Справа № 521/13897/24
Номер провадження № 2/521/367/26
02 лютого 2026 р. м. Одеса
Хаджибейський районний суд м. Одеси у складі:
головуючого - судді Ганошенка С.А.
за участю секретаря судового засідання - Папінян В.В.,-
розглянувши у відкритому судовому засіданні в загальному позовному провадженні у залі суду в м. Одесі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , з залученням в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог: Органу опіки та піклування в особі Малиновської (Хаджибейської) районної адміністрації Одеської міської ради, Міністерства оборони України, військової частини НОМЕР_1 , Органу опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання припинення права відповідачки на користування житловим приміщенням та про визнання місця проживання неповнолітнього сина разом з батьком, -
Позивач, ОСОБА_1 , через представника - адвоката Мирковіча Віктора Юхимовича, 03.09.2024 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , з залученням в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог: Органу опіки та піклування в особі Малиновської (Хаджибейської) районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання припинення права відповідача на користування житловим приміщенням та про визнання місця проживання неповнолітнього сина разом з батьком, в якому просить:
-визнати право користування житловим приміщенням ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , в квартирі спільного заселення за АДРЕСА_1 , в якій ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , належить 14/100 від цілого об'єкту нерухомості припиненим та виселити відповідачку з цього жилого приміщення;
-визначити місце проживання молодшого сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ;
-стягнути з ОСОБА_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , на користь ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 , всі документально підтверджені витрати по справі: по оплаті судового збору та по оплаті витрат за надання професійної правничої допомоги.
Позовні вимоги мотивовані тим, що сторони разом з дітьми, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживали в квартирі спільного заселення за АДРЕСА_1 , в якій позивачу на підставі договору дарування за реєстраційним № 48, посвідченим 15.01.2021 року приватним нотаріусом Одеського міського округу Кобзарем О.Ю., належить 14/100 від цілого об'єкту нерухомості (а.с.20-22). Під час спільного проживання сторони перебували в шлюбі, зареєстрованому 23.03.2006 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану по м. Білгород-Дністровський Білгород-Дністровського міського управління юстиції в Одеській області за актовим записом №86.
З 30.08.2021 року в вищезазначеній квартирі зареєстровані в якості постійно проживаючих осіб, три особи: 1) ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; 2) ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; 3) ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а.с. 23). Відповідачка, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , хоча фактично і заселилась до квартири за АДРЕСА_1 , зберігала за собою право користування житлом у квартирі АДРЕСА_2 (а.с. 10; 40).
Внаслідок зловживання відповідачкою спиртними напоями особисті відносини між сторонами сильно погіршилися, внаслідок чого вони взагалі припинили підтримувати між собою подружні відносини. Після фактичного припинення між сторонами подружніх відносин між ними з вини відповідачки стали виникати сварки та скандали, під час яких вона проявляла до позивача агресію: висловлювалася в його адресу нецензурною лайкою, ображала, штовхала та кидалася у бійку.
Позивачка за таку поведінку була притягнута до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП відповідно до постанови Малиновського районного суду м. Одеси від 17.03.2023 року по справі №521/4215/23 та піддана штрафу у розмірі десяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян (а.с. 30).
Заочним рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 05.06.2023 року по справі №495/10548/22, яке набрало законної сили 21.06.2023 року, шлюб між сторонами розірвано (а.с.12-16).
За судовим наказом від 26.12.2023 року по справі №495/14018/23 з позивача на користь відповідачки на разі стягуються аліменти на утримання неповнолітнього сина- ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 24-25).
Після розірвання шлюбу добровільно звільнити належне позивачу на праві власності житло, відповідачка відмовилася, залишилася там проживати. Позивач задля уникнення сварок і їх провокацій тимчасово мешкає в іншому місці, і позбавлений можливості безперешкодного повернення до свого житла для проживання. Підтвердженням факту проживання без згоди позивача з відповідачкою в квартирі за АДРЕСА_1 та наявності реальних перешкод в праві користування та розпорядження своєю власністю позивачем -є постанова Малиновського районного суду м. Одеси від 08.11.2024 року, у справі №521/14404/24 за фактом вчинення адміністративного правопорушення за ч.1 ст. 173-2 КУпАП (а.с. 94-95).
Більш того, через зловживання спиртними напоями відповідачка не приділяє належної уваги вихованню молодшого сина - ОСОБА_5 , через що останній 04.12.2022 року скоїв крадіжку, що підтверджується відомостями викладеними у постанові Малиновського районного суду м. Одеси від 16.02.2023 року у справі № 521/716/23, зі змісту якої вбачається, що мати свою провину визнала в інкримінованому їй адміністративному проступку (а.с. 28-29).
В подальшому поведінка відповідачки щодо неналежного виконання нею обов'язків по догляду за неповнолітньою дитиною погіршилася настільки, що мало місце не лише систематичне ухилення відповідачки від належного виконання батьківських обов'язків щодо малолітньої дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а й вчинення домашнього насильства щодо нього. На підтвердження зазначеного долучено лист ВП №3 ОРУП №1 ГУНП в Одеській області № 60.813057 від 02.11.2024 року (а.с. 78); постанова Малиновського районного суду м. Одеси від 14.11.2024 року у справі № 521/15246/24 за фактом скоєння адміністративного правопорушення за ч.1 ст. 173-2 КУпАП (а.с. 96); постанова Малиновського районного суду м. Одеси від 11.12.2024 року у справі № 521/16032/24 за фактом скоєння адміністративного правопорушення за ч.1 ст. 184 КУпАП (а.с. 97-98); постанова Малиновського районного суду м. Одеси від 12.12.2024 року у справі № 521/18330/24 за фактом скоєння адміністративного правопорушення за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП (а.с. 99); постанова Малиновського районного суду м. Одеси від 12.12.2024 року у справі № 521/18329/24 за фактом скоєння адміністративного правопорушення за ч. 1 ст. 184 КУпАП (а.с. 100).
05.09.2024 року Малиновським районним судом м. Одеси винесено ухвалу про передачу справи за підсудністю до Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області.
18.09.2024 року представником позивача, адвокатом Мирковічем В.Ю. було подано апеляційну скаргу до Одеського апеляційного суду на вищезазначену ухвалу.
10.10.2024 року Одеським апеляційний судом винесено ухвалу про відкриття апеляційного провадження у справі.
17.01.2025 року Одеським апеляційним судом винесено постанову про задоволення апеляційної скарги представника позивача, скасування ухвали Малинського районного суду м. Одеси та направлення цивільної справи № 521/13897/24 для продовження розгляду Малиновським районним судом м. Одеси.
30.01.2025 року Малиновським районним судом м. Одеси винесено ухвалу про відкриття провадження у справі.
11.02.2025 року Малиновським районним судом м. Одеси за клопотанням представника позивача від 11.02.2025 року долучено додаткові письмові докази та винесено ухвалу про витребування доказів у справі, а саме зобов'язано орган опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради надати висновок щодо доцільності визначення місця проживання малолітньої дитини, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з батьком, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
28.05.2025 року Малиновським районним судом м. Одеси винесено ухвалу про закриття підготовчого засідання та призначення справи до судового розгляду по суті.
24.09.2025 року Малиновським районним судом м. Одеси винесено ухвалу про повернення до стадії підготовчого засідання та залучення до участі у справі в якості третіх осіб, які не мають самостійних вимог на предмет спору Міністерства оборони України та військової частини НОМЕР_1 , а також ухвалу про долучення додаткових доказів, виклик та допит свідка і опитування малолітньої дитини в судовому засіданні у присутності представника органу опіки та піклування.
05.12.2025 року представником позивача направлено клопотання щодо долучення висновку Органу опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 04.12.2025 року, відповідно до якого Орган опіки та піклування вважає за доцільне визначити місце проживання малолітньої дитини, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з батьком, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Представником позивача подано клопотання, згідно якого позовні вимоги підтримані в повному обсязі, просив суд їх задовольнити та розглянути справу за його відсутності, проти ухвалення заочного рішення не заперечував.
Відповідачка повідомлялася судом відповідно до вимог ст. 128 ЦПК України про розгляд справи, у встановлений судом строк відзиву на позов не надала. На адресу суду повернулись поштові відправлення із відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою».
Вивчивши наявні матеріали справи у їх сукупності, дослідивши письмові докази, заслухавши представників позивача та третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, надавши правовідносинам, що виникли між сторонами належну правову оцінку, суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що сторони перебували в шлюбі, зареєстрованому 23.03.2006 року відділом державної реєстрації актів цивільного стану по м. Білгород-Дністровський Білгород-Дністровського міського управління юстиції в Одеській області за актовим записом № 86.
Під час шлюбу у сторін народилися діти, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . На момент розгляду справи старший син, ОСОБА_4 , є повнолітнім, що підтверджується паспортом громадянина України № НОМЕР_4 (а.с. 17).
Позивачу на підставі договору дарування за реєстраційним № 48, посвідченим 15.01.2021 року приватним нотаріусом Одеського міського округу Кобзарем О.Ю., належить 14/100 від цілого об'єкту нерухомості у квартирі спільного заселення за АДРЕСА_1 . Враховуючи загальну площу квартири 329,6 кв.м., житлову площу - 244,4 кв.м., частка позивача в 14/100 становить 33,9 кв.м. житлової площі (2-ві житлові кімнати - 17,4 кв.м. та 16,5 кв.м) (а.с. 20-22).
З 30.08.2021 року в вищезазначеній квартирі зареєстровані в якості постійно проживаючих осіб, три особи: 1) ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; 2) ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; 3) ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 відповідно до довідки від 24.11.2023 року, виданої департаментом надання адміністративних послуг Одеської міської ради (а.с. 23).
Відповідачка, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , фактично заселилась до квартири за АДРЕСА_1 , як член сім'ї позивача, але зберігає за собою право користування житлом у квартирі АДРЕСА_2 (а.с. 10; 40).
Заочним рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 05.06.2023 року по справі №495/10548/22, яке набрало законної сили 21.06.2023 року, шлюб між сторонами розірвано (а.с. 12-16).
Добровільно звільнити після розлучення належне позивачу на праві особистої приватної власності житло, відповідачка відмовилася і залишилася там проживати, створюючи неможливі умови проживання для позивача - систематичні сварки, провокації бійок, вживання нецензурної лексики, образливих слів, незважаючи на присутність малолітньої дитини, як свідка. Підтвердженням факту проживання без згоди позивача відповідачкою в квартирі за АДРЕСА_1 та наявності реальних перешкод в праві користування та розпорядження своєю власністю позивачем є постанова Малиновського районного суду м. Одеси від 08.11.2024 року у справі № 521/14404/24 за фактом скоєння адміністративного правопорушення за ч.1 ст. 173-2 КУпАП (а.с.94-95), а також фото, зроблених під час відеодзвінків відповідачки до дитини з квартири позивача та викладених нею в соціальних мережах (а.с. 87 та інші).
Через регулярне зловживання спиртними напоями відповідачка не приділяла належної уваги вихованню молодшого сина ОСОБА_5 , ображала дитину нецензурною лайкою, била, звинувачуючи в її особистих життєвих невдачах, неодноразово виганяла з вищезазначеної квартири позивача, на очах малолітньої дитини погрожувала вчинити самогубство, що підтверджується листом ВП №3 ОРУП №1 ГУНП в Одеській області №60.813057 від 02.11.2024 року (а.с. 78); постановою Малиновського районного суду м. Одеси від 14.11.2024 року у справі № 521/15246/24 за фактом скоєння адміністративного правопорушення за ч.1 ст. 173-2 КУпАП (а.с. 96); постановою Малиновського районного суду м. Одеси від 11.12.2024 року у справі № 521/16032/24 за фактом скоєння адміністративного правопорушення за ч. 1 ст. 184 КУпАП (а.с. 97-98); постановою Малиновського районного суду м. Одеси від 12.12.2024 року у справі № 521/18330/24 за фактом скоєння адміністративного правопорушення за ч. 1 ст. 173-2 КУпАП (а.с. 99); постановою Малиновського районного суду м. Одеси від 12.12.2024 року у справі № 521/18329/24 за фактом скоєння адміністративного правопорушення за ч. 1 ст. 184 КУпАП (а.с. 100).
Під час допиту свідок, ОСОБА_6 пояснила, що є дружиною позивача. Шлюб з яким зареєстровано 01.07.2025 року, про що Хаджибейським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) зроблено відповідний актовий запис № 889. Молодший син її чоловіка, пасинок ОСОБА_5 , впродовж 2024 року час від часу проживав з нею та її чоловіком, позивачем по справі, коли відповідачка, мати дитини, виганяла хлопчика з квартири за адресою: квартира АДРЕСА_1 . Фактично з кінця літа 2025 року хлопчик постійно проживає з ними: ОСОБА_1 , нею та її малолітньою донькою від першого шлюбу. Вони змушені орендувати квартиру, оскільки відповідачка добровільно не хоче виселятися з квартири позивача та вчиняє сварки при спробах домовитися. Враховуючи неможливість нормального навчання за місцем реєстрації малолітньої дитини за умов регулярного вчинення відповідачкою насильства щодо хлопчика, ОСОБА_5 було влаштовано в іншу школу поряд з тимчасовим житлом нової родини батька. Утримання та піклування за хлопчиком здійснює фактично батько та його нова дружина.
Відповідно до пояснень органів опіки та піклування Хаджибейської та Київської районних адміністрацій Одеської міської ради, Служби у справах дітей Одеської міської ради, викладених в листі від 16.09.2025 № 06/9665, заяві від 22.12.2025 року з відповідачкою неодноразово проводилися бесіди, застосовувалися попередження щодо припинення домашнього насильства по відношенню до дитини, але безрезультатно (а.с. 91).
Відповідно до висновку Органу опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради від 04.12.2025 року № 3696/01-11, Орган опіки та піклування вважає за доцільне визначити місце проживання малолітньої дитини, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з батьком, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Опитаний в судовому засіданні у присутності представника Органу опіки та піклування Хаджибейської районної адміністрації Одеської міської ради, малолітній ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , висловив бажання проживати разом з батьком та його новою родиною. Коли батько перебуває не на службі, дитина завжди перебуває у його родині. Дитина під час надання відповідей на питання про матір була пригнічена, ледве стримував сльози та тремтіння в голосі, пояснив суду, що мати часто зловживає спиртними напоями, неодноразово його голодного виганяла з дому, била його. Останній раз, коли його вигнали в ніч з дому, він спочатку перебував на вулиці, не знаючи, куди піти, а потім сам зателефонував у поліцію та попросив його забрати. Працівники поліції відвезли малолітнього ОСОБА_5 до відділку, куди потім викликали нову дружину позивача - свідка по справі - ОСОБА_6 , яка на прохання працівників поліції забрала малолітню дитину у свою родину, турбується про нього, утримує його разом з його батьком, він всім забезпечений та не голодує, перевела його в іншу школу, де дитині дуже подобається.
За положеннями ч. 2 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Аналізуючи зібрані у справі докази та досліджені у своїй сукупності під час розгляду, суд приходить до думки про необхідність задоволення позову, виходячи з наступного.
Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (стаття 41 Конституції України).
Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 ЦК України).
Особа, яка вселилася у житло, як член сім'ї власника житлового будинку, набуває право користування чужим майном, яке по своїй суті є особистим сервітутом. Право такої особи на користування чужим майном, за наявності обставин, які мають істотне значення, зокрема, у разі припинення сімейних відносин, підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.
Незважаючи на закріплення права членів сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, на користування цим житлом нормою ЦК України, воно виникає на підставі волевиявлення власника житла, який дозволяє члену своєї сім'ї вселитися до нього. У зв'язку із цим обмеження власника у можливості виселення колишнього члена сім'ї є невиправданим втручанням як у його право власності, так і у право на повагу до його приватного і сімейного життя, до його житла.
У постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року № 6-709цс16 (справа № 688/63/15-ц) зроблено правовий висновок, що за порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК УРСР (що діяв під час перебігу спірних правовідносин) вбачається, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї, у тому числі у випадку втрати права власності власником, припинення з ним сімейних відносин або відсутності члена сім'ї власника без поважних причин понад один рік.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Правова позиція рішення Європейського суду з прав людини (далі- ЄСПЛ) відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. The U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, п. 36, ECHR 2004-XI (витяги).
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (див. рішення від 18 грудня 2008 р. у справі «Савіни проти України» (Saviny v. Ukraine), заява № 39948/06, п. 47).
Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» (Zehentner v. Austria), заява № 20082/02, п. 56, ECHR 2009-...). Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див. рішення від 27 травня 2004 р. у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom), заява № 66746/01, пункт 82). Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, Суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (див. рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», зазначене вище, п. 60). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» (Stankova v. Slovakia), заява №7205/02, пункти 60-63; зазначене вище рішення в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», п. 50; рішення від 15 січня 2009 р. у справі «Косіч проти Хорватії» (Cosic v. Croatia), заява № 28261/06, пункти 21-23; та рішення від 22 жовтня 2009 р. у справі «Пауліч проти Хорватії» (Paulic v. Croatia), заява № 3572/06, пункти 42-45). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) [ВП], заява № 33202/96, п. 110, ECHR 2000-I).
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Разом із тим Велика Палата Верховного Суду у Постанові від 13.10.2020 у справі №447/455/17 звертає увагу на те, що «у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці житлового будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.»
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об'єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.
У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме:
а) чи є втручання законним;
б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»;
в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям.
ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У даному випадку спір виник між власником квартири, який є одночасно і її користувачем, та користувачкою цієї квартири з приводу користування вказаним житлом після припинення шлюбу з власником квартири.
Отже, необхідно вирішити питання про співвідношення і застосування статей 391, 395, 405, 406 ЦК України та статей 64, 150, 156 ЖК УРСР.
Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Нормами статті 3 СК України передбачено, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.
Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї, як зазначено у частині другій статті 64 ЖК УРСР.
Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.
Згідно зі статтею 156 ЖК УРСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
До членів сім'ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім'ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.
У статті 162 ЖК УРСР вказано, щ плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.
Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.
Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.
Аналіз вищенаведених правових норм дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника квартири користуватись жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за умови, що така особа є членом сім'ї власника житлового приміщення, власник житлового приміщення надавав згоду на вселення такої особи, як члена сім'ї.
У статті 7 ЖК УРСР передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку.
При цьому необхідно звернути увагу, що ЖК УРСР був прийнятий 30 червня 1983 року і він не відображає усіх реалій сьогодення.
ЦК України є кодифікованим актом законодавства, який прийнято пізніше у часі, тому темпоральна колізія вирішується саме на користь норм ЦК України.
Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.
Можна зробити висновок, що законодавець при прийнятті ЦК України у вказаній статті не визначив особливостей застосування норм ЦК України до житлових правовідносин в цілому, разом з тим, відносини, які регулюються ЖК УРСР, у своїй більшості є цивільно-правовими та мають регулюватися саме нормами ЦК України.
У рішеннях Конституційного Суду України № 4-зп від 3 жовтня 1997 року у справі за конституційним зверненням ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення частини п'ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) №18/183-97 та № 5-рп/2012 від 13 березня 2012 року у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положення частини четвертої статті 3 Закону України «Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва» (справа про заборону розірвання договорів інвестування житлового будівництва) № 1-7/2012зазначено, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього.
Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.
Статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.
Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.
У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.
У частині першій статті 402 ЦК України вказано, шо сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).
Права члена сім'ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім'ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.
Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.
Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.
Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.
При порівнянні норм ЖК УРСР та ЦК України можна зробити такі висновки:
У частині першій статті 156 ЖК УРСР не визначені правила про самостійний характер права члена сім'ї власника житлового будинку на користування житловим приміщенням, не визначена і природа такого права.
Передбачено право члена сім'ї власника житлового будинку користуватися житловим приміщенням нарівні з власником, що свідчить про похідний характер права користування члена сім'ї від прав власника.
Зазначена норма не передбачає і самостійного характера права користування житловим приміщенням, не вказує на його речову чи іншу природу.
Водночас, посилання на наявність угоди про порядок користування житловим приміщенням може свідчити про зобов'язальну природу такого користування житловим приміщенням членом сім'ї власника.
Відповідно до статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» передбачено перелік речових прав, похідних від права власності:
право користування (сервітут);
інші речові права відповідно до закону.
Тобто під речовим правом розуміється такий правовий режим речі, який підпорядковує цю річ безпосередньому пануванню особи.
Особливістю вирішення вказаного спору є те, що при створенні сім'ї, встановленні сімейних відносин, власник і член сім'ї, тобто дружина і чоловік вважали, що їх відносини є постійними, не обмеженими у часі, а не про тимчасовий характер таких відносин.
Тому і їх права, у тому числі і житлові, розглядалися як постійні. За логікою законодавця у законодавстві, що регулює житлові правовідносини, припинення сімейних правовідносин, втрата статусу члена сім'ї особою, саме по собі не тягне втрату права користування житловим приміщенням.
Разом із тим, відповідно до частин першої та другої статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Отже, при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім'ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.
Положення статті 406 ЦК України у спорі між власником та колишнім членом його сім'ї з приводу захисту права власності на житлове приміщення, можуть бути застосовані за умови наявності таких підстав - якщо сервітут був встановлений, але потім припинився. Однак встановлення такого сервітуту презюмується на підставі статті 402, частини першої статті 405 ЦК України.
Дійсна сутність відповідних позовних вимог має оцінюватись судом виходячи з правових та фактичних підстав позову, наведених у позовній заяві, а не лише тільки з формулювань її прохальної частини, які можуть бути недосконалими.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.
Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).
Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.
У постановах Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц (провадження № 6-13113цс16), від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16-ц, (провадження № 61-29520св18), від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц (провадження № 61-17372св18) зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.
Так, судом встановлено, що представник позивача у позовній заяві та позивач під час судового засідання посилалися на те, що спірна квартира має дві житлові кімнати, в одній з яких проживав син сторін, якому на час розгляду справи у суді виповнилося 12 років. Указана обставина має оцінюватися з урахуванням вимог статті 50 ЖК УРСР, яка передбачає, що при наданні жилих приміщень не допускається заселення однієї кімнати особами різної статі, старшими за дев'ять років, крім подружжя.
В іншій кімнаті проживає відповідачка, з якою у позивача припинені шлюбні відносини.
За таких обставин він з новою родиною, донькою дружини від першого шлюбу та своїм малолітнім сином, якого фактично вигнала відповідачка з зареєстрованого місця проживання дитини, а саме квартири спільного заселення за АДРЕСА_1 , змушені проживати вчотирьох разом із сином у тимчасово орендованому помешканні. А відповідачка самовільно займає дві кімнати, які становлять 14/100 приватної власності позивача у вказаній вище квартирі в м. Одесі.
Крім цього, згідно з поясненнями представника позивача, відповідачка зареєстрована за адресою: квартирі АДРЕСА_2 (а.с. 10; 40). Доказів про неможливість проживання відповідачки за місцем реєстрації матеріали справи не містять.
Таким чином, у цій справі питання про визнання припиненим права користування житлом та зобов'язання відповідачки звільнити житло у контексті пропорційності застосування такого заходу оцінюється з урахуванням обставин щодо об'єкта нерухомого майна та установлених статтею 50 ЖК УРСР вимог, що ставляться до жилих приміщень, а також наявності чи відсутності іншого житла.
Також досліджено питання дотримання балансу між захистом права власності позивача та права користування житлом малолітнього сина позивача, оскільки питання щодо визначення того з батьків, з ким після розлучення буде проживати дитина, не вирішувалося юридично, адже фактично обоє мають перешкоди в користуванні житлом, та захистом права відповідачки, як колишнього члена сім'ї позивача на користування квартирою.
Під необхідністю втручання мається на увазі, що воно відповідає нагальній соціальній потребі, і, зокрема, є пропорційним до поставленої законної мети (рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини», пункт 60).
Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Дитина має право знати своїх батьків і право на їх піклування (стаття 7 Конвенції про права дитини).
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Європейський суд з прав людини зауважує, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. (HUNTv. UKRAINE, № 31111/04, § 54, ЄСПЛ, від 07 грудня 2006 року).
При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв'язків із сім'єю, крім випадків, коли сім'я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (MAMCHUR v. UKRAINE, № 10383/09, §100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).
Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини(частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу (стаття 141 СК України).
Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 161 СК України).
Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною. При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах.
Відповідно до статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.
При розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини відособи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи (частина четверта та п'ята статті 19 СК України).
У частині шостій статті 19 СК України передбачено, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22) вказано, що «сім'я є цінною для розвитку дитини, і коли вона руйнується, батьки, які почали проживати окремо, мають віднайти способи захистити дитину і забезпечити те, що їй потрібно, щоб дитина зростала у благополучній атмосфері, повноцінно розвивалася та не зазнавала негативного впливу. Ситуація, в якій батьки не в змозі віднайти такі способи за взаємним погодженням, потребує втручання органів державної влади, зокрема суду, з метою забезпечення належних стосунків між дитиною й батьками, які є фундаментальними для благополуччя дитини. Діти потребують уваги, підтримки і любові обох батьків та є найбільш вразливою стороною в ході будь-яких сімейних конфліктів.
У спорах про визначення місця проживання дитини суди мають крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановити та надати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору, враховуючи при цьому сталі соціальні зв'язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов'язком батьків діяти в її інтересах. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: - особисті якості батьків (моральні якості матері та батька, як вихователів. Моральними якостями, які можуть негативно вплинути на виховання дитини, є, зокрема, зловживання спиртними напоями, наркотичними речовинами, перебування на диспансерному нагляді, притягнення до кримінальної чи адміністративної відповідальності); - відносини, які існують між кожним із батьків і дитиною (встановлення повного чи часткового виконання батьківських обов'язків, наявність причин що впливають на виконання батьківських обов'язків; встановлення, чи враховують мати/батько інтереси дитини, чи є взаєморозуміння між кожним із батьків і дитиною); - можливість створення дитині належних умов для виховання і розвитку (наявність самостійного доходу, належних житлових умов у кожного із батьків); - стан здоров'я дитини (наявність хвороб у дитини, що потребують посиленого догляду, наявність у батьків навичок щодо надання первинної медичної допомоги); - стан безпеки дитини (можливість створення дитині безпечних умов для життя та розвитку) тощо. Указане тлумачення статті 161 СК України при розгляді категорії справ, що стосуються надчутливої сфери правовідносин (оскільки йдеться не просто про спір між позивачем і відповідачем, а про долю дитини), є сталим та однозначним у практиці Верховного Суду (див. постанови від 14 лютого2019 року у справі № 377/128/18, від 15 квітня 2020 року у справі № 761/35714/16-ц,від 23 жовтня 2021 року у справі № 127/17427/20, від 08 вересня 2023 року у справі№ 639/3862/20, від 28 вересня 2023 року у справі № 944/5191/19)».
Орган опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради надав висновок та пояснення, що вважає за доцільне визначити місце проживання малолітньої дитини, ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з батьком, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
У постанові Верховного Суду від 9 лютого 2023 року у справі № 753/572/20,зазначено, що: «дитина є суб'єктом права і, незважаючи на незначний вік, не повну цивільну дієздатність, має певний обсяг прав. Одними з основних її прав є право висловлювати свою думку та право на врахування думки щодо питань, які стосуються її життя. Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім'ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім'ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Аналогічні положення закріплені у статті12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Під час визначення місця проживання дитини, зважаючи на вікову категорію, необхідно проводити з нею бесіду, головним завданням якої є встановлення дійсного психоемоційного стан дитини, визначення її інтересів та з'ясування думки щодо бажання дитини проживати з одним із батьків.
Про необхідність заслуховування думки дітей, які досягли певного віку, та її врахування при вирішенні спорів про відібрання дітей зазначено, зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (заява 39948/06). У параграфі 59 цього рішення вказано, що суд також зауважує, що на жодному етапі провадження у справі судді не заслуховували дітей. Проте, при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю. Результат аналізу наведених вище норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, насамперед повинні бути враховані інтереси дитини, виходячи з об'єктивних обставин спору.
В судовому засіданні була заслухана дитина сторін, хлопчик висловив бажання проживати з батьком у його новій родині.
Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Отже, стаття 15 ЦК України визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Способи захисту цивільних прав і інтересів визначені у статті 16 ЦК України, і такий перелік не є вичерпним.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Також перераховані конкретні способи захисту цивільних прав та інтересів.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Відповідно до вимог статті 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (стаття 4 ЦПК України).
Згідно зі статтею 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частини перша, третя статті 12 ЦПК України).
Необхідно дотримуватися балансу захисту права власності позивача, з яким після розірвання шлюбу фактично залишається проживати малолітній син, тому відповідачка як колишній член його сім'ї втратила право на користування квартирою, оскільки вона вже не є членом його сім'ї, не зареєстрована у квартирі в м. Одесі.
Таким чином, у справі інтереси позивача, як власника житла та користувача цим житлом, перевищують інтереси колишнього члена сім'ї, у якої припинилися правові підстави користування чужим майном, та яка, за доводами позивача, забезпечена іншим житловим приміщенням, що нею не спростовано.
Дійсно, як ЖК УРСР, так і ЦК України передбачено підстави визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Ці підстави передбачені у статтях 71, 72 ЖК УРСР та статті 405 ЦК України.
Разом із тим припинення права користування житловим приміщенням колишнього члена сім'ї власника житлового будинку може бути підтверджено у судовому порядку, якщо це право пов'язане із захистом права власності відповідно до статті 391 ЦК України, за змістом якої власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.
Разом із тим, встановивши, що права позивача порушені у контексті статті 8 Конвенції, необхідно зазначити, що порушено і його права, як власника житлового приміщення, гарантовані також статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Суд врахував вимоги позивача про визнання припиненим права користування квартирою на предмет пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції, припинення права користування відповідачки спірним житлом відповідає такій пропорційності, з огляду на те, що між сторонами спору склалися вкрай неприязні стосунки, які виразилися у вчиненні відповідачкою правопорушень, пов'язаних з домашнім насильством, як щодо позивача, так і щодо їх спільної малолітньої дитини; відповідачка - ОСОБА_2 має постійне зареєстроване місце проживання за адресою: квартира АДРЕСА_2 ; частина квартири спільного заселення за АДРЕСА_1 , 14/100 якої належать позивачу на праві приватної власності, має дві житлові кімнати, в одній з яких проживав син сторін, якому на час розгляду справи у суді виповнилося 12 років, в іншій відповідачка, а позивач з новою родиною, донькою дружини від першого шлюбу та своїм малолітнім сином, якого фактично вигнала відповідачка з зареєстрованого місця проживання дитини, а саме квартири спільного заселення за АДРЕСА_1 , змушені проживати всі разом із сином у тимчасово орендованому помешканні, оскільки окрім цієї квартири іншого житла не мають.
Один з колишнього подружжя може виселити іншого, якщо встановлено, що він є володільцем спірного житла та якщо суд це визнає на підставі обставин, які мають істотне значення. У цьому випадку - це неможливість проживати у своєму житлі та жити в орендованій квартирі. Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 14 серпня 2019 року у справі № 702/101/18.
Але оскільки у відповідності до ч. 2 ст. 264 ЦПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, то суд розглядає заявлені позовні вимоги лише в їх межах.
Відносно встановлення місця проживання малолітньої дитини з батьком, суд зазначає наступне.
Відповідно до довідки від 24.11.2023 року, виданої департаментом надання адміністративних послуг Одеської міської ради (а.с. 23) з 30.08.2021 року в вищезазначеній квартирі зареєстровані в якості постійно проживаючих осіб, три особи: 1) ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; 2) ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ; 3) ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , тобто, на думку суду у позасудовий спосіб було визначено місце проживання малолітньої дитини - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з батьком.
Позивач є військовослужбовцем, який проходить службу у військовій частині в АДРЕСА_3 , відтак часто перебуває вдома, забезпечує належні житлові умови не лише для себе, але і для малолітнього сина, який фактично проживає наразі з ним та його новою сім'єю.
Міністерство оборони України та військова частина НОМЕР_1 , які були залучені до розгляду справи у якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, були сповіщені належним чином про час та місце розгляду справи, пояснень суду не надавали, у судові засідання не з'являлися, клопотань не заявляли.
Батько дитини, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 , старший матрос, оператор І відділення радіотехнічної розвідки взводу радіотехнічної розвідки батареї перехоплювачів безпілотних літальних апаратів зенітного ракетно-артилерійського дивізіону військової частини НОМЕР_1 .
Суд при вирішенні цієї справи приймає до уваги Постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц, від 11 вересня 2019 року в справі № 487/10132/14-ц, від 16 червня 2020 року в справі № 145/2047/16-ц, про те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
Суд приймає до уваги висновки, що відображені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22.01.2025 року у справі № 495/432/25, зокрема те, що позов про визначення місця проживання неповнолітньої дитини у цій справі фактично пред'явлений військовослужбовцем, який проходить військову службу за призовом під час мобілізації на особливий період, позивач на підставі наказу командира військової частини прийнятий на всі види забезпечення, у зв'язку з чим проживає за місцем безпосереднього несення військової служби, а тому за таких обставин встановити місце проживання дитини разом з батьком не є можливим, оскільки, на думку суду, таким чином відбудеться штучне створення умов та обставин, які можуть бути підставою для звільнення з військової служби в особливий період на підставі частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу».
Разом з тим, враховуючи обставини цієї справи, з метою забезпечення якнайкращих інтересів дитини, враховуючи думку самої дитини та докази, досліджені судом, поведінку та роль кожного з батьків у житті дитини, суд приходить до думки про часткове задоволення визначення місця проживання малолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з родиною його батька, що дозволить дати належне утримання дитини, його розвиток та дозволить родині у майбутньому вирішити питання раціонального використання аліментів на забезпечення потреб самої дитини.
Крім того, відповідно до положень частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. ЦПК України не надає суду такого права, як вихід за межі позовних вимог з власної ініціативи, оскільки норми матеріального права не повинні суперечити нормам процесуального права, якими суд керується при вирішенні спору (стаття 3 ЦПК України).
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Конституційний Суд України у рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив про те, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
Формування змісту та обсягу заявлених позовних вимог є диспозитивним правом позивача.
У п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення» роз'яснено про те, що вихід за межі позовних вимог - це вирішення незаявленої вимоги, задоволення вимоги позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.
У постанові від 21 жовтня 2021 року у справі № 137/731/17 (провадження № 61-10525св21) Верховний Суд зазначив, що некоректне з точки зору лінгвістики формулювання вимог позову не може бути перешкодою для захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду, оскільки надміру формалізований підхід щодо послідовного розуміння вимог позову, як реалізованого способу захисту, суперечить завданням цивільного судочинства, якими є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Тому в цій частині, суд вважає за можливе, позов задовольнити частково.
На думку суду, таке вирішення спору буде відповідати засадам цивільного судочинства, зокрема верховенству права, і буде таким, що прийнято у межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи, а також відповідати принципам, закріпленим у Європейській конвенції з прав людини.
На підставі статті 141 ЦПК України суд здійснює розподіл судових витрат між сторонами. Оскільки позовні вимоги задоволено практично повністю, то підлягає відшкодуванню позивачу з боку відповідача - ОСОБА_2 сума сплаченого судового збору, а саме 2422,40 грн.
Керуючись Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, Конвенцією про права дитини, ст.ст. 41,47 Конституції України, ст. 391, ч.2 ст. 406 ЦК України, ст.ст. 161, 171 СК України, ст. ст. 4, 12, 13, 81, 89, 141, 258-259, 267, 268, 280-285 ЦПК України, суд -
Позов ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , до ОСОБА_2 , з залученням в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог: Органу опіки та піклування в особі Малиновської (Хаджибейської) районної адміністрації Одеської міської ради, Міністерства оборони України, військової частини НОМЕР_1 , Органу опіки та піклування Київської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання припинення права відповідачки на користування житловим приміщенням та про визнання місця проживання неповнолітнього сина разом з батьком - задовольнити частково.
Визнати право користування житловим приміщенням ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ), в квартирі спільного заселення за АДРЕСА_1 , в якій ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) належить 14/100 від цілого об'єкту нерухомості припиненим та виселити відповідачку з цього жилого приміщення.
Визначити місце проживання молодшого сина позивача - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , разом з сім'єю його батька ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ).
Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_3 ) витрати по оплаті судового збору в розмірі 2422,40 грн.
В іншій частині позовних вимог - відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом 30 днів з дня його проголошення.
Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.
Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Повний текст рішення суду складено та підписано суддею 04.02.2026 року.
Суддя Сергій ГАНОШЕНКО