Дата документу 14.01.2026 Справа № 335/3719/25
Єдиний унікальний № 335/3719/25 Головуючий у 1 інстанції: Сиротенко В.К.
Провадження № 22-ц/807/186/26 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
14 січня 2026 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Гончар М.С.,
Трофимової Д.А.
за участю секретаря судового засідання Книш С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - Янковського Яна Олександровича на рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 12 вересня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів,-
У квітні 2025 року до суду із позовною заявою звернулися позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в особі представника - адвоката Янковського Я.О., до відповідачів ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів.
В обґрунтування позовних вимог позивачі посилаються на наступне. Батько пиячив все своє життя, а мати стала пиячити одразу після народження другого сина і фактично жодного дня не була тверезою (за виключенням днів, коли потрапляла у лікарню з хворобами від зловживання спиртними напоями). Батько теж постійно пиячив та пішов з родини, коли меншій дитині виповнився рік і жодних аліментів ніколи не сплачував. Після початку вторгнення російських військ на територію України у 2022 році, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та їх матір виїхали до м. Запоріжжя, деякий час мешкали у знайомих, в подальшому їм було виділено дві кімнати у гуртожитку. Матір весь час проводила на «Критому ринку», вела повністю антисоціальне життя. Приходячи п'яною вона закатувала скандали як у родині, так і серед сусідів. Вихованням молодшого сина взагалі не займалась. Фактично виховував його старший брат. ОСОБА_2 вчився у сусідній школі (он-лайн). У 2024 році закінчив 9 класів. Отримав дуже поганий атестат з низьким балом. Збирався піти вжитись до училища. Але мати «загубила» атестат з випискою. Із за цього він не зміг поступити на навчання. (В подальшому, в осені, він знайшовся. Відповідачка просто його разом зі своїм паспортом здала в залог в «розлітайці» та забула забрати). Протягом 2022-2024 року відповідачка взагалі не цікавилась життям свого молодшого сина. Фактичну опіку взяв над ним старший брат ОСОБА_1 . Через постійні сварки та бійки відповідачку було виселено з гуртожитку без надання приміщення для житла. Зараз Відповідачка жебракує, мешкає з безпритульними в районі Критого ринку м. Запоріжжя. Після того як матір вигнали з гуртожитку стало питання щодо офіційного піклування над неповнолітньою дитиною. Позивачі звернулись до Служби по справам дітей Вознесенівського району м. Запоріжжя, якою прийнято рішення щодо тимчасового влаштування неповнолітнього ОСОБА_2 в родину ОСОБА_1 . Таким чином, неповнолітній ОСОБА_2 мешкає разом з братом ОСОБА_1 , який опікується братом та виховує його, при цьому відповідачі жодним чином не приймають участі в житті дитини.
Просили позбавити батьківських прав ОСОБА_4 та ОСОБА_5 по відношенню до неповнолітнього ОСОБА_2 , а також стягнути з відповідачів на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітнього ОСОБА_2 .
Рішенням Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 19 вересня 2025 року відмовлено в задоволенні позову.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду представник ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - Янковський Я.О. подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити в повному обсязі.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що судом першої інстанції при ухваленні рішення допущено неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, внаслідок чого суд дійшов до висновків, які не відповідають обставинам справи, які суд першої інстанції встановив у своєму рішенні, що є підставою для скасування оскаржуваного рішення у відповідності до ст. 376 ЦПК України
Відзиву на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходило, що згідно з частиною 3 статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей.
Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачами не надано достатніх, належних і допустимих доказів, які свідчили б про наявність виключних підстав для позбавлення відповідачів батьківських прав, свідоме нехтування ними батьківськими обов'язками щодо неповнолітнього сина, а також з огляду на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в частині позбавлення батьківських прав, що відповідатиме основним інтересам дитини, зокрема збереженню її зв'язку з рідними батьками.
З вказаними висновками суду першої інстанції, колегія суддів не погоджується, виходячи з наступного.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьки: батько ОСОБА_5 , мати ОСОБА_4 , що підтверджується Свідоцтвом про народження серія НОМЕР_1 , виданого повторно 26.03.2025 Олександрівським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Запоріжжі Південного між регіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса); місце державної реєстрації Водянська сільська рада Кам'янсько-Дніпровського району Запорізької області, 25.03.2009 складено відповідний актовий запис №14.
Відповідно до довідки №2304-5001776309 від 21.06.2022 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, фактичним місцем проживання/перебування ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є: АДРЕСА_1 .
Згідно довідки Запорізького будівельного коледжу від 27.03.2025, ОСОБА_2 дійсно проживає за адресою: АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що 12.05.2000 в книзі актів громадянського стану про народження зроблено відповідний запис №182; батьки: батько - ОСОБА_5 , мати - ОСОБА_4 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим Відділом реєстрації актів громадянського стану Енергодарської міської ради Запорізької області.
Відповідно до довідки №2304-5002368697 від 05.12.2022 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, фактичним місцем проживання/перебування ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є: АДРЕСА_1 .
Згідно довідки Запорізького будівельного коледжу від 27.03.2025, ОСОБА_1 дійсно проживає за адресою: АДРЕСА_1 .
Як свідчить свідоцтво про здобуття базової середньої освіти серії АР №54946163 від 13.06.2024 (разом з додатком до свідоцтва), ОСОБА_2 закінчив у 2024 році Запорізьку гімназію №41 Запорізької міської ради.
Відповідно до листа Запорізького будівельного фахового коледжу за вих. №59 від 31.01.2025 «Про виселення з займаного приміщення ОСОБА_4 », 30.11.2025 ОСОБА_4 вручено попередження про закінчення терміну дії договору про користування приміщенням (місця тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб) в студентському гуртожитку. ОСОБА_4 просять звільнити кімнату №420 у зв'язку з закінченням терміну дії договору та продовження порушення нею Положення про порядок внутрішньо переміщених осіб в студентському гуртожитку, а саме вчинення протиправних дій відносно мешканців гуртожитку 4 поверху, у зв'язку з чим викликано наряд поліції. Про ознайомлення із зазначеним листом свідчить підпис ОСОБА_4 .
Відповідно до характеристики на ОСОБА_4 , надану завідуючою гуртожитку ОСОБА_7 , ОСОБА_4 зі статусом ВПО проживала у гуртожитку ЗБФК з травня 2022 року по 14.02.2025, і була виселена у зв'язку з Наказом по коледжу від 31.01.2025 №59. ОСОБА_4 проживала на 4 поверсі гуртожитку, де систематично вчиняла протиправні дії, які суперечать договору про проживання, а саме: розпивала алкогольні напої, вчиняла дебоші, тероризувала мешканців гуртожитку, приводила осіб чоловічої статі і з ними пиячила по декілька днів у кімнаті. При цьому ніде не працювала, окрім по декілька днів реалізатором, потім після вживання алкоголю її виганяли з роботи. Оскільки її поведінка суперечила всім нормам і правилам проживання, то мешканці поверху подавали неодноразово скарги директору коледжу з проханням вплинути на ОСОБА_4 . Тому було прийнято рішення про непродовження з ОСОБА_4 додатку до договору на проживання і виселення з гуртожитку.
З характеристики на ОСОБА_1 , надану завідуючою гуртожитку ОСОБА_7 , останній мешкає в гуртожитку з травня 2022 року по теперішній час як ВПО. За цей час ОСОБА_1 охарактеризував себе як гарний мешканець, ввічливий, доброзичливий, добрий товариш та опікун і наставник свого молодшого брата ОСОБА_2 , з яким він проживає в одній кімнаті та піклується про нього весь цей термін. З боку адміністрації коледжу та гуртожитку, а також мешканців поверху до ОСОБА_1 претензій немає. Характеризується з позитивної сторони.
Згідно характеристики на ОСОБА_2 , надану завідуючою гуртожитку ОСОБА_7 , останній мешкає в гуртожитку з травня 2022 року по теперішній час як ВПО. За цей час ОСОБА_2 характеризується як мешканець з позитивної сторони. Має добрий характер, в спілкуванні з мешканцями гарні відносини, неконфліктний, законослухняний хлопець. Весь цей час проживає разом з братом ОСОБА_1 в одній кімнаті гуртожитку. Конфліктів між ними немає, навпаки опіка та підтримка.
Окрім того, на підтвердження своїх позовних вимог позивачами надано характеристики на ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які складено тренером спортзали « Адреналін » ОСОБА_13 , згідно з якими ОСОБА_1 у ролі старшого брата виконував усі обов'язки батьків, тобто займався піклуванням свого молодшого брата ОСОБА_2 , допомагав йому та мотивував на краще. Батьків тренер жодного разу не бачив. ОСОБА_2 виглядає охайно, завжди гарно вдягнений і одразу видно, що брату він не байдужий.
Відповідно до талону-повідомлення єдиного обліку №1568 про прийняття і реєстрацію заяви (повідомлення) про кримінальне правопорушення та іншу подію, 27.03.2025 о 14:08 надійшло повідомлення зі служби 102 про те, що 27.03.2025 о 14:06 за адресою: АДРЕСА_3 останній раз бачив батька 5 років тому, тоді мешкали в АДРЕСА_3 . Потрібно розшукати батька щоб позбавити батьківських прав на дитину, мешканці села кажуть, що він поїхав на Захід України (в яке місто невідомо). Дані: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Заявник: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 .
Як свідчить лист Служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради від 31.03.2025 №Д-260, адресований ОСОБА_1 , розглянуто звернення останнього, відповідно до наказу служби (управління) у справах дітей ЗМР прийнято рішення про тимчасове влаштування неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в сім'ю ОСОБА_1 до вирішення подальшої долі дитини.
Відповідно до наказу Служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради від 31.03.2025 «Про тимчасове влаштування неповнолітнього ОСОБА_2 », наказано, зокрема, тимчасово влаштувати неповнолітнього ОСОБА_2 в родину ОСОБА_1 до вирішення подальшої долі дитини; вжити заходів соціального захисту неповнолітнього ОСОБА_2 відповідно до порядку провадження органами опіки і піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою КМУ від 24.09.2008 №866.
Згідно листа ГУНП в Запорізькій області від 05.06.2025 за вих. №1406/2/01-2025, за інформацією, яка міститься в ІКС «Інформаційний портал Національної поліції України», громадянка ОСОБА_4 притягувалася до адміністративної відповідальності - 12.06.2023 співробітниками УПП в Запорізькій області складено протокол серії ЕАС №7152190 за ч. 1 ст. 127 КУпАП та накладено стягнення у виді штрафу у розмірі 255 грн, штраф не сплачено. В ІПНП відсутня інформація про притягнення ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , до адміністративної відповідальності.
Згідно листа Департаменту інформатизації МВС України від 18.07.2025 за вих. №26456/16-2025, станом на 16.07.2025 за даними інформаційно-аналітичної системи «Облік відомостей про притягнення особи до кримінальної відповідальності та наявності судимості» ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , до кримінальної відповідальності не притягується, незнятої чи непогашеної судимості не має, в розшуку не перебуває.
При цьому, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , до кримінальної відповідальності не притягується, в розшуку не перебуває. Разом з тим є особою, яку 17.06.2015 засуджено Кам'янсько-Дніпровським районним судом Запорізької області за ст. 121 ч. 1 КК України до позбавлення волі строком на 5 років. На підставі ст. 75 КК України звільнено від відбування покарання з іспитовим строком 3 роки. 21.01.2019 знято з обліку КВІ Кам'янсько-Дніпровського району Запорізької області на підставі ухвали Кам'янсько-Дніпровського районного суду Запорізької області від 28.12.2018 у зв'язку з відбуттям іспитового строку. Відповідно до ст. 89 КК України ОСОБА_4 вважається такою, що не має судимості.
Відповідно до висновку Районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району від 12.05.2025 за вих. №01-13/1127, районна адміністрації як орган опіки та піклування вважає за доцільне позбавити ОСОБА_4 та ОСОБА_5 батьківських прав по відношенню до неповнолітнього ОСОБА_2 .
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
У справі "Беллет проти Франції" ЄСПЛ зазначив, що стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ від 28 жовтня 1998 року у справі "Перес де Рада Каванил'ес проти Іспанії").
Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на доступ до суду, оскільки це буде порушенням права, передбаченого статтею 6 Конвенції, на справедливий суд.
ЄСПЛ розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.
Отже, право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (частина перша статті 5 ЦПК України).
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Статтею 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Україною 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), визначено принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини, а також встановлено, що найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосованого закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини. Держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучаться з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини (пункти 1 і 3 статті 9 Конвенції).
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Захист інтересів дитини знаходиться в одній площині поряд із такими фундаментальними правовими цінностями, як життя, здоров'я, свобода, безпека, справедливість. Захист інтересів дитини, її виховання обома батьками є запорукою становлення сильної держави, правового суспільства, оскільки зростаючи дитина перетворюється на правового партнера дорослих членів суспільства.
Забезпечення найкращих інтересів дитини - це дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров'я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України «Про охорону дитинства»).
Відповідно до ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства» на батьків покладається відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки зобов'язані виховувати дітей, піклуватися про їх здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку їх природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Відповідно до статті 15 Закону України «Про охорону дитинства» дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини. У разі коли батьки не можуть дійти згоди щодо участі одного з батьків, який проживає окремо, у вихованні дитини, порядок такої участі визначається органами опіки та піклування за участю батьків виходячи з інтересів дитини.
У відповідності до ст. 150 Сімейного Кодексу України батьки зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.
Статтею 141 СК України передбачено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Відповідно до статті 153 СК України мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом.
Визначальним принципом регулювання сімейних відносин за участю дитини є максимально можливе урахування інтересів дитини (частина восьма статті 7 СК України, стаття 11 Закону України «Про охорону дитинства»).
Відповідно до частини другої статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Питання справедливої рівноваги між інтересами батьків та інтересами дитини неодноразово аналізувалося Європейським судом з прав людини, практика якого відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» і частини четвертої статті 10 ЦПК України застосовується судом як джерело права.
У рішенні ЄСПЛ у справі «Хант проти України» від 07 грудня 2006 року зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров'ю чи розвитку дитини ( рішення ЄСПЛ у справі «Johansen v. Norway» від 07 серпня 1996 року).
Отже, положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачиться на шкоду інтересам дитини.
Відповідно до частин четвертої-шостої статті 19 СК України при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Позивачі як на підставу для позбавлення батьківських прав зазначає п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України.
Пунктом 2 частини 164 Сімейного Кодексу України передбачено, що підставою для позбавлення батьків або одного з них батьківських прав, може бути ухилення останніх від виконання своїх обов'язків по вихованню дітей, засудження за вчинення умисного злочину щодо дитини.
Тлумачення змісту пункту 2 частини першої статті 164 СК України дає змогу зробити висновок, що ухилення від виконання обов'язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до ч. 1, 2, 3 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
Відповідно ч.1, 2 ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно ч.1, 2, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Верховний Суд, в ході касаційного перегляду судових рішень, неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зазначений принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.
Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує.
Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17.
Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у рішенні від 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" зазначив, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом" ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивачами не надано достатніх, належних і допустимих доказів, які свідчили б про наявність виключних підстав для позбавлення відповідачів батьківських прав, свідоме нехтування ними батьківськими обов'язками щодо неповнолітнього сина.
Звертаючись до суду із даним позовом, позивачі на підтвердження своїх вимог надано копії: листа Запорізького будівельного фахового коледжу за вих. №59 від 31.01.2025 «Про виселення з займаного приміщення ОСОБА_4 », 30.11.2025 ОСОБА_4 вручено попередження про закінчення терміну дії договору про користування приміщенням (місця тимчасового проживання внутрішньо переміщених осіб) в студентському гуртожитку. ОСОБА_4 просять звільнити кімнату № НОМЕР_3 у зв'язку з закінченням терміну дії договору та продовження порушення нею Положення про порядок внутрішньо переміщених осіб в студентському гуртожитку, а саме вчинення протиправних дій відносно мешканців гуртожитку 4 поверху, у зв'язку з чим викликано наряд поліції. Про ознайомлення із зазначеним листом свідчить підпис ОСОБА_4 ; характеристики на ОСОБА_4 , надану завідуючою гуртожитку ОСОБА_7 , ОСОБА_4 зі статусом ВПО проживала у гуртожитку ЗБФК з травня 2022 року по 14.02.2025, і була виселена у зв'язку з Наказом по коледжу від 31.01.2025 №59. ОСОБА_4 проживала на 4 поверсі гуртожитку, де систематично вчиняла протиправні дії, які суперечать договору про проживання, а саме: розпивала алкогольні напої, вчиняла дебоші, тероризувала мешканців гуртожитку, приводила осіб чоловічої статі і з ними пиячила по декілька днів у кімнаті. При цьому ніде не працювала, окрім по декілька днів реалізатором, потім після вживання алкоголю її виганяли з роботи. Оскільки її поведінка суперечила всім нормам і правилам проживання, то мешканці поверху подавали неодноразово скарги директору коледжу з проханням вплинути на ОСОБА_4 . Тому було прийнято рішення про непродовження з ОСОБА_4 додатку до договору на проживання і виселення з гуртожитку; талону-повідомлення єдиного обліку №1568 про прийняття і реєстрацію заяви (повідомлення) про кримінальне правопорушення та іншу подію, 27.03.2025 о 14:08 надійшло повідомлення зі служби 102 про те, що 27.03.2025 о 14:06 за адресою: АДРЕСА_3 останній раз бачив батька 5 років тому, тоді мешкали в АДРЕСА_3 . Потрібно розшукати батька щоб позбавити батьківських прав на дитину, мешканці села кажуть, що він поїхав на Захід України (в яке місто невідомо). Дані: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Заявник: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання: АДРЕСА_1 ; листа Служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради від 31.03.2025 №Д-260, адресований ОСОБА_1 , розглянуто звернення останнього, відповідно до наказу служби (управління) у справах дітей ЗМР прийнято рішення про тимчасове влаштування неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в сім'ю ОСОБА_1 до вирішення подальшої долі дитини; наказу Служби (управління) у справах дітей Запорізької міської ради від 31.03.2025 «Про тимчасове влаштування неповнолітнього ОСОБА_2 », наказано, зокрема, тимчасово влаштувати неповнолітнього ОСОБА_2 в родину ОСОБА_1 до вирішення подальшої долі дитини; вжити заходів соціального захисту неповнолітнього ОСОБА_2 відповідно до порядку провадження органами опіки і піклування діяльності, пов'язаної із захистом прав дитини, затвердженого постановою КМУ від 24.09.2008 №866.
Колегія суддів вважає, що зазначені докази свідчать про свідоме ухилення відповідачів від виконання своїх батьківських обов'язків, оскільки відображають ставлення батьків до виконання батьківських обов'язків.
Позбавлення батьківських прав є винятковим заходом, який тягне за собою істотні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці.
Пленум Верховного Суду України у пунктах 15, 16 постанови від 30 березня 2007 року N 3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» роз'яснив, що позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
У рішенні Європейського суду від 18 грудня 2008 р. по справі «Савіни проти України» зазначається, що хоча національним органам надається певна свобода розсуду у вирішенні питань щодо встановлення державної опіки над дитиною, вони повинні враховувати, що розірвання сімейних зв'язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин. Відповідне рішення має підкріплюватися достатньо переконливими і зваженими аргументами на захист інтересів дитини, і саме держава повинна переконатися в тому, що було проведено ретельний аналіз можливих наслідків пропонованого заходу з опіки для батьків і дитини.
Відповідно до ч. ч. 4,5,6 ст. 19 Сімейного кодексу України, при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов'язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою.
Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
За положенням частини шостої статі 19 СК України, суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування (про доцільність чи недоцільність позбавлення батьківських прав), якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Висновок виконавчого комітету має рекомендаційний характер.
Аналогічний висновок висловлено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 липня 2021 року, справа № 758/5545/18 (провадження № 61-466св20).
Матеріали справи містять висновок Районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району від 12.05.2025 за вих. №01-13/1127, районна адміністрації як орган опіки та піклування згідно якого, орган опіки вважає за доцільне позбавити ОСОБА_4 та ОСОБА_5 батьківських прав по відношенню до неповнолітнього ОСОБА_2 .
Колегія суддів, оцінивши всі наявні в матеріалах докази разом з висновком Районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району від 12.05.2025 за вих. №01-13/1127 не вбачає підстав визнання його не обґрунтованим.
Сімейним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для позбавлення батьків батьківських прав щодо дітей.
Положеннями статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини й протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.
Позбавлення батьківських прав є заходом відповідальності батьків за невиконання або неналежне виконання ними своїх батьківських обов'язків. Головною метою такого заходу є захист інтересів малолітніх та неповнолітніх дітей і стимулювання батьків щодо належного виконання своїх обов'язків. Ухилення батьків від виховання дитини, як підстава позбавлення батьківських прав, можлива лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.
При вирішенні питання щодо позбавлення батьківських прав необхідно впевнитися не лише в невиконанні батьком обов'язків по вихованню, а також встановити, що батько ухиляється від їх виконання свідомо, тобто, що він систематично, незважаючи на всі заходи попередження та впливу, продовжує не виконувати свої батьківські обов'язки.
Позбавлення батьківських прав відноситься до крайньої міри відповідальності, а це означає, що застосовується ця міра судом тоді, коли всі інші засоби впливу виявилися безрезультатними, змінити поведінку батьків у кращий бік неможливо, і лише при наявності вини в діях батьків.
Таким чином, позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України).
Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків.
Вказаний висновок суду першої інстанції узгоджується з правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року по справі № 631/2406/15-ц.
Колегія суддів вважає, що наявні в матеріалах справи докази, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини за винною поведінкою батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками, що є підставою для позбавлення їх батьківських прав.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідачів на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітнього ОСОБА_2 колегія суддів зазначає наступне.
Згідно положень ст.51 Конституції України, батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття.
Відповідно до норм ст.180 СК України батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
За змістом положень ч.3 ст.181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.
Згідно ч.1 ст.182 СК України обставинами, які враховуються судом при визначенні розміру аліментів, є: стан здоров'я та матеріальне становище дитини; стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.
Нормами ч.2 ст.182 СК України визначено, що розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Згідно ч.1 ст.184 СК України, суд за заявою одержувача визначає розмір аліментів у твердій грошовій сумі.
Відповідно до положень ч.1 ст.191 СК України, аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову.
Відповідно до статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 759/10277/18 (провадження 61-22317св19) зводяться до того, що інтереси дитини превалюють над майновим становищем платника аліментів.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яку ратифіковано постановою Верховної Ради України № 789-XII від 27 лютого 1991 року, визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
Відповідно до частин першої-другої статті 27 вказаної Конвенції держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.
Одним із основних прав дитини є право на утримання (ст.8 Закону України «Про охорону дитинства»), яке кореспондується з конституційним обов'язком батьків утримувати дітей до їх повноліття і закріплене у ст.180 СК України, ст.27 Конвенції про права дитини.
Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, яка не є міжнародним договором та не потребує надання згоди на її обов'язковість Верховною Радою України у формі ратифікації, у принципі 6 проголошено, що дитина для повного і гармонійного розвитку її особистості потребує любові і розуміння. Вона повинна, коли це можливо, рости під опікою і відповідальністю своїх батьків і в усякому випадку в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості.
Відповідно до ст.150 Сімейного Кодексу України батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної освіти, готувати її до самостійного життя. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов'язку батьківського піклування щодо неї.
Відповідно до п.1, 2 ст.3 Конвенції про права дитини ООН від 20.11.1989р. (далі - Конвенція), яку було ратифіковано Постановою Верховної Ради України №789-XII від 27.02.1991р. та яка набула чинності для України 27.09.1991р., в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини. Держави-учасниці зобов'язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
Згідно зі ст.18 Конвенції держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
08.07.2017 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту прав дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів від 17.05.2017 року № 2037 - VII, відповідно до якого внесено зміни до ст. 182 СК України, а саме: при визначенні розміру аліментів суд враховує: 1) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; 2) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; 3) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; 3-1) наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; 3-2) доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів;4) інші обставини, що мають істотне значення. Розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Відповідно до п.17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року № 3 «Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж зазначений у ч.2 ст.182 СК. При цьому необхідно мати на увазі, що зміна законодавства в частині визначення мінімального розміру аліментів на одну дитину не є підставою для перегляду постановлених раніше судових рішень про їх стягнення. Що ж до максимального розміру аліментів, які стягуються з боржника, то відповідно до ч. 3 ст. 70 Закону України від 21 квітня 1999 р. N 606-XIV «Про виконавче провадження» він не повинен перевищувати 50 відсотків заробітної плати цієї особи.
Колегія суддів вважає, що заявлений позивачами до стягнення розмір аліментів у сумі 1/4 частину від усіх видів доходу батьків, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, є таки, що відповідає вимогам закону та інтересам дитини, у зв'язку з чим позовні вимоги в частині стягнення з відповідачів на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітнього ОСОБА_2 підлягають задоволенню в повному обсязі.
Таким чином, доводи апеляційної скарги зайшли своє підтвердження під час перегляду справи колегією суддів в апеляційному порядку.
Враховуючи встановлені вище обставини справи, невідповідність висновків суду встановленим обставинам справи, порушення судом норм матеріального права, колегія суддів приходить до висновку про те, що доводи апеляційної скарги є обґрунтованими, у зв'язку з чим оскаржуване рішення підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до вимог статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно задоволених вимог.
Відповідно до ч.1, п.1 ч.3 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Відповідно до п.п. б,в п. 4 ч. 1 ст 382 ЦПК України, в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування або зміни судового рішення та розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Враховуючи те, що вимоги позову визнано ґрунтовними, судові витрати, що складаються з судового збору сплаченого за подання позову та апеляційної скарги у розмірі 3 028 гривні 00 копійок, підлягають стягненню з відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 .
Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 374, 376, 381-384, 390 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 , ОСОБА_2 - Янковського Яна Олександровича задовольнити.
Рішення Вознесенівського районного суду м. Запоріжжя від 19 вересня 2025 року скасувати, ухвалити постанову наступного змісту.
Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів - задовольнити.
Позбавити батьківських прав ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , стосовно неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Стягнути з ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 на утримання неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , аліменти у розмірі частини усіх видів доходу (заробітку) платника аліментів, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, і до досягнення дитиною повноліття.
Стягнути з ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 на утримання неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , аліменти у розмірі частини усіх видів доходу (заробітку) платника аліментів, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, і до досягнення дитиною повноліття.
Стягнути з ОСОБА_4 та ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 судові витрати пов'язані зі сплатою судового збору за подання позовної заяви та апеляційної скарги у розмірі 3 028 гривень 00 копійок.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 30 січня 2026 року.
Головуючий
Судді: