Справа № 375/1474/25 Головуючий у 1-й інстанції: Штифорук О.В.
Суддя-доповідач: Черпак Ю.К.
03 лютого 2026 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача Черпака Ю.К.,
суддів Кобаля М.І., Штульман І.В.
за участю секретаря судового засідання Григор'єва С.О.,
розглянувши у судовому засіданні в порядку статті 229 КАС України апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 19 грудня 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції в Тернопільській області про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі,
17 червня 2025 року ОСОБА_1 (далі - позивач/апелянт/ ОСОБА_1 ) звернувся до Рокитнянського районного суду Київської області з адміністративним позовом до Департаменту патрульної поліції в Тернопільській області (далі - відповідач) про скасування постанови Управління патрульної поліції в Тернопільській області серії ББА № 096586 від 08 червня 2025 року про накладення адміністративного стягнення на ОСОБА_1 у справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в не автоматичному режимі, за порушення частини першої статті 122 та частини першої статті 126 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), та закриття провадження у справі про адміністративне правопорушення.
В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив про відсутність у його діях складу адміністративного правопорушення та безпідставність винесеної постанови, оскільки відеозапис, продемонстрований йому поліцейським, не містить жодних об'єктивних ознак того, що саме він, як водій конкретного транспортного засобу, здійснив маневр, який інкримінується як порушення. На вказаному відеозаписі зафіксовано автомобіль, що начебто виконує обгін, однак його ідентифікаційні ознаки, зокрема державний номерний знак, є відсутніми або нечіткими, що унеможливлює достовірне встановлення суб'єкта правопорушення. У наведеній ситуації попереду нього рухався транспортний засіб із низькою швидкістю (орієнтовно менше 30 км/год), у зв'язку з чим, з урахуванням дорожньої обстановки, ним було прийнято рішення здійснити маневр обгону без створення небезпеки іншим учасникам дорожнього руху. Вказаний маневр виконано з дотриманням вимог безпеки дорожнього руху, без створення аварійної ситуації або загрози життю чи здоров'ю інших осіб. У постанові серії ББА № 096586 від 08 червня 2025 року зазначено, що ОСОБА_1 не пред'явив у спосіб, який дає можливість поліцейському прочитати та зафіксувати відповідні дані, посвідчення водія та реєстраційний документ на транспортний засіб, чим порушив пункти 2.1 «а», 2.1 «б» Правил дорожнього руху України. Зазначені висновки є безпідставними, оскільки відповідно до статті 35 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейський має право вимагати пред'явлення документів лише за наявності достатніх підстав вважати, що особа вчинила або має намір вчинити правопорушення. У випадку, якщо факт порушення Правил дорожнього руху належним чином не задокументовано та не підтверджено допустимими доказами, вимога про пред'явлення водієм документів, у тому числі реєстраційного документа на транспортний засіб, є неправомірною. У даному випадку поліцейський не повідомив конкретної причини зупинки транспортного засобу та не надав жодних доказів чи обґрунтованих пояснень, які б підтверджували наявність обґрунтованої підозри щодо вчинення ОСОБА_1 адміністративного правопорушення. За таких обставин вимога пред'явити документи не відповідала вимогам закону та порушувала приписи статті 35 Закону України «Про Національну поліцію». Матеріали справи, зокрема відеозапис, продемонстрований поліцейським, не містять належних і допустимих доказів його вини, а отже, спірну постанову винесено без всебічного, повного та об'єктивного з'ясування обставин справи, без належної оцінки доказів та без урахування його пояснень. На підтвердження наведених доводів надав електронний носій інформації - Micro SD-карту із відеозаписом № VID20250608130603 від 08 червня 2025 року, підписаним особистим електронним цифровим підписом. На фрагменті відео, починаючи з 27 хвилини 25 секунди, чітко зафіксовано звернення позивача до поліцейського із запитанням щодо підтвердження службового статусу пристрою, а також відповідь поліцейського про необхідність направлення відповідного запиту. Зазначене підтверджує відмову поліцейського надати інформацію про службовий характер пристрою, на якому відтворювався відеозапис, що ставить під сумнів допустимість такого доказу та не дозволяє визнати його належним відповідно до вимог статті 251 КУпАП. Інспектор Управління патрульної поліції в Тернопільській області лейтенант поліції Комар Олег Юрійович, розглядаючи справу безпосередньо на місці зупинки транспортного засобу - на автомобільній дорозі АДМ-30, 99 км, допустив істотні порушення процесуальних прав позивача, передбачених статтею 268 КУпАП. Після початку розгляду справи позивач заявив клопотання про перенесення розгляду справи за місцем його проживання з метою забезпечення участі адвоката. Однак інспектор відкрито відмовив у задоволенні зазначеного клопотання, мотивуючи це тим, що «вони не поїдуть розглядати справу до Київської області», що свідчить про упереджене ставлення, нехтування процесуальними гарантіями та порушення принципу рівності сторін у адміністративному процесі.
Рішенням Рокитнянського районного суду Київської області від 19 грудня 2025 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що факт вчинення позивачем адміністративних правопорушень за частиною першою статті 122 та частиною першою статті 126 КУпАП підтверджений належними і допустимими доказами, насамперед відеозаписом з реєстратора службового автомобіля поліції, який дає змогу встановити порушення розмітки 1.1 (перетин суцільної під час обгону) та ідентифікувати транспортний засіб і його номерний знак, а також підтвердити, що позивач не пред'явив для перевірки посвідчення водія та реєстраційний документ. Доводи позивача про неможливість ідентифікації автомобіля та водія спростовуються відеоматеріалами відповідача: на записі зафіксовано перетин суцільної лінії, а під час подальшої зупинки транспортного засобу видно державний номерний знак, який згідно зі свідоцтвом про реєстрацію належить позивачу. Сам позивач у позовній заяві описує дорожню ситуацію та обгін, чим фактично підтверджує, що саме він керував транспортним засобом у відповідний час. Оцінюючи заперечення позивача щодо правомірності вимоги поліцейського пред'явити документи, суд виходив з того, що обов'язок водія мати при собі та на вимогу поліцейського пред'являти документи прямо передбачений пунктом 2.1, 2.4 ПДР України та статтею 16 Закону України «Про дорожній рух», а тому ненадання документів для перевірки утворює склад правопорушення, передбачене частиною першою статті 126 КУпАП. При цьому суд врахував і відеозапис, наданий самим позивачем, з якого вбачається, що останній неодноразово відмовлявся пред'явити посвідчення водія для перевірки. Щодо доводів про порушення процесуальних прав і відмову в клопотанні перенести розгляд справи за місцем проживання для участі адвоката, суд послався на статтю 276 КУпАП, зазначивши, що справи цієї категорії розглядаються за місцем вчинення, а можливість розгляду за місцем проживання або обліку ТЗ є правом (дискрецією) органу, який розглядає справу, а не його обов'язком. Окремо суд навів правові позиції Верховного Суду про те, що для справ щодо порушень ПДР законом передбачено спрощену (скорочену) процедуру розгляду, яка не вимагає обов'язкового дотримання процедур загального порядку, зокрема обов'язкового перенесення розгляду чи забезпечення участі захисника саме у спосіб, на якому наполягає особа.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги. Мотивами апеляційної скарги зазначає, що суд першої інстанції дійшов передчасних і необґрунтованих висновків, формально прийнявши позицію відповідача та не надавши належної оцінки його доводам і запереченням, унаслідок чого неправильно застосував норми права та фактично побудував висновки на припущеннях. Апелянт наполягає на відсутності належних і допустимих доказів вчинення ним порушення за частиною першою статті 122 КУпАП: відеозапис, на який посилається поліція, має низьку якість/роздільну здатність, не забезпечує однозначної фіксації моменту правопорушення та унеможливлює достовірну ідентифікацію транспортного засобу (номерного знака/марки) у момент нібито обгону, а тому не може визнаватися належним доказом у розумінні вимог КУпАП та КАС України. Суд не врахував відсутність у матеріалах об'єктивних даних щодо швидкості транспортного засобу, який рухався попереду, а жодні вимірювання поліцейськими не проводилися, через що неможливо зробити беззаперечний висновок про наявність складу правопорушення. Також апелянт ставить під сумнів автентичність/походження відео, яке демонструвалося на місці: пристрій, з якого показували запис, не мав зовнішніх ознак службового обладнання, не було надано підтверджень службового статусу пристрою та цілісності запису (ризики монтажу/редагування), а поліцейський відмовився надати будь-які документи чи відомості, пропонуючи оскаржувати постанову в суді. На підтвердження цього апелянт посилається на власний відеозапис (з електронним підписом), де зафіксовано відповідний діалог. Щодо епізоду за частиною першою статті 126 КУпАП, то вимога пред'явити документи була неправомірною, оскільки поліцейський не мав належно задокументованих підстав зупинки/підозри, а суд першої інстанції не перевірив, чи були законні передумови для такої вимоги. Скаржник посилається на судову практику, за якою вимагати документи можна лише за наявності законних підстав, а також наголошує на обов'язку суб'єкта владних повноважень довести правомірність притягнення до відповідальності. Зазначив про істотні процесуальні порушення під час розгляду справи поліцейським на місці зупинки, зокрема ненадання можливості повною мірою реалізувати права, гарантовані статтею 268 КУпАП, та безпідставну відмову у клопотанні про перенесення розгляду справи за місцем проживання з метою забезпечення участі адвоката. На підтвердження скаржник посилається як на власний відеозапис, так і на судову практику, у тому числі щодо значення гарантій права на правову допомогу. Також у скарзі ставиться питання про неналежність/недопустимість окремих матеріалів відповідача (зокрема електронних носіїв/фото- та відеоматеріалів), оскільки вони не посвідчені у порядку, який би виключав сумніви в їх достовірності, а суд першої інстанції ці зауваження не перевірив та не мотивував відхилення відповідних доводів.
Відзив на апеляційну скаргу не надходив.
Позивач у заяві на адресу Шостого апеляційного адміністративного суду просив здійснити розгляд апеляційної скарги за його відсутності.
Відповідач, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, явку свого представника не забезпечив.
Згідно з частиною другою статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Враховуючи, що особиста участь сторін в судовому засіданні не обов'язкова, колегія суддів визнала можливим проводити розгляд справи за відсутності позивача і представника відповідача.
Відповідно до частини четвертої статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Перевіривши повноту встановлення фактичних обставин справи та їх правову оцінку, правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів враховує наступне.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного перегляду справи, що інспектором взводу № 1 роти № 3 батальйону Управління патрульної поліції в Тернопільській області Департаменту патрульної поліції, лейтенантом поліції Комаром Олегом Юрійовичем 08 червня 2025 року винесено постанову серії ББА № 096586 про накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, за частиною першою статті 122 та частиною першою статті 126 КУпАП, згідно з якою цього ж дня о 13 годині 40 хвилин на автомобільній дорозі АДМ-30, 99 км, ОСОБА_1 , керуючи транспортним засобом VOLKSWAGEN PASSAT, реєстраційний номер НОМЕР_1 , перетнув суцільну лінію дорожньої розмітки 1.1, яка поділяє транспортні потоки протилежних напрямків, а також не пред'явив у спосіб, який дає можливість поліцейському прочитати та зафіксувати відповідні дані, посвідчення водія на право керування транспортним засобом відповідної категорії та реєстраційний документ на транспортний засіб, чим порушив пункти 2.1 «а», 2.1 «б» Правил дорожнього руху України та вчинив адміністративні правопорушення, передбачені частиною першою статті 122 та частиною першою статті 126 КУпАП, за що на нього накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 425 грн.
Позивач, вважаючи оскаржувану постанову протиправною, звернувся до суду з даним позовом, зазначивши відповідачем Департамент патрульної поліції у Тернопільській області за адресою: місто Тернопіль, вулиця Котляревського, будинок 24.
Вирішуючи цей спір по суті у такому суб'єктному складі учасників справи, суд першої інстанції не врахував, що відповідно до пункту 5 частини першої статті 213 КУпАП справи про адміністративні правопорушення розглядаються органами Національної поліції, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те цим Кодексом.
За змістом статті 222 КУпАП органи Національної поліції України розглядають справи про такі адміністративні правопорушення, зокрема, про порушення правил дорожнього руху (у тому числі передбачених частинами першою, другою і третьою статті 122 та статтею 126).
Від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень.
Уповноваженими працівниками підрозділів Національної поліції України штраф може стягуватися на місці вчинення адміністративного правопорушення незалежно від розміру виключно за допомогою безготівкових платіжних пристроїв.
Використання у зазначених вище нормах формулювань «від імені органів Національної поліції України розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення», «розгляд яких віднесено до відання органів, зазначених у статтях 222-24420 КУпАП» вказує на те, що відповідачем у таких справах, які розглядаються судом в порядку, визначеному КАС України, є саме орган державної влади - суб'єкт владних повноважень, а не особа, яка перебуває з цим органом у трудових відносинах та від його імені здійснює розгляд справ про адміністративні правопорушення і накладає адміністративні стягнення.
Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 17 вересня 2020 року у справі № 742/2298/17 та від 13 квітня 2023 року у справі № 757/30991/18-а, яка відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС України підлягає врахуванню у цій справі.
Відповідно до пунктів 1-4 Положення про Департамент патрульної поліції, затвердженого наказом Національної поліції України від 06 листопада 2015 року № 73 (у редакції наказу Національної поліції України від 31 жовтня 2016 року № 1114), Департамент патрульної поліції (далі - ДПП) є міжрегіональним територіальним органом Національної поліції України, який створюється, реорганізовується та ліквідовується Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра внутрішніх справ України в установленому законом порядку.
Департамент патрульної поліції складається із структурних підрозділів апарату Департаменту патрульної поліції і територіальних (відокремлених) підрозділів Департаменту патрульної поліції (далі - підрозділи Департаменту патрульної поліції).
Департамент патрульної поліції організовує діяльність своїх підрозділів, здійснює контроль за їх діяльністю, надає їм організаційно-методичну і практичну допомогу та здійснює їх інформаційно-аналітичне, матеріально-технічне та фінансове забезпечення.
Департамент патрульної поліції є юридичною особою публічного права, має самостійний баланс, рахунки в органах Державної казначейської служби України та банківських установах, має печатки із зображенням Державного Герба України, інші печатки та штампи.
Викладене свідчить, що у спірних правовідносинах органом Національної поліції України як відповідальної особи є Департамент патрульної поліції, від імені якого інспектор взводу № 1 роти № 3 батальйону Управління патрульної поліції в Тернопільській області Департаменту патрульної поліції лейтенант поліції Комар Олег Юрійович уповноважений накладати адміністративні стягнення та розглядати справи про адміністративні правопорушення.
Колегія суддів звертає увагу на те, що позивачем у позовній заяві як відповідача зазначено «Департамент патрульної поліції в Тернопільській області», який як окремий орган Національної поліції України не існує. Відповідно до Положення про Департамент патрульної поліції, затвердженого наказом Національної поліції України від 06 листопада 2015 року № 73, єдиним належним суб'єктом владних повноважень у сфері патрульної поліції є Департамент патрульної поліції як міжрегіональний територіальний орган Національної поліції України, у структурі якого функціонують територіальні (відокремлені) підрозділи, зокрема Управління патрульної поліції в областях.
За вказаною позивачем адресою в місті Тернополі знаходиться Управління патрульної поліції в Тернопільській області Департаменту патрульної поліції, а сам зазначений Департамент - у місті Києві.
Отже, позов пред'явлено до територіального підрозділу, який не є юридичною особою, не наділений статусом суб'єкта владних повноважень.
Зазначення у позовній заяві територіального підрозділу Департаменту патрульної поліції як відповідача свідчить про неправильне визначення суб'єктного складу сторін, що саме по собі є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог у зв'язку з поданням позову до неналежного відповідача.
Таким чином, позивачем заявлено позов до неналежного відповідача, тоді як належним відповідачем у цій справі є Департамент патрульної поліції, тобто суб'єкт владних повноважень, від імені якого прийнята оскаржувана постанова.
Однак, Департамент патрульної поліції як суб'єкт владних повноважень до участі у розгляді цієї адміністративної справи у якості відповідача судом першої інстанції залучений не був, заміну неналежного відповідача судом не здійснено.
Натомість у рішенні суду відповідачем зазначено Департамент поліції у Тернопільській області, якого теж не існує.
Згідно з частиною третьою статті 48 КАС України якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача.
За правилами частини сьомої статті 48 КАС України заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції.
Тобто, заміна первинного відповідача належним відповідачем належить до повноважень суду першої інстанції. Іншого процесуальним законодавством не передбачено.
Cуд апеляційної інстанції на стадії апеляційного перегляду оскаржуваного рішення позбавлений можливості виправити наведену помилку, а тому необхідно відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що він заявлений до неналежного відповідача.
Відмова у задоволенні адміністративного позову, заявленого до неналежного відповідача, не позбавляє позивача права на повторне звернення до суду з тим самим позовом, проте вже до належного відповідача.
Аналогічний за змістом правовий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 336/2138/17, від 26 червня 2019 року у справі № 303/3794/17, від 09 серпня 2019 року у справі № 821/2089/17, від 09 жовтня 2019 року у справі № 456/2935/15-а, від 30 вересня 2019 року у справі № 819/940/18 та від 31 жовтня 2019 року у справі № 826/17241/16.
Таким чином, зважаючи на встановлені обставини звернення ОСОБА_1 до суду із позовом до неналежного відповідача, що було залишено поза увагою суду першої інстанції та мало своїм наслідком розгляд справи по суті без урахування належного суб'єктного складу сторін, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог, однак з підстав, наведених у мотивувальній частині цієї постанови.
При цьому, колегія суддів не надає оцінку аргументам апеляційної скарги щодо правомірності/протиправності оскаржуваної у цій справі постанови про накладення адміністративного стягнення.
Оскільки судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, в частині встановлення належного суб'єктного складу сторін, то відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАС України рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 19 грудня 2025 року підлягає зміні в частині мотивів, з яких виходив суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, з урахуванням висновків суду апеляційної інстанції, наведених в даній постанові.
Керуючись статтями 229, 272, 286, 308, 315, 317, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 19 грудня 2025 року змінити в мотивувальній частині щодо підстав відмови у задоволенні позовних вимог.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач: Черпак Ю.К.
Судді: Кобаль М.І.
Штульман І.В.