгляду справи в суді касаційної інстанції. До заяви про приєднання до касаційної скарги додаються документ про сплату судового збору та докази надсилання копії заяви іншим учасникам справи.
Предметом спору у цій справі є вимоги про визнання факту щоденного та безперервного порушення прав, свобод і законних інтересів позивача, пов'язаних з обмеженням його доступу до житлового приміщення, визнання неефективним досудового розслідування у кримінальному провадженні, а також стягнення за рахунок коштів Державного бюджету України компенсації моральної та майнової шкоди. Зазначені вимоги мають індивідуальний характер і стосуються виключно обсягу прав та інтересів конкретної фізичної особи.
Оскаржуваною постановою апеляційного суду не вирішено питання про права, свободи чи обов'язки громадської організації, яка подала заяву, а також не створено для неї жодних правових наслідків. Сам собою факт членства позивача у громадській організації, як і посилання на статутні завдання організації та здійснення громадського контролю, не свідчить про наявність у такої організації процесуальної заінтересованості у цій справі.
Крім того, закон не надає громадській організації повноважень на звернення до суду в інтересах іншої особи у спорах, предметом яких є відшкодування шкоди, завданої порушенням індивідуальних прав, а також оцінка ефективності досудового розслідування у конкретному кримінальному провадженні. Даних про участь громадської організації у справі як учасника процесу в судах першої чи апеляційної інстанцій матеріали справи не містять.
За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що заявник не довів наявності передбачених процесуальним законом підстав для приєднання до касаційної скарги, у зв'язку з чим заява не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 262, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні заяви Громадської організації «Товариство ветеранів - однодумців» про приєднання до касаційної скарги відмовити.
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 23 грудня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 25 вересня 2023 року в частині відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 до держави Україна в особі Київської спеціалізованої прокуратури у військовій та оборонній сфері Центрального регіону, Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди скасувати і ухвалити в цій частині нове рішення про часткове задоволення позову.
Стягнути з держави Україна за рахунок коштів Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 5 000 (п'ять тисяч) гривень 00 копійок на відшкодування моральної шкоди.
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 про постановлення окремої ухвали відмовити.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач Є. В. Петров
СуддіА. І. Грушицький
А. А. Калараш
С. О. Карпенко
І. В. Литвиненко