Апеляційне провадження Доповідач- Ратнікова В.М.
№ 22-ц/824/2909/2026
м. Київ Справа № 753/233/22
22 січня 2026 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів Судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Ратнікової В.М.
суддів - Борисової О.В.
- Рейнарт І.М.
при секретарі - Уляницькій М.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 березня 2024 року, ухвалене під головуванням судді Якусика О.В., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕС.Ді.Сі.Груп», ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги,-
У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕС.Ді.Сі.Груп», ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги.
Позовні вимоги обгрунтовувала тим, що оспорювані договори про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги укладені з порушенням чинного законодавства, оскільки кредитодавцем за кредитним договором може бути виключно банк або інша фінансова установа, яким ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є, а тому не мають права надавати фінансові послуги та не можуть бути кредитодавцем за кредитним договором і, відповідно, не можуть виступати іпотекодержателем за похідним від нього договором іпотеки.
Позивач зазначала, що оспорювані договори за своєю правовою природою є договорами факторингу і з аналізу їх умов випливає, що фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третьої особи (боржника). За таких обставин з укладенням оскаржуваних договорів відбулася заміна кредитодавця на фізичну особу, яка не має спеціальної дієздатності та яка не належить до фінансових установ, які можуть надавати фінансові послуги, у тому числі і у форм факторингу, а отже оспорювані договори суперечать приписам цивільного законодавства щодо суб'єктного складу договору факторингу і є недійсними.
З урахуванням наведених обставин, позивач ОСОБА_1 просила суд: визнати недійсним договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 23 травня 2019 року, укладений між ТОВ «ЕС.Ді.Сі.Груп» та ОСОБА_2 , та визнати недійсним договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 18 жовтня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 01 березня 2024 року взадоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕС.Ді.Сі.Груп», ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги,відмовлено.
Не погоджуючись із таким рішенням суду першої інстанції, позивач ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій за результатом апеляційного перегляду справи просить скасувати рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 березня 2024 року та ухвалити нове судове рішення про визнання недійсним договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 23.05.2019 року, укладеного між ТОВ «ЕС.ДІ.СІ. ГРУП» та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко В.Ю. та зареєстрованого в реєстрі за №1757; визнати недійсним договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 18.10.2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченко В.Ю. та зареєстрований в реєстрі за №4891.
В обґрунтування змісту вимог апеляційної скарги зазначає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не оцінив і не з'ясував усіх обставин, на які сторона позивача посилалась в обгрунтування своїх вимог.
Зазначає, що оскаржувані договори про відступлення права вимоги за кредитним договором №126-07-Ил/09 від 17.09.2007року, іпотечним договором від 17.09.2007 року укладені з порушенням чинного законодавства України, оскільки кредитодавцем за кредитним договором може бути виключно банк або інша фінансова установа. Громадяни України ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є фінансовими установами і тому не мають права надавати фінансові послуги та не можуть бути кредитодавцем за кредитним договором, також,відповідно, не можуть виступати іпотекодержателем за похідним від такого кредитного договору договором іпотеки.
Також оскаржувані договори укладались не за результатом відкритих торгів (аукціону), а ТОВ «ЕС.Ді.Сі.Груп» та ОСОБА_2 не перебували в процедурі ліквідації чи банкрутства.
Аналогічно, ОСОБА_2 у подальшому не мав права відступати право вимоги за кредитним та іпотечним договорами на користь іншої фізичної особи, а саме - ОСОБА_3 , яка так само у будь-якому статусі не наділена правом надання фінансових послуг, оскільки дані послуги можуть надаватися виключно банками або ж іншими установами, які наділені даним правом
Відхиляючи доводи позивача, суд першої інстанції також не врахував правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 року у справі №909/968/16, яку позивач просить застосувати при розгляді справи.
Також сторона позивача просить суд застосувати при розгляді цієї апеляційної скарги правову позицію Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 у справі №465/646/11 відповідно до якої відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини 3 статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме, кредитор - банк або інша фінансова установа».
На переконання сторони позивача, оспорювані правочини суперечать вимогам ЦК України, оскільки фізична особа не може бути кредитором у зобов'язанні, права кредитора за яким відступили, договір про відступлення права за кредитним договором є недійсним з моменту укладення, а із приписів частини першої статті 24 Закону України «Про іпотеку» вбачається, що відступити права за договором іпотеки можна тільки за умови, якщо одночасно відступаються права за основним зобов'язанням, проте основне зобов'язання є недійсним, а тому недійсним є і забезпечувальне зобов'язання.
Крім того, позивач вважає, що суд першої інстанції дійшов до помилкового висновку, що оскаржувані договори про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 23 травня 2019 року та 18 жовтня 2019 року за своїм змістом не є договорами факторингу і їх сторонами могли виступати будь-які особи.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_2 просить апеляційну скаргу позивача залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Зазначає, що відступлення права вимоги стосується виключно заміни сторони (кредитора) у зобов'язанні, не впливає на зміст самого зобов'язання, і заміна сторони у зобов'язанні жодним чином не порушує права та інтереси боржника.
Під час укладання оспорюваного договору було дотримано вимоги цивільного законодавства щодо змісту та форми вчинення правочинів, а позивач не навів жодних фактів заподіяння йому шкоди чи порушення його прав у зв'язку з укладанням вищезгаданого договору.
У даному випадку наявний саме договір цесії, а не факторингу.
Вважає, що оспорювані договори не можуть бути віднесені до договорів факторингу, а отже, немає підстав для визнання таких договорів недійсними.
Оскаржуване рішення суду першої інстанції є повністю законним та обґрунтованим, судом досліджено та встановлено всі обставини справи, які мають значення для її вирішення. Тоді як апеляційна скарга в цілому є безпідставною та не підлягає задоволенню.
В судовому засіданні апеляційного суду позивач ОСОБА_1 та її представник адвокат Паламарчук Микола Андрійович повністю підтримали доводи апеляційної скарги та просили скаргу задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.
Представник відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕС.Ді.Сі.Груп», відповідач ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 в судове засідання повторно не з'явились, про день та час розгляду справи апеляційним судом повідомлені у встановленому законом порядку, а тому суд вважає можливим розгляд справи у їх відсутності.
Заслухавши доповідь судді Ратнікової В.М., пояснення учасників справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на апеляційну скаргу, вивчивши наявні у справі докази, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 17 вересня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» в особі Філії «Центральне регіональне управління ВАТ «Банк Фінанси та Кредит» та ОСОБА_4 було укладено кредитний договір № 12б-07-Ил/09, за умовами якого банк відкриває позичальнику невідновлювальну кредитну лінію на умовах забезпеченості, поворотності, строковості, платності у розмірі 155 590 доларів США, зі сплатою процентів по процентній ставці 13,3 процентів річних строком до 16 вересня 2022 року (пункти 1.1, 3.1 договору).
17 вересня 2007 року між ВАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_4 ем було укладено договір іпотеки, відповідно до умов якого ОСОБА_4 передав Банку в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 , що належала іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 , виданого 19 серпня 2003 року.
Рішенням Дарницького районного суду міста Києва від 26 листопада 2009 року у справі №2-4734-2009 визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Право власності ОСОБА_1 на 1/2 частину квартири було зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна та записано в реєстрову книгу №370-146 за реєстровим номером 43607, про що 26 травня 2010 року видано реєстраційне посвідчення №033426.
26 грудня 2018 року за результатом відкритих торгів (аукціону), оформлених протоколом електронних торгів №UA-EA-2018-10-11-000035-b від 03 грудня 2018 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ТОВ «ЕС.ДІ.СІ.ГРУП» було укладено договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, за умовами якого серед іншого ТОВ «ЕС.ДІ.СІ.ГРУП» набуло права вимоги за кредитним договором №126-07-Ил/09 від 17 вересня 2007 року та за договором іпотеки від 17 вересня 2007 року.
Як слідує з Додатку до цього договору «Реєстр договорів, права вимоги за яким відступаються, та боржників за такими договорами» ТОВ «ЕС.ДІ.СІ.ГРУП» набуло право вимоги до позичальника ОСОБА_4 на суму 412 666,28 доларів США та 227 903,87 грн, а також права іпотекодержателя за іпотечним договором від 17 вересня 2007 року, укладеним з ОСОБА_4 .
В подальшому 23 травня 2019 року між ТОВ «ЕС.ДІ.СІ.ГРУП» та ОСОБА_2 було укладено договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги за умовами якого ТОВ «ЕС.ДІ.СІ.ГРУП» відступило, а ОСОБА_2 набув права вимоги за кредитним договором № 126-07-Ил/09 від 17 вересня 2007 року та за договором іпотеки від 17 вересня 2007 року. Згідно з Додатком № 1 до цього договору «Реєстр договорів, права вимоги за яким відступаються, та боржників за такими договорами» ОСОБА_2 набув право вимоги до позичальника ОСОБА_4 на суму 412 666,28 доларів США та 227 903,87 грн, а також права іпотекодержателя за іпотечним договором від 17 вересня 2007 року, укладеним з ОСОБА_4 .
Згідно з пунктом 3.1. цього договору сторони домовилися, що за відступлення права вимоги за основними договорами новий кредитор сплачує первісному кредитору грошові кошти в розмірі 40 000 доларів США.
18 жовтня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, за умовами якого ОСОБА_2 відступив, а ОСОБА_3 набула права вимоги за кредитним договором №12б-07-Ил/09 від 17 вересня 2007 року та за договором іпотеки від 17 вересня 2007 року. Відповідно до додатку № 1 до договору ОСОБА_3 набула право вимоги до позичальника ОСОБА_4 на суму 412 666,28 доларів США та 227 903,87 грн, а також права іпотекодержателя за іпотечним договором від 17 вересня 2007 року, укладеним з ОСОБА_4 .
Згідно з пунктом 3.1. цього договору сторони домовилися, що за відступлення права вимоги за основними договорами новий кредитор сплачує первісному кредитору грошові кошти в розмірі 398 000 грн.
Вважаючи, що оскаржувані договори від 23 травня 2019 року між ТОВ «ЕС.ДІ.СІ.ГРУП» та ОСОБА_2 ем та від 18 жовтня 2019 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладені з порушенням чинного законодавства України, оскільки ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не мають права надавати фінансові послуги та не можуть бути кредитодавцем за кредитним договором, а також з огляду на правову природу цих договорів, які є договорами факторингу, не мають спеціальної дієздатності та не можуть надавати фінансові послуги, у тому числі і у форм факторингу, позивач просить визнати ці договори недійсними.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕС.Ді.Сі.Груп», ОСОБА_3 , третя особа - ОСОБА_4 , про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги, суд першої інстанції посилався на те, що проаналізувавши зміст оспорюваних договорів вважає, що договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 23 травня 2019 року, укладений між ТОВ «ЕС.Ді.Сі.Груп» та ОСОБА_2 ем та про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 18 жовтня 2019 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є договорами факторингу і їх сторонами могли виступати будь-які особи. Сама по собі різниця між номінальною вартістю права вимоги та ціною його продажу, не свідчить про надання фінансової послуги, а наявності інших ознак, притаманних договору факторингу, за обставинами цієї справи позивач не довела.Також суд посилався на те, що за результатами відкритих торгів, оформлених протоколом електронних торгів від 03 грудня 2018 року ТОВ « ЕС.ДІ.СІ.ГРУП» набуло право вимоги до позичальників, іпотекодавців, застоводавців та поручителів як актив банку, що ліквідується. Отже, сторони договору купівлі-продажу майнових прав у процедурі ліквідації банку фактично уклали договір купівлі-продажу прав вимоги, сторонами якого можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи.
Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 березня 2024 року відповідає.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 березня 2023 року в справі № 753/8671/21, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19)).
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
За частиною першою статті 513 ЦК України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Відповідно до частини першої статті 517 ЦК України первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.
Таким чином, у ЦК України встановлена можливість замінити кредитора у зобов'язанні шляхом відступлення права вимоги новому кредитору, вчинивши відповідний правочин у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким відступається.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 38) навела такі ознаки, що притаманні договору відступлення права вимоги: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов'язку у конкретному зобов'язанні; 2) зобов'язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним, а може бути безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов'язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов'язанні.
Відповідно до статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Згідно зі статтею 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається.
Відповідно до статті 1079 ЦК України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
За змістом частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» факторинг вважається фінансовою послугою.
У пункті 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» зазначено, що фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
Вимоги до договору про надання фінансових послуг передбачені в статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Так, за змістом частини першої статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб'єкта господарювання; 3) відомості про клієнта, який отримує фінансову послугу: прізвище, ім'я, по батькові, адреса проживання - для фізичної особи, найменування та місцезнаходження - для юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.
Крім того, відповідно до пункту 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів-суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106) зазначила такі характеристики договору факторингу як правочину: а) йому притаманний специфічний суб'єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватися у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляд різниці між номінальної вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Крім того, у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21, пункт 48) Велика Палата Верховного Суду додатково навела ознаки договору факторингу: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов'язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.
Як вже зазначалося раніше, відповідно до абзацу 1 частини першої статті 1077 ЦК України договір факторингу передбачає, зокрема те, що фактор передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження клієнта за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові свою грошову вимогу до третьої особи (боржника).
Звідси за договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту (пункт 6 частини першої статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»), тобто грошові кошти мають передаватися клієнту у розпорядження, і клієнт має сплатити фактору за відповідну послуги з фінансування (надання позики або кредиту).
При цьому така плата за надану фактором послугу може бути, як зазначила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 61), встановлена у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.
При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу.
Натомість грошова вимога, що передається клієнтом фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв'язку з її продажем останньому (частина перша статті 1084 ЦК України) або з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 ЦК України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.
Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов'язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.
Виходячи з цього, правочин який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги (подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 (провадження № 12-97гс18, пункт 106).
При цьому, якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні і підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги.
Саме до таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (провадження № 12-42гс22).
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 листопада 2023 рокупо справі № 206/4841/20 наголосила на сталій правовій позиції, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема, за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу України, оскільки для зобов'язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб'єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа.
Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов'язань.
У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду також висловилась, щодо можливості відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й фізичних осіб лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебуває у процедурі ліквідації.
Положення нормативно-правових актів, які регулюють процедуру ліквідації банку, допускають продаж на конкурсних засадах майна банку, що перебуває у стадії виведення з ринку (ліквідації), шляхом відступлення прав вимоги за кредитними договорами та за договорами забезпечення виконання зобов'язання будь-яким суб'єктам правовідносин, зокрема і без статусу банку або іншої фінансової установи (постанови Верховного Суду від 16 грудня 2020 року у справі № 640/14873/19, від 08 лютого 2023 року у справі № 761/11546/21).
Також Верховний Суд у постановах від 25 січня 2023 року у справі № 638/18879/18 та від 08 лютого 2023 року у справі № 761/11546/21 зазначив, що як первісне, так і наступне відступлення права вимоги за кредитним та забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансової установи за обставин, коли первісний кредитор (банк) відчужує активи у процедурі ліквідації та позбавлений банківської ліцензії.
Сторони договору відступлення права вимоги, зокрема, договору купівлі-продажу права вимоги, мають право на власний розсуд визначити ціну, за якою право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права вимоги, що відступається (продається), яка може бути як більшою, так і меншою за номінальну вартість такої вимоги. Тобто сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, не обмежені номінальною вартістю права вимоги та встановлюють ціну, за якою таке право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права грошової вимоги, яка залежить від попиту на такий вид грошової вимоги та ліквідності конкретної вимоги, що відступається (продається) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20).
Судом першої інстанції встановлено, позивачем не спростовано належними та допустимими доказами того факту, що 17 вересня 2015 року Правління Національного банку України прийняло постанову № 612 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит» до категорії неплатоспроможних», а виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийнято рішення від 17 вересня 2015 року № 171 про запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит». Національний банк України 17 грудня 2015 року за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб прийняв постанову № 898 про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит».
Судом першої інстанції також встановлено, що за результатом відкритих торгів (аукціону), оформлених протоколом електронних торгів №UA-EA-2018-10-11-000035-b від 03 грудня 2018 року між ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та ТОВ «ЕС.ДІ.СІ.ГРУП» було укладено договір про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги, за умовами якого серед іншого ТОВ «ЕС.ДІ.СІ.ГРУП» набуло права вимоги за кредитним договором №126-07-Ил/09 від 17 вересня 2007 року та за договором іпотеки від 17 вересня 2007 року.
Таким чином, за результатами відкритих торгів, оформлених протоколом електронних торгів від 03 грудня 2018 року ТОВ «ЕС.ДІ.СІ.ГРУП» набуло право вимоги до позичальників, іпотекодавців, заставодавців та поручителів як актив банку, що ліквідується.
Отже, сторони у процедурі ліквідації банку фактично уклали договір купівлі-продажу права вимоги, сторонами якого можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи.
Рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 08 грудня 2021 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 21 вересня 2022 року та постановою Верховного Суду від 14 лютого 2024 року, відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 26 грудня 2018 року, укладеного між ПАТ « Банк « Фінанси і Кредит» і ТОВ «ЕС.ДІ.СІ.ГРУП» за договором про відкриття кредитної лінії від 17 вересня 2007 року № 126-07-Ил/09, іпотечним договором від 17 вересня 2007 року, договором поруки від 17 вересня 2007 року.
Згідно з частиною третьою статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина перша статті 215 ЦК України).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб'єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 80 ЦПК України).
Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
З урахуванням наведених норм та встановлених обставин справи, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , оскільки ОСОБА_2 придбав у Товариства з обмеженою відповідальністю «ЕС.Ді.Сі.Груп»право вимоги, яке було придбано Товариством у неплатоспроможного банку, а саме у ПАТ «Банк «Фінанси та кредит».
Отже, зважаючи на те, що предметом укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю «ЕС.Ді.Сі.Груп» та ОСОБА_2 договору відступлення права вимоги за кредитним договором є вимога, яка належала неплатоспроможному банку, підстав вважати, що фізична особа не могла укладати договір купівлі-продажу права вимоги за договором з Товариством з обмеженою відповідальністю «ЕС.Ді.Сі.Груп», суд не встановив. Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 10 січня 2024 року у справі № 295/13441/19, провадження № 61-5839св22.
Крім того, захисту у суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.
У Рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес» як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Тобто, інтерес особи має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано у резолютивній частині згаданого Рішення Конституційного Суду України.
Правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому обов'язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.
У справі, що переглядається, позивач не є стороною договорів про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 23 травня 2019 року, укладеного між ТОВ «ЕС.Ді.Сі.Груп» та ОСОБА_2 та про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 18 жовтня 2019 року укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Отже, позивач зобов'язана була довести, що оспорюваними договорами порушуються її права та інтереси, що є умовою надання судового захисту порушеному, невизнаному або оспорюваному праву особи.
Оспорюючи зазначені договори, позивачка у позовній заяві не зазначила, які саме її права порушені цими договорами. Позовна заява містить тільки доводи щодо неправомірності переходу права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи, що не має банківської ліцензії, які є помилковими з огляду на наведені у цій постанові мотиви. При цьому заміна кредитора у зобов'язанні не змінює саме зобов'язання і позичальник має ті ж самі права і обов'язки, визначені кредитним та іпотечним договорами, як перед первісним кредитором, так і, у разі переходу права вимоги, перед іншим кредитором, а тому сама по собі заміна кредитора не свідчить про порушення прав позивача. Інших підстав недійсності оспорюваних договорів позивач не зазначив.
Верховний Суд наголошує, що ініціювання спору про недійсність правочину не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (постанова Верховного Суду від 27 січня 2020 року у справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).
Доводи апеляційної скарги про те, що рішення у справі ухвалено судом без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16, від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 колегія суддів відхиляє, з огляду на таке.
Згідно з висновком, викладеним у постанові Великої Палати від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 (провадження № 14-435цс18), незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
Враховуючи висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду України від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11 (провадження № 14-222цс18), від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) та від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 (провадження № 14-55цс22), які ухвалені у подібних правовідносинах, колегія суддів не бере до уваги посилання апелянта на неврахування судом першої інстанції висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16, від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11.
Доводи апеляційної скарги про те, щогромадяни України ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не є фінансовими установами і тому не мають права надавати фінансові послуги та не можуть бути кредитодавцем за кредитним договором, а також не можуть виступати іпотекодержателем за похідним від такого кредитного договору договору іпотеки, колегія суддів відхиляє, з огляду на наступне.
Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Враховуючи, що банк, розпродаючи активи у процедурі ліквідації з метою розрахунку з кредиторами, мав право продати право вимоги за кредитним та іпотечним договорами не лише фінансовій установі, то таке право перейшло до нового кредитора ТОВ «ЕС.Ді.Сі.Груп» з огляду на зміст положення статті 514 ЦК України.
Отже, як первісне, так і наступне відступлення права вимоги за кредитним та забезпечувальним договорами є можливим не тільки на користь фінансової установи за обставин, коли первісний кредитор (банк) розпродує активи у процедурі ліквідації та позбавлений банківської ліцензії.
Таким чином, ТОВ «ЕС.Ді.Сі.Груп», відступаючи права кредитора та іпотекодержателя, набуті на відкритих електронних торгах з продажу активів позбавленого банківської ліцензії та перебуваючого у процедурі ліквідації банку на користь не фінансової установи, а фізичної особи, діяв правомірно.
Щодо тверджень позивача про заниження ціни продажу права вимоги, то колегія суддів зазначає, що статтею 177 ЦК України визначено, що об'єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.
Згідно з частиною першою статті 178 ЦК України об'єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.
Відповідно до частини першої статті 190 ЦК України майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки.
Поряд з цим, згідно з частиною третьою статті 656 ЦК України предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.
Звідси вбачається, що право вимоги є об'єктом цивільного права, а саме майном, яке може вільно відчужуватися від однієї особи до іншої, в тому числі, на підставі договору купівлі-продажу.
За змістом частини першої статті 691 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу.
Як встановлено у частині першій статті 627 ЦК України, відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У свою чергу згідно з абзацом 1 частини першої статті 632 ЦК України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
При цьому, право вимоги, яка відступається (продається), може мати, так звані номінальну вартість та реальну вартість.
Номінальною вартістю права вимоги в такому разі є розмір самої вимоги, що відступається (продається) за відповідним договором відступлення.
Реальна вартість права вимоги, як і будь якого майна, формується з урахуванням ринкових умов, зокрема, попиту на такий вид вимоги, ліквідності такої вимоги, що залежить від імовірності її задоволення, зокрема через наявність спору щодо вимоги або складний фінансовий стан боржника, а у процедурах банкрутства - через запровадження мораторію на задоволення вимог кредиторів, черговість задоволення таких вимог, недостатній обсяг ліквідної маси боржника для їх повного задоволення.
Тобто, реальна вартість права вимоги має динамічний характер (може змінюватися в будь-який момент в залежності від ряду обставин), на відміну від номінальної вартості, яка визначається лише розміром самої вимоги кредитора до боржника.
Відтак, сторони договору відступлення права вимоги, зокрема, договору купівлі-продажу права вимоги, мають право на власний розсуд визначити ціну, за якою право вимога продається, з огляду на реальну вартість права вимоги, що відступається (продається), яка може бути як більшою, так і меншою за номінальну вартість такої вимоги.
Тобто, сторони договору відступлення права вимоги, зокрема, договору купівлі-продажу права вимоги, не обмежені номінальною вартістю права вимоги та встановлюють ціну, за якою таке право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права грошової вимоги, яка залежить від попиту на такий вид грошової вимоги та ліквідності конкретної вимоги, що відступається (продається).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів апелянта по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка розглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду першої інстанції.
В своєму рішенні у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, ЄСПЛ зазначив про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції й зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Право на обґрунтоване рішення дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.) Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Бюрг та інші проти Франції» (Burg and others v. France), (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Гору проти Греції» №2) [ВП], § 41» (Gorou v. Greece no.2).
Таким чином, доводи, викладені позивача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність судового рішення не впливають.
Відповідно до статті 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 березня 2024 року ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому відсутні правові підстави для задоволення апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 .
Згідно з частиною 13 статті 141, підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, у випадку скасування та ухвалення нового рішення або зміни судового рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишено без задоволення, а судове рішення без змін, то розподіл судових витрат судом апеляційної інстанції не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд, -
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Дарницького районного суду міста Києва від 01 березня 2024 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
Якщо в судовому засіданні було проголошено лише скорочене (вступну та резолютивну частини) судове рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Головуючий: Судді: