Справа № 320/19562/24 Суддя (судді) першої інстанції: Скрипка І.М.
02 лютого 2026 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Оксененка О.М.,
суддів: Ганечко О.М.,
Кузьменка В.В.,
При секретарі: Долинській Д.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2025 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної служби України з надзвичайних ситуацій про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії, -
ОСОБА_1 звернувся до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної служби України з надзвичайних ситуацій, в якому, з урахуванням уточнень позовних вимог, просив:
- визнати протиправною бездіяльність Державної служби України з надзвичайних ситуацій у невиплаті позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу через незаконне звільнення й невиконання рішення суду;
- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу через незаконне звільнення й затримку виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.05.2018 у справі № 826/7297/15 про поновлення на посаді заступника голови Державної служби України з надзвичайних ситуацій за період з 17.05.2018 по 20.01.2021;
- зобов'язати відповідача у строк не пізніше десяти робочих днів з дати набрання законної сили судовим рішенням у цій справі зарахувати позивачу весь час вимушеного прогулу до вислуги років, строків трудового, страхового (пенсійного) стажу.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 22.11.2024 позовну заяву залишено без руху на підставі частини тринадцятої статті 171 Кодексу, визначено спосіб та встановлено десятиденний строк на усунення недоліків позовної заяви шляхом подання до суду заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду із зазначенням поважних причин його пропуску з наданням суду на їх підтвердження відповідних доказів, з урахуванням висновків суду, викладених у мотивувальній частині цієї ухвали.
На виконання вимог вказаної ухвали, від представника позивача надійшла заява про поновлення строку звернення до суду, яка мотивована запровадженим карантином, відповідно до якого процесуальні строки були продовжені на трок дії карантину включно до 30.06.2023, а також введеним 24.01.2022 воєнним станом.
У подальшому, ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2025 року позов ОСОБА_1 до Державної служби України з надзвичайних ситуацій про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - залишено без розгляду.
В апеляційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог - відмовити.
Зазначена апеляційна скарга обгрунтована тим, що на час спірних правовідносин діяла редакція статті 233 КЗпП України, яка не обмежувала звернення до суду з вимогами про стягнення належної заробітної плати будь-яким строком.
На думку скаржника, строк подачі позовної заяви був продовжений на строк дії карантину, тобто до 30.06.2023, тому строк пропуску подачі позовної заяви з 21.01.2021 по 30.06.2023 є поважним та законодавчо обгрунтованим.
У свою чергу, строк пропуску подачі позовної заяви з 01.07.2023 по 26.04.2024 теж є поважним з огляду на постійні повітряні тривоги, ракетні обстріли та наявність впливу воєнного стану на скаржника.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідачем зазначено про те, що оскільки позивачу було відомо про те, що розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20.10.2021 № 1555-р «Про поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника Голови Державної служби України з надзвичайних ситуацій» на виконання рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 16 травня 2018 у справі № 826/7297/15 ОСОБА_1 поновлено на посаді заступника Голови Державної служби України з надзвичайних ситуацій з 26 березня 2015 року, відтак позивачу було відомо про виконання вказаного ще у жовтні 2021 року, у той же час, позов про стягнення коштів за затримку виконання рішення подано лише 25.04.2024, що вказує про прийняття судом першої існтанції законної ухвали.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 16 травня 2024 року позовну заяву залишено без руху, встановлено позивачу десятиденний строк з дня вручення копії цієї ухвали для усунення недоліків позовної заяви, зазначених у мотивувальній частині ухвали.
Оскільки на виконання вимог вказаної ухвали позивач усунув недоліки у строк та у спосіб, що визначені в ній шляхом подання, зокрема серед іншого, клопотання про поновлення строку звернення до суду, за результатом вивчення змісту якого судом установлено достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними, оскільки на момент виникнення спірних правовідносин частина другої статті 233 КЗпП України діяла в редакції, якою строк звернення працівника до суду з позовом про стягнення належної при звільненні заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці, не обмежувався будь-яким строком, тому ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 04 червня 2024 року клопотання про поновлення строку звернення до адміністративного суду задоволено. Визнано поважними причини пропуску строку звернення до адміністративного суду та поновити пропущений строк. Відкрито провадження в адміністративній справі.
Однак, надалі, ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 22 листопада 2024 року позовну заяву ОСОБА_1 - залишено без руху, оскільки з матеріалів справи судом не встановлено поважних причин пропуску строку звернення до суду, із урахуванням додатково досліджених доказів.
У подальшому, ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2025 року позов ОСОБА_1 до Державної служби України з надзвичайних ситуацій про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії - залишено без розгляду.
Залишаючи позовні вимоги без розгляду, суд першої інстанції виходив з того, що оскільки вказані позивачем у заяві підстави для поновлення строку звернення до суду не визнані судом поважними, а факт його пропуску встановлений та підтверджений наявними у матеріалах справи доказами, та у суду сумніві не викликає, відтак позовна заява підлягає залишенню без розгляду на підставі пункту 8 частини першої статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України.
Колегія суддів не погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
У частині п'ятій ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України вимоги щодо змісту позовної заяви у позовній заяві та матеріалів, які до неї додаються.
Згідно пункту 5 частини першої статті 171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи: позов подано у строк, установлений законом (якщо позов подано з пропущенням встановленого законом строку звернення до суду, то чи достатньо підстав для визнання причин пропуску строку звернення до суду поважними).
Відповідно до частини першої статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Частиною другою статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Разом з тим, для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк (частина п'ята статті 122 КАС України).
Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що приписами чинного законодавства визначено спеціальний місячний строк звернення до суду у правовідносинах з приводу прийняття, проходження або звільнення громадян з публічної служби.
За правилами частини першої статті 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку.
У силу вимог частини третьої вказаної статті якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Тобто, дотримання строків на подання позовної заяви є однією з умов дисциплінування учасників судового процесу. У випадку ж пропуску строку, підставами для його поновлення є лише наявність поважних причин.
Поважними причинами пропуску строку звернення до суду із позовом визнаються лише ті обставини, які були об'єктивно непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
За загальним правилом перебіг строку на звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Незнання про порушення через байдужість до своїх прав або небажання дізнатися не є поважною причиною пропуску строку звернення до суду.
Поняття «особа повинна» слід тлумачити як неможливість незнання, припущення про високу вірогідність дізнатися, а не обов'язок особи дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа повинна була дізнатися про порушення своїх прав, якщо: особа знала про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і не було перешкод для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені.
Отже, встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами передбачено законом, з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених КАС України, певних процесуальних дій.
При цьому, не порушується пропорційність між застосованими законодавцем засобами (строком звернення до суду за захистом порушеного права протягом одного місяця з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів) та метою звернення до суду.
З матеріалів справи вбачається, що рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.05.2018 у справі № 826/7297/15 частково задоволено позов ОСОБА_1 , стягнуто на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01.04.2015 по 16.05.2018.
Як зазначає позивач, у період з 17.05.2018 по 20.01.2021 вказане рішення залишалось невиконаним, та лише розпорядженням Кабінету Міністрів України від 20.10.2021 № 1255-р позивача поновлено на посаді з 26.03.2015.
Як наслідок, позивач звернувся з даним позовом до суду, в якому просив:
- визнати протиправною бездіяльність Державної служби України з надзвичайних ситуацій у невиплаті позивачу середнього заробітку за час вимушеного прогулу через незаконне звільнення й невиконання рішення суду;
- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу через незаконне звільнення й затримку виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.05.2018 у справі № 826/7297/15 про поновлення на посаді заступника голови Державної служби України з надзвичайних ситуацій за період з 17.05.2018 по 20.01.2021;
- зобов'язати відповідача у строк не пізніше десяти робочих днів з дати набрання законної сили судовим рішенням у цій справі зарахувати позивачу весь час вимушеного прогулу до вислуги років, строків трудового, страхового (пенсійного) стажу.
Приписами статті 235 Кодексу законів про працю України закріплено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
За правилами частини другої ст. 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
У даному випадку, середній заробіток за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникає у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.
За приписами пункту 34 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 № 9 рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.
Аналіз зазначених правових норм, дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов'язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов'язок полягає в тому, що роботодавець зобов'язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися.
У той же час, відповідно до статті 236 КЗпП України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
У даному випадку, стаття 236 КЗпП України не містить застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткові дії, що вказують на його бажання поновитися на роботі. Добровільне виконання рішення суду боржником - це його законодавчо встановлений обов'язок. Зазначений обов'язок не є похідним від дій особи (подання заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження), яку поновлено на роботі.
У свою чегу, згідно зі статтею 233 КЗпП України (в редакції на час поновлення позивача на посаді) працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
У подальшому, Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» (далі - Закон №2352-IX), який набрав чинності 19.07.2022, внесено зміни до деяких законодавчих актів України, у тому числі до КЗпП України, і, відповідно, до частин першої, другої статті 233 КЗпП України.
Відповідно до частин першої та другої статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній на момент подання позовної заяви), працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.
Суд зазначає, що положення статті 233 КЗпП України у частині, що стосуються строку звернення до суду у справах, пов'язаних з недотриманням законодавства про оплату праці, мають перевагу в застосуванні перед частиною п'ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, зважаючи на гарантування конституційного права на своєчасне одержання винагороди за працю та рівність усіх працівників у цьому праві.
Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив з того, що спірні правовідносини виникли з 17.05.2018 по 20.01.2021, а з даним позовом позивач звернувся до суду тільки 26.04.2024, тобто зі значним пропуском тримісячного строку, який було продовжено на строк дії карантину, що діяв до 30.06.2023.
У той же час, Конституційний Суд України неодноразово надавав офіційне тлумачення частині другої статті 233 КЗпП України.
Так, у рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
У п.2.1 мотивувальної частини вказаного рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другій статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду з якими не обмежується будь яким-строком.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другою статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Аналіз наведеного дає підстави зробити висновок, що середній заробіток за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якого виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.
У той же час, затримка роботодавцем рішення про поновлення на роботі прирівнюється до вимушеного прогулу.
Так, визначаючи природу середнього заробітку за час вимушеного прогулу в аспекті застосування статті 233 КЗпП України, якою визначені різні строки звернення до суду з позовами про стягнення заробітної плати та про захист трудових прав, не пов'язаних із оплатою праці, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 зазначила, що вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.
Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. За цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій, має безумовне право на отримання заробітної плати.
Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати, бо є заробітною платою. Отже, спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв'язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості виконувати роботу не зі своєї вини, є трудовим спором, пов'язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці.
Аналізуючи зміст частини другої статті 233 КЗпП України (до внесення до неї змін Законом України від 01.07.2022 №2352-IX), можна зробити висновок, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці працівник має право без обмежень будь-яким строком звернутись до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право, згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, і не залежить від здійснення роботодавцем нарахування таких виплат.
На підставі системного аналізу наведених положень трудового законодавства Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Отже, позивач не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо такі вимоги не розглянуті у справі про поновлення на роботі.
У постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 Велика Палата Верховного Суду не надавала безпосередньої оцінки природі середнього заробітку у разі затримки роботодавцем виконання рішення про поновлення на роботі, адже вказана справа стосувалася, передусім, розмежування середнього заробітку, передбаченого статтею 235 КЗпП України (за вимушений прогул), та статтею 117 КЗпП України (за нездійснення розрахунку при звільненні) для цілей застосування статті 233 КЗпП України.
Водночас висновки, викладені у вказаній постанові, свідчать про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України) та середній заробіток у разі затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі (стаття 236 КЗпП України) мають однакову природу, адже обидві статті гарантують працівникові оплату праці за час, протягом якого він з вини роботодавця не працював: у першому випадку - у зв'язку з незаконним звільненням, у другому - із зволіканням виконання рішення суду про поновлення на роботі.
Аналогічний підхід неодноразово підтриманий Касаційним адміністративним судом у складі Верховного Суду, зокрема у постановах від 04 серпня 2022 року у справі № 380/6129/20, від 03 травня 2023 року у справі № 280/4125/23, від 11 липня 2023 року у справі № 440/5726/22, від 10 серпня 2023 року у справі № 380/19504/21, від 01 лютого 2024 року у справі № 580/4249/20.
Висновок про те, що спір про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання судового рішення про поновлення на роботі є спором про заробітну плату був викладений також у постановах Верховного Суду від 22 квітня 2021 року у справі №826/8789/18, від 27 травня 2021 року у справі № 460/52/20, від 30 червня 2021 року у справі № 640/7825/19, від 01 лютого 2024 року у справі № 580/4249/20, від 21 січня 2026 року у справі № 340/1291/25 щодо застосування статей 233, 236 КЗпП України.
Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_1 стосуються стягнення належної йому заробітної плати (середнього заробітку за час вимушеного прогулу через незаконне звільнення й затримку виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.05.2018 у справі № 826/7297/15), які, відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, що діяла на час спірних правовідносин), не обмежуються будь-яким строком звернення до суду.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 08.10.2025 у справі №320/7077/24.
Вказане свідчить, що суд першої інстанції діяв не у спосіб, визначений процесуальним законом, а тому передчасно залишив без розгляду позовну заяву.
При цьому, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що питання стосовно доступу особи до правосуддя неодноразово було предметом судового розгляду Європейського суду з прав людини.
Відповідно до вимог ст.6 Кодексу адміністративного судочинства України - суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Так, у справі «Bellet v. France», Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
У рішенні по справі «Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії» від 13 січня 2000 року та в рішенні по справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнане порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Таким чином, вказані обставини справи свідчать про необхідність надати позивачу можливість захистити своє право в суді. Інакший підхід був би виявом надмірного формалізму та міг би розцінюватись як обмеження особи в доступі до суду, яке захищається статтею 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
За правилами частини третьої ст. 312 КАС України у випадках скасування судом апеляційної інстанції ухвал про відмову у відкритті провадження у справі, про повернення позовної заяви, зупинення провадження у справі, закриття провадження у справі, про залишення позову без розгляду справа (заява) передається на розгляд суду першої інстанції.
Згідно з ст. 320 Кодексу адміністративного судочинства України підставами для скасування ухвали суду, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції є: 1) неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків суду обставинам справи; 4) неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання.
Отже, враховуючи вищевикладене, апеляційну скаргу слід задовольнити, ухвалу суду першої інстанції про залишення без розгляду позовної заяви - скасувати та направити справу до Київського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Керуючись ст. ст. 242, 250, 308, 310, 311, 312, 315, 320, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України суд,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу Київського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2025 року - скасувати, а справу № 320/19562/24 направити до Київського окружного адміністративного суду для продовження розгляду.
Постанова набирає законної сили з дати прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя О.М. Оксененко
Судді О.М. Ганечко
В.В. Кузьменко