Справа № 466/9279/25
Провадження № 2-а/466/20/26
27 січня 2025року м. Львів
Шевченківський районний суд м. Львова в складі:
головуючого судді Свірідової В.В.
при секретарі Солиган М.Р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Департаменту міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради, за участю третьої особи приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Маковецького Зоряна Вікторовича про скасування постанови про адміністративне правопорушення та зняття арешту з рахунків, -
встановив:
В жовтні 2025 року ОСОБА_1 (надалі позивач) звернувся до суду з позовом до Департаменту міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради, за участю третьої особи приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Маковецького З.В., в якому просить скасувати постанову про адміністративне правопорушення та зняти арешт з рахунків.
В обґрунтування заявлених вимоги посилався на те, що 01.07.2025року Департаментом міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради винесено постанову №ЛВ00883210 по притягнення його до адміністративної відповідальності за порушення правил зупинки та стоянки транспортного засобу та накладено штраф в розмірі 680,00грн.
Із оскаржуваною постановою позивач не погоджується та вважає її незаконною та необґрунтованою. В оскаржуваній постанові відсутні належні та допустимі докази порушення ним адміністративного правопорушення, а також не повно з'ясовані та не враховано всіх обставин, що мають значення для справи.
Вважає, що в його діях відсутній склад адміністративного правопорушення, посилаючись на наступні обставини.
Підставою для притягнення його до відповідальності, стало здійснення ним стоянки за адресою: м. Львів, вул. Антоновича в районі будинку 112а, в зоні дії знаку 3.34 «Зупинку заборонено» та як наслідок вчинено адміністративне правопорушення передбачене ч.1 ст. 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Зазначає, що дорожній знак 3.34 «Зупинка заборонена» у даному місці встановлений лише з одного боку вулиці. Це суперечить ДСТУ 4100-2014 та п. 8.2. ПДР, як і вимагають дублювання для обох напрямків руху. Окрім того зазначає, що він є особою з інвалідністю, має право на пільгове паркування. Дану постанову позивач вважає необґрунтованою, оскільки відсутні належим чином обладнані місця для паркування осіб з інвалідністю.
23.09.2025 приватним виконавцем Маковецьким З.В. у виконавчому провадженні №79035201 винесено постанову про арешт коштів на його банківських рахунках. Копію постанови про адміністративне правопорушення та постанову приватного виконавця він отримав у вересні 2025 року, після арешту рахунків, оскільки такі надсилались за іншою адресою, за якою позивач не проживає. Відтак вважає, що він належно не повідомлений про оскаржувану постанову, що є істотним порушення норм КУпАП.
З цих підстав просить таку скасувати, провадження у справі закрити у зв'язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення, та зняти арешт з рахунків.
Ухвалою судді Шевченківського районного суду м. Львова від 08.10..2025 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження з повідомлення учасників справи.
Від представника відповідача Департаменту міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради, Шпакової Т.М., 10 жовтня 2025 надійшов відзив, відповідно до змісту якого відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог. Представник відповідача наголошує, що зупинка та стоянка транспортних засобів повинні здійснюватися у спеціально відведених місцях, або на узбіччі, якщо це не заборонено дорожніми знаками або розміткою.
Переконання позивача про те, що вказаний дорожній знак встановлений з порушенням відповідних вимог, не надає підстави не виконувати вимоги дорожнього знаку. Лише після того, як позивачем в належний та законний на це спосіб буде доведено, що вказаний дорожній знак встановлений безпідставно і такий буде демонтовано, можна буде стверджувати про можливість зупинки у відповідному місці.
Інспектори з паркування керуються виключно інформацією, наявною в Єдиному державному реєстрі транспортних засобів.
Щодо твердження позивача про те, що він є особою з інвалідністю, а тому має право на безоплатне паркування у м. Львів. Безоплатне паркування транспортних засобів, якими керують водії з інвалідністю або водії, які перевозять осіб з інвалідністю може здійснюватися виключно в межах місць для стоянки, що визначеними операторами майданчиків для платного паркування та позначені відповідними дорожніми знаками та дорожньою розміткою. У випадку розміщення транспортних засобів поза межами місць, призначених для водіїв, які належать до категорії осіб з інвалідністю осіб, що їх перевозять, - паркування здійснюється на загальних підставах.
Частиною 1 статті 52-2 Закону України «Про дорожній рух» встановлено, що при розміщенні транспортних засобів на майданчику для платного паркування особи, які розміщують транспортні засоби на такому майданчику, оплачують вартість послуг з користування майданчиком для платного паркування транспортного засобу згідно з тарифом, встановленим органом місцевого самоврядування відповідно до порядку формування тарифів на послуги з користування майданчиками для платного паркування транспортних засобів, затвердженого Кабінетом Міністрів України.
Крім того, водії, які належать до категорії осіб з інвалідністю, мають дотримуватись Правил дорожнього руху України та користуватись пільгами, які передбачені чинним законодавством.
При цьому, факт вчинення водієм правопорушення, передбаченому ч. 1 ст. 122 КУпАП, підтверджується наявними у матеріалах доказами.
Враховуючи вищезазначене, складання інспектором адміністративного протоколу відносно гр. ОСОБА_1 відповідає вимогам чинного законодавства.
На підтвердження факту вчинення адміністративного правопорушення представником Департаменту міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради, разом з відзивом на позов, що долучено до матеріалів справи, надано фотофіксацію.
У зв'язку із вищезазначеним в сукупності, відповідач приходить до висновку, що постанова щодо ОСОБА_1 складена правомірно та підтверджена належними та допустимими доказами, просить у задоволенні позову відмовити.
10.10.2025р. позивачем подано заперечення на відзив, просить визнати недопустими докази фото фіксації, подані Департаментом міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради, окрім того просить стягнути компенсацію моральної шкоди у розмірі 5000,00грн. (а.с.34-35).
В судове засіданні учасники справи не з'явились. Від позивача надійшла заява про розгляд справи без його участі.
Згідно з ч. 4 ст. 229 та ч. 3ст. 268 КАС України, суд доходить до висновку про можливість розгляду справи у відсутність сторін, без фіксації судового засідання технічними засобами.
Суд, повно та всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи, приходить до наступного висновку.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України основним завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними управлінських функцій.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 5 КАС України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до положень ст. 1 КУпАП, завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством.
Згідно з ч. 1 ст. 9, ст. 10 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо допускала настання цих наслідків.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі О'Галлоран та Франціс проти Сполученого Королівства від 29 червня 2007 року зазначено, що будь-хто, хто вирішив володіти чи керувати автомобілем, знав, що таким чином він піддає себе режиму регулювання, котрий застосовується, оскільки визнавалося, що володіння і користування автомобілем може потенційно завдати серйозної шкоди. Можна вважати, що ті, хто вирішив володіти та керувати автомобілями, погодилися на певну відповідальність та обов'язки.
Згідно з п.1 ст.247 Кодексу України про адміністративне правопорушення обов'язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події адміністративного правопорушення.
В силу статті 7 КУпАП, ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом.
Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності.
Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом.
Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, правом оскарження, іншими встановленими законом способами.
Таким чином, притягнути до адміністративної відповідальності можна лише ту особу, яка вчинила дії, що підпадають під ознаки адміністративного правопорушення та яка є або може бути суб'єктом адміністративного правопорушення.
При цьому, завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є, зокрема, своєчасне, повне і об'єктивне з'ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом (стаття 245 КУпАП).
Згідно зі ст. 252 КУпАП орган (посадова особа), що розглядає справу про адміністративне правопорушення оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю.
Водночас, стаття 280 КУпАП закріплює обов'язок посадової особи при розгляді справи про адміністративне правопорушення з'ясувати чи було вчинено адміністративне правопорушення та чи винна дана особа в його вчиненні.
За змістом статті 247 КУпАП, провадження в справі про адміністративне правопорушення не може бути розпочато, а розпочате підлягає закриттю за таких обставин, зокрема за відсутністю події і складу адміністративного правопорушення.
Відповідно дост.251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото - і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.
Правовідносини, що стосуються дорожнього руху врегульовані Постановою Кабінету Міністрів України "Про Правила дорожнього руху" від 10.10.2001 № 1306( далі - Постанова № 1306).
За змістом п. 1.1. Постанови № 1306, ці Правила відповідно до Закону України "Про дорожній рух" встановлюють єдиний порядок дорожнього руху на всій території України. Інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху (перевезення спеціальних вантажів, експлуатація транспортних засобів окремих видів, рух на закритій території тощо), повинні ґрунтуватися на вимогах цих Правил.
Вимогами частини п'ятої статті 14 Закону України «Про дорожній рух» учасникам дорожнього руху ставиться обов'язок знати і неухильно дотримуватися вимог цього закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху.
Розділом 8 вказаних Правил встановлено порядок та особливості регулювання дорожнього руху.
Згідно з п. 8.1. вказаного розділу Правил, регулювання дорожнього руху здійснюється за допомогою дорожніх знаків, дорожньої розмітки, дорожнього обладнання, світлофорів, а також регулювальниками.
При цьому, відповідно до вимог п. 8.2-1. Постанови № 1306, дорожні знаки застосовуються відповідно до цих Правил і повинні відповідати вимогам національного стандарту.
Підпунктом в) пункту8.4розділу 8 Правил дорожнього руху України (ПДР) визначено, що заборонні знаки - запроваджують або скасовують певні обмеження в русі.
Пунктом 3.34 розділу 33 ПДР, визначено заборонний знак «Зупинку заборонено», відповідно до якого забороняються зупинка і стоянка транспортних засобів, крім таксі, що здійснює посадку або висадку пасажирів (розвантаження чи завантаження вантажу).
Відповідно до пункту 1.10 ПДР зупинка - припинення руху транспортного засобу на час до 5 хвилин або більше, якщо це необхідно для посадки (висадки) пасажирів чи завантаження (розвантаження) вантажу, виконання вимог цих Правил (надання переваги в русі, виконання вимог регулювальника, сигналів світлофора тощо). Поряд з цим, стоянка - припинення руху транспортного засобу на час, більший ніж 5 хвилин, з причин, не пов'язаних з необхідністю виконання вимог цих Правил, посадкою (висадкою) пасажирів, завантаженням (розвантаженням) вантажу.
Розділом 33 ПДР передбачено зону дії заборонних знаків, зокрема для дорожнього знаку.
Згідно пункту 3 розділу 33 ПДР, дія знаку 3.34 «Зупинку заборонено» - поширюється на той бік дороги, на якому він встановлений.
Відповідно, від місця встановлення знаку 3.34 «Зупинку заборонено» до місця зупинки транспортного засобу по вул. Козельницька, 2 - відсутні вулиці, які б перехрещували вул. Козельницьку.
Оглянувши фотографії (додаток - 1), зроблені інспектором з паркування, видно, що транспортний засіб зупинено в зоні дії знаку 3.34 «Зупинку заборонено», оскільки на фото знаку та на фото транспортного засобу позивача видно ті самі нерухомі об'єкти, в тому числі будівлі.
Оскільки транспортним засобом Volkswagen з державним номерним знаком НОМЕР_1 було здійснено зупинку 13.02.2024 року о 11:59 год за адресою: м. Львів, на вул. Козельницька - 2, про що зазначено на матеріалах фотофіксації адміністративного правопорушення, наведених у додатку 1, в верхньому лівому куті. Даний транспортний засіб знаходився в зоні дії дорожнього знаку 3.34 "Зупинку заборонено", що не відповідає вимогам п.8.4в і п. 3.34 розділу 33 ПДР.
Частиною першою статті 122 КУпАП передбачена відповідальність за перевищення встановлених обмежень швидкості руху транспортних засобів більш як на двадцять кілометрів на годину, порушення вимог дорожніх знаків та розмітки проїзної частини доріг, правил перевезення вантажів, буксирування транспортних засобів, зупинки, стоянки, проїзду пішохідних переходів, ненадання переваги у русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах, а так само порушення встановленої для транспортних засобів заборони рухатися тротуарами чи пішохідними доріжками.
Відповідно до статті 14-2 КУпАП адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, або за порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису) (за допомогою технічних засобів, що дають змогу здійснювати фотозйомку або відеозапис та функціонують згідно із законодавством про захист інформації в інформаційно-телекомунікаційних системах), несе відповідальна особа - фізична особа або керівник юридичної особи, за якою зареєстровано транспортний засіб, а в разі якщо до Єдиного державного реєстру транспортних засобів внесено відомості про належного користувача відповідного транспортного засобу, - належний користувач транспортного засобу, а якщо в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань відсутні на момент запиту відомості про керівника юридичної особи, за якою зареєстрований транспортний засіб, - особа, яка виконує повноваження керівника такої юридичної особи.
В підтвердження обставин вчинення позивачем порушення за оскаржуваною постановою представниками відповідача до суду першої інстанції було долучено фотоматеріали з яких видно, що ТЗ, зупинено в зоні дії знаку 3.34 «Зупинку заборонено».
Окрім того, відповідно до п.15.10 «а» стоянка забороняється в місцях, де заборонена зупинка та стоянка транспортних засобів повинні здійснюватися у спеціально відведених місцях, або на узбіччі, якщо це не заборонено дорожніми знаками або розміткою.
Переконання позивача про те, що вказаний дорожній знак встановлений з порушенням відповідних вимог, не надає підстави не виконувати вимоги дорожнього знаку. Лише після того, як позивачем в належний та законний на це спосіб буде доведено, що вказаний дорожній знак встановлений безпідставно і такий буде демонтовано, можна буде стверджувати про можливість зупинки у відповідному місці.
Доказів того, що встановлений дорожній знак в не відповідає вимоги ДСТУ, матеріали справи не містять, позивачем не надано, а судом не встановлено.
Тому, посилання позивача на невідповідність розташування дорожнього знаку не можуть вважатися такими, що спростовують вчинення особою правопорушення, що могло б слугувати підставою для скасування оскаржуваної постанови.
Водночас, на підтвердження позиції позивача, могли б слугувати докази звернення позивача до відповідних органів щодо неналежного розташування дорожнього знаку, проте таких доказів стороною не надано.
Крім того, будь-яких доказів або тверджень, що зупинка транспортного засобу була вимушена чи вчинена в стані крайньої необхідності або через погане самопочуття, тощо, позивачем не надано.
Доводи позивача про те, що дорожній знак 3.34ПДРУкраїни встановлений з порушеннями державних стандартів, не можуть бути підставою порушення правил дорожнього руху, оскільки висновків відповідних організацій не існує, а відповідно водії не мають право порушувати правила дорожнього руху(знаку), який встановлений відповідними органами.
Аналогічні висновки викладені в п. 38.2 постанови Верховного Суду від 28 листопада 2018 року в справі №404/3116/16-а.
Такої позиції притримується й колегія суддів П'ятого апеляційного адміністративного суду в постанові від 08 листопада 2023 року по справі № 484/4638/23, а також Перший апеляційний адміністративний суд в постанові від 21 березня 2024 року по справі №233/6928/23.
Поряд з цим, схожих висновків дійшов і Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постанові від 16 січня 2020 року по справі №761/9439/17, провадження № К/9901/21493/18.
Щодо твердження позивача про те, що він є особою з інвалідністю, а тому має право на безоплатне паркування у м. Львів. Безоплатне паркування транспортних засобів, якими керують водії з інвалідністю або водії, які перевозять осіб з інвалідністю може здійснюватися виключно в межах місць для стоянки, що визначеними операторами майданчиків для платного паркування та позначені відповідними дорожніми знаками та дорожньою розміткою.
У випадку розміщення транспортних засобів поза межами місць, призначених для водіїв, які належать до категорії осіб з інвалідністю осіб, що їх перевозять, - паркування здійснюється на загальних підставах.
Частиною 1 статті 52-2 Закону України «Про дорожній рух» встановлено, що при розміщенні транспортних засобів на майданчику для платного паркування особи, які розміщують транспортні засоби на такому майданчику, оплачують вартість послуг з користування майданчиком для платного паркування транспортного засобу згідно з тарифом встановленим органом місцевого самоврядування відповідно до порядку формування тарифів на послуги з користування майданчиками для платного паркування транспортних засобів, затвердженого Кабінетом Міністрів України. Інспекторам з паркування забороняється приймати грошові кошти у готівковій формі в рахунок оплати вартості таких послуг та/або в рахунок оплати штрафів, накладених на місці вчинення правопорушення.
Окрім цього, згідно з частиною 2 ст. 52-2 Закону України «Про дорожній рух», положення частини першої цієї статті не застосовуються у випадках, визначених частинами 6 та 7 ст. 30 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» щодо місць для безоплатного паркування, а також до осіб та транспортних засобів, які відповідно до закону та/або рішення відповідної міської, селищної, сільської ради звільняються від оплати вартості послуг з користування майданчиками для платного паркування транспортних засобів на спеціально відведених (позначених) на цих майданчиках місцях.
Згідно з частиною 6 ст. 30 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», власники спеціально обладнаних чи відведених майданчиків для паркування забезпечують виділення та облаштування в межах майданчиків місць для безоплатного паркування транспортних засобів, якими керують водії з інвалідністю або водії, які перевозять осіб з інвалідністю. Водії з інвалідністю або водії, які перевозять осіб з інвалідністю, у тому числі на транспортних засобах, що належать підприємствам, установам, організаціям, які здійснюють діяльність у сфері соціального захисту населення, та громадським об'єднанням осіб з інвалідністю, мають право на встановлення на транспортному засобі розпізнавального знака «Водій з інвалідністю» та під час перевезення осіб з інвалідністю користуються всіма перевагами, що надаються водіям з інвалідністю .
Крім того, водії, які належать до категорії осіб з інвалідністю, мають дотримуватись Правил дорожнього руху України та користуватись пільгами, які передбачені чинним законодавством.
Відповідно до ч.7 ст.30 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», якщо власники спеціально обладнаних чи відведених майданчиків для паркування не забезпечили виділення та облаштування місць, призначених для безоплатного паркування транспортних засобів, якими керують водії з інвалідністю або водії, які перевозять осіб з інвалідністю, такими місцями на відповідних майданчиках вважаються місця, на яких розміщені транспортні засоби, якими керують водії з інвалідністю або водії, які перевозять осіб з інвалідністю.
На виконання вищевказаних норм та врегулювання порядку надання пільг щодо безоплатного паркування особами з інвалідністю, Кабінетом Міністрів України було затверджено постановою від 25.05.2011 №585 Порядок надання пільг водіям з інвалідністю, водіям, які перевозять осіб з інвалідністю, у тому числі транспортними засобами, що належать громадським організаціям осіб з інвалідністю, підприємствам, установам, організаціям, які провадять діяльність у сфері соціального захисту населення, на безоплатне паркування і зберігання транспортних засобів (далі Порядок).
Відповідно до п. 5 Порядку, безоплатне паркування здійснюється шляхом розташування транспортного засобу на місці для безоплатного паркування з урахуванням дорожніх знаків та дорожньої розмітки, а також з дотриманням Правил паркування транспортних засобів, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 р. № 1342, і Правил дорожнього руху, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10.10.2001 р. № 1306. При цьому в лівому нижньому куті лобового скла транспортного засобу розміщується розпізнавальний знак «Водій з інвалідністю».
Як вбачається із наведених правових норм, безоплатне паркування транспортних засобів, якими керують водії з інвалідністю або водії, які перевозять осіб з інвалідністю може здійснюватися виключно в межах місць для стоянки, що визначеними операторами майданчиків для платного паркування та позначені відповідними дорожніми знаками та дорожньою розміткою.
Відповідно до ч. 3 ст. 13 Конституції України власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.
Європейський суд з прав людини у рішенні у справі О'Галлоран та Франціс проти Сполученого Королівства від 29.06.2007 постановив, що будь-яка особа, яка володіє чи керує автомобілем, підпадає під дію спеціальних правил, оскільки володіння та використання автомобілів є таким, що потенційно може завдати серйозної шкоди. Ті, хто реалізували своє право володіти автомобілями та їздити на них, тим самим погодились нести певну відповідальність та виконувати додаткові обов'язки у правовому полі.
Твердження позивача, що від не був обізнаний про існування зазначеної постанови, оскільки не отримував її копії та про факт її винесення я дізнався лише після отримання документів від приватного виконавця Маковецького Зоряна Вікторовича не відповідає дійсності, оскільки на фотофіксаціях транспортного засобу наявне фото з повідомленням про притягнення до адміністративної відповідальності, яке було залишено інспектором з паркування на транспортному засобі 18.06.2025 року.
Згідно з ч. 5 ст. 279-1 КУпАП Постанова про накладення адміністративного стягнення за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі, або за порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксоване в режимі фотозйомки (відеозапису), може виноситися без участі особи, яка притягається до адміністративної відповідальності.
Отже, винесення постанови без участі позивача не обмежувало його права на захист.
Гарантії, передбачені ст. 268 КУпАП не поширюються на осіб, які притягуються до адміністративної відповідальності за порушення правил зупинки, стоянки чи паркування транспортних засобів, зафіксовані в режимі фотозйомки.
Як зазначає позивач, що оскаржувану постанову отримав лише у вересні 2025 року після арешту рахунків приватним виконавцем.
Згідно з ч. 10 ст. 279-1 КУпАП у разі невручення постанови адресату за зазначеною в Єдиному державному реєстрі транспортних засобів адресою днем отримання постанови вважається день повернення поштового відправлення з позначкою про невручення до органу (підрозділу), уповноважена посадова особа якого винесла відповідну постанову.
Тому, позивача слід вважати таким, що належно був повідомлений про притягнення його до адміністративної відповідальності, а відповідачем - Департаментом міської мобільності та вуличної інфраструктури, було дотримано встановлених чинним законодавством вимог щодо інформування правопорушника про застосування щодо нього заходу адміністративного впливу.
Щодо заявленої вимоги про відшкодування моральної шкоди суд зазначає наступне.
Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до частини п'ятої статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб'єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб'єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства.
Оскільки позивачем вимогу про відшкодування моральної шкоди заявлено разом з вимогою щодо скасувати постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, то такі вимоги розглядаються адміністративним судом.
Частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Поняття моральної шкоди наведене у статті 23 ЦК України, в якій зазначено, що моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до роз'яснень, наданих у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкодженням здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зав'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17.
Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання (пункт 52).
Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого (пункт 56).
У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставини справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу статті 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується обов'язок доказування їх правомірності покладається на відповідача (частина друга статті 77 КАС України) (пункт 57).
У розвиток цих положень, у постанові від 27.11.2019 у справі №750/6330/17 Верховний Суд звернув увагу на те, що виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органами державної влади та органами місцевого самоврядування, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір (п. 51). У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам (пункт 53).
Відповідно до частини п'ятої статті 242 КАС при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд зазначає, що позивач не довів, що притягнення його до адміністративної відповідальності викликало у нього страждання, які полягали у почутті несправедливості, тривалій невизначеності, емоційному напруженні та необхідності докладати зусиль для захисту порушених прав у судовому порядку, що може досягли рівня страждань або приниження, які є моральною шкодою.
Статтею 9 КАС України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Із зазначеного вбачається, що першочерговим завданням судочинства є захист порушених прав та свобод людини, які визнаються найвищою цінністю. З цією метою сторонам забезпечується рівність та свобода у наданні суду доказів, що підтверджують заявлені ними вимоги.
Поняття доказів наведено у статті 72 КАС України, відповідно до якої доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Відповідно до статей 73, 74 КАС України надані сторонами докази мають відповідати вимогам належності та допустимості, тобто, містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними в порядку, встановленому законом.
Обов'язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 КАС України, відповідно до якої кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.
Із врахуванням вищезазначених правових норм, слід зазначити, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов'язок доказування її заподіяння покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.
З матеріалів справи не вбачається жодних доказів того, що саме протиправні дії спричинили погіршення стану здоров'я позивача.
Суд зазначає, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження причинно-наслідкового зв'язку між стверджуваними душевними та психологічними стражданнями і протиправними діями відповідача щодо винесення оскаржуваної постанови. Позивачем не доведено наявності усіх складових елементів для застосування правового механізму відшкодування моральної шкоди, а саме - відсутнє матеріальне підтвердження моральної шкоди, не розкрито її суть в цілому та не доведено її фактичне існування.
Згідно із судової практики Європейського суду з прав людини (рішення від 25.10.1993 у справі «Гольм проти Швеції», від 29.11.1996 у справі «Саундерс проти Сполученого Королівства», від 25.07.2001 у справі «Перна проти Італії», від 13.07.2006 у справі «Сілін проти України») визнання порушення прав особи неправомірними діями інших осіб само по собі є достатньою справедливою сатисфакцією за моральну шкоду, спричинену такими діями.
Отже, зважаючи на те, що позивачем не доведено обставини, що підтверджують заподіяння йому душевних страждань, шкоди здоров'ю, чи інших втрат немайнового характеру, з яких суд міг би встановити характер та обсяг моральних страждань, не зазначено з яких міркувань виходив позивач, визначаючи її розмір, та якими доказами це підтверджується, не доведено причинно-наслідковий зв'язок з предметом позову.
Відтак у задоволенні даної вимоги слід відмовити.
Обов'язок щодо збирання доказів покладається на осіб, уповноважених на складання протоколів про адміністративні правопорушення, визначених статтею 255 цього Кодексу.
Згідно оспорюваної постанови, позивача було притягнуто до адміністративної відповідальності, у зв'язку з порушенням ПДР, зокрема, за зупинку в зоні дії знаку 3.34 «Зупинку заборонено».
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних до нього причин.
Таким чином, позивачем суду не було надано належних та допустимих доказів щодо спростування факту вчинення ним адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1ст.122 КУпАП, а саме того, що водієм не було порушено вимог дорожнього знаку 3.34 «Зупинку заборонено» на вул. Антоновича в районі будинку 112а у м. Львові.
В свою чергу, стороною відповідача надано фотофіксацію, що долучено до матеріалів справи, яка повністю підтверджує наявність в діях позивача складу адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1ст.122 КУпАП.
Враховуючи досліджені в судовому засіданні обставини та встановлені факти на підставі наданих сторонами доказів, суд дійшов висновку, що доводи позовної заяви є необґрунтованими та спростовуються доказами наданими Департаментом міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради.
З огляду на наведене, виходячи з засад розумності та справедливості, суд приходить до переконливого висновку про те, що при винесенні постанови по справі про адміністративне правопорушення №ЛВ00883210 від 01.07.2025 інспектором з паркування, він діяв на підставі та в межах повноважень та у спосіб, що передбачений діючим законодавством України.
Враховуючи вищевказане суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову.
Відповідно до ч. 1 ст. 143 КАС України, суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Зважаючи на те, що у задоволенні позовних вимог відмовлено, відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати, йому не відшкодовуються.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст.2,5,9,76,77,90,139,205,229, 241-246, 250, 255, 286, 293,295 КАС України, суд,-
ухвалив:
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Департаменту міської мобільності та вуличної інфраструктури Львівської міської ради, за участю третьої особи приватного виконавця виконавчого округу Львівської області Маковецького Зоряна Вікторовича про скасування постанови про адміністративне правопорушення та зняття арешту з рахунків - відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Восьмого апеляційного адміністративного суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Датою ухвалення судового рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене).У разі проголошення у судовому засіданні скороченого (вступної та резолютивної частин) судового рішення суд повідомляє, коли буде складено повне судове рішення.
Повне рішення складено 02.02.2026 року.
Суддя В. В. Свірідова