ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА
справа № 753/25416/25
провадження № 2/753/1064/26
21 січня 2026 року Дарницький районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді Сирбул О. Ф.
при секретарі Парубець А. О.
позивача ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Фізичної особи підприємця ОСОБА_2 про встановлення факту наявності трудових відносин, стягнення заборгованості, відшкодування моральної шкоди, -
Позивач ОСОБА_1 24.11.2025 звернулась до Дарницького районного суду м. Києва з позовом до Фізичної особи підприємця ОСОБА_2 про встановлення факту наявності трудових відносин, стягнення заборгованості, відшкодування моральної шкоди, просила: встановити факт наявності трудових відносин між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 та ОСОБА_1 в період з 01 вересня 2024 року по 24 травня 2025 року; стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі в розмірі 22 500,00 грн; стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 5 000,00 грн; сплачений судовий збір стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що ОСОБА_1 , за усною домовленістю була прийнята на роботу ФОП ОСОБА_2 на посаду лашмейкера (спеціаліста з нарощення вій). Трудові відносини не були оформлені офіційно, проте їх наявність може бути підтверджена наданими позивачем платіжними квитанціями (перерахування коштів за роботу на картку), листуванням у месенджерах між позивачем та відповідачем, договором про нерозголошення інформації, укладеним під час співпраці позивача та відповідача, свідченнями трьох осіб, які можуть підтвердити факт роботи позивача у відповідача, фактом аналогічного боргу перед іншими працівниками. Протягом усього періоду роботи позивача, відповідач систематично затримувала виплату заробітної плати, виплачуючи її частково, із затримками та неофіційно, шляхом перерахунку коштів на банківську картку. 24 травня 2025 року позивач була змушена звільнитися, оскільки постійно випрошувала свою заробітну плату, на що отримувала лише обіцянки. Станом на дату подачі позову, відповідач має перед позивачем заборгованість у розмірі 22 500,00 грн. Незважаючи на наявність боргу, відповідач: не заперечує наявність заборгованості у переписці; повідомила, що не планує найближчим часом здійснювати виплати, посилаючись на хворобу і фінансові труднощі; разом з тим використовує таксі бізнес-класу та виїжджає закордон у відпустку, що свідчить про наявність фінансових можливостей, ухилення від виконання зобов'язань по сплаті узгодженої заробітної плати. Також відповідача було повідомлено про наміри звернутися до суду, на що вона відреагувала повідомила позивача про свою повну впевненість в безкарності. Щодо визначення причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідача та завданою шкодою позивач зазначила, що такий зв'язок визначить суд під час розгляду вказаного позову, оцінюючи дії відповідача щодо неправомірної невиплати заробітної плати позивачеві за виконану роботу за укладеним між ними договором та призначення суми моральної шкоди, яку належить стягнути з відповідача.
Ухвалою суду від 03.12.2025 позовну заяву залишено без руху.
Позивачем у строк та належним чином було усунено зазначені судом недоліки.
Ухвалою суду від 10.12.2025 було відкрито провадження у справі, призначено судовий розгляд у порядку спрощеного провадження та призначено судове засідання.
21.01.2026 до суду від відповідача через підсистему "Електронний суд" надійшла заява про розгляд справи без його участі.
21.01.2026 до суду від відповідача через підсистему "Електронний суд" надійшов відзив.
Ухвалою суду від 21.01.2026, яка занесена до протоколу судового засідання, відзив було залишено без розгляду та повернуто з огляду на положення ч. 4 ст. 178, п. 2 ч. 5 ст. 178 ЦПК України.
У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 підтримала позовні вимоги та просила їх задовольнити у повному обсязі; пояснила, що працювала не офіційно, заробітня плата була 40 % від клієнтів. Письмових доказів щодо суми заробітної плати немає, з нею працювали ще двоє дівчат, яким також не виплачували заробітню плату. Коли ОСОБА_1 звільнилася, то відповідач перераховувала їй 5 000,00 грн і на цьому все. Іншим дівчатам відповідач не виплатила ще більші суми.
Відповідач у судове засідання не з'яавилась, про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином.
Суд, вислухавши позивача, дослідивши письмові матеріали справи, дійшов наступного висновку.
Відповідно до вимог ст. 55 Конституції України кожному гарантується судовий захист його прав і свобод.
Згідно зі ст. 68 Конституції України кожен зобов'язаний неухильно дотримуватись Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Відповідно до п. 1 ст. 6 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ратифікованої Україною, Законом України № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, яка відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, кожна людина при визначенні її громадянських прав та обов'язків має право на справедливий розгляд справи незалежним та безстороннім судом.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст. 2 Закону України Про судоустрій і статус суддів є забезпечити кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною радою України.
За змістом положень вказаних норм, розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, держави та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно зі ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
За змістом ч.1 ст. 82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
При цьому, Верховний Суд 23.10.2019 прийняв постанову у справі № 917/1307/18, якою розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливість застосування учасником справи концепції негативного доказу для обґрунтування власної позиції. Так, Верховний Суд зазначив, що принцип змагальності полягає в обов'язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі. Мається на увазі, що позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази, які вважає більш переконливими. В свою чергу суд, дослідивши надані сторонами докази, та з урахуванням переваги однієї позиції над іншою виносить власне рішення. При цьому, сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що їх позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
У статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
У частині другій статті 2 КЗпП України зазначено, що працівник реалізує своє право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі чи організації, або з фізичною особою.
Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (стаття 21 КЗпП України).
Відповідно до частини першої статті 24 КЗпП України трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим, зокрема, у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі, а також при укладенні трудового договору з фізичною особою.
При укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку (у разі наявності) або відомості про трудову діяльність з реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я, відповідний військово-обліковий документ та інші документи.
Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням роботодавця, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Таким чином, за трудовим договором працівника приймають на роботу (посаду), включену до штату підприємства, для виконання певної роботи (певних функцій) за конкретною кваліфікацією, професією, посадою. Працівникові гарантується заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації тощо.
Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Частиною третьою статті 94 КЗпП України встановлено, що питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначаються цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з частиною першою статті 21 Закону України «Про оплату праці» працівник має право на оплату своєї праці відповідно до актів законодавства і колективного договору на підставі укладеного трудового договору.
Отже, підставою виплати заробітної плати є наявність трудових відносин між сторонами, які в свою чергу виникають шляхом укладення між сторонами трудового договору.
Суд може визнати трудовий договір укладеним за відсутності наказу чи розпорядження, лише за умови дотримання інших умов, необхідних для його укладення, зокрема виконання працівником обов'язку щодо надання паспорта або іншого документу, що посвідчує особу, трудової книжки, а у випадках, передбачених законодавством, - також документа про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інших документів, за наявності письмових чи інших доказів дотримання цих умов, окрім показань свідків.
З огляду на ці положення законодавства, для укладення з ним трудового договору, позивач повинен був дотриматися умов, необхідних для укладення трудового договору, а саме скласти заяву про прийняття на роботу, подати роботодавцю паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку тощо.
Встановлення факту наявності трудових відносин між робітником і роботодавцем можливе при встановленні виконання робітником трудових функцій, підпорядкування робітника правилам внутрішнього трудового розпорядку, забезпечення робітнику умов праці та виплати винагороди за виконану роботу. Аналогічні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від: 06 квітня 2020 року у справі № 462/7621/15-ц, 13 квітня 2020 року у справі № 344/2293/19, 24 листопада 2021 року у справі №361/3422/19, від 16 червня 2022 року у справі № 638/16444/19, 08 вересня 2023 року у справі№ 132/1587/22, у справі № 754/12104/20 та від 10.03.2025 у справі № 463/10998/23.
Згідно з пунктами 1.1, 2.4 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58, трудові книжки ведуться на всіх працівників, які працюють на підприємстві, в установі, організації усіх форм власності або у фізичної особи понад п'ять днів, у тому числі осіб, які є співвласниками (власниками) підприємств, селянських (фермерських) господарств, сезонних і тимчасових працівників, а також позаштатних працівників за умови, якщо вони підлягають державному соціальному страхуванню. Усі записи в трудовій книжці, зокрема, про прийняття на роботу, вносяться власником або уповноваженим органом після видання наказу (розпорядження), але не пізніше тижневого строку.
За обставин даної справи судом встановлено, що предметом даного спору є встановлення факту наявності трудових відносин між позивачем та відповідачем з 01.09.2024 по 24.05.2025, стягнення заборгованості за заробітною платою та моральної шкоди завданої порушенням трудових прав.
За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (ч.4 ст. 202 ЦК України).
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1 ст. 627 ЦК України).
Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умова про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі інші умови, щодо яких за заявою хоча б однією із сторін має бути досягнуто згоди. Згідно з частиною другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний стороною (сторонами). Підпис сторони у договорі - це дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, що підпадає під поняття «правочин» (стаття 202 ЦК України), і стверджує про волевиявлення такої сторони.
Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених нею цивільних прав та обов'язків, правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
Відповідно до ч. 1 ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Відповідно до ч. 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Згідно з ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Суд зазначає, що обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц.
Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
До того ж, Верховний Суд наголошує, що стандарт доказування "вірогідність доказів", на відмінну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надають позивач та відповідач.
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". (…) Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Відтак, суд констатує, що позивач ставила перед судом питання про визнання факту трудових відносин між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 , проте не довела його перед судом, вважаючи цей факт доведеним наданими суду копіями: договору № 3 від 02.12.2024 про конфіденційність і нерозголошення інформації, укладеним між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 (а. с. 6 - 7 зворот); платіжної інструкції від 26.07.2025 (а. с. 10); платіжної інструкції від 20.06.2025 (а. с. 11); скріншотами додатку онлайн-банкінгу (а. с. 9, 12); листування в меседжері з користувачем "Лаш ленд" (а. с. 13-14).
Вказані додатки до позовної заяви, на переконання суду, не є належними доказами стосовно заявленого предмету спору.
Позивачем не надано доказів здійснення нею трудових функцій, підпорядкування правилам внутрішнього трудового розпорядку, забезпечення їй, як робітникові, умов праці та виплати винагороди за виконану роботу суб'єктом підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_2 . Надані копії платіжних інструкцій від 26.07.2025 (а. с. 10) та від 20.06.2025 (а. с. 11) містять призначення платежу "Переказ власних коштів".
Верховним Судом у постановах від 06 квітня 2020 року у справі № 462/7621/15-ц, від 24 листопада 2021 року у справі № 361/3422/19, від 16 червня 2022 року у справі № 638/16444/19 викладено правові висновки про те, що суд може визнати трудовий договір укладеним за відсутності наказу чи розпорядження, за умови дотримання інших умов, необхідних для його укладення, зокрема, виконання працівником обов'язку щодо надання паспорта або іншого документу, що посвідчує особу, трудової книжки, а у випадках, передбачених законодавством, - також документу про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інших документів, за наявності письмових чи інших доказів дотримання цих умов, окрім показань свідків.
З огляду на ці положення позивач ОСОБА_1 повинна була дотриматися умов, необхідних для укладення трудового договору, а саме скласти заяву про прийняття на роботу, подати роботодавцеві паспорт або інший документ, що посвідчує особу, документ про освіту, трудову книжку тощо.
За трудовим договором працівника приймають на роботу, включену до штату підприємства для виконання певної роботи за конкретною кваліфікацією, професією, посадою, штатним розкладом.
Разом з тим, матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_1 складала заяву на ім'я ФОП ОСОБА_2 про прийняття його на роботу з 01.09.2024, надавала відповідачу трудову книжку тощо.
Позивачем не надано суду жодних належних та допустимих доказів виконання нею посадових обов'язків спеціаліста з нарощення вій у ФОП ОСОБА_2 , як то: договорів на придбання матеріалів, з використанням яких надавались послуги, актів приймання товарів або робіт, накладних тощо.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про встановлення факту наявності трудових відносин між позивачем та відповідачем у зв'язку з недоведеністю.
Оскільки позовна вимога про стягнення заборгованості за заробітною платою є похідною від факту наявності трудових відносин між позивачем та відповідачем, а тому у її задоволенні слід також відмовити у зв'язку з недоведеністю.
Щодо вимог позову в частині стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.
Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до частини першої статті 201 ЦК України особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров'я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством.
Право на відшкодування моральної шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб, встановлене Конституцією та законами України.
Стаття 1167 ЦК України передбачає загальні підстави відповідальності за спричинену моральну шкоду в позадовоговірних відносинах, зокрема, встановлено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Відповідно до п. 5 Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.
Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Відповідні обставини встановлюються судом на підставі доказів, поданих сторонами та іншими учасниками справи. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Згідно з пунктом 3 вказаного Пленуму Верховного Суду України під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Як вказано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.12.2020 у справі № 752/17832/14-ц (провадження № 14-538цс19) розмір відшкодування моральної шкоди має бути не більшим, ніж достатньо для розумного задоволення потреб потерпілої особи, і не повинен приводити до її безпідставного збагачення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини порушення прав людини вже саме по собі тягне за собою моральні страждання та виникнення моральної шкоди, а тому факт страждань доказування не потребує, для суду достатньою підставою для присудження компенсації моральної шкоди є сам факт порушення права (справа «Науменко проти України»).
Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновленого стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості.
Подібні правові висновки викладено у постановах Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20, від 23 листопада 2022 року в справі № 686/13188/21.
Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв'язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати (постанова Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19.
Таким чином, розмір моральної шкоди не є конкретно визначеною сумою, а визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням всіх обставин справи, враховуючи вимоги розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданими відповідно до цього процесуальний кодекс України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
У відповідності до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і докази подаються сторонами і іншими особами, які беруть участь у справі.
За приписами ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Обґрутовуючи позовні вимоги про стягнення моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн позивач посилається тільки на те, що "визначення причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідача та завданою шкодою, на мою думку, такий зв'язок визначить суд під час розгляду вказаного позову, оцінюючи дії відповідача щодо неправомірної невиплати заробітної плати позивачеві за виконану роботу за укладеним між ними договором (який також доданий до матеріалів позову) та призначення суми моральної шкоди, яку належить стягнути з відповідача" (а. с. 23, зворот).
Так, обов'язковому доказуванню за таких обставин підлягає наявність шкоди, протиправність діяння заподіювача шкоди, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправними діяннями заподіювача шкоди та вини останнього в її заподіянні.
Проте, суд констатує, що позивачем жодним чином не доведено завдання шкоди саме відповідачем, не вбачається причинний зв'язок між незаконними діями відповідача та понесеними матеріальними затратами (упущеннями) позивача.
Позивач не надала жодних належних підтверджень того, що саме дії відповідача причинили їй душевні та моральні страждання, погіршили її здоров'я та самопочуття. В матеріалах справи доводи позивача стосовно стягнення моральної шкоди з відповідача належного підтвердження також не знайшли, з огляду на що суд вважає їх неспроможними.
Крім того, вимоги щодо стягнення моральної шкоди у розмірі 5 000,00 грн не містять жодного обґрунтування саме такого розміру завданої моральної шкоди.
Отже, під час судового розгляду справи не встановлено жодного елементу складу цивільного правопорушення, вчиненого відповідачем.
Враховуючи, що судочинство не може ґрунтуватись на припущеннях, з огляду на вищевикладене, виходячи з вимог чинного законодавства, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, враховуючи те, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову не знайшли свого підтвердження, суд дійшов висновку, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити з підстав їх безпідставності та необґрунтованості.
Відповідно до ч. 1, п. 2 ч. 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача.
Згідно вимог ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Оскільки в позові відмовлено повністю, понесені позивачем судові витрати по сплаті судового збору слід залишити за позивачем.
Керуючись ст. ст. 4, 10, 12-13, 76-80, 133, 141, 200, 206, 263-265, 268, 354, 355 ЦПК України, суд, -
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Фізичної особи підприємця ОСОБА_2 про встановлення факту наявності трудових відносин, стягнення заборгованості, відшкодування моральної шкоди - відмовити.
Позивач: ОСОБА_1 ,РНОКППНОМЕР_1 .
Відповідач: ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 .
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя: