29 січня 2026 року м. Дніпросправа № 160/12292/25
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Ясенової Т.І. (доповідач),
суддів: Головко О.В., Суховарова А.В.,
за участю секретаря судового засідання Личкатій Н.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Дніпрі адміністративну справу за апеляційною скаргою Донецької обласної прокуратури на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 жовтня 2025 року (суддя Захарчук-Борисенко Н.В.) в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 до Донецької обласної прокуратури про визнання протиправним наказу та зобов'язання вчинити певні дії,-
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Донецької обласної прокуратури, в якому просив:
- поновити ОСОБА_1 строк на звернення до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з цією позовною заявою.
- визнати протиправним та скасувати наказ Донецької обласної прокуратури від 18 березня 2025 року №202к, яким звільнено ОСОБА_1 з посади заступника керівника Волноваської окружної прокуратури Донецької області та органів прокуратури з 21 березня 2025 року.
- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника керівника Волноваської окружної прокуратури Донецької області та органах прокуратури з 22 березня 2025 року.
- стягнути з Донецької обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22.03.2025 року по день винесення рішення у даній справі.
- допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника керівника Волноваської окружної прокуратури Донецької області та органах прокуратури, а також стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 жовтня 2025 року позовні вимоги задоволено частково.
Визнано протиправним та скасовано наказ Донецької обласної прокуратури від 18 березня 2025 року № 202к, яким звільнено ОСОБА_1 з посади заступника керівника Волноваської окружної прокуратури Донецької області та органів прокуратури з 21 березня 2025 року.
Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника керівника Волноваської окружної прокуратури Донецької області та органах прокуратури з 22 березня 2025 року.
Зобов'язано Донецьку обласну прокуратуру нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) середній заробіток за час вимушеного прогулу з 22.03.2025 року по день винесення рішення у даній справі.
Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника керівника Волноваської окружної прокуратури Донецької області та органах прокуратури, а також стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць.
В іншій частині позовних вимог відмовлено.
Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, неповне з'ясування обставини, що мають значення для справи, не відповідність висновку суду фактичним обставинам справи, просить скасувати рішення суду в частині задоволених позовних вимог та ухвалити нове судове рішення яким відмовити у задоволені позовних вимог.
Обґрунтовано апеляційну скаргу тим, що 11.03.2025 на підставі інформації Генеральної інспекції Офісу Генерального прокурора наказом виконувача обов'язків керівника Донецької обласної прокуратури № 18бк призначено службове розслідування за фактом можливого керування транспортним засобом у стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння 09.03.2025, а також відмови від проходження огляду з метою виявлення стану сп'яніння стосовно заступника керівника Волноваської окружної прокуратури Донецької області ОСОБА_1 .
18.03.2025 ОСОБА_1 подав керівнику Донецької обласної прокуратури заяву про звільнення із займаної посади та органів прокуратури за власним бажанням з 21.03.2025.
Керівником Донецької окружної прокуратури видано наказ від 18.03.2025 № 202к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника керівника Волноваської окружної прокуратури Донецької області та органів прокуратури у зв'язку з поданням заяви за власним бажанням відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» з 21.03.2025.
21.03.2025 ОСОБА_1 з'явився до відділу роботи з кадрами Донецької обласної прокуратури, здав службове посвідчення, ознайомився з наказом про звільнення. На наказі про звільнення ним зроблено власноручний напис «З наказом ознайомлений, маю бажання звільнитися, копію наказа, розрахунковий лист отримав та трудову книжку отримав. 21.03.2025, підпис, ОСОБА_2 ».
27.03.2025 завершено службове розслідування, за висновком якого підтверджено факт відмови від проходження медичного огляду для визначення стану сп'яніння ОСОБА_1 , який особисто керував транспортним засобом.
Службовим розслідуванням встановлено достатні дані, які б свідчили про наявність в діях ОСОБА_1 ознак дисциплінарного проступку та притягнення його до дисциплінарної відповідальності. Однак, з урахуванням того, що ОСОБА_1 звільнений з посади та органів прокуратури у зв'язку з поданням заяви про звільнення за власним бажанням, направлення дисциплінарної скарги до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів визнано недоцільним.
Зазначено, що суд зробив висновок, посилаючись на п. 8 розділу VI Положення про організацію кадрової роботи в органах прокуратури, затвердженого наказом Генерального прокурора №25 від 10.02.2022. Однак, у вказаній нормі наведено зовсім інші положення, а саме заява про звільнення подається не пізніше ніж за три дні до вказаної у ній дати.
Положення не встановлює вимог до дати видачі наказу про звільнення і порушень вимог законодавства немає. Положення та інші законодавчі норми не встановлюють вимог до дати видачі наказу про звільнення.
Відповідачем видано наказ про звільнення у день подачі заяви, оскільки завчасна видача наказу дозволяє належно оформити припинення трудових відносин, забезпечити приймання-передачу матеріалів у працівника, який звільняється, провести своєчасний розрахунок при звільненні тощо.
Крім того, видача наказу у дань подачі заяви (18.03.2025) або у день звільнення (21.03.2025) не впливає на права позивача, оскільки днем звільнення 21.03.2025, не створює нових прав або обов'язків, у зв'язку з чим не може вважатися протиправною.
Щодо посилання на те, що звільнення за власним бажанням має проводитись після закінчення двотижневого строку попередження, скаржник зазначає, що вказаний висновок суд робить на підставі ст. 38 КЗпП України.
Вказано на те, що суд не врахував, що у даному випадку сторони домовились про більш короткий строк. Так, позивач 18.03.2025 подав заяву, в якій просив звільнити з 21.03.2025. Відповідач видав наказ, в якому прийняв прохання працівника звільнити його з 21.03.2025.
Також, щодо прокурорів діють спеціальні норми Положення про організацію кадрової роботи в органах прокуратури, затвердженого наказом Генерального прокурора № 25 від 10.02.2022. Ними передбачено, що звільнення прокурорів за власним бажанням має проводитись не раніше, ніж за три дні.
Щодо відсутності у заяві про звільнення поважної причини, відповідач зазначає, що законом щодо прокурорів прямо встановлено норму, яка не вимагає наведення причини звільнення та обґрунтування її поважності.
Так, статтею 58 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що прокурор незалежно від мотивів має право подати заяву про звільнення з посади за власним бажанням у будь-який час свого перебування на посаді.
Таким чином, для прокурорів встановлено спеціальне регулювання подачі заяви про звільнення за власним бажанням.
Закон не вимагає наведення конкретних причин для звільнення та обґрунтування дати, з якої прокурор буде звільнятися. Прокурор сам визначає дату свого звільнення.
З огляду на це, закон не вимагає від прокурора зазначення причини (мотиву) звільнення, а її відсутність у заяві та наказі про звільнення не є порушенням закону.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду у постанові від 07.03.2018 у справі № 807/211/17 під час вирішення справ щодо звільнення публічних службовців, пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Аналогічна позиція неодноразово висловлена Верховним Судом, зокрема у постановах від 31.01.2018 у справі № 803/31/16, від 30.07.2019 у справі № 804/406/16, від 08.08.2019 у справі № 813/150/16, від 26.05.2020 у справі № 820/1267/16, від 29.01.2025 у справі № 500/6880/23, від 02.04.2025 у справі № 420/23712/24, від 30.04.2025 у справі № 380/2064/24.
Також зазначає, що звільнення менше ніж за два тижні, за відсутності поважної причини потенційно порушує гарантії роботодавця, а не працівника.
У постановах Верховного Суду від 04.11.2020 у справі № 753/1181/18, від 06.03.2024 у справі № 380/16801/22 зазначено, що встановлений ст. 38 КЗпП України двотижневий строк, насамперед спрямований на захист роботодавця від раптового звільнення працівника, а не є додатковим часом для працівника для обдумування свого рішення про звільнення з роботи.
У п. 35 постанови від 06.03.2024 у справі № 380/16801/22 Верховний Суд, аналізуючи норми ст. 38 КЗпП України, дійшов висновку, що сторони трудового договору вправі домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку. За наявності домовленості працівника можна звільнити навіть у день подачі заяви про звільнення. Норми цієї статті не зобов'язують роботодавця вказувати у наказі про звільнення причину неможливості продовжувати роботу. Роботодавець вправі звільнити працівника із займаної посади на його прохання раніше двотижневого строку, без зазначення причин, але з зазначенням дати звільнення.
Також, не зазначення працівником поважної причини не може вважатися підтвердженням того, що він не має наміру звільнятися.
Сам факт подачі заяви про звільнення за власним бажанням вже є підтвердженням того, що позивач хотів звільнитися. Також він мав би відкликати свою заяву про звільнення. При звільненні позивач власноруч написав на відповідному наказі, що має намір звільнитися.
Щодо лікарняного позивача, скаржник зазначає, що лікарняний не перешкоджає звільненню за власним бажанням.
Так, заборона звільнення працівника з ініціативи роботодавця в період тимчасової непрацездатності встановлена у ч. 3 ст. 40 КЗпП України, яка У даному випадку мало місце звільнення за власним бажанням, тобто з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП України). Відтак, перебування позивача на лікарняному не перешкоджає звільненню з його ініціативи (за власним бажанням).
Зазначене відповідає правовій позиції Верховного Суду, викладеній у п. п. 39-42 постанови від 20.06.2018 у справі № 815/6606/15.
Відповідач не заперечує, що у позивача був відкритий лікарняний за день до звільнення. Так, на момент подачі заяви позивач був здоровий і не перебував у хворобливому стані.
Щодо заяви позивача про надання відпустки, скаржник зазначає, що вказана заява надходила більш ніж за тиждень до подачі ним заяви про звільнення, вона розглянута та подальший спір щодо неї не виникав.
14.03.2025 на електронну пошту відділу роботи з кадрами обласної прокуратури надійшла заява ОСОБА_1 про надання відпустки. Заява не була узгоджена керівником прокуратури (відсутня його віза).
Відповідно до пп. 2 п. 3 р. X Положення № 25 від 10.02.2022, відпустки працівникам надаються з дотриманням затверджених та доведених до них графіків на підставі їх заяв, поданих, як правило, не пізніше ніж за два тижні до початку відпустки, узгоджених в окружних прокуратурах - із керівником цієї прокуратури.
У відповідь на вказаний лист повідомлено, що для отримання відпустки необхідна віза керівника прокуратури. Заява про надання відпустки з візою керівника повторно не надходила.
Також зазначає, що обставини надання або ненадання відпустки не входять до предмету спору у даній справі.
Щодо доказів бажання позивача звільнитися, відповідач зазначає, що про бажання позивача звільнитися свідчить: подання ним власноруч підписаної заяви про звільнення; невідкликання ним такої заяви протягом строку до звільнення; під час ознайомлення з наказом про звільнення позивач власноруч написав: «З наказом ознайомлений, маю бажання звільнитися, копію наказа, розрахунковий лист отримав та трудову книжку отримав. 21.03.2025, підпис, Вербицький».
Щодо відсутності візи керівника та не реєстрації заяви у системі документообігу, відповідач зазначає, що вказані обставини не впливають на законність звільнення позивача.
З показань начальника відділу кадрової роботи та державної служби Шихатової І.О., керівника Волноваської окружної прокуратури Шевченка Д.А. встановлено, що 18.03.2025 ОСОБА_1 прибув до приміщення Донецької обласної прокуратури разом з керівником Волноваської окружної прокуратури Шевченком Д.А., де у кабінеті начальника відділу кадрової роботи та державної служби обласної прокуратури Шихатової І.О. особисто подав заяву про своє звільнення за власним бажанням.
На вказаній заяві керівник Волноваської окружної прокуратури Шевченко Д.А. поставив свою резолюцію, що він не заперечує про звільнення останнього.
Візи керівника Донецької обласної прокуратури Угровецького П.О. вказана заява не потребувала та не реєструвалась, оскільки була подана позивачем особисто до відділу кадрової роботи та державної служби обласної прокуратури (не потребувала поштової передачі).
Розгляд керівником обласної прокуратури вказаної заяви виразився у безпосередньому виданні ним наказу про звільнення на підставі цієї заяви.
У Тимчасовій інструкції з діловодства в органах прокуратури України відсутні положення, які забороняють розглядати документи, які не зареєстровані у цій системі.
Також, факт реєстрації або не реєстрації заяви не впливає на спірні правовідносини оскільки заява була розглянута по суті. Крім того, заява подана позивачем без використання системи для подачі документів.
Таким чином, факт відсутності реєстрації заяви позивача у системі електронного документообігу сам по собі не може бути підставою для визнання такої заяви неіснуючої або неподаної.
Щодо недобросовісної поведінки позивача та наявності підстав для його звільнення відповідач посилається на те, що: позивач допустив поведінку, яка потенційно може становити дисциплінарний проступок; щодо нього розпочато правові процедури (притягнення до адміністративної відповідальності, службове розслідування), які потенційно могли стати підставою для його звільнення; позивач подав заяву про звільнення за власним бажанням, що ним не заперечується; доказів будь-якого тиску на нього він не надав; він не відкликав заяву про звільнення ні у день подачі, ні у подальшому під час ознайомлення з наказом про звільнення; в останній робочій день прийшов до відділу кадрів, ознайомився з наказом про звільнення та власноруч зробив на ньому напис «З наказом ознайомлений, маю бажання звільнитися, копію наказа, розрахунковий лист отримав та трудову книжку отримав»; після цього він почав оскаржувати цей наказ, посилаючись на формальні недоліки, яких недотримався він сам (саме він не зазначив поважну причину для звільнення, саме він не подав заяву про звільнення через систему електронного документообігу тощо).
Зазначено, що недобросовісна поведінка позивача не може створювати підстав для задоволення його позовних вимог.
Щодо посилань на те, що обставини службового розслідування не стосуються предмету спору відповідач зазначає, що одним з предметом доказування у справі є мотиви, з яких відбулося звільнення позивача.
Позивач обґрунтовує незаконність звільнення тим, що воно відбулось без його добровільного волевиявлення та дійсного наміру достроково припинити повноваження на адміністративній посаді та в органах прокуратури.
Будь-яких доказів на підтвердження вказаних обставин позивач не надає та посилається на припущення.
Відповідач заперечує вказані обставини та посилається на інші причини звільнення позивача, які підтверджуються об'єктивними доказами - матеріалами службового розслідування.
Зазначає, що мотивами звільнення позивача був не примус не зрозуміло від кого, а його намагання уникнути дисциплінарної відповідальності за відмову від проходження огляду з метою виявлення стану сп'яніння.
На підтвердження вказаних обставин відповідач надав матеріали службового розслідування, які серед іншого демонструють поведінку позивача, що передувала звільненню.
Від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залиш її без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
В обґрунтування зазначено, зокрема, що спірний наказ є протиправним, прийнятим з порушенням норм чинного законодавства та таким, що підлягав скасуванню.
У разі зазначення у заяві про звільнення бажаної дати звільнення за власним бажанням наказ про таке звільнення може бути виданий тільки через 3 дні після подачі заяви із конкретною датою звільнення. Вказане також узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним в постанові від 22.12.2021 по справі № 440/2466/20.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 17.02.2015 у справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Норми Закону №1697-УІІ, які визначають умови і підстави звільнення прокурора з посади є спеціальними по відношенню до інших нормативних актів, у тому числі Кодексу законів про працю України .
Однак, з аналізу Закону №1697-УІІ встановлено, що у ньому відсутня діюча норма, як спеціального закону, що регулює порядок та строки звільнення за власним бажанням, а тому таке звільнення повинно проводитися з дотриманням встановлених чинним законодавством про працю гарантій.
Наведеними положеннями КЗпП України визначено, що при розірванні трудового договору з ініціативи працівника, роботодавець може звільнити працівника у день подання останнім заяви за умови, якщо працівник сам визначає цей день датою звільнення, вказавши при цьому поважну причину, яка зумовила прийняття ним рішення про звільнення (переїзд на нове місце проживання, вступ до навчального закладу, переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість тощо),
У постанові від 26.10.2016 у справі №6-1269цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору суди повинні з'ясувати, зокрема, чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення.
Таким чином, з урахуванням гарантій законодавства про працю, звільнення прокурора з посади за власним бажанням проводиться після закінчення двотижневого строку попередження за умови, що сторони не домовилися про звільнення у більш короткий строк.
У заяві про звільнення ОСОБА_1 не зазначено останнім поважної причини, яка перешкоджає йому виконувати покладені обов'язки на такій посаді, що фактично є відображенням відсутності у заявника дійсного наміру звільнитися за власним бажанням з адміністративної посади.
Зазначено, що аналогічний висновок щодо застосування статті 41 Закону України «Про прокуратуру» та статті 38 Кодексу законів про працю України у правовідносинах при звільненні прокурора за власним бажанням з адміністративної посади викладено Верховним Судом у постанові від 22.12.2021 року по справі № 440/2466/20.
Зазначення позивачем про бажання звільнитися не відповідало дійсності, оскільки заява про звільнення була написана під тиском, в умовах нестабільного емоційного стану, у сильному хворобливому стані і під суттєвим внутрішнім хвилюванням, позивач не мав змоги об'єктивно сприймати пропозицію відповідача про його звільнення з посади заступника керівника Волноваської окружної прокуратури та органів прокуратури. Як наслідок, усупереч власній волі і справжньому бажанню, позивач підписав заяву про його звільнення із займаної посади та органів прокуратури. При цьому, під час ознайомлення з наказом, працівника кадрової служби в усному порядку було повідомлено про небажання звільнятися із займаної посади.
Також як встановлено судом першої інстанції, з 20.03.2025 позивач, у зв'язку з суттєвим погіршенням стану здоров'я - підвищений тиск, проблеми з серцем, діабет II типу, перебуває на лікарняному, що підтверджується відповідними медичними висновками про тимчасову непрацездатність.
Про перебування на лікарняному позивачем було повідомлено кадрову службу.
Натомість, у відповіді на адвокатський запит відповідачем вказано, що ОСОБА_1 період з 01.03.2025 до 21.03.2025 у відпустці, відрядженні, на лікарняному не перебував.
Роботодавець (в даному випадку відповідач) мав доступ до електронної системи здоров'я в частині перебування на лікарняному його працівника. Тобто твердження відповідача про неперебування ОСОБА_1 на лікарняному є необґрунтованими та не відповідають дійсності.
Також, суд першої інстанції дійшов правильного висновку щодо неможливості стверджувати про те, що позивач мав особисте волевиявлення на звільнення за власним бажанням, а тому доводи відповідача в цій частині не підтвердилися.
Позивач посилається на відсутність резолюції керівника на заяві та необхідності реєстрації заяви про звільнення за власним бажанням в систему електронного документообігу. Так, заява позивача про звільнення за власним бажанням мала бути зареєстрована в системі електронного документообігу та містити резолюцію керівника, на адресу якого була спрямована спірна заява.
Невикористання самим позивачем СЕД для подання заяви про звільнення не звільняє відповідача від обов'язку зареєструвати документ відповідно до вимог Інструкції.
Суд, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, здійснюючи апеляційний перегляд у межах доводів та вимог апеляційної скарги, відповідно до частини 1 статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України, встановив наступне.
ОСОБА_1 проходив службу в органах Прокуратури України, на день звільнення перебував на посаді заступника керівника Волноваської прокуратури Донецької області.
18.03.2025 позивачем подано заяву від 18.03.2025, в якій останній просив звільнити його з займаної посади та органів прокуратури за власним бажанням з 21.03.2025.
Наказом від 18.03.2025 №202к звільнено ОСОБА_1 з посади заступника керівника Волноваської окружної прокуратури Донецької області та органів прокуратури у зв'язку з поданням заяви про звільнення за власним бажанням з 21 березня 2025 року відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру».
Позивач вважає даний наказ протиправним, прийнятим з порушенням норм чинного законодавства та таким, що підлягає скасуванню, оскільки заява про звільнення за власним бажанням була написана під тиском, в умовах нестабільного емоційного стану, а також не була зареєстрованою в установленому законодавством порядку.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи, суд апеляційної інстанції дійшов таких висновків.
Спірні правовідносини між сторонами склались щодо наказу про звільнення з посади прокурора та з органів прокуратури у зв'язку з поданням заяви про звільнення за власним бажанням, з огляду на те, що позивач заперечує своє волевиявлення на таке звільнення та самостійне визначення дати звільнення.
Приписами частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спеціальним законом, який визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України, є Закон України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі - Закон № 1697-VII).
Отже, правові засади організації і діяльності прокуратури України визначено Законом № 1697-VII, яким встановлено статус прокурорів та особливий порядок їх призначення, переміщення, звільнення з посади, надання відпустки, оплати праці тощо.
Відповідно до частини 3 статті 16 Закону № 1697-VII прокурор призначається на посаду безстроково та може бути звільнений з посади, його повноваження на посаді можуть бути припинені лише з підстав та в порядку, передбачених законом.
Відповідні повноваження Генерального прокурора закріплені і в пункті 3 частини 1 статті 9 Закону № 1697-VII, згідно з якою Генеральний прокурор призначає прокурорів на адміністративні посади та звільняє їх з адміністративних посад у випадках та порядку, встановлених цим Законом.
Порядок та перелік посад на які призначає та з яких звільняє Генеральний прокурор визначено статтями 39 та 41 Закону № 1697-VII.
Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 39 Закону № 1697-VII адміністративними посадами в обласних прокуратурах є посади перших заступників керівників обласних прокуратур.
Порядок звільнення прокурора з адміністративної посади та припинення його повноважень на цій посаді визначений статтею 41 Закону № 1697-VII.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 41 Закону № 1697-VII звільнення прокурора з адміністративної посади, передбаченої пунктами 2-10 частини першої статті 39 цього Закону, здійснюється Генеральним прокурором з підстави подання заяви про дострокове припинення повноважень на адміністративній посаді за власним бажанням.
Приписами частини 4 статті 41 Закону № 1697-VII передбачено, що звільнення прокурора з адміністративної посади чи припинення його повноважень на адміністративній посаді, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини другої цієї статті, не припиняє його повноважень прокурора.
У силу частини 5 статті 41 Закону № 1697-VII, після звільнення прокурора з адміністративної посади або припинення його повноважень на цій посаді він не пізніше одного місяця призначається на одну з вакантних посад у цьому ж органі прокуратури або в разі відсутності вакантних посад переводиться на посаду до іншого органу прокуратури того ж або нижчого рівня за його письмовою згодою. У таких випадках рішення про призначення на посаду приймається керівником відповідного органу прокуратури.
У разі відмови прокурора від призначення на вакантну посаду у відповідному органі прокуратури або від переведення на посаду до іншого органу прокуратури у зазначений строк прокурор звільняється з посади прокурора.
До моменту прийняття рішення про призначення прокурора на посаду, переведення на посаду до іншого органу прокуратури або звільнення з посади прокурора повноваження відповідного прокурора зупиняються із збереженням гарантій матеріального, соціального та побутового забезпечення, передбачених законодавством для прокурорів.
Водночас підстави для звільнення прокурора з посади в органі прокуратури визначенні статтею 51 Закону № 1697-VІІ.
Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 51 Закону № 1697-VІІ, прокурор звільняється з посади у разі подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.
За частиною 2 статті 51 Закону № 1697-VІІ, особами, які в установленому цим Законом порядку приймають рішення про звільнення прокурора з посади, є:
1) Генеральний прокурор - стосовно прокурорів Офісу Генерального прокурора;
1-1) керівник Спеціалізованої антикорупційної прокуратури - стосовно прокурорів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури;
2) керівник обласної прокуратури - стосовно прокурорів відповідної обласної прокуратури та прокурорів окружних прокуратур, які розташовані у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури.
Стаття 58 Закону № 1697-VІІ визначає порядок звільнення прокурора в разі подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.
Так, вказаною статтею передбачено, що прокурор незалежно від мотивів має право подати заяву про звільнення з посади за власним бажанням у будь-який час свого перебування на посаді.
Заява про звільнення з посади за власним бажанням подається особі, уповноваженій цим Законом приймати рішення про звільнення прокурора.
Заява Генерального прокурора про звільнення за власним бажанням подається Президенту України.
Прокурор продовжує здійснювати свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення.
Відповідно до пункту 2 розділу ІІІ Положення про організацію кадрової роботи в органах прокуратури України, затвердженого наказом Генерального прокурора від 10 лютого 2022 року № 25, переміщення чи переведення прокурора на іншу посаду після звільнення з адміністративної посади або припинення його повноважень на цій посаді здійснюється уповноваженим керівником прокуратури у строк не пізніше одного місяця з дати звільнення або припинення повноважень на відповідній посаді.
Згідно з пунктом 18 розділу IV Положення, для вирішення питання про звільнення прокурора з адміністративної посади, визначеної пунктами 7 - 10 частини першої статті 39 Закону, з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 41 Закону, керівник обласної прокуратури вносить Генеральному прокурору клопотання, в якому наводяться конкретні обґрунтування підстав звільнення, з долученням копій відповідних документів.
До клопотання, крім біографічної довідки, додаються такі документи:
1) щодо звільнення прокурора у зв'язку із достроковим припиненням повноважень на адміністративній посаді за власним бажанням - заява прокурора про звільнення;
2) щодо звільнення прокурора у зв'язку із переведенням до іншого органу прокуратури:
- заява прокурора про звільнення в порядку переведення;
- заява про призначення на відповідну посаду у порядку переведення з іншого органу прокуратури (у разі призначення прокурора на адміністративну посаду, передбачену пунктами 7, 8 частини першої статті 39 Закону);
- рішення відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, за результатами конкурсу у зв'язку з переведенням до органу прокуратури вищого рівня, крім випадків переведення на адміністративну посаду за рекомендацією Ради прокурорів України;
- клопотання керівника органу прокуратури про можливість призначення особи у порядку переведення;
3) щодо звільнення прокурора у зв'язку з наявністю заборгованості зі сплати аліментів на утримання дитини:
- копії документів, що підтверджують наявність у прокурора заборгованості зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців з дня пред'явлення виконавчого документа для примусового виконання.
За пунктом 1 - 2 розділу V Положення № 25 звільнення прокурора з посади здійснюється наказом керівника органу прокуратури, визначеного частиною другою статті 51 Закону, на підставах, у порядку та з урахуванням особливостей, передбачених Законом, Положенням, та з дотриманням встановлених законодавством про працю гарантій.
Звільнення прокурора з підстав, передбачених пунктами 1, 4, 6, 9 частини першої статті 51 Закону, здійснюється керівником прокуратури за поданням відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, а з підстави, передбаченої пунктом 2 частини першої статті 51 Закону, - за поданням Вищої ради правосуддя.
Згідно з пунктом 8 розділу V Положення № 25, у разі подання прокурором заяви про звільнення з посади за власним бажанням звільнення проводиться уповноваженим керівником прокуратури з дати, зазначеної в заяві. Заява про звільнення подається не пізніше ніж за три дні до вказаної у ній дати. Прокурор продовжує здійснювати свої повноваження до прийняття рішення про його звільнення.
Заява прокурора, який обіймає адміністративну посаду, передбачену пунктами 6 - 8 частини першої статті 39 Закону, про звільнення з органів прокуратури за власним бажанням разом з відповідним клопотанням керівника обласної прокуратури надсилається до кадрового підрозділу Офісу Генерального прокурора.
У разі відкриття дисциплінарного провадження щодо прокурора рішення за його заявою про звільнення з органів прокуратури за власним бажанням може бути прийнято уповноваженим керівником прокуратури лише після завершення такого провадження. Зазначені вимоги не застосовуються до вирішення питання про звільнення прокурора з адміністративної посади за власним бажанням на підставі пункту 1 частини першої статті 41 Закону.
Згідно з статтею 38 КЗпП України визначено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це роботодавця письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до закладу освіти; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), роботодавець повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, роботодавець не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.
Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору, чинив мобінг (цькування) стосовно працівника або не вживав заходів щодо його припинення, що підтверджено судовим рішенням, що набрало законної сили.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17.02.2015 у справі № 21-8а15, за загальним правилом, пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. Аналогічна позиція неодноразово висловлена Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31.01.2018 у справі №803/31/16, від 30.07.2019 у справі №804/406/16, від 08.08.2019 у справі №813/150/16.
У справі № 814/2563/16 (К/9901/2705/17) Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному. При цьому загальні норми можуть застосовуватися субсидіарно, тобто, в тих випадках, коли спірні правовідносини не врегульовані нормами спеціального законодавства або врегульовані не повністю.
Так, норми Закону № 1697-VІІ, які визначають умови і підстави звільнення прокурора з посади є спеціальними по відношенню до інших нормативних актів, у тому числі КЗпП України.
Також, Положення №25 є актом спеціального законодавства, що визначає основні напрями організації кадрової роботи в органах прокуратури України (п.1).
Так, частиною 2 статті 41 Закону № 1697-VІІ передбачено випадки припинення повноважень прокурора на адміністративній посаді, а саме: 1) закінчення строку перебування на адміністративній посаді; 2) звільнення з посади прокурора або припинення повноважень на посаді прокурора.
При цьому, саме положення статті 51, 58 Закону № 1697-VІІ визначає порядок звільнення прокурора з посади в органі прокуратури.
Проаналізувавши зміст наведених вище норм Закону № 1697-VІІ та Положення №25, колегія суддів зазначає, що законодавець розмежував поняття звільнення прокурора з посади в органі прокуратури та звільнення з адміністративної посади, адже звільнення прокурора з адміністративної посади не припиняє його повноважень прокурора.
Предметом спору у цій справі є наказ Донецької обласної прокуратури від 18 березня 2025 року №202к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника керівника Волноваської окружної прокуратури Донецької області та органів прокуратури відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» з 21 березня 2025 року, тобто, звільнення з посади в органі прокуратури, а не з адміністративної посади, що не припиняє повноважень прокурора.
Як вбачається зі змісту рішення суду першої інстанції вказані обставини судом першої інстанції не були враховані та не досліджувались. Суд першої інстанції надавав оцінку саме звільненню позивача з адміністративної посади, що не було предметом судового розгляду.
За приписами вищевказаних норм, прокурор незалежно від мотивів має право подати заяву про звільнення з посади за власним бажанням у будь-який час свого перебування на посаді. Звільнення проводиться уповноваженим керівником прокуратури з дати, зазначеної в заяві. Заява про звільнення подається не пізніше ніж за три дні до вказаної у ній дати.
Аналіз зазначених нормативно-правових актів свідчить про те, що зазначення у заяві про звільнення за власним бажанням не вимагається наявність мотивів подання такої заяви, оскільки звільнення відбувається саме за фактом подання такої заяви.
У постанові від 26.10.2016 року у справі №6-1269цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що, розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору, суди повинні з'ясувати, зокрема, чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення.
Матеріали справи свідчать, що між позивачем та відповідачем, було досягнуто згоди щодо конкретної дати, з якої служба в поліції припиняється, а саме 21.03.2025 (заява від 18.03.2025).
Таким чином, між позивачем та відповідачем було досягнуто згоди щодо конкретної дати, з якої позивач бажав звільнитися, а саме з 21.03.2025, про що остання зазначила у заяві, на підставі яких в совою чергу було видано спірний наказ.
Також, позивачем на наказі про звільнення зроблено власноручний напис «З наказом ознайомлений, маю бажання звільнитися, копію наказа, розрахунковий лист отримав та трудову книжку отримав. 21.03.2025, підпис, Вербицький».
При цьому прокурор не подавав до прокуратури області заяву про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням як до, так і після видання оскаржуваного наказу.
Щодо посилання позивача та суду першої інстанції як підтвердження відсутності у позивача бажання звільнитись та наявність тиску на подання заяви про надання відпустки та перебування позивача на лікарняному, колегія суддів зазначає наступне.
Листом Донецької обласної прокуратури від 15.04.2025 №07-482-ВИХ-25, повідомлено, що відповідно до табеля обліку використання робочого часу Волноваської окружної прокуратури Донецької області за березень 2025 року ОСОБА_1 у період з 01.03.2025 по 21.03.2025 у відпустці, відрядженні, на лікарняному не перебував.
За поясненнями представника відповідача позивач не повідомляв керівництво про відкритий листок непрацездатності та продовжував виконувати робочі завдання.
Так, відповідно до частини 3 статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Отже, за положенням КЗпП України не допускається звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності з ініціативи саме власника, що не відповідає обставинам у цій справі. Суд зазначає, що вимоги законодавства не встановлюють заборону звільнення особи за власним бажанням під час перебування нелікарняному.
Крім того, лист непрацездатності відкритий після подання заяви про звільнення. з огляду на викладення не можливо стверджувати, що перебування на лікарняному вплинуло на прийняття рішення з боку позивача щодо звільнення.
Також матеріали справи свідчать, що заяву про надання відпустки позивач подав раніше подання заяви про звільнення, при цьому заяву про надання відпустки було повернуто через відсутність візи керівника відповідно до Положення № 25.
Також, колегія суддів зазначає, що позивач не оспорює рішення або бездіяльність відповідача щодо надання або ненадання відпустки.
Крім того, колегія суддів наголошує, що подання заяви про відпустку до подання заяви про звільнення та перебування позивача на лікарняному після подання такої заяви, не може свідчити про наявність будь-якого тиску за відсутності будь-яких доказів в підтвердження такого тиску, або впливу цих обставин на позивача.
Суд першої інстанції, перевіряючи доводи позовної заяви допитав свідків.
Відповідно до частини 1 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються одним із таких засобів, як показання свідків.
Як свідок в адміністративній справі судом може бути викликана будь-яка особа, якій відомі обставини, що належить з'ясувати у справі (частина 1 статті 65 КАС України).
Показаннями свідка є повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи (частина 1 статті 91 КАС України).
Завідомо неправдиве показання свідка є кримінально караним діянням, відповідальність за яке передбачена статтею 384 Кримінального кодексу України.
Так, з пояснень свідків не встановлено наявність тиску на позивача з приводу прийняття необхідного рішення позивача про звільнення.
З огляду на викладене, позивачем не доведено фактів здійснення на нього тиску з метою змушення його до звільнення, а суб'єктивне сприйняття позивачем певних обставин, що вплинуло на прийняття певного рішення (в даному випадку звільнення) не є тотожним тиску та погрозам з боку власника чи уповноваженого ним органу. Так, позивач не наводить жодних обставин та підстав здійснення на нього тиску з метою прийняття ним певного рішення.
При цьому, наявні матеріали справи та пояснення осіб свідчать, що 11.03.2025 на підставі інформації Генеральної інспекції Офісу Генерального прокурора наказом виконувача обов'язків керівника Донецької обласної прокуратури № 18бк призначено службове розслідування за фактом можливого керування транспортним засобом у стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння 09.03.2025, а також відмови від проходження огляду з метою виявлення стану сп'яніння стосовно заступника керівника Волноваської окружної прокуратури Донецької області ОСОБА_1
27.03.2025 завершено службове розслідування, за висновком якого підтверджено факт відмови від проходження медичного огляду для визначення стану сп'яніння ОСОБА_1 , який особисто керував транспортним засобом.
Службовим розслідуванням встановлено достатні дані, які б свідчили про наявність в діях ОСОБА_1 ознак дисциплінарного проступку та притягнення його до дисциплінарної відповідальності. Однак, з урахуванням того, що ОСОБА_1 звільнений з посади та органів прокуратури у зв'язку з поданням заяви про звільнення за власним бажанням, направлення дисциплінарної скарги до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів визнано недоцільним.
Висновок суд зробив, посилаючись на п. 8 розділу VI Положення про організацію кадрової роботи в органах прокуратури, затвердженого наказом Генерального прокурора № 25 від 10.02.2022. Однак, у вказаній нормі наведено зовсім інші положення, а саме заява про звільнення подається не пізніше ніж за три дні до вказаної у ній дати.
Отже, під час розгляду справи також не встановлено обставин, які б свідчили про те, що позивача примусили подати заяву про звільнення з посади за власним бажанням, оскільки не надано суду доказів здійснення на нього будь-якого психологічного тиску та впливу з боку роботодавця чи інших осіб з метою примусити написати заяву про звільнення.
Подібний висновок міститься в постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2024 року справа № 400/4149/20.
Щодо посилання позивача та суду першої інстанції на дату видачі наказу, колегія суддів зазначає, що норми спеціального законодавства не визначають вимоги до дати прийняття накази, а лише встановлюють вимоги щодо дати, з якої особа підлягає звільненню за власним бажанням, а саме вказаної у заяві дати. При цьому, визначено вимогу щодо подачі такої заяви прокурором а саме не пізніше ніж за три дні до вказаної у ній дати.
Також, у постанові Верховного Суду від 22.12.2021 у справі №440/2466/20 на яку посилається суд та позивач, викладено висновки про те, що, з урахуванням вимог законодавства про працю щодо гарантій, звільнення прокурора з посади за власним бажанням проводиться після закінчення двотижневого строку попередження за умови, що сторони не домовились про звільнення у більш короткий строк. Водночас прокурор не підлягає звільненню за раніше поданою заявою, якщо до закінчення строку попередження він відкликав свою заяву або не залишив роботи і не наполягає на звільненні після закінчення цього строку.
У даному випадку, сторони домовились про звільнення у більш короткий строк.
Щодо посилання позивача та суду першої інстанції на відсутність резолюції керівника на заяві та необхідності реєстрації заяви про звільнення за власним бажанням в систему електронного документообігу, колегія суддів зазначає, що вказані обставини не впливали та не вплинули на розгляд поданої позивачем заяви по суті. Так, заява була розглянута по суті уповноваженою на те особою. Судом та позивачем не наведено, в чому саме полягає порушення прав позивача у разі відсутності реєстрації заяви у системі, за наявності прийнятого рішення за результатами розгляду заяви.
Щодо застосування до спірних правовідносин висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 22 грудня 2021 року у справі № 440/2466/20, колегія суддів зазначає наступне.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 конкретизувала, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими (п. 39).
Колегія суддів зауважує, що висновки, викладені у постановах Верховного Суду перебувають у нерозривному зв'язку із обсягом встановлених у кожній конкретній справі обставин окремо. Тому адміністративні суди не повинні сприймати як обов'язкові висновки, викладені у постановах Верховного Суду, здійснені на підставі відмінних фактичних обставин справи.
Як зазначалося, законодавець розмежував поняття звільнення прокурора з посади в органі прокуратури та звільнення з адміністративної посади, адже звільнення прокурора з адміністративної посади не припиняє його повноважень прокурора.
Згідно з обставинами справи № 440/2466/20 прокурора звільнено за власним бажанням з адміністративної посади 15 квітня 2020 року на підставі його заяви від 14 квітня 2020 року, в якій не зазначено заявником дати, з якої останній просить звільнити його з адміністративної посади.
При цьому, у постанові від 22 грудня 2021 року у справі № 440/2466/20 Верховний Суд, проаналізувавши положення статті 41 Закону № 1697-VII у правовідносинах, які склалися при звільненні прокурора за власним бажанням з адміністративної посади з огляду на наявність загальних підстав, передбачених статтею 38 КЗпП України, дійшов висновку про задоволення позову з огляду на відсутність наміру позивача звільнитись з адміністративної посади, про що свідчить подана до прокуратури області заява про відкликання заяви про звільнення за власним бажанням у зв'язку з відсутністю добровільного волевиявлення на звільнення, а також з урахуванням перебування позивача на лікарняному під час видання оскаржуваного наказу.
Як зазначалося, предметом спору у цій справі є наказ Донецької обласної прокуратури від 18 березня 2025 року №202к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника керівника Волноваської окружної прокуратури Донецької області та органів прокуратури відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 51 Закону України «Про прокуратуру» з 21 березня 2025 року, тобто, звільнення з посади в органі прокуратури, а не з адміністративної посади, що не припиняє повноважень прокурора.
Отже, обставини справи Верховного Суду № 440/2466/20 не є тотожними обставинам цієї справи.
Натомість у цій справі судом встановлено, що прокурора звільнено за власним бажанням 21 березня 2025 року на підставі його заяви від 18 березня 2025 року, в якій зазначено заявником дата, з якої останній просить звільнити його з посади - 21 березня 2025 року.
Таким чином, обставини цієї справи відмінні обставинам у справі № 440/2466/20.
Натомість, у справі № 819/1075/16 Верховний Суд у постанові від 07 жовтня 2020 року дійшов висновку про неможливість застосування положень статті 38 КЗпП України, адже під час розгляду справи № 819/1075/16 не знайшли свого підтвердження доводи позивача про те, що його примусили подати заяву про звільнення з адміністративної посади за власним бажанням, оскільки не надано суду доказів здійснення на нього будь-якого психологічного тиску та впливу з боку роботодавця чи інших осіб з метою примусити написати заяву про звільнення. Відсутні докази існування конфлікту між позивачем як заступником прокурора та прокурором області, який міг би спричинити написання вищезазначеної заяви. Матеріали справи також не містили будь-яких заяв про відкликання заяви про звільнення, а також жодних підтверджень того, що на позивача чинився тиск при написанні заяви про звільнення за власним бажанням, у тому числі доказів звернення з цього приводу до правоохоронних органів. За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що рішення про звільнення з адміністративної посади за власним бажанням прийнято позивачем з власної волі та з усвідомленням наслідків такого рішення.
Також суд зазначає, що відповідно до частин 1, 2 статті 45, частин 10 статті 46 Закону № 1697-VII, дисциплінарне провадження - це процедура розгляду відповідним органом, що здійснює дисциплінарне провадження щодо прокурорів, дисциплінарної скарги, в якій містяться відомості про вчинення прокурором дисциплінарного проступку.
Право на звернення до відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження щодо прокурорів, із дисциплінарною скаргою про вчинення прокурором дисциплінарного проступку має кожен, кому відомі такі факти. Рекомендований зразок дисциплінарної скарги розміщується на веб-сайті Офісу Генерального прокурора.
Член відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, за результатами перевірки готує висновок, який повинен містити інформацію про наявність чи відсутність дисциплінарного проступку прокурора та виклад обставин, якими це підтверджується. Якщо за результатами перевірки член відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, встановив наявність дисциплінарного проступку, у висновку додатково зазначається характер проступку, його наслідки, відомості про особу прокурора, ступінь його вини, інші обставини, що мають значення для прийняття рішення про накладення дисциплінарного стягнення, а також пропозиція члена відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, щодо конкретного виду дисциплінарного стягнення.
Розгляд висновку про наявність чи відсутність дисциплінарного проступку прокурора відбувається на засіданні відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження (ч.1 статті 47 Закону № 1697-VII).
Відповідний орган, що здійснює дисциплінарне провадження, приймає рішення в дисциплінарному провадженні більшістю голосів від свого загального складу. Перед прийняттям рішення відповідний орган, що здійснює дисциплінарне провадження, за відсутності прокурора, стосовно якого здійснюється провадження, і запрошених осіб обговорює результати розгляду висновку про наявність чи відсутність дисциплінарного проступку прокурора (ч.1 статті 48 Закону № 1697-VII).
За результатами дисциплінарного провадження може бути прийнято рішення про неможливість подальшого перебування особи на посаді прокурора (крім Генерального прокурора) у разі: 1) якщо дисциплінарний проступок, вчинений прокурором, має характер грубого порушення; 2) якщо прокурор вчинив дисциплінарний проступок, перебуваючи у статусі прокурора, який притягувався до дисциплінарної відповідальності.
Як зазначалось, 10.03.2025 до Донецької обласної прокуратури надійшла інформація Генеральної інспекції Офісу Генерального прокурора про факт відмови ОСОБА_1 від проходження огляду на стан сп'яніння. Вказане могло свідчити про вчинення дисциплінарного проступку, що шкодить репутації та авторитету прокуратури, викликати негативний суспільний резонанс.
11.03.2025 на підставі інформації Генеральної інспекції Офісу Генерального прокурора наказом виконувача обов'язків керівника Донецької обласної прокуратури № 18бк призначено службове розслідування за фактом можливого керування транспортним засобом у стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння 09.03.2025, а також відмови від проходження огляду з метою виявлення стану сп'яніння стосовно заступника керівника Волноваської окружної прокуратури Донецької області ОСОБА_1
27.03.2025 завершено службове розслідування, за висновком якого підтверджено факт відмови від проходження медичного огляду для визначення стану сп'яніння ОСОБА_1 , який особисто керував транспортним засобом.
27.03.2025 завершено службове розслідування, за висновком якого підтверджено факт відмови від проходження медичного огляду для визначення стану сп'яніння ОСОБА_1 , який особисто керував транспортним засобом.
Службовим розслідуванням встановлено достатні дані, які б свідчили про наявність в діях ОСОБА_1 ознак дисциплінарного проступку та притягнення його до дисциплінарної відповідальності.
Однак, з урахуванням того, що ОСОБА_1 звільнений з посади та органів прокуратури у зв'язку з поданням заяви про звільнення за власним бажанням, направлення дисциплінарної скарги до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів визнано недоцільним.
Враховуючи встановлені обставини, оскаржуване рішення відповідача є правомірними та скасуванню не підлягає.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції з прийняттям нового судового рішення про відмову у задоволення позову.
Керуючись статтями 241-245, 250, 315, 317, 321, 322, 328, 329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Донецької обласної прокуратури задовольнити.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 14 жовтня 2025 року скасувати.
Прийняти нове судове рішення.
Відмовити у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Донецької обласної прокуратури про визнання протиправним наказу та зобов'язання вчинити певні дії.
Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови у випадках, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Головуючий - суддя Т.І. Ясенова
суддя О.В. Головко
суддя А.В. Суховаров