Провадження № 11-сс/803/263/26 Справа № 204/13931/25 Суддя у 1-й інстанції - ОСОБА_1 Суддя у 2-й інстанції - ОСОБА_2
29 січня 2026 року м. Дніпро
Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду кримінальних справ :
Головуючого судді ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_5
прокурора ОСОБА_6
захисника ОСОБА_7
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Дніпровського апеляційного суду в режимі відеоконференції матеріали судового провадження за апеляційною скаргами захисника ОСОБА_7 , поданої в інтересах підозрюваного ОСОБА_8 , на ухвалу слідчого судді Чечелівського районного суду міста Дніпра від 30 грудня 2025 року про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно:
ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с.В.Киріївка, Бершадського району Вінницької області, громадянина України, з середньою-технічною освітою, не одруженого, утриманців не маючого, військовослужбовця військової частини НОМЕР_1 , у військовому звані солдат, на посаді 1 інженерного відділення 3 інженерного взводу 5 інженерної роти, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,-
підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.407 Кримінального кодексу України (далі-КК),-
З матеріалів провадження убачається, що органами досудового розслідування ОСОБА_8 підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення за наступних обставин.
Згідно ст. 1 Закону України «Про оборону України», ст. 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення національної безпеки, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про Оборону України» у разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження, а також вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни.
Органи державної влади та органи військового управління, не чекаючи оголошення стану війни, вживають заходів для відсічі агресії. На підставі відповідного рішення Президента України Збройні Сили України разом з іншими військовими формуваннями розпочинають воєнні дії, у тому числі проведення спеціальних операцій (розвідувальних, інформаційно-психологічних тощо) у кіберпросторі.
З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни.
У зв'язку з триваючою повномасштабною збройною агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», на підставі Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №2102-IX, в Україні з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року на 30 діб - до 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року введений воєнний стан, який неодноразово продовжений, а востаннє - Указом Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 20.10.2025 р. № 793/2025, затвердженим Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 21.10.2025 р. № 4643-ІХ, - до 05 години 30 хвилин 03 лютого 2026 року.
Відповідно до витягу з наказу № 121 від 30.04.2025 Командира військової частини НОМЕР_1 солдата ОСОБА_8 - робітника підсобного інженерного відділення інженерного взводу інженерної роти військової частини НОМЕР_1 , з 30.04.2025 зарахований до особового складу військової частини НОМЕР_1 .
Отже, солдат ОСОБА_8 , в розумінні вимог ст. ст. 18, 19, 22, 401, диспозиції ст. 407 КК України, є військовослужбовцем, тобто суб'єктом вказаного злочину та останньому було достеменно відомо про особливості несення військової служби під час дії воєнного стану.
Згідно до ст. 65 Конституції України, ст. 17 Закону України «Про оборону України», ст. 1 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов'язком громадян України, які проходять військову службу відповідно до законодавства.
Солдат ОСОБА_8 , будучи військовослужбовцем військової служби за призовом під час мобілізації на особливий період, відповідно до вимог ст. ст. 9, 11, 16, 127, 128 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, ст. ст. 1 - 4 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України, зобов'язаний свято і непорушно додержуватися Конституції України та законів України, Військової присяги, віддано служити Українському народові, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок, суворо дотримуватися Статутів Збройних Сил України, бути дисциплінованим, не допускати негідних вчинків самому та утримувати від них інших військовослужбовців.
Відповідно до ст. 12 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України про все, що сталося з військовослужбовцем і стосується виконання ним службових обов'язків, та про зроблені йому зауваження військовослужбовець зобов'язаний доповідати своєму безпосередньому начальникові, а згідно ст. 14 Статуту - із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.
За ст. 16 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, кожний військовослужбовець зобов'язаний виконувати службові обов'язки, що визначають обсяг виконання завдань, доручених йому за посадою. Ці обов'язки визначаються статутами Збройних Сил України, а також відповідними посібниками, порадниками, положеннями , інструкціями тощо.
Стаття 127 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України визначає відповідальність солдата (матроса) у мирний і воєнний час за точне та вчасне виконання покладених на нього обов'язків і поставлених йому завдань, особисту бойову готовність, утримання своєї зброї та дорученої техніки у справному стан, збереження виданого йому майна. А стаття 128 Статуту, зокрема, покладає на солдата обов'язок сумлінно вивчати військову справу, зразково виконувати свої службові обов'язки, засвоювати все, чого навчають командири (начальники), бути готовим до виконання завдань за призначенням, додержуватися військової дисципліни, мати охайний зовнішній вигляд, додержуватися правил особистої та колективної гігієни, виконувати розпорядок дня військової частини; точно, вчасно та сумлінно виконувати накази командирів (начальників), у разі потреби відлучитися питати дозволу в командира відділення, а після повернення доповідати йому про прибуття.
За приписами ст. ст. 129, 130, 199, 216 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України, необхідність забезпечення у військовій частині постійної бойової готовності, проведення занять з бойової підготовки, підтримання внутрішнього порядку, військової дисципліни та виконання службових обов'язків зобов'язують військовослужбовців у службовий час постійно знаходитись в розташуванні військової частини або місці служби і не залишати їх без дозволу командира (начальника).
Відповідно до п.п. 1, 3 ч. 3 ст. 24 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» військовослужбовці вважаються такими, що виконують обов'язки військової служби на території військової частини або в іншому місці роботи (занять) протягом робочого (навчального) часу, включаючи перерви, встановлені розпорядком (розкладом занять), чи поза військовою частиною, якщо перебування там відповідає обов'язкам військовослужбовця або його було направлено туди за наказом відповідного командира (начальника).
Проте, солдат ОСОБА_8 , достовірно знаючи свої обов'язки, встановлені зазначеними нормами законодавства, що визначає загальні права та обов'язки військовослужбовців Збройних Сил України, їх взаємовідносини та регламентує порядок виконання військового обов'язку і проходження військової служби, маючи можливість належно їх виконувати, діючи з прямим умислом, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачаючи його суспільно небезпечні наслідки та бажаючи їх настання, свідомо допустив їх порушення та вчинив кримінальне правопорушення проти встановленого порядку несення військової служби за наступних обставин.
Так, солдат ОСОБА_8 , діючи умисно, в умовах воєнного стану, незаконно припинив виконувати свій конституційний обов'язок по захисту Вітчизни, незалежності, територіальної цілісності України, та, діючи з мотивів небажання переносити труднощі військової служби, через особисту недисциплінованість та несумлінне ставлення до виконання своїх службових обов'язків ввірених йому за посадою, не маючи відповідних дозволів командирів, начальників та без поважних причин, діючи всупереч інтересам служби, цілком розуміючи, що він вчиняє кримінальне правопорушення проти встановленого порядку несення військової служби під час проходження військової служби, 21.05.2025 року, не пізніше 09 години 00 хвилин, самовільно залишив місце постійної дислокації частини, розташоване в АДРЕСА_2 (більш детальна адреса не підлягає розголошенню в умовах воєнного стану), звідки прибув до місця свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , де проводив час на власний розсуд, не пов'язуючи його із виконанням обов'язків з військової служби, ввірених йому за посадою, заходів для повернення до пункту дислокації військової частини НОМЕР_1 не приймав, про своє місцезнаходження до органів військового чи цивільного управління не заявляв, та був незаконно відсутній на військовій службі до 29.12.2025 року, до моменту його виявлення співробітниками поліції за адресою: м. Дніпро, вул. Старокозацька, біля буд. 52, що належать до Центрального району міста Дніпра, внаслідок чого кримінальне правопорушення було припинено.
Таким чином ОСОБА_8 підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 407 КК, тобто у самовільному залишенні місця служби військовослужбовцем тривалістю понад три доби.
Оскаржуваною ухвалою слідчого судді Чечелівського районного суду міста Дніпра від 30 грудня 2025 рокуклопотання слідчого слідчого відділення відділу поліції №3 Дніпровського районного управління поліції №1 Головного управління Національної поліції в Дніпропетровській області старшого лейтенанта поліції ОСОБА_9 , погоджене прокурором Правобережної окружної прокуратури міста Дніпра ОСОБА_10 , задоволено та застосовано до підозрюваного ОСОБА_8 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на строк шістдесят днів, тобто до 26 лютого 2026 року, без визначення розміру застави.
24.07.2025 до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.407 КК.
29.12.2025 о 13-15 годині ОСОБА_8 затримано в порядку ст.208 Кримінального процесуального кодексу України (далі-КПК) та того-ж дня йому повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.407 КК.
В апеляційній скарзі захисник порушує питання про скасування ухвали слідчого судді у зв'язку незаконністю, необґрунтованістю та істотним порушенням норм кримінального процесуального закону.
Вважає, що в ухвалі відсутні конкретні фактичні дані, які б підтверджували існування реальних ризиків, передбачених ст.177 КПК, а також, що суд обмежився загальними формулюваннями без аналізу поведінки підозрюваного та обставин справи, що суперечить вимогам ч.3 ст.194 КПК.
В обґрунтування зазначає, що в порушення вимог ст.178 КПК слідчий суддя не надав належної оцінки відсутності у ОСОБА_8 судимостей, наявності постійного місця проживання, міцних соціальних зв'язків, належної процесуальної поведінки.
Крім того, слідчим суддею не був визначений взагалі розмір застави, що є істотним порушенням принципу пропорційності втручання у право на свободу.
З огляду на викладене захисник просить апеляційний суд скасувати ухвалу слідчого судді Чечелівського районного суду міста Дніпра від 30 грудня 2025 року та постановити нову, якою відмовити у застосуванні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою щодо ОСОБА_8 , та обрати більш м'який запобіжний захід, не пов'язаний з позбавленням волі або визначити розмір застави.
Одночасно просить поновити йому строк на апеляційне оскарження. В обґрунтування зазначає, що повний текст оскаржуваної ухвали у день її оголошення йому надано не було, а копію повного тексту судового рішення він отримав лише 14 січня 2026 року через Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему. Тому, на переконання захисника, вказані обставини свідчать про поважність причин пропуску ним строку на апеляційне оскарження рішення суду.
Заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення захисника на підтримку доводів поданої апеляційної скарги, який наполягав на її задоволенні, просив скасувати ухвалу слідчого судді та обрати відносно підозрюваного ОСОБА_8 більш м'який запобіжний захід не пов'язаний з позбавленням волі або визначити розмір застави, вислухавши думку прокурора, який заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив залишити без змін ухвалу слідчого судді, перевіривши матеріали судового провадження та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Згідно з п.3 ч.2 ст.395 КПК апеляційна скарга, якщо інше не передбачено цим Кодексом, може бути подана на ухвали слідчого судді - протягом п'яти днів з дня її оголошення.
Правило дотримання строку на оскарження ухвали слідчого судді з дня її оголошення, передбачене п.3 ч.2 ст. 395 КПК, надає потенційному заявникові достатньо часу для роздумів стосовно подачі апеляційної скарги, чіткого визначення своїх аргументів та окреслення стверджувальної правової позиції. Це правило чітко визначає як для осіб, так і для органів влади період, після закінчення якого контрольна функція суду не здійснюється.
Процедура визначення строків для подання скарги має на меті забезпечити належне відправлення правосуддя і дотримання принципу правової визначеності.
За змістом ч.1 ст.117 КПК строк виконання процесуальних дій поновлюється лише у тому випадку, якщо його пропущено з поважних причин.
Під поважними причинами пропущення процесуального строку слід розуміти неможливість особи подати скаргу у визначений законом строк у зв'язку з такими обставинами, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що подала апеляційну скаргу, пов'язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або ускладнили можливість своєчасного звернення до суду у визначений законом строк. Зазначені обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами.
З цього питання Об'єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у своїй постанові від 27.05.2019 (справа № 461/1434/18, провадження № 51-6470 кмо 18) зробила правовий висновок про те, що у випадку, коли слідчий суддя з посиланням на ч.2 ст.376 КПК постановив ухвалу та оголосив її резолютивну частину, а повний текст ухвали оголосив в інший день, строк подачі апеляційної скарги обчислюється з дня оголошення резолютивної частини ухвали.
Натомість у випадку необізнаності у заінтересованих осіб з мотивами прийнятого слідчим суддею рішення, вказане за їх клопотанням може бути визнано поважною причиною пропуску строку апеляційного оскарження та підставою для його поновлення в порядку, передбаченому ч.1 ст.117 КПК.
Свою правову позицію щодо тлумачення поняття поважності причин, які можуть бути підставою для поновлення строку на апеляційне оскарження, неодноразово висловлював у своїх рішеннях Верховний Суд. Зокрема у Постанові Першої судової палати ККС ВС від 30 жовтня 2018 року (справа №299/2987/15-к провадження № 51-4594 км18) зазначено наступне.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими, оскільки в кожній справі національні суди мають перевіряти, чи виправдовують підстави для поновлення строків для оскарження втручання у принцип res judicata (принцип юридичної визначеності) (див.: рішення у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03, п. 41, від 3 квітня 2008 року; рішення у справі «Устименко проти України» (Ustimenko v. Ukraine), заява №32053/13, п. 47, від 29 жовтня 2015 року).
Частиною 1 статті 117 КПК передбачено, що строк виконання процесуальних дій поновлюється лише у тому випадку, якщо його пропущено з поважних причин. Отже, в ініційованому учасником кримінального провадження клопотанні про поновлення процесуального строку має бути наведено причини, через які цей строк пропущено.
При цьому Суд визначив, що під поважними причинами слід розуміти лише ті обставини, які були об'єктивно непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, пов'язані дійсно з істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливлювали можливість своєчасного звернення до суду у вищезазначений законом строк.
Як убачається з матеріалів судового провадження розгляд клопотання слідчого про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою відносно підозрюваного ОСОБА_8 та ухвалення слідчим суддею оскаржуваного рішення відбулися 30 грудня 2025 року. Натомість слідчим суддею цього дня було оголошено лише вступну та резолютивну частину свого рішення (а.с.62).
Повний текст оскаржуваної ухвали захисник отримав 14 січня 2026 року через Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему. Строк подання апеляційної скарги спливав 04 січня 2026 року, що свідчить про відсутність у сторони захисту достатнього часу для ознайомлення з мотивами прийнятого слідчим суддею рішення та підготовки і подання апеляційної скарги.
Враховуючи приписи п.3 ч.2 ст.395 КПК та вищенаведені правові позиції, як Об'єднаної палата ККС ВС, так і Першої судової палати ККС ВС, суд апеляційної інстанції вважає, що у даній справі наявні поважні причини, які унеможливили захисника ОСОБА_7 своєчасно звернутися з апеляційною скаргою до суду у визначений законом строк, а тому цей строк підлягає поновленню відповідно до приписів ч.1 ст.117 КПК.
Згідно з положеннями ч.1 ст.404 КПК суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Відповідно до вимог ст.370 цього Кодексу судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим, при цьому його законність повинна базуватись на правильному застосуванні норм матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених положеннями Кримінального процесуального кодексу України.
Колегія суддів вважає, що зазначених вимог закону в повній мірі дотримано слідчим суддею місцевого суду.
Одним із методів державної реакції на порушення, що носять кримінально-правовий характер, є заходи забезпечення кримінального провадження, передбачені ст.131 КПК, які виступають важливим елементом механізму здійснення завдань кримінального провадження при розслідуванні злочинів. Одним з таких заходів є запобіжні заходи.
При застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя повинен діяти у відповідності до вимог КПК та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів осіб, а також умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.
Згідно вимог ч.1ст.194 КПК під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов'язаний встановити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про наявність обґрунтованої підозри у вчиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один із ризиків, передбачених статтею 177 цього Кодексу, і на які вказує слідчий, прокурор; недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.
При цьому, за приписами ст.178 КПК, слідчий суддя, суд зобов'язаний оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі: тяжкість можливого покарання, вік та стан здоров'я підозрюваного/обвинуваченого; міцність соціальних зв'язків підозрюваного/обвинуваченого в місці його постійного проживання, у тому числі наявність в нього родини й утриманців; репутацію підозрюваного/обвинуваченого; його майновий стан та наявність у нього судимостей тощо.
Згідно ч.1 ст.183 КПК тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 цього Кодексу. Як зазначено у п.4 ч.2 ст.183 КПК запобіжний захід у вигляді тримання під вартою не може бути застосований, окрім як, до раніше не судимої особи, яка підозрюється або обвинувачується у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад п'ять років.
З матеріалів даного кримінального провадження вбачається, що ОСОБА_8 є раніше не судимою особою, та санкція ч.5 ст.407 КК, за якою йому повідомлено про підозру, передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від п'яти до десяти років.
Як зазначено у п.1 статті 5 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 01.11.1950 року, ратифікованою Україною 17.07.1997 року, нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом, як:
b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, встановленого законом;
c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою до провадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення.
Відповідно до ст.17 Закону України № 3477-ІV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Суду, як джерело права, а статтею 18 цього Закону встановлено порядок посилання на Конвенцію та практику Суду.
Поняття «обґрунтована підозра» не визначене у національному законодавстві та зважаючи на положення, закріплені у ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», слідчим суддям слід враховувати позицію ЄСПЛ, відображену зокрема у пункті 175 рішення від 21 квітня 2011 року у справі «Нечипорук і Йонкало проти України», відповідно до якої, стандарт доказування «обґрунтована підозра» передбачає існування фактів чи інформації, які б переконали об'єктивного спостерігача, що відповідна особа могла вчинити кримінальне правопорушення (рішення у справі «Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства» від 30 серпня 1990 року, п. 32, Series А, №182).
Згідно усталеної практики ЄСПЛ «обґрунтована підозра» існує тоді, коли факти, якими вона обґрунтовується, можна «розумно» вважати такими, що підпадають під опис одного з правопорушень, визначених у законі про кримінальну відповідальність. Тобто явно не може йтися про наявність «обґрунтованої підозри», якщо дії, у вчиненні яких підозрюється особа, не становлять кримінального правопорушення на момент учинення (рішення у справі «Wloch v. Poland», п.109).
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини вимога розумної підозри передбачає наявність доказів, які об'єктивно зв'язують підозрюваного з певним злочином і вони не повинні бути достатніми, щоб забезпечити засудження, але мають бути достатніми, щоб виправдати подальше розслідування або висунення звинувачення.
Обґрунтованість підозри у вчиненні ОСОБА_8 кримінального правопорушення, передбаченого ч.5 ст.407 КК доведена прокурором та встановлена слідчим суддею під час судового розгляду клопотання, не оспорюється стороною захисту в апеляційній скарзі, а тому згідно ч.1 ст.404 КПК, судом апеляційної інстанції не перевіряється.
Наявність ризиків, передбачених п.п.1,5 ч.1 ст.177 КПК, а саме можливість підозрюваного ОСОБА_8 переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду, вчинити інше кримінальне правопорушення, належним чином мотивовано слідчим суддею у своїй ухвалі. Так, про наявність існування вказаних ризиків свідчить тяжкість та невідворотність покарання, що загрожує підозрюваному ОСОБА_8 у разі визнання його винуватим в інкримінованому кримінальному правопорушенні та введений на території країни режим воєнного стану.
Таким чином, всупереч твердженням сторони захисту, слідчий суддя, відповідно до ч.1 ст.178 КПК, врахував вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним ОСОБА_8 кримінального правопорушення, тяжкість покарання, що загрожує йому у разі визнання його винуватим у цьому злочині, та відомості про особу підозрюваного ОСОБА_8 в їх сукупності, зокрема, його вік та стан здоров'я, який не перешкоджає його перебуванню в ізоляції від суспільства, репутацію підозрюваного, майновий та сімейний стан, який не одружений, утриманців не має, є військовослужбовцем, раніше не судимий, та дійшов до висновку, що інші більш м'які запобіжні заходи, не пов'язані з позбавлення волі, на чому наполягає сторона захисту, не забезпечать його належної процесуальної поведінки та не зможуть запобігти встановленим ризикам.
Крім того, згідно приписів ч.8 ст.176 КПК під час дії воєнного стану до військовослужбовців, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 402-405, 407, 408, 429 Кримінального кодексу України, застосовується виключно запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
За таких обставин доводи апеляційної скарги про відсутність ризиків, передбачених ст.177 КПК та недоведеність існування підстав для обрання стосовно підозрюваного ОСОБА_8 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є безпідставними та суперечать матеріалам кримінального провадження.
Також, всупереч доводам апеляційної скарги, слідчий суддя, дотримуючись приписів ч.4 ст.182 КПК, правильно не визначив розмір застави, оскільки ОСОБА_8 обґрунтовано підозрюється у вчиненні тяжкого злочину проти встановленого порядку несення військової служби під час дії воєнного стану. Підстав для визначення розміру застави, як альтернативного запобіжного заходу, на чому наполягає сторона захисту, на даному етапі кримінального провадження колегія суддів апеляційного суду не вбачає.
Істотних порушень вимог КПК України, які б давали підстави для скасування ухвали слідчого судді, колегією суддів не встановлено.
Підсумовуючи вищенаведене, апеляційний суд дійшов висновку, що слідчий суддя обґрунтовано, з наведенням відповідних мотивів, з урахуванням мети та підстав застосування запобіжного заходу, враховуючи обставини, передбачені ст.178 КПК, а також з дотриманням вимог ст.ст.194,196 КПК, дійшов висновку про доцільність обрання стосовно підозрюваного ОСОБА_8 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою строком на 60 днів, тобто до 26 лютого 2026 року, без визначення розміру застави.
Водночас слід зауважити, що надані захисником під час апеляційного розгляду характеризуючи особу підозрюваного ОСОБА_8 документувати ГО “Скеля Спасіння» та помісної церкви Євангельських Християн - Баптистів у м. Кам'янське не спростовують висновків суду першої інстанції.
Тому доводи апеляційної скарги захисника ОСОБА_7 є безпідставними та задоволенню не підлягають, а ухвала слідчого судді є законною, обґрунтованою і вмотивованою та відповідає вимогам ст.370 КПК.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. ч.1 ст.117, 404, 405, 407 та 418, 419, 422 КПК, колегія суддів,-
Клопотання захисника ОСОБА_7 про поновлення строку апеляційного оскарження ухвали слідчого судді Чечелівського районного суду міста Дніпра від 30 грудня 2025 року - задовольнити та поновити пропущений строк.
Апеляційну скаргу захисника ОСОБА_7 - залишити без задоволення, а ухвалу слідчого судді Чечелівського районного суду міста Дніпра від 30 грудня 2025 року, якою стосовно ОСОБА_8 , підозрюваного за ч.5 ст.407 КК, застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком на шістдесят днів, тобто до 26 лютого 2026 року, без визначення розміру застави - залишити без змін.
Ухвала суду апеляційної інстанції є остаточною та такою, що касаційному оскарженню не підлягає.
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4