Справа № № 463/9856/25
Провадження № № 2-а/463/3/26
28 січня 2026 року м. Львів
Личаківський районний суд м. Львова у складі:
головуючого судді Яворського С.Й.,
секретар судового засідання Станько Р.О.,
з участю позивача ОСОБА_1 (в режимі відеоконференції)
представника позивача Бортнік О.Ю. (в режимі відеоконференції)
представника відповідача Орендач М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Львів у порядку спрощеного провадження адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення про примусове видворення з України,
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення про примусове видворення з України.
Позов обґрунтовано тим, що 26.09.2025 року полковником ІНФОРМАЦІЯ_2 було прийнято рішення про примусове видворення з України громадянина рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . На момент ухвалення цього рішення ОСОБА_1 вже був звільнений 09.07.2025 з ПТПІ на підставі постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду м. Львова у справі №461/2719/25, якою скасовано рішення Галицького районного суду міста Львова; визнано неможливість ідентифікації ОСОБА_1 ; скорочено строк тримання з 6 до 3 місяців; встановлено, що застосування видворення у його випадку суперечить ст. 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства». ОСОБА_1 фактично перебував у ПТПІ на 2 дня більше встановленого строку, після чого був звільнений. Отже, ухвалення нового рішення про видворення від 26.09.2025 року через 2 місяці після мого видворення є незаконним, ухваленим без судового контролю та всупереч попередньому рішенню апеляційного суду. Під час затримання на території Республіки Польща після перетину кордону ОСОБА_1 чітко заявив польським прикордонникам, що він потребує міжнародного захисту, оскільки в рф мене загрожує кримінальне переслідування з політичних мотивів, катування та нелюдське поводження. Мені відповіли, що потрібно дочекатися коменданта, але після цього мене передали до України за процедурою реадмісії - без адвоката, без письмової згоди, без повідомлення УВКБ ООН і без розгляду моєї заяви про захист, через 5 годин після затримання. Разом з ОСОБА_2 був затриманий ОСОБА_3 , який особисто чув як ОСОБА_1 просив притулок; нині він перебуває в Луцькому СІЗО та може підтвердити дані обставини.
Під час складання протоколу на пункті прикордонної застави « ІНФОРМАЦІЯ_4 » ОСОБА_1 заявляв, що необхідно залучити адвоката та йому не потрібні послуги перекладача, про що було зазначено в протоколі, який він особисто підписував. Однак, в матеріалах поданих до Сокальського районного суду з'явився інший протокол, де навпаки вказано, що адвоката не потрібен, а потрібен перекладач. У суді ОСОБА_1 нав'язаний адвокат, що був призначений за системою безоплатної правової допомоги від якого ОСОБА_1 відмовився ще під час його візиту до нього в ПТПІ 7 Карпатського загону. У судовому засіданні ОСОБА_1 заявив, що він хоче, аби його інтереси представляв ОСОБА_4 якому він довіряє, але суд відмовив у цьому розглянувши з призначеним адвокатом. Такі дії є порушенням ст. ст. 55, 59 Конституції України, ст. 6 Конвенції, а також ст. 20 Закону України «Про правову допомогу» яка гарантує право особи відмовитися від державного адвоката. Таким чином, було істотно порушено право ОСОБА_1 на захист, а матеріали отриманні в такий спосіб, не можуть вважатися допустимими доказами. У постанові Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09.07.2025 року зазначеного, що матеріали справи містять: довідку №22 від 06.06.2025 від БФ «Громадська Надія»; інформаційний лист-звернення №23 06.06.2025 року видані БФ «Громадська Надія», які підтверджують здійснення ОСОБА_1 волонтерської діяльності, перевезення гуманітарної допомоги та участь в допомозі ВПО (арк. 86-91 справи). Вищенаведені документи вказують про те, що ОСОБА_1 має позитивну характеристику та залученість до гуманітарних ініціатив в Україні. Однак у рф така діяльність трактується як «співпраця з ворогом», що створює реальний ризик кримінального переслідування та нелюдського поводження у разі повернення. Отже, цей факт є безпосередньою підставою для застосування ст. 33 Конвенції ООН про статус біженців. Крім того, в позові до Личаківського районного суду міста Львова про затримання ОСОБА_1 з метою ідентифікації та видворення, який був підготовлений відповідачем, було долучено текст постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 09.07.2025 року з Єдиного державного реєстру судових рішень. У цій копії відсутній абзац про волонтерську діяльність ОСОБА_1 , що підтверджує те, що під час ухвалення рішення про видворення начальника загону ОСОБА_5 не був повністю обізнаний з фактичним обставинами справи.
Представником ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_1 ) подано відзив на позовну заяву, відповідно до якого в задоволенні позову просять відмовити.
Позивач та представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримали, просять позов задоволити. Представник позивача крім іншого вказав, що рішення про примусове видворення з України ОСОБА_1 підлягає скасуванню також з тих підстав, що таке неможливо виконати.
Представник відповідача Орендач М.В. в судовому засіданні проти позову заперечила, в задоволенні такого просить відмовити.
Заслухавши учасників судового процесу, дослідивши матеріали по справі, суд прийшов до наступного.
Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
У відповідності до положень ст. 1 КУпАП завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством.
Кодекс України про адміністративне правопорушення роз'яснює, що адміністративне правопорушення - це протиправна, вина (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права та свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність тобто це конкретне діяння (факт, явище, подія), що відбулося (мало місце) у реальній дійсності.
У відповідності до вимог п. 5 ст. 2 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» однією з основних функцій прикордонної служби України - є участь у боротьбі з організованою злочинністю та протидія незаконній міграції на державному кордоні України та в межах контрольованих прикордонних районів.
Статтею 19 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» на органи та посадових осіб Держприкордонслужби України покладено обов'язок запобігання кримінальним та адміністративним правопорушенням, протидію яким законодавством віднесено до компетенції Державної прикордонної служби України, їх виявлення та припинення, здійснення провадження у справах про адміністративні правопорушення згідно із законами.
Згідно вимог пункту 15-2 ст. 19 Закону України «Про Державну прикордонну службу України» на Державну прикордонну службу України відповідно до визначених законом завдань покладається прийняття та виконання рішень про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства, затриманих під час спроби або після незаконного перетинання державного кордону України.
Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.
Згідно з ст. 23 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» нелегальні мігранти та інші іноземці та особи без громадянства, які вчинили злочин, адміністративні або інші правопорушення, несуть відповідальність відповідно до Закону.
Як встановлено під час судового розгляду, громадянин російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , діючи в складі групи осіб, вчинив незаконне перетинання державного кордону з України в Республіку Польща, поза встановленими пунктами пропуску через державний кордон України, на напрямку 809 прикордонного знаку на ділянці відповідальності відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_5 » (тип Б), територія Сокальської ОТГ Шептицького району Львівської області, внаслідок чого 23.09.2025 року був затриманий посадовими особами Прикордонної варти Республіки Польща.
23.09.2025 о 18 год 30 хв на підставі статтей 3 та 5 Угоди між Україною та Європейським Співтовариством «Про реадмісію осіб» позивач був переданий на територію України в міжнародному пункті пропуску через державний кордон «Угринів-Долгобичув» представникам відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_5 ».
Постановою судді Сокальського районного суду Львівської області від 26.09.2025 ОСОБА_1 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 204-1 КУпАП (зазначена постанова оскаржувалась до Львівського апеляційного суду, постановою від 27.11.2025 відмовлено в задоволенні апеляційної скарги).
В ході з'ясування обставин правопорушення було встановлено, що позивач на території України перебуває із 2017 року. Проте, до органів міграційної служби в порядку визначеному «Порядком продовження строку перебування та тимчасового проживання, продовження та скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою КМУ від 15.02.2012 року №150, з метою продовження строку перебування на території України не звертався. Також не звертався із заявою про визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту на території України. 08.04.2025 ГУ ДМС у Львівській області позивача було притягнуто до адміністративної відповідальності за ч. 2 ст. 203 КУпАП, а в подальшому 08.04.2025 рішенням Галицького районного суду м. Львова був затриманий на строк 6 (шість) місяців з метою ідентифікації та забезпечення примусового видворення (09.07.2025 постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду строк затримання скорочено до 3 (трьох) місяців). Рішення ГУ ДМС у Львівській області щодо примусового видворення позивача було оскаржено до Галицького районного суду м. Львова, проте ухвалою від 10.07.2025 позовну заяву залишено без розгляду.
Таким чином в порушення вимог статті 9 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства (строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України) відповідач перебуває на території України незаконно.
Враховуючи наведене, рішенням від 26.09.2025, начальника відділу адміністративно-юрисдикційної діяльності штабу ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_6 , яке затверджено начальником ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_7 , вирішено примусово видворити з України громадянина російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Згідно з вимогами ч. 3 ст. 29 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці або особи без громадянства, прийняті відповідно до міжнародного договору про реадмісію, які не мають законних підстав для перебування на території України, підлягають примусовому видворенню у разі, якщо між Україною і країною громадянської належності чи країною попереднього постійного проживання таких іноземців або осіб без громадянства відсутній договір про реадмісію або якщо такий договір не має механізму реалізації чи не виконується.
Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 26 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду від 25 червня 2009 № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» іноземець та особа без громадянства можуть бути примусово видворенні за межі України з підстав та в порядку, що визначені статтею 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».
Відповідно до ч. 1 ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» органи охорони державного кордону (стосовно іноземців та осіб без громадянства, Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону або органи Служби безпеки України можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках.
Зі змісту наведеної норми слідує, що примусовому видворенню іноземця чи особи без громадянства передує наступна обставина: 1) якщо іноземець або особа без громадянства затримана за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України.
Таким чином, оскільки позивачем порушено законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, останній без відповідних дозвільних документів проживав на території України після закінчення встановленого терміну його перебування, вчинив незаконне перетинання державного кордону України, суд вважає, що в даному випадку відсутні підстави для задоволення позову.
Статтею 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» встановлено що іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн:
- де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань;
- де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання;
- де їх життю або здоров'ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя;
- де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.
Разом з тим, згідно Указу Президента України від 24 лютого 2022 №64 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 №2102-ІХ «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» та продовженого відповідними Указами Президента України, у зв'язку із повномасштабною збройною агресією зі сторони російської федерації.
У позовній заяві позивач посилається на наявність обставин, передбачених ст. 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», про неможливість його видворення, проте жодних доказів на підтвердження своїх доводів під час розгляду справи не надав.
Після виїзду з рф позивач одразу за захистом в Україні не звернувся, а тому є підстави вважати, що у ОСОБА_1 були відсутніми обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань.
Крім того, те що позивач приймав участь у волонтерській діяльності та співпрацював з ЗСУ, а в країні його походження йому може загрожувати небезпека, не є законною підставою для перебування на території України та не має значення для правильного вирішення даного спору, враховуючи те, що уповноваженою особою прийнято рішення про видворення, а не повернення в країну походження. Крім цього, як зазначено представником відповідача, вживаються заходи щодо належного документування позивача та його видворення до третьої країни, а не в країну походження.
Також, суд звертає увагу на те, що позивач перебував на території України ще з 2017. Разом з тим, до підрозділів ДМС України щодо легалізації свого перебування на території України не звертався.
Враховуючи вищенаведене, суд вважає, що постанова Прикордонного Карпатського загону № 8 від 04.11.2024р. про правопорушення, пов'язане з міжнародними пасажирськими перевезеннями, ґрунтується на вимогах закону.
Таким чином, суд приходить до висновку про те, що заявлений позов є безпідставним та необґрунтованим, через що не підлягає до задоволення, з вищевикладених мотивів.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 5, 6, 9, 14, 16, 72-77, 79, 132, 139, 241-246, 286 КАС України, суд,
вирішив:
В задоволенні позову ОСОБА_1 до ІНФОРМАЦІЯ_1 про визнання протиправним та скасування рішення про примусове видворення з України, відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Личаківський районний суд м. Львова протягом десяти днів із дня його складення.
Повний текст рішення складено 03.02.2026.
Суддя С. Й. Яворський