Провадження № 22-ц/803/592/26 Справа № 202/3148/25 Суддя у 1-й інстанції - Михальченко А. О. Суддя у 2-й інстанції - Никифоряк Л. П.
03 лютого 2026 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд колегією суддів у складі:
судді-доповідача Никифоряка Л.П.,
суддів Гапонова А.В., Халаджи О.В.,
за участі секретаря судового засідання Сахарова Д.О.,
Учасники справи:
позивач/відповідач за зустрічним позовом ОСОБА_1 ,
відповідач/позивач за зустрічним позовом ОСОБА_2 ,
третя особа, яка не заявляла самостійних вимог щодо предмета спору, Приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Ричка Катерина Юріївна,
розглянув відкрито в залі судових засідань Дніпровського апеляційного суду в місті Дніпро справу, що виникла з сімейних правовідносин, в якій подана апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м.Дніпра від 07 липня 2025року, головуючий у суді першої інстанції Пономаренко О.М.
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2025року ОСОБА_1 подала в суд позов проти ОСОБА_2 , третьою особою, яка не заявляла самостійних вимог щодо предмета спору визначила приватного нотаріуса Дніпровського міського нотаріального округу Ричку Катерину Юріївну, вимоги позову зводились до:
- визнання недійсною окремої частини договору купівлі-продажу квартири від 30 серпня 2013року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою К.Ю., зареєстрованого в реєстрі за № 2898, в частині покупця;
- переведення на ОСОБА_1 права покупця 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 ;
- визнання спільною сумісною власністю подружжя квартира АДРЕСА_1 та автомобіля марки Renault, модель Kangoo, 2012 року випуску, синього кольору, ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ;
- визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину даної квартири та 1/2 частину даного автомобіля.
Існування таких вимог позивачка пов'язувала з тим, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем з 07 жовтня 2011року, сімейні відносини припинені. В період шлюбу позивачкою та відповідачем за спільні кошти була придбана квартира АДРЕСА_1 , договір купівлі-продажу був оформлений на ОСОБА_2 . У 2024 році від відповідача їй стало відомо, що у пункті 11 договору купівлі-продажу квартири від 30 серпня 2013року зазначено, що майно набувається покупцем в особисту власність, за кошти, набуті в порядку дарування від батьків відповідача за нотаріально посвідченим договором дарування. Таку умову договору купівлі-продажу квартири позивачка вважає зловживанням зі сторони відповідача, що поставило її в надзвичайно невигідне матеріальне становище і суперечить нормам матеріального права та є підставою для визнання недійсними відповідних пунктів договору та правовою підставою для переведення прав покупця на 1/2 частину спірної квартири.
Стверджувала, що квартира була придбана не за кошти батьків відповідача, а за спільні кошти подружжя, частину з яких, а саме 12 000,00 доларів США, вона взяла у позику у своєї сестри, на підтвердження чого написала розписку, після чого передала їх чоловіку для придбання житла.
Крім того, зазначила, що в період шлюбу, 29 вересня 2021року, позивачкою та відповідачем за спільні кошти також було придбано автомобіль Renault Kangoo, який було зареєстровано за відповідачем.
Вказувала, що оскільки квартира та автомобіль були придбані у період шлюбу та за спільні кошти подружжя, то таке майно є спільною сумісною власністю подружжя, в якому частки чоловіка та дружини є рівними.
Короткий зміст зустрічних позовних вимог
У квітні 2025року ОСОБА_2 подав в суд зустрічний позов проти ОСОБА_1 та вимагав визнати за ним право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Існування таких вимог позивач пов'язував із тим, що з 07 жовтня 2011року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 30 серпня 2013 року його батьки подарували йому грошові кошти в сумі 180 242,00грн, що було оформлено нотаріально посвідченим договором дарування, та того ж дня за ці кошти ним було придбано квартиру АДРЕСА_1 , вартість квартири становила 180242,00грн. Тобто, зазначене нерухоме майно хоча і було набуте ним за час шлюбу, але за кошти, які належали йому особисто, були подаровані йому батьками, а тому таке нерухоме майно є його особистою приватною власністю.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпра від 07 липня 2025року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задоволено частково.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на частку легкового загального універсалу Renault Kangoo, 2012 року випуску, номер кузову: НОМЕР_2 , номер двигуна НОМЕР_3 .
В іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 - відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання майна особистою власністю, задоволено.
Визнано за ОСОБА_2 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 (реєстраційний номер майна 145272712101).
Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Задовольняючи частково первісний позов, суд першої інстанції виходив з того, що спірний транспортний засіб було придбано подружжям в період шлюбу, презумпцію належності цього майна до об'єктів спільної сумісної власності подружжя не спростовано, а відтак транспортний засіб є спільним майном подружжя. Посилався на те, що вимога про визнання майна спільною сумісною власністю є неефективним способом захисту, належним у цьому випадку є саме визнання права, а тому за позивачем за первісним позовом слід визнати право власності на 1/2 частину транспортного засобу.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог первісного позову про визнання недійсним окремої частини договору купівлі-продажу квартири, переведення прав покупця, поділу квартири та задовольняючи зустрічний позов, суд першої інстанції виходив з того, що квартира хоча і була придбана сторонами у період шлюбу, однак набута за особисті кошти ОСОБА_2 та є його особистою власністю.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу
20 липня 2025року ОСОБА_1 , через представника ОСОБА_3 , подала безпосередньо до суду апеляційної інстанції за допомогою системи “Електронний суд» апеляційну скаргу на рішення Індустріального районного суду м. Дніпра від 07 липня 2025року.
В апеляційній скарзі заявник не погодилась з висновками суду в частині відмови у задоволенні її позову та в частині задоволення зустрічного позову, і висловила вимогу про скасування рішення суду в цій частині з ухваленням нового про задоволення її позову повністю та відмову у задоволенні зустрічного позову.
Незаконність та необґрунтованість рішення суду в оскаржуваній частині на думку заявника полягає у тому, що не надано належної оцінки наявним в матеріалах справи доказам щодо придбання спірної квартири у період шлюбу за спільні кошти подружжя, внаслідок чого суд прийшов до помилкового висновку, що спірна квартира є особистою власністю відповідача за первісним позовом.
Доводи апеляційної скарги зводились до того, що квартира фактично була придбана не за 180 242,00грн, а за 37 000,00 доларів США, що за курсом станом на 30 серпня 2013року становило 296 000,00грн.
Звертала увагу, що поза увагою суду першої інстанції залишилась та обставина, що в попередньому договорі купівлі квартири вартість квартири становила 300 440,00грн, а через два дні відповідач за первісним позовом купив квартиру начебто за 180 242,00грн, хоча при цьому продавець надав відповідачу розписку про отримання грошових коштів за продану квартиру в сумі 37 000,00 доларів США.
Вважала доведеним факт укладення нею договору позики та отримання від ОСОБА_4 позики в сумі 12 000,00 доларів США в інтересах сім'ї з метою придбання спірної квартири.
Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 заперечив проти задоволення апеляційної скарги, просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін через те, що обставини якими апелянт обґрунтовувала свої апеляційні вимоги не підтверджені в результаті розгляду цього спору та доводи, наведені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків суду.
Надходження апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції
24 липня 2025року ухвалою судді Дніпровського апеляційного суду витребувано цивільну справу з Індустріального районного суду м. Дніпра; та 09 вересня 2025року справа надійшла на адресу апеляційного суду.
15 вересня 2025року ухвалою судді Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу було залишено без руху.
Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 22 вересня 2025року відкрито апеляційне провадження у справі.
09 жовтня 2025року ухвалою Дніпровського апеляційного суду справу призначено до розгляду на 1610год 09 грудня 2025року.
09 грудня 2025року розгляд справи було відкладено на 1210год 03 лютого 2026року.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що про час та місце слухання даної справи апеляційним судом сторони у справі повідомлені належним чином у відповідності до вимог статей 128-130 ЦПК України, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень та довідкою про доставку електронного листа.
Фактичні обставини встановлені в ході судового розгляду, які підтверджені належними та допустимими доказами
07 жовтня 2011року між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 зареєстровано шлюб, актовий запис № 952, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_4 /том І а.с.82/.
У зв'язку з реєстрацією шлюбу прізвище ОСОБА_5 змінено на “ ОСОБА_6 ».
Від даного шлюбу сторони мають неповнолітню дитину - ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , актовий запис № 81, що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 / том І а.с.83/.
30 серпня 2013року між ОСОБА_8 , ОСОБА_9 з однієї сторони та ОСОБА_2 з другої сторони укладено договір дарування грошових коштів, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою К.Ю., зареєстрований в реєстрі за №2897, відповідно до умов якого ОСОБА_8 та ОСОБА_9 передали ОСОБА_2 , а останній прийняв в дар грошові кошти в сумі 180 242,00грн /том І а.с.124-125/.
Того ж дня, 30 серпня 2013року, між ОСОБА_10 як продавцем та ОСОБА_2 як покупцем було укладено Договір купівлі-продажу квартири-Договір, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою К.Ю., зареєстрований в реєстрі за № 2898, відповідно до умов якого продавець передав у власність покупцю, а покупець прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 45,1кв.м, житловою площею 27,3кв.м, на умовах даного договору і сплатив за неї обумовлену грошову суму /том І а.с.17/.
Відповідно до пунктів 5, 6 даного Договору продаж квартири за домовленістю сторін вчинено за 180 242,00грн, які отримані продавцем від покупця під час оформлення цього договору. В договорі зазначено, що ринкова вартість квартири становить 180242,00грн відповідно до висновку про ринкову вартість, виданого 29 серпня 2013року Центром незалежних експертиз “Гарант».
У пункті 7 цього Договору сторони договору підтвердили факт повного розрахунку за продану квартиру.
У пункті 11 Договору зазначено, що покупець довів до відома продавця, а продавець взяв до уваги той факт, що покупець набуває вищевказане майно в особисту власність, за кошти набуті в порядку дарування від його батьків за договором дарування, посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Ричкою К.Ю. 30 серпня 2013року за реєстровим № 2896, і особи, які б могли поставити питання про визнання за ними права власності на грошові кошти (чи їх частину) що витрачені на купівлю квартири, у тому числі відповідно до статей 65, 74 та 97 Сімейного кодексу України, відсутні.
Також матеріали справи містять копію Попереднього договору від 28 серпня 2013року, в якому зазначено, що ОСОБА_10 зобов'язався продати, а ОСОБА_2 зобов'язався придбати двокімнатку квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 , вартість квартири становить 300440,00грн, що в момент підписання цього договору еквівалентно 37000,00 доларів США по курсу НБУ (том І а.с.77-78).
Право власності ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 30 серпня 2013року, що підтверджується копією витягу з вказаного реєстру № 8718755 від 30 серпня 2013року /том І а.с.49/.
Крім того, під час перебування у шлюбі сторонами було придбано транспортний засіб Renault Kangoo, 2012 року випуску, синього кольору, ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_6 , який 29 вересня 2021року було зареєстровано за ОСОБА_2 , що підтверджується копією свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу серії НОМЕР_7 /том І а.с.80-81/.
Судом першої інстанції під час розгляду справи в судовому засіданні були допитані свідки.
Свідок ОСОБА_4 надала суду показання, що вона є рідною сестрою ОСОБА_1 . У 2013 році вона з чоловіком позичили подружжю ОСОБА_6 12 000,00 доларів США на купівлю квартири, що підтверджується розпискою, оригінал якої не зберігся. Позика надавалася з умовою повернення за можливості, але не більше ніж на п'ять років. Гроші повертали частинами і до повномасштабного вторгнення повністю їх повернули. За грошима ОСОБА_1 та ОСОБА_2 приїздили разом.
Свідок ОСОБА_9 повідомила суду, що є матір'ю ОСОБА_2 у 2011 році син одружився з ОСОБА_1 , яку привів жити до батьків та згодом у них народилась дитина. Крім них у квартирі мешкали брат ОСОБА_11 з дружиною. У 2013 році вона вирішила придбати сину квартиру за кошти, які разом із чоловіком накопичила протягом життя, а також частково отримала від продажу спадкового майна. Квартиру шукала і домовлялася з продавцем саме вона. Гроші в сумі 180 242,00грн подарували сину, що засвідчили нотаріально. У той самий день, у того ж нотаріуса, ОСОБА_2 купив квартиру по АДРЕСА_3 . ОСОБА_1 була обізнана про всі ці дії. Вона, її чоловік та ОСОБА_2 про позику від сестри ОСОБА_1 нічого не знали. Про завдаток їй також нічого не відомо.
Мотивувальна частина
Позиція апеляційного суду
Суд апеляційної інстанції заслухав суддю-доповідача щодо змісту судового рішення, яке оскаржено, дослідив доводи апеляційної скарги та з'ясував межі, в яких повинна здійснюватися перевірка рішення, встановлюватися обставини і досліджуватися докази.
У даній справі ОСОБА_1 заперечує висновки суду в частині відмови у задоволенні її позовних вимог про визнання недійсним окремої частини Договору купівлі-продажу квартири, переведення прав покупця, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділу квартири, а також в частині задоволення зустрічного позову про визнання квартири особистою приватною власністю ОСОБА_2 , тож з огляду на те, що не оспорюються вимоги первісного позову (про поділ транспортного засобу), які судом першої інстанції задоволено, рішення суду щодо таких вимог не може бути предметом перегляду в апеляційному порядку.
У своїх висновках про відмову у задоволенні первісного позову в частині визнання недійсним окремої частини Договору, переведення прав покупця, визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, поділу квартири та про задоволення зустрічного позову суд першої інстанції виходив з того, що квартира є особистою власністю ОСОБА_2 , оскільки незважаючи на її придбання у період шлюбу майно набуте за особисті кошти ОСОБА_2 , які були подаровані йому батьками.
Вислухав пояснення учасників справи котрі з'явились до суду, за відсутності інших учасників справи, які повідомлені про дату, час і місце судового засідання у спосіб встановлений законом суд дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення так як судом першої інстанції при ухваленні рішення додержані норми матеріального і процесуального права.
Мотиви та норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції
Згідно з частиною третьою статті 368 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 Сімейного кодексу України - СК України).
Статтею 60 СК України унормовано, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з частиною першою статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до частини першої статті 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Конструкція норми статті 60 СК України вказує на презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя та заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово висновувала, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна (постанови Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019року у справі № 554/8023/15-ц, від 23 січня 2024року у справі № 523/14489/15-ц).
Встановлюючи право спільної сумісної власності подружжя на майно слід установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.
Тобто, статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями, як час набуття майна і кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).
У справі, що розглядається, сторони визнавали та матеріалами справи підтверджується, що квартира АДРЕСА_1 була набута ОСОБА_2 у період шлюбу з ОСОБА_1 , а саме 30 серпня 2013року.
У Договорі купівлі-продажу квартири від 30 серпня 2013року, ціну визначено за домовленістю сторін в розмірі 180 242,00грн, та в правочині зазначено що саму цю суму отримано продавцем і засвідчено факт повного розрахунку за Договором.
Одночасно ОСОБА_2 заперечував проти презумпції спільності майна подружжя щодо вказаної квартири, стверджував, що ця квартира була набута ним за його особисті кошти, отримані в дар від батьків на підставі нотаріально посвідченого договору дарування, з чим пов'язував виникнення у нього саме права особистої приватної власності на квартиру.
ОСОБА_1 заперечувала цю обставину, наполягала на тому, що квартира була придбана за спільні кошти подружжя та не за 180 242,00грн, а за 37 000,00 доларів США, частину з яких, а саме 12 000,00 доларів США, вона взяла у позику у своєї сестри та передала їх чоловіку для придбання житла.
За умов що склалися, вирішального значення набуває з'ясування обставини з приводу походження коштів, за які була придбана квартира.
Умови Договору, пункт 11, містить посилання на те, що покупець набуває вищевказане майно в особисту власність, за кошти набуті в порядку дарування.
На підтвердження придбання квартири за особисті кошти ОСОБА_2 надав договір дарування грошових коштів від 30 серпня 2013року, укладений між ОСОБА_8 , ОСОБА_9 з однієї сторони та ОСОБА_2 з другої сторони, який було посвідчено приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою К.Ю., відповідно до умов якого ОСОБА_2 було передано в дар грошові кошти в сумі 180 242,00грн.
Вказаний договір дарування грошових коштів нотаріально посвідчений, відповідає вимогам законодавства, не є розірваним чи нікчемним, дійсність цього договору в судовому порядку не оспорювалась.
Факт укладення договору дарування грошових коштів та передачі ОСОБА_2 грошових коштів в означеному розмірі підтвердила також допитана під час розгляду справи в суді першої інстанції свідок ОСОБА_9 .
У пунктах 2 та 3 частини першої статті 57 СК України закріплено правило, за яким майно, набуте дружиною чи чоловіком за час шлюбу, але на підставі договору дарування, або за кошти, які належали їй, йому особисто, є особистою приватною власністю відповідно лише дружини чи чоловіка.
Тобто, 30 серпня 2013року ОСОБА_2 набув грошові кошти в сумі 180 242,00грн в особисту приватну власність та на них не поширювався режим спільної сумісної власності подружжя, та наведена обставина не спростована ОСОБА_1 в жодний спосіб.
Також підтверджено умовами самого Договору і жодним чином не спростовано того, що вказані особисті грошові кошти в сумі 180 242,00грн були використані ОСОБА_2 для купівлі ним квартири АДРЕСА_1 .
Належних та допустимих доказів на підтвердження розрахунку ОСОБА_2 з продавцем квартири іншими грошима, а ніж ті, які ним були прийняті в дар від ОСОБА_8 та ОСОБА_9 , матеріали справи не містять, сторонами таких доказів не надано.
Рівність подарованої ОСОБА_2 суми грошових коштів сумі вартості квартири, яка зазначена у договорі купівлі-продажу, а також укладення договору дарування грошових коштів та договору купівлі-продажу квартири в один день та у одного нотаріуса, за умови презумції правомірності таких правочинів свідчать про обгрунтованість позовних вимог ОСОБА_2 .
Ніщо в матеріалах справи не дозволяє припустити, що правочини вчинено на інших умовах ніж ті що зазначені в договорах.
Відповідно до частин першої-третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
Згідно з частинами першою та шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Наполягаючи на тому, що спірна квартира була придбана не за особисті кошти ОСОБА_2 , а за спільні кошти подружжя, ОСОБА_1 надала копію розписки від 27 серпня 2013року про отримання нею в борг від ОСОБА_4 грошових коштів в сумі 12000,00 доларів США строком на п'ять років.
Суд першої інстанції означену розписку відхилив як неналежний доказ, з чим погоджується і суд апеляційної інстанції, оскільки оригінал розписки не надано, допитана під час розгляду справи свідок ОСОБА_4 повідомила, що оригінал розписки не зберігся, що не заперечувала і сама ОСОБА_1 , а також розписка не підтверджує отримання коштів в інтересах сім'ї та їх передання ОСОБА_2 для придбання спірної квартири.
Показання свідка ОСОБА_4 самі по собі не можуть бути доказом на підтвердження укладення ОСОБА_1 договору позики з метою придбання спірної квартири.
Інших доказів на підтвердження отримання ОСОБА_1 у борг грошових коштів та їх використання для придбання спірної квартири позивачкою надано не було, а тому такі обставини колегія суддів вважає недоведеними.
Заразом не спростовують наведених висновків аргументи наведені ОСОБА_1 щодо придбання квартири за 37 000,00 доларів США, а не за 180242,00грн, відповідно до змісту копії Попереднього договору від 28 серпня 2013року, оскільки наміри укласти договір на певних умов не замінюють самого правочину та його умов, також ніщо не вказує що попередні домовленості було реалізовано в Договорі та купівлю-продаж здійснено на інших умов за ціною відмінною від тієї яка зазначена в Договорі.
Більш того, апеляційний суд даючи оцінку наведеному доказу виходить з того, що наявний в матеріалах справи Попередній договір від 28 серпня 2013 року складений в простій письмовій формі та нотаріально не посвідчений, в той час як згідно з абзацом четвертим частини першої статті 635 ЦК України попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору. При цьому, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).
Інших доказів придбання спірної квартири за іншою ціною, ніж зазначено у договорі купівлі-продажу квартири, матеріали справи не містять та позивачкою за первісним позовом таких доказів не надано. В свою чергу відповідач за первісним позовом такі обставини категорично заперечував.
Доводи апеляційної скарги про те, що продавець спірної квартири надав відповідачу розписку про отримання грошових коштів за продану квартиру в сумі 37000,00 доларів США, колегія суддів до уваги не приймає та відхиляє з тих міркувань що такі доводи недоведені, в матеріалах справи відсутня розписка чи інші належні і допустимі докази цього.
Не доведені жодними доказами також і твердження скаржниці про те, що вона особисто передавала продавцю квартири суму завдатку за квартиру.
Тож, доводи апеляційної скарги про те, що спірна квартира є спільною сумісною власністю подружжя не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи та спростовуються встановленими судом обставинами.
Суд першої інстанції надав належну оцінку усім доводам і доказам ОСОБА_1 , на які вона посилалась, правильно оцінивши їх в сукупності та дійшов обґрунтованого висновку про те, що набуття квартири за спільні кошти подружжя не знайшло свого підтвердження під час розгляду справи.
Доводи апеляційної скарги та наявні в матеріалах справи докази не спростовують встановлених судом обставин про те, що спірна квартира була придбана за рахунок належних ОСОБА_2 особистих коштів, які були подаровані йому батьками на підставі нотаріально посвідченого договору дарування.
У зв'язку з викладеним, проаналізувавши наявні в матеріалах справи докази в їх сукупності, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що спірна квартира хоча і була придбана ОСОБА_2 під час шлюбу з ОСОБА_1 , однак придбана за його особисті кошти, а відтак не може вважатись об'єктом спільної сумісної власності подружжя та відповідно до статті 57 СК України є особистою приватною власністю ОСОБА_2 .
За таких обставин суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення зустрічного позову та визнання за ОСОБА_2 права особистої приватної власності на квартиру, одночасно відмовивши ОСОБА_1 у задоволенні первісного позову в частині визнання за нею права власності на 1/2 частину квартири.
Правових підстав для визнання недійсною окремої частини договору купівлі-продажу квартири в частині покупця та переведення на ОСОБА_1 права покупця 1/2 частини квартири судом апеляційної інстанції під час розгляду справи не встановлено, тож, дослідивши докази у справі та надавши їм належну оцінку, врахувавши обставини справи, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з безпідставності позовних вимог ОСОБА_1 в цій частині.
Крім того, суд першої інстанції правильно відмовив ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог в частині визнання спільною сумісною власністю подружжя квартири та автомобіля Renault Kangoo з огляду на неефективність такого способу захисту цивільного права, оскільки при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об'єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна. Такі висновки колегії суддів повністю узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2024року по справі 523/14489/15-ц.
Фактично доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди апелянтки із мотивами судового рішення, які наведені в його обґрунтування, а також переоцінки доказів, проте відповідно до вимог статті 89 ЦПК України оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів учасниками справи діючим законодавством не передбачена.
Саме з такого розуміння вищезазначених обставин та норм матеріального права виходить суд апеляційної інстанції, та вважає що суд першої інстанції виконав вимоги закону про обґрунтованість та законність рішення суду.
Ніщо не вказує на те, що судом не дотримано принципу рівності, що витікає із змісту частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.
Водночас, заявником апеляційної скарги не підтверджено жодних порушень норм процесуального права, через які він не зміг повною мірою реалізувати свої процесуальні права чи які би призвели до ухвалення незаконного рішення, оскільки судом першої інстанції створені умови для того, щоб заявник надав пояснення та докази щодо обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
З урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції вважає, що з'ясувавши в достатньо повному об'ємі права та обов'язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами.
Згідно із статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції проходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а судове рішення - без змін.
Щодо розподілу судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Оскільки апеляційна скарга залишена без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених ОСОБА_1 у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.
Водночас, вирішуючи питання розподілу судових витрат ОСОБА_2 на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції, суд апеляційної інстанції виходить з наступного.
За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
У частині восьмій статті 141 ЦПК України закріплено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), розрахунок наданих послуг, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Наявність документального підтвердження витрат на правничу допомогу та їх розрахунок є підставою для задоволення вимог про відшкодування таких витрат (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018року у справі № 751/3840/15, провадження № 14-280цс18).
На підтвердження витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 надав: договір про надання правової допомоги №2 від 13 квітня 2025року, укладений між адвокатом Гагарським А.П. та ОСОБА_2 ; додаткові угоди № 3 та № 4 від 27 вересня 2025року до договору про надання правової допомоги № 2 від 13 квітня 2025року; акт наданих послуг №2 від 01 жовтня 2025року, згідно з яким адвокатом надано Барану В.В. юридичні послуги (правову допомогу) по аналізу апеляційної скарги, наданню юридичної консультації щодо суті спору, складанню відзиву на апеляційну скаргу; платіжну інструкцію №207567628 від 02 жовтня 2025року на суму 6 000,00грн.
Згідно зі статтею 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» №5076-VI від 05 липня 2012року гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.
У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) вказано, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов'язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов'язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
ОСОБА_2 дійсно отримав правову допомогу від адвоката Гагарського А.П., а отже не викликає сумнівів, що відповідачем за первісним позовом/позивачем за зустрічним позовом фактично здійснено витрати на професійну правничу допомогу, надану адвокатом у зв'язку з розглядом в суді апеляційної інстанції апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення суду першої інстанції.
З урахуванням викладеного, установивши, що відповідачем здійснено витрати на професійну правничу допомогу, беручи до уваги характер правовідносин у цій справі, проаналізувавши обсяг наданих послуг, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для відшкодування ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 6000,00грн.
Зазначений розмір витрат на професійну правничу допомогу відповідає критерію реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності, необхідних процесуальних дій сторони. Саме такий розмір витрат буде об'єктивним та співмірним з виконаною адвокатом роботою у цій справі.
Керуючись статтями 259, 268, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд, -
Залишити без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 .
Рішення Індустріального районного суду м. Дніпра від 07 липня 2025року - залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в розмірі 6000,00грн.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та протягом тридцяти днів може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду з дня складання повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 03 лютого 2026року.
Судді: